Освіта і наука, архітектура і мистецтво

Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Історичні дані засвідчують, що справами освіти займа­лися перш за все князі, заможні бояри, а також купці. Нерідко діти заможних громадян мобілізовувались князями для обов'язкового навчання грамоті. Перші школи створювались при церквах і монас­тирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними були школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Приходські школи давали початкову освіту, їх основною метою було навчити дітей писати, читати і рахувати. Вищу освіту могли здобути лише діти багатих, перш за все ті, хто відзначався певною обдарованістю. Вища

освіта вимагала не лише досконалого знання старослов’янської мови, але й грецької. Митрополит Климентій свідчив, що вже в першій по­ловині XIII століття в Русі близько 400 чоловік володіли грецькою мовою. Це пояснюється тим, що торговельні, церковні й дипломатичні зв'язки з Візантією вимагали досконалого знання грецької мови.

Культурне та політичне зростання авторитету Галича і Волині в XII столітті втягувало західноукраїнські землі в сферу інтересів євро­пейських держав і висувало потребу в знанні латинської мови. Це виразно підтверджується багатьма офіційними історичними докумен­тами, зокрема листуванням з римськими папами і західними монар­хами. На галицько-волинських землях вивчення латинської мови набуло великого поширення, особливо серед осіб, які займали більш-менш помітне громадське становище або державну посаду. Врахову­валось і те, що в країнах Західної Європи в ті часи латина була дер­жавною мовою, її знання дозволяло розвивати міжнародні контак­ти. Для основної ж маси людей не існувало потреби у знанні грецької та латинської мови. Вони обмежувались рідною мовою, тобто старо­слов'янською, що була одночасно й церковною мовою. Через цю мову переважна маса населення засвоювала освіту й культуру.

В часи лихоліття і різних воєн князі не займалися організацією освіти. Шкільна справа перейшла в руки церкви, яка усвідомлювала, що в умовах іноземної окупації культуру і релігію можна врятувати лише через освіту. У православних парафіях створювались школи для здобуття початкової освіти дітьми місцевого населення. В початко­вих школах священики і дяки, навчаючи дітей читати і писати, ви­користовували церковну літературу. Крім парафіяльних, організову­вались школи при єпископських кафедрах, які мали на меті підго­товку кандидатів у священики. У цих школах вчили читати, писати й рахувати, а також — церковному співу, основам православного віро­вчення та моралі.

Освіта в Галицько-Волинському князівстві продовжувала традиції шкільництва Київської Русі. Ці традиції зв'язували освіту з діяль­ністю церкви, що відповідало тодішнім умовам економічного й куль­турного життя. У парафіяльних, монастирських та єпископських школах навчання і виховання було в основному релігійним. Але ці школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних га­лузей науки, зокрема мови, арифметики і співів. До вчительського кор­пусу тоді входило духовенство, дяки (яких називали дидаскалами або майстрами) та вчителі, яких іменували "бакалярами". Вони не лише навчали читати, але й багато уваги приділяли письму. Спочатку дітей навчали писати "уставом", тобто великими каліграфічними літера­ми, потім — "скорописом". Значення скоропису, як вважають деякі історики, полягає в тому, що він сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом старослов'янська мова розділилась на церковну і укра­їнську мову світського характеру.

Після закінчення початкової школи випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно. В. Біднов підкреслює, що самостійне навчання в Україні стало традицією і збереглося аж до ре­волюції 1917 року. Україна до XVI століття не мала власних вищих навчальних закладів, тому діти різних вельмож отримували вищу ос­віту за кордоном (зокрема, в Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах). Перша в Україні вища школа була відкрита в 1577 р. і називалась "Острозька академія". Внаслідок цього українська культура зазнала істотного впливу західноєвропейської культури.

Заможні люди наймали вчителів для навчання дітей у домашніх умовах. Яскраво це ілюструє заповіт, залишений волинським шляхтичем Василем Загоровським. Перебуваючи в татарській неволі в Криму, він наказував опікунам знайти для його двох синів "дяка доб­ре вченого і цнотливого або запросити того самого дяка, що в мене служив, і віддати дітей вчитися руській науці в Святому Письмі або в моєму домі, або в церкві святого Іллі у Володимирі, і не пестити їх, а пильно і порядно приводити до науки так, щоб потім вони з науки тої були придатні до помноження хвали милосердному Господу й до служ­би своєму господареві..." В заповіті було враховано й те, що діти шлях­тича мали в майбутньому посідати державні посади, а для цього необ­хідно володіти латинською мовою, оскільки це була мова міждержав­ного спілкування Західної Європи. Тому вельможа наказує опікунам знайти "статейного бакаляра, який би міг синів добре вчити письму латинської мови..." Літописи та інші джерела засвідчують, що в Галицько-Волинському князівстві, як і в усій Київській Русі, майже всі діти здобували початкову освіту. Так, сирійський мандрівник Павло Алепський, який подорожував по руській землі, у своїх спогадах вис­ловив здивування, що переважна більшість людей, у тому числі жінки і дівчата, вміють читати, знають порядок церковних служб і хоровий спів. Дітей тут, писав мандрівник, більше ніж трави; особливо багато вдів і сиріт, але всі вони знають грамоту. "Священики навчають навіть дітей-сиріт, і не лишають їх неуками блукати по вулицях..."

У Галицько-Волинському князівстві було досить поширеним знан­ня іноземних мов, зокрема грецької, латинської, німецької, польської тощо. Історичні літературні джерела засвідчують, що частина мит­рополитів була грецького походження, а галицькі єпископи користу­валися печатками з грецькими написами. Академік І.П. Крип'якевич пише, що в мові Галицько-Волинського літопису "звертають увагу окремі слова, запозичені із угорської, німецької, литовської мов..." Про поширення латинської мови засвідчує листування князів і володимирських міщан з державними діячами та вельможами євро­пейських країн.

Ідеалом тієї епохи була людина "тримовна", тобто знавець грецької, латинської і однієї з європейських мов. Такі знання потрібні були не лише для освоєння минулої культури, але и для практичної жит­тєдіяльності. Справа в тому, що українська культура з початку XIII століття починає орієнтуватися не на героя-мученика, а на героя-переможця. Пізніше ця ідея знаходить свій яскравий вияв у так званій житійній літературі (агіографії).

Для розвитку освіти необхідно мати обширне письменство. В XI— XIII ст. необхідна література надходила в Україну з Візантії. Поширю­валось Священне Писання у перекладі солунських братів Кирила та Мефодія, було перекладено інші церковні книги. У Галицько-Волинському князівстві, як і в усій Київській Русі, перекладних творів було багато, але вони не задовольняли потреб освіти. Тому почала розви­ватися активна власна перекладацька діяльність і оригінальна літе­ратура. Українські князі, що дбали про поширення і закріплення християнства у Стародавній Русі, безпосередньо турбувалися про перекладну літературу. Так, Київський літопис пише про Ярослава Мудрого, що "Ярослав любив книги... і пильнував до них, і часто читав їх і вночі і вдень, і зібрав многих переписувачів, і перекладав з грець­кого на слов'янське письмо: і переписали вони багато книг". З цих книг було створено у Києві відому Софійську бібліотеку. Книжну справу Ярослава продовжували його сини Всеволод та Святослав. Багато уваги поширенню перекладної й оригінальної літератури при­діляв волинський князь Володимир Васильович. Літопис характеризує князя як видатного культурного діяча: "Це книжник великий і філо­соф, якого не було у всій землі і після цього не буде". Володимир ґрунтовно цікавився різними науками, "розумів притчі і темне сло­во", в розмові з перемишльським єпископом "говорив багато з книг". Він кохався в книгах, сам з любов'ю їх переписував, дарував кош­товні книги монастирям і церквам. Князь побудував багато церков і монастирів, розбудував місто Берестя, поставив нові укріплення в Кам'янці. Всім визначним церквам на Волині Володимир подару­вав коштовний посуд і прикрасив їх мистецькими іконами.

Серед поширеної літератури в Галицько-Волинському князівстві перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалась морально-повчальна література. До таких літе­ратурних пам'яток належить "Слово" єпископа Кирила Туровського, якого прозвали другим Златоустом, а також митрополита Клима Смолятича, про якого літописець пише, що це "книжник і філософ, якого не було на Русі". Такі діячі культури дбали про розвиток літе­ратурної справи, доручали переписувати твори кращим письменни­кам. Оригінальна література була як правило релігійною, оскільки вона, наслідуючи візантійську традицію, була покликана зміцнюва­ти основи християнського віровчення і моралі. У той же час вона мала самобутній характер.

Академік І.П. Крип'якевич пише, що тогочасна література була "тісно пов'язана з народною творчістю". У літописах згадуються різні народні твори, зокрема такі, як переказ про виникнення Галича, поетичне оповідання про хана Отрока та зілля "євшан", пісню, скла­дену на честь перемоги Данила і Василька, різні перекази і прислів'я. Подаються відомості про таких народних співців, як "словутний співець" Митуса з Перемишля, який був дуже гордий і не бажав слу­жити князеві Данилові. Польський дослідник Длугош наводить ге­роїчну пісню на честь Мстислава Мстиславовича, що зустрічається в літописі. Все це засвідчує факт, що тогочасна народна творчість мала істотний вплив на розвиток літератури.

Досить поширеним був героїчний епос і перекази про старовину, в яких прославлялися подвиги народних героїв-богатирів. В історич­них піснях княжої доби відображена боротьба народу з різними за­войовниками, зокрема з печенігами, половцями, татаро-монголами тощо. Згодом героїчний епос і билинна поезія злилися з українським фольклором. Великим культурним центром староруської держави був Київ, де започаткувалось і розвинулось літописання, перекладна й оригінальна література.

Коли значення Києва як культурно-політичного центру підупало, важливу роль у духовному житті почали відігравати окремі князів­ства, в тому числі й Галицько-Волинське. Воно успадкувало і продов­жило культурні традиції Київської Русі. Зразком цього є Галицько-Волинський літопис, що складає третю частину Іпатіївського літопису. Дослідження літопису показали, що він мав п'ять редакцій, в той же час він є цілісним твором, що належить до однієї літописної школи.

Деякі вчені вважають, що в Галицько-Волинському літописі було використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся. На думку дослідників, цей збірник включав візантійські хроніки. Ці "премудрі хронографи" були зразком для літописця і він, визначаючи мету для себе, писав: "Хронографу треба описувати повністю все минуле, деколи сягати вперед, деколи повертати у давнє — мудрий читач зрозуміє". Характерною особливістю Галицько-Волинського літопису є те, що в ньому подано хронологічний перелік подій. Правда, літопис у перших редакціях не мав ніяких дат і час тієї чи іншої події визначався фразами "в ті ж роки", "в той же час", "після того" і т. ін. У процесі подальшого редагування літопис набув форми суціль­ного оповідання про історичні події.

Джерела для написання літопису, як засвідчують дослідження, використовувались різні. У ньому наводились документи, окремі літо­писні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську, Любомлі, деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народ­ними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями.

Літопис, як правило, складався у княжому дворі і його автори були виразниками інтересів княжої верхівки. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували тих представників боярської знаті, які сіяли крамолу і підривали авторитет княжої влади. Цент­ральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Оскільки літопис писався різними авторами, то літо­писці відбивали точку зору різних князів. Перший автор, наприклад, присвятив основну увагу діяльності князя Данила Галицького, інші літописці підкреслювали роль князя волинського Володимира Васи­льовича. Основна ідея літопису виражається в обґрунтуванні права князя Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Півден­ною Руссю. В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-Волинського князівства. Його автори були високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добре знали вже згадані грецьку, латинську, польську, німецьку і литовську мови. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі.

Виникали й суто літературні твори художнього характеру, що були споріднені з народною творчістю. У Галичі в період князювання Романа Мстиславича жив "премудрий книжник" Тимофій, який був родом з Києва. Він написав твір про останні роки життя князя Ро­мана і початок діяльності його сина Данила. Письменник яскрави­ми художніми фарбами змалював образ князя як видатного держав­ного діяча, який гідно "наслідував предка свого Мономаха". Давньо­руська література в період феодальної роздрібненості, відбиваючи інтереси феодального класу, зберегла загальнонародний характер. Переважна більшість літературних творів присвячувалась церковно-богословській тематиці.

Проте в літературі того часу зустрічаються твори, котрі не впису­валися в церковну традицію. Вони мали велику популярність серед освічених кіл не лише Галичини та Волині, але й усієї староруської держави. Це так звані "духовні повісті", такі як "Про трьох королів-волхвів", "Про Таудада-лицаря", світські повісті "Житіє Олексія, чо­ловіка Божого", "Олександрія", "Троянська історія" та ін. Досить популярним був збірник афоризмів і приповідок під назвою "Пче­ла", де світоглядні переконання та моральні принципи людини виво­дяться з її власної природи. Це суперечило християнському вченню, що мислення людини і її доля визначаються Богом. Популярність духовної літератури була зумовлена багатьма причинами, перш за все — переорієнтацією суспільної свідомості з героя "аскетичного ідеа­лу" на ідеал "героя борця". Деякі дослідники вказують на те, що в українській культурі з'являються ранньогуманістичні ідеї, пов'язані з новим підходом до розуміння візантійської культури.

Характерно, що редакції перекладної літератури робилися в на­прямку її "осучаснення". У класичні літературні збірники часів Галицько-Волинської держави включались апокрифічні твори, праці Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, Іоанна Грішного, тобто тих, хто з нових світоглядних позицій осмислю­вав класичну літературну традицію візантійської і давньоруської культури.

Перекладним, оригінальним книгам і літописам надавалося ве­ликого значення. Літописець пише, що від читання книг велика користь людині: "Той хто книги читає, той з Богом розмовляє". Підтри­муючи в читача релігійні почуття і загальнолюдські моральні цінності, книги одночасно задовольняли потребу в знаннях людини про навко­лишній світ. Читачі, як правило, прагнули до максимально можли­вого енциклопедизму і не обмежувались читанням праць одного автора, а читали різну за змістом літературу. Як приклад можна вказати на "Ізборник" князя Святослава (1073), де поруч зі словами про "житіє" святих знаходимо "Слово о чтении книг", слово "Про риторичні фігури" та інше.

В Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, жи­вопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в го­ловних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостеріга­ються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мають шість пілонів, сюди належать церкви Володимира, Галича, Холма та інших міст. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають ви­разний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пан­телеймона в Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад ЗО фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, за­хідних і місцевих архітектурних традицій.

Яскраву картину спорудження Данилом церкви у Холмі подає літопис, розповідаючи, що церква була "гарна і гожа". Церква мала чотири склепіння і "стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені стеклами рим­ськими". При вході у вівтар "стояли два стовпи з цілого каменя і на них склепіння, а верх же вгорі прикрашений зорями золотими на лазурі". Внутрішній поміст її "був вилитий з міді і чистого золота, так що блищав він, як дзеркало". Дверей було двоє, і "прикрашені вони каменем тесаним — галицьким білим і зеленим холмським, різьблені одним умільцем Авдієм..." "На західних дверях був зроб­лений Спас, а на північних святий Іоанн Золотоустий, так що всі, хто дивився на них, дивувалися". Прикрасив князь дорогоцінним камін­ням і золотом ікони, які привіз він з Києва. Коли ця церква згоріла під час пожежі у Холмі, то Данило побудував новий собор Богородиці, що був прикрашений різними скульптурами та виробами художнього ремесла. Поряд з прикрасами місцевих умільців, багато архітектур­них деталей привозилося з Києва та інших міст, а також з-за кордо­ну. Князі і бояри дбали, щоб у церквах були високохудожні ікони, прикрашені золотом, сріблом і коштовним камінням, а також шата­ми, виготовленими з дорогоцінних тканин і гаптованими золотом. Деякі дослідники припускають, що палати князів і багатих вельмож прикрашались пишно і з великим культурним смаком.

Кам'яне зодчество у Галицько-Волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруди виконува­лись досвідченими будівничими. Літопис повідомляє, що, наприклад, міські укріплення на Волині зводив "муж хитрий" Олекса. Архео­логічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицько-Волинській державі.

У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку на­був живопис. Українське живописне мистецтво, як доводить, академік Айналов, виникло ще в дохристиянську добу. Істотний вплив на його розвиток зробив стиль візантійського живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі. Візан­тійський живопис, як відомо, виріс на ґрунті античного, який у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реалістич­ними традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість життєдіяльності стверджував аскетизм. Саме в цьому варіанті хри­стиянський живопис прийшов з Візантії в Україну. Його характер­ною рисою було те, що окремі постаті розміщувались на картині в небесній гармонії, а не в життєвому безладді. Це був досить високий рівень живописного мистецтва, але прийшов він у Стародавню Русь у дещо видозмінених формах, зокрема, у формі монументального мис­тецтва, тобто декоративного малювання на стінах, і в формі книжкових мініатюр (рисунків і початкових літер у текстах книг). Мону­ментальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був назва­ний фресками. Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески.

Безумовно, центром розвитку живописного мистецтва був старо­давній Київ. У Києво-Печерському монастирі, як говориться в "Печерському патерику", діяла майстерня, де творив видатний майстер Алімпій. Він на замовлення киян малював ікони, якими прикраша­ли іконостаси, оселі та церкви. Академік М. Грушевський, порівняв­ши один з фрагментів розпису Десятинної церкви з фрагментом Софійського собору, дійшов висновку, що на оздобленні Десятинної церкви позначились життєрадісні традиції живопису елліністичної школи. Оздоблення кафедрального Софійського собору тяжіє до більш аскетичного світогляду, що сталося під впливом Царгороду.

Дмитро Антонович пише, що розпис Софійського собору — явище в історії всесвітнього мистецтва виняткове. Поліхромія святої Софії складається з мозаїки і стінного малювання. Майстрів для розпису привозили з різних міст Стародавньої Греції, оскільки в розписі хра­му представлені різні школи. Той факт, що одна й та сама церква розписана в одних частинах мозаїкою, а в інших настінним малю­ванням є суто українським явищем. Подібної комбінації у розписі храмів у країнах еллінської і римської культури не зустрічається. Мозаїки та стінописи Київської Софії — це твори візантійського мистецтва на українському ґрунті. Поступово ця традиція розпису храмів поширювалась по багатьох землях Стародавньої Русі. У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтер'єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідни­ки характеризують XII століття як початок самостійної художньої творчості в Україні. Український учень візантійського вчителя на­вчився сприймати навколишню дійсність по своєму і привносити у мистецтво своє художнє мислення.

Високого рівня на Галицько-Волинських землях досягло ювелір­не та музичне мистецтво. Обробка дорогоцінних металів провадилась на досить високому рівні для того часу. Зокрема, використовувались технології — зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке лит­во тощо. Літопис розповідає про візит галицького князя Данила до Угорщини: "Його сідло було з паленого золота", стріли і шабля "при­крашені золотом та іншими хитрощами". У Галицько-Волинському літописі розповідається про "славного співака" Митусу, який вико­нував пісні у супроводі арфи або лютні.