Метод — це спосіб побудови і обгрунтування системи знання; сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності

Методи, які застосовуються у теорії держави і права, можна поділити на загальні і спеціальні. До загальних належать методи, які застосовуються в усіх або в більшості суспільних наук. До загальних методів належить, наприклад, діалектичний метод, який розглядає будь-яке соціальне явище в його взаємозв'язку з іншими явищами та у процесі історичного розвитку. Разом з тим, для відповіді на конкретні питання теорії держави і права як науки необхідно застосовувати спеціальні методи дослідження. Спеціальні методи — це система різноманітних пізнавальних засобів, організованих у певному порядку, для проведення спеціального дослідження. Тобто, це методи, які застосовуються лише в юриспруденції. При аналізі державно-правових явищ значне місце посідає абстракція, яка, в найбільш загальній формі, являє собою мисленний образ певного предмету чи явища, їхнього окремого аспекту. У процесі абстрагування застосовуються різноманітні засоби, які дозволяють отримувати знання про даний предмет. Це, зокрема, спостереження, порівняння, аналіз і синтез, індукція і дедукція. Спеціальні методи юридичної науки і, зокрема, теорії держави і права обумовлені специфікою предмету вивчення. Вони розмаїті, а межі і можливості їхнього використання різноманітні і залежать від рівня процесу дослідження. Деякі з цих методів використовуються, переважно, на емпіричному рівні, на якому відбувається процес збору й узагальнення різноманітних фактів, даних, інформації про певні державно-правові явища. Інші спеціальні методи використовуються на теоретичному рівні, при розробці, створенні наукової теорії, в якій на основі узагальнення всієї багатоманітності фактів виявляються їхні стійкі, глибинні співвідношення і зв'язки, тобто виявляються певні закономірності.

¨ До спеціальних методів теорії держави і права належать:

– спеціально-юридичний, який застосовується на емпіричному рівні. Його суть полягає в описі державно-правової практики, юридичних норм. За його допомогою встановлюються зовнішні ознаки правових явищ, їхні відмінності між собою, виробляються поняття, їхні визначення у коротких формулах. Його завдання — аналіз змісту чинного законодавства і практики його застосування;

– догматичний, суть якого полягає у дослідженні, описі та узагальненні норм чинного права, об'єктивних ознак держави чи інших державно-правових явищ. Догматичний метод бере свій початок у діяльності римських юристів, головне завдання яких було описати, охарактеризувати, витлумачити і систематизувати римське право. Слід підкреслити, що саме у стародавньому Римі бере початок юриспруденція, як окрема наука, і з'являється окрема спеціальність, професія — юрист. Саме тому, догматичний метод має велике значення як в історії розвитку правознавства, так і на нинішньому етапі розвитку юридичної науки. Предметом дослідження може бути тільки чинне право, і, незалежно від суб'єктивного ставлення, дослідник мусить оперувати саме цим правом;

– історичний метод. Недоліком догматичного методу (позитивістського підходу) є те, що він дає картину того чи іншого державно-правового явища у статиці, повністю ігноруючи його розвиток, зв'язок з попередніми правовими та іншими суспільними явищами, а отже, не може дати правильного розуміння фундаментальних, основоположних державно-правових проблем. Саме тому, з часом з'являється розуміння необхідності розгляду тих чи інших державно-правових явищ у їхній динаміці, у зв'язку сучасного стану та минулого розвитку. І результатом цього була поява історичного методу, який розглядає будь-яке державно-правове явище в історичному контексті і з позицій історичної обумовленості (детермінізму). З'являється розуміння того, що кожен правовий інститут, будь-яке державно-правове явище мають свій початок у минулому і органічно пов'язані якщо не з суспільними відносинами минулого, то з його ідеологічною спадщиною;

– історично-порівняльний метод. Цей метод дає можливість прослідковувати появу і розвиток певних правових інститутів у різних народів і таким чином виявляти те загальне, що є характерне для цього інституту у теоретичному плані;

– порівняльний, або порівняльно-правовий. За допомогою цього методу виявляються спільності і відмінності у певних державно-правових об'єктах. У числі основних об'єктів порівняння можна назвати системи і галузі права, інститути держави і права, організаційні форми державно-правового управління тощо. Порівняння здійснюється у формі співставлення або протиставлення;

– системно-функціональний метод. Оскільки і право, і держава є системами, які, у свою чергу, містять інші системи, а також входять до інших систем, тобто є відкритими системами, то при їхньому вивченні необхідним є системно-функціональний підхід;

– статистичний метод, суть якого полягає у вивченні кількісних змін у державно-правовому житті та узагальненні цих даних для теоретичних і практичних цілей.

Є також інші методи, наприклад логічний, статистичний, метод сходження від абстрактного до конкретного.