Україні в період «повної» і «остаточної» перемоги

соціалізму (1936—1991 pp.)

 

На середину 30-х років було виконано заповіт В.Леніна про перетворення Росії непівської у соціалістичну. Партія більшовиків зробила висновок про повну перемогу соціалі­зму в СРСР, але зазначалося, що оскільки існує капіталі стичне оточення, то можлива реставрація капіталізму. Оста­точна перемога соціалізму в СРСР відбудеться, зазначав «вождь трудящих усього світу» Й.Сталін, тільки з ліквіда­цією капіталістичного оточення і утворенням світової соціа­лістичної системи. Тобто партія більшовиків відверто заяв­ляла, що її стратегічною метою є знищення капіталістично­го оточення.

Повна перемога соціалізму в СРСР була юридично закріп­лена у новій конституції. На початку червня 1936 р. відбувся Пленум ЦК ВКП(б), який схвалив проект нової конституції, а Надзвичайний VIII Всесоюзний з'їзд Рад 5 грудня 1936 р. затвердив і ввів її в дію.

У Конституції СРСР було сформульовано основні поло­ження радянського суспільного і державного устрою, прин­ципи організації вищих і місцевих органів державної влади, суду, прокуратури. Конституція СРСР стала зразком і ос­новою розробки Конституції УРСР 1937 р. Конституція УРСР 1937 р. є копією Конституції СРСР.

У Конституції визначено структуру, порядок утворення, компетенцію вищих і місцевих органів влади УРСР.

У відповідності з Конституцією вищим органом державної влади УРСР є Верховна Рада, яка затверджує народногоспо­дарський план республіки, керує галузями народного госпо­дарства, встановлює у відповідності з законодавством СРСР державні податі. У компетенції Верховної Ради є законодав­ство про працю, організація судових органів.

Президія, що обирається Верховною Радою, є постійно діючим органом, який видає укази, тлумачить закони рес­публіки, контролює роботу уряду, присвоює почесні звання республіки, здійснює право помилування осіб, проводить референдуми.

Вищим виконавчим і розпорядчим органом УРСР є Рада Народних Комісарів, яка створюється Верховною Радою. Уряд спрямовував роботу народних комісаріатів та підпо­рядкованих йому установ, вживав заходів для виконання плану розвитку народного господарства і місцевого бюд­жету.

Місцевими органами влади були обласні, районні і сільські Ради депутатів трудящих.

Вищі органи влади УРСР, так само як і вищі органи влади СРСР, були органами показними. За формальними ознака­ми вони були демократичними органами, але реальними органами влади були партійні органи.

Конституція УРСР формально проголошувала широкі де­мократичні права і свободи: право на працю, відпочинок, на матеріальне забезпечення у старості, на випадок хвороби і втрати працездатності, на освіту, на участь в громадських організаціях, рівноправність громадян незалежно від статі, національності; свободу совісті, слова, друку, зборів, мітингів; недоторканість особи, житла і таємницю листування; право обирати і бути обраним до усіх органів державної влади.

Як видно із зазначеного, було продекларовано широкі права і свободи громадян, але партія більшовиків ніколи не дозво­ляла ними користуватися. Найчисельніша маса населення СРСР — колгоспники, наприклад, не користувалися пра­вом на відпочинок, на матеріальне забезпечення у старості, на випадок хвороби і втрати працездатності. Як уже зазна­чалося, колгоспники були прикріплені до колгоспів і не мали права залишати місце проживання, оскільки їм не видавали паспортів. Колгоспник міг перестати бути членом колгоспу і виїхати з сільської місцевості, тільки уклавши договір з державними органами по організації набору робочої сили для роботи у районах Крайньої Півночі СРСР або на так званих «ударных стройках».

Право на працю, проголошене Конституцією УРСР, фак­тично було обов'язком працювати. Ст.12 Конституції УРСР, так само як і відповідна стаття Конституції СРСР, закріпила основний принцип соціалізму: «Праця в Українській РСР є обов'язком і справою честі кожного спроможного до праці громадянина за принципом: «хто не працює, той не їсть». Колгоспники повинні були виробляти обов'язковий мінімум трудоднів (до 250 трудоднів на рік). Якщо колгоспник не міг виробити встановлений мінімум трудоднів, то його могли позбавити права користуватися присадибним земельним наділом, і тим самим приректи всю його сім'ю на голодну смерть. У колгоспах було встановлено колективну відпові­дальність за якість виконуваних робіт. За погані показники роботи, наприклад, правління колгоспу могло вирахувати 10% вироблених трудоднів з прибутків членів бригади.

Праця робітників на підприємствах у другій половині 30-х років була мілітаризована. Робітникам було заборонено са­мовільно переходити з одного місця роботи на інше. Вони зобов'язані були працювати там, де це потрібно державі. За відмову перейти на роботу з одного підприємства на інше або за відмову переїхати з однієї місцевості в іншу встанов­лювалася кримінальна відповідальність. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1940 р. встановлювалась кримі­нальна відповідальність працівників і за порушення трудо­вої дисципліни.

Конституція проголошувала недоторканість особи, житла і таємницю листування. Але вже з кінця 20-х років в Україні почалися масові репресії. На решті території СРСР масові репресії розпочалися у 1934 р. Відразу після закінчення ро­боти XVII з'їзду ВКП(б) (з'їзду переможців), з 1 966 делега­тів з'їзду було заарештовано і відразу ж розстріляно 1 108, а з 138 членів ЦК було розстріляно 98. За період 1937—1938 років в армії було репресовано 40 тисяч командирів, політ-працівників, військових інженерів j) техніків.

Масові репресії проводилися у відповідності з спеціальни­ми рішеннями вищих партійних органів. Так, наприклад, рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 р. усім секретарям обласних партійних організацій було запропо­новано «взяти на облік усіх куркулів», що повернулись на батьківщину, і щоб «найбільш ворожі з них були негайно арештовані і розстріляні у порядку адміністративного про­ведення їх справ через трійки», а решта «менш активних, але все-таки ворожих елементів» були б вислані в райони, вказані НКВС. Політбюро ЦК ВКП(б) давало рознарядку стосовно кількості осіб, що мають бути розстріляні та ви­слані. Так, по окремих областях УРСР було встановлено:

 

	Розстріляти	Вислати	Всього
Харківська обл.	1 000	4 000	5 000
Одеська обл.	1 000	3 500	4 500
Донецька обл.	1 000	3 500	4 500
Дніпропетровська обл.		2 000	3 000

Для проведення операції по розстрілу і висланню Політ­бюро ЦК ВКП(б) надавало п'ять днів, але НКВС завершив її за три дні. Центральний Комітет компартії України звер­нувся з проханням до Політбюро ЦК ВКП(б) збільшити ліміт для України на розстріл і вислання. Політбюро ЦК ВКП(б) рішенням від 17 лютого 1938 р. (протокол № 58) постанови­ло: «Дополнительно разрешить НКВД Украины провести аресты кулацкого и прочего антисоветского элемента и рас­смотреть дела их на тройках, увеличив лимит для НКВД УССР на тридцать тысяч».

Тільки за період з 1929 р. по 1952 р. було знищено 17,3 млн. українців. За даними Комітету Державної думи Росії, під час правління Сталіна у концентраційних таборах пере­бувало 20 мільйонів осіб.

Сталінізм у 30-ті роки завершив перехідний етап від віднос­ного до абсолютно репресивного диктаторства. Знищенням селянства як класу та масовими репресіями 30-х років було завершено процес формування тоталітарної держави.

Тоталітаризм у Радянському Союзі, як політична система, базувався на трьох основних конструкціях: 1) жорстко «піра­мідально» організованій централізації суспільства, повністю підкореного волі правлячої партії з вождем на вершині піра­міди; 2) масовій одурманюючій пропаганді, базованій на соціально-класових, інтернаціоналістично-космополітичних ідеях; 3) тотальному і перманентному насиллі, яке реалізо­вувалось через спеціально створені державні органи.

Тоталітаризм не передбачав ніякої опозиції — ні легаль­ної, ні прихованої, не допускав ніякого інакомислення, нія­ких відтінків у «червоному» світосприйманні. Він вимагав від громадян не пасивної, а активної покори, тобто усвідом­лення свого духовного рабства як вищої форми «демократії». Для тоталітаризму характерним є наявність охлократії — сти­хійної влади натовпу, де панують інстинкт, емоції, настрої. Охлократія — це спосіб життя, світогляду розгубленої люди­ни, відчуженої від власності, результатів праці, влади. Звідси випливає і неповага до закону і до будь-якої влади, окрім влади «вождя», на якого покладаються сподівання на усу­нення труднощів, економічного хаосу, загрози війни, на га­рантію пайки хліба. Вождь наділяється охлосом певними магічними можливостями.

В основі охлократичної свідомості — свідомість людини первісного чи рабовласницького суспільства, позбавленої індивідуальності, неспроможність виділити людину як уні­кальну і неповторну особистість, ідентифікація себе з гру­пою, колективом, партією, державою. Таким надособистим утворенням приписується вища цінність, і вони містично наділяються властивостями, які можуть лише належати лю­дині — свідомістю, душею, розумом, честю і совістю. Ох-лократ відчуває себе не індивідуальністю, а частиною ціло­го, що підкреслюється словами член (партії), представник (класу) і т.ін. Тому і влада в охлосі є прямою диктатурою вождя або партії. Проте в обох випадках така влада є крим­інальною.

Наявність охлократії у Радянському Союзі — об'єктивна реальність. її існування було обумовлене рядом факторів: революцією, війнами, всією політикою Комуністичної партії.

Комуністична ідеологія викорінювала у радянських людей загальнолюдські принципи моралі, норми поведінки людей. Революція, а також війни, репресії, голодомор 1933 р. були знаряддям певної негативної селекції, коли було знищено десятки мільйонів найактивніших, вольових, обдарованих, розвинутих розумово і з високою моральністю осіб. Як ре­зультат, з одного боку відбулася деформація суспільства і комуністичний, або етатичний тип, із централізованою опі­кою владних структур над поведінкою і взаємовідносинами людей, а з другого — було знищено не тільки людину духов­ну, але й соціальну. Від соціальної людини залишились лише ті елементи, які притаманні тваринному світові: табун, його ієрархічна побудова, панування вожаків. Звідси наявність у комуністичному лексиконі епітетів: «партійний вожак», «ком­сомольський вожак», «державний чи профспілковий діяч», «відповідальний працівник» і т.ін. Охлократія сприймала тоталітаризм як благо у порівнянні із «загниваючим» капіта­лізмом.

«Перестройка», що почалася у Радянському Союзі у сере­дині 80-х років, підірвала підвалини охлократії. Тогочасні комуністичні ідеологи небезпідставно вважали, що це при­зведе до краху реального соціалізму. Газета ЦК КПРС «Ра­бочая трибуна» залякувала: «Політизація жебраків деструк­тивна, небезпечна» і, як показали майбутні події, виявилася правою.

Усі конституції СРСР ділили радянське суспільство на класи і соціальні групи. І в реальності радянське суспільство було суспільством, як і при феодалізмі, становим, правда, стани були якісно новими. До привілейованого стану відно­силася номенклатура.

Номенклатура виникла як історичне продовження органі­зації професійних революціонерів, яка складалася з двох партій: одна — це кадрова еліта керівників, а друга — пого­лів'я підкорених. Якщо буржуазія панує у економіці і на цій базі відіграє відповідну роль і у політиці, то номенклатура здійснює перш за все політичне керівництво суспільством, і в другу чергу — керівництво економікою. Якщо буржуазія є панівним класом тому, що володіє власністю, то номенкла­тура клас панівний тому, що у її руках політична влада і вона розпоряджається власністю.

Уперше згадав про номенклатуру Й.Сталін на XII з'їзді РКП (б) у 1923 р. Виступаючи із організаційним звітом ЦК, він зазначив, що «...необхідно підібрати працівників так, щоб на посадах знаходились люди, що вміють здійснювати дирек­тиви, як свої рідні, і уміють їх впроваджувати в життя». Ідея, як бачимо, полягала у тому, щоб на відповідальні політичні посади у країні призначати активних виконавців директив.

Латинським словом nomenclatura, що означає перелік імен чи найменувань, спочатку визначали розподіл функцій між різними керівними органами. Оскільки після XII з'їзду РКЛ(б) у обліково-розподільчих відділах партійних комітетів було сконцентровано облік і розподіл відповідальних пра­цівників, то було розписано і посади, на які ті чи інші партійні органи мали здійснювати призначення. Саме цей кадровий аспект і включає весь зміст терміну номенклатура. «Номен­клатура, — зазначається в учбовому посібнику для системи партійного навчання, — це перелік найважливіших посад, кандидатури на які попередньо розглядаються, рекоменду­ються і затверджуються даними партійними комітетами (рай­комами, обкомами партії і т.д.). Звільняються від роботи особи, що входять у номенклатуру партійного комітету, та­кож лише із його згоди. У номенклатуру включаються пра­цівники, що перебувають на ключових посадах».

Головним критерієм, за яким відбирали до номенклатури, були політичні ознаки. Спочатку у партійному комітеті ту чи іншу особу ставили у резерв на заміщення певної посади, визначали такій особі термін випробування (не менше року), а потім уже включали до номенклатури.

Особа, що була включена у списки номенклатури, якщо вона дотримувалася писаних і неписаних номенклатурних порядків, могла бути спокійною за свою кар'єру. Кожен член ієрархічної структури номенклатури одержував у своє роз­порядження деяку частину власності (завод, колгосп, лікар­ню і т.ін.) або влади з негласною умовою бути лояльним до всієї номенклатурної корпорації. Зрада корпоративної ети­ки або інтересів вела до виключення із номенклатури або до судового переслідування. Відносини у апаратному середо­вищі визначались не законом, а «правами звичаю», що скла­далися протягом тривалого часу. Номенклатурний апарат не являв собою якусь єдину фіксовану структуру із чіткою су­бординацією, скоріше він жив за законами тваринного світу.

Члени номенклатури спаяні єдиною метою — утримати політичну владу, яка давала їм можливість вільно розпоряд­жатися так званою «загальною власністю», користуватися спецрозподільниками, відомчими санаторіями, будинками відпочинку, спецлікарнями, мисливськими спецугіддями і т.ін. Коли номенклатурний «вожак» піднімався угору по служ­бових східцях, то разом з ним піднімалися і найближчі його співпрацівники. Таким способом формувались партійно-радянсько-господарські корумповані клани номенклатури.

Призначення тієї чи іншої особи на партійну, господар­ську або адміністративну посаду вимагало певної форми пла­ти, чи то у буквальному розумінні цього слова, чи у вигляді якихось послуг. Якщо особа не вміла розраховуватись за одержане місце, то вона на ньому довго не могла утрима­тись.

Зрозуміло, що одержану таким чином посаду, або, вірніше, право розпоряджатися власністю, не можна було без певних наслідків відняти простим вольовим рішенням. Можна було замінювати посаду на посаду, не замістити, а перемістити номенклатурного працівника. Саме в цьому була корпора­тивна міцність номенклатури.

Номенклатура, як панівний клас радянського суспільства, складала у середині 80-х років менше 0,25% усіх громадян країни. Соціальна нерівність радянського суспільства ви­глядала таким чином: заможні становили 2,3% всіх сімей, середньозабезпечені — 11,2% і бідні — 86,5% всіх сімей. Номенклатура відбирала у працівника 70—80% результатів його праці.

Радянська номенклатура проявляла глибоку ворожість до інших соціальних груп населення у середині країни, а також до зовнішнього світу, іншої соціально-економічної системи, як ворожої їй сили. Своєю замкненістю номенклатура пород­жувала змовницьке мислення, постійно перебувала у страсі за своє існування. Розуміючи економічну відсталість і неконкурентоздатність своєї соціально-економічної системи, но­менклатура у зовнішній політиці робила ставку на силу.

Номенклатура прагнула до зростання своєї влади не тільки у середині Радянського Союзу, але й за його межами. А до­сягти цього можна було через експансію, поширення своєї влади на інші країни. Коли номенклатура проголошувала за мету перемогу соціалізму у світовому масштабі, то вона мала на увазі встановлення свого світового панування, тобто екс­пансія номенклатури мала глобальний характер.

Конституції характеризували суспільство в СРСР як соц­іалістичне. Але, беручи до увага, що панівним класом в СРСР був клас номенклатури, а робітники і селяни перебували на становищі кріпаків, радянський суспільний лад можна ха­рактеризувати як феодально-комуністичний.

Характерними рисами тоталітарно-феодального комуніз­му були: 1) панування державної власності на засоби вироб­ництва; 2) відчуження виробника від засобів виробництва і результатів своєї праці; 3) напівпримусовий, а в окремих галузях виробництва — примусовий характер праці; 4) відсутність ринкових відносин; 5) низький рівень науково-технічного прогресу; 6) узурпація народного суверенітету партійно-державною бюрократією; 7) регламентація усіх сфер життя суспільства; 8) монополія однієї партії та її ідеології; 9) формальне проголошення і фактична відсутність прав і свобод людини; 10) наявність сильного репресивного апа­рату; 11) придушення інакомислення всередині країни; 12) експансивна зовнішня політика, що спирається на могутній військово-промисловий потенціал.

Керівництво Комуністичної партії постійно ігнорувало на­ціональне питання. Народний комісар з питань національ­ностей Й.Сталін 22 вересня 1922 р. писав Леніну про те, що за роки громадянської війни, коли Москва змушена була демонструвати лібералізм у національному питанні, серед комуністів з'явилися послідовні «соціал-незалежники», що вимагали реальної незалежності націй і розцінювали націо­нальну політику ЦК РКП як оманливу і лицемірну, як гру у незалежність.

Лідери партії більшовиків вважали, що націоналізм є про­сто реакцією на «історичні образи» з боку великодержав­ників. Але відмирання рідної мови на рідній землі, загибель національної культури були тією основою, на якій базувався націоналізм. Пролетарський інтернаціоналізм був лише на­ціональним нігілізмом, а формальне визнання рівноправ­ності націй — забуттям реальної суті національних інтересів.

У відповідності з рішеннями XII з'їзду РКП(б) і Декрету Ради Народних Комісарів УРСР з 1923 р. в Україні прово­дилася політика українізації. Жителі України мали оволоді­ти мовою народу, на землі якого вони мешкали. Але вже постановою ЦК КП(б)У від 1927 р. підкреслювалася не­обхідність «визнати за російською мовою особливе значен­ня». Почався новий русифікаторський наступ на Україну.

Було розігнано чисельні літературні організації, групи та об'єднання, а багато їх членів — репресовано. Ті ж діячі культури, що вціліли, були загнані до радянських спілок, що контролювалися партійними органами. Проте україн­ський національний рух ширився за межами УРСР.

На початку 1929 р. в Празі відбувся перший Конгрес ук­раїнських націоналістів, на якому було схвалено програму українського націоналізму. Головним завданням україн­ських націоналістів було створення основ для реалізації на­ціональної ідеї в Самостійній Соборній Національній Ук­раїнській державі. На Конгресі було створено Провід укра­їнських націоналістів на чолі з полковником Є.Коновальцем та інші органи.

Коли розпочалася друга світова війна і було розгромлено польські війська, 17 вересня 1939 р. військові частини Чер­воної Армії вступили на територію Західної України, і На­родні збори Західної України ухвалили 26 жовтня 1939 р. рішення про входження Західної України до складу УРСР. У червні 1940 р. до українських земель було повернуто Північну Буковину і Бесарабію. Отже, відбулося об'єднання українських земель у складі УРСР.

З перших днів перебування частин Червоної Армії у Західній Україні, Північній Буковині і Бесарабії почали дія­ти на цій території радянські закони. Туди направлялися на роботу партійні керівники, працівники різних державних інститутів, які разом з політруками Червоної Армії складали місцеві органи влади. Почалися репресії, винищення інте­лігенції, усіх прогресивно настроєних людей.

Передумовою розгортання масових репресій була поста­нова РНК СРСР від ЗО грудня 1939 р. про проведення пас­портизації у західних областях України. Репресії проводи­лися проти тих громадян, які були на нелегальному стано­вищі і виступали за національне звільнення. Було депорто­вано у віддалені райони СРСР десять відсотків населення Західної України. Основний удар органи НКВС спрямову­вали на членів Організації українських націоналістів.

Програмні постанови Організації українських націоналістів (ОУН) від квітня 1941 р. зазначали, що «СРСР — це новітня форма московського імперіалізму, що доводить поневолені народи й країни до національного, культурного й економіч­ного застою та руїн. Тільки усамостійнення поневолених Москвою народів Європи та Азії й свободна співпраця між ними доведуть до всебічного розвитку».

Програма ОУН передбачала створення власних збройних сил для здобуття незалежності Української держави.

У період другої світової війни починають виникати перші збройні загони, які у 1942 р. були об'єднані в Українську Повстанську Армію (УПА). На липень 1943 р. збройні заго­ни У ПА діяли в 12 областях України. Вони вели боротьбу перш за все проти німецьких загарбників, а коли частини Червоної Армії звільнили Україну і було відновлено режим сталінської тиранії, то УПА повела боротьбу і проти цього режиму.

Необхідно зауважити, що уряд СРСР вів боротьбу з «на­ціоналістичними» військовими формуваннями з самого по­чатку їх виникнення. Неконтрольований партизанський виз­вольний рух в Україні загрожував інтересам Москви, тому проти нього ще в 1943 р. було здійснено «сталінський рейд» партизанського з'єднання С.Ковпака, яке здійснювало ка­ральні акції над мирним населенням Західної України.

Після витіснення гітлерівських військ із західних областей України, було створено спеціальні війська НКВС, які пове­ли боротьбу проти УПА. Почався державний терор проти мирного населення. Протягом 1944—1950 pp. проводилися широке примусове виселення населення Західної України у віддалені регіони СРСР. За цей період було виселено 50 453 сім'ї у складі 143 141 особи. Планувалося навіть виселити усіх українців з території України. Так, 22 червня 1944 р. Народним комісаром оборони Союзу РСР було підписано наказ про вислання в окремі регіони СРСР усіх українців, що «проживали під владою німецьких окупантів». Тільки той факт, що українців було багато, врятував їх від долі крим­ських татар, чеченців, інгушів та інших.

Загони УПА в Західній Україні вели боротьбу до 1950 p., a на початку 50-х років вони через північні райони Словаччи­ни і Чехїі перейшли в Західну Німеччину і Австрію.

Якщо у післявоєнний період в Західній Україні органи НКВС займалися фізичною розправою та виселенням, то на решті території України було організовано в 1946—1947 pp. новий голодомор. За даними Міністерства охорони УРСР, уже в грудні 1946 р. смертність населення у порівнянні з початком року, збільшилася втричі. Протягом березня— черв­ня 1947 р. в Україні зафіксовано 784 випадки канібалізму.

Якщо до революції 1917 р. щорічний приріст населення в Україні становив 21%, то за переписами 1959 та 1970 років щорічно він становив 9%, тоді як в Росії 13%, а приріст населення в СРСР у середньому становив 16%.

Особливу увагу радянське керівництво приділяло знищен­ню української інтелігенції, адже вона була носієм національ­ної культури. Без інтелігенції народ втрачає свої найістотніші риси і перестає бути нацією. Відсутність національної інте­лігенції сприяє розчиненню нації в масі більшої за кількістю нації, яка має власну інтелігенцію. Адже інтелігенція є ру­шійною силою культурного розвитку будь-якої нації.

Комуністична ідеологія постійно пропагувала «злиття» націй в СРСР і появу «новой общности людей — советского народа».

«Остаточна» перемога соціалізму в СРСР, яка нібито ста­лася у зв'язку з виникненням у 50-ті роки соціалістичного табору, посилила русифікаторську політику радянського ке­рівництва в Україні.

XXII з'їзд КПРС у 1961 р. накреслив шовіністичну програ­му, спрямовану на «зближення і злиття націй». В Україні по­чали роздмухувати необхідність боротьби з «пережитками націоналізму». У зв'язку з цим кількість книг, друкованих українською мовою, почала зменшуватись. Одеська і Ялтин­ська кіностудії виробляли кінофільми тільки російською мо­вою. У січні 1961 р. почалися арешти української інтелігенції у Львові. Було арештовано семеро українців-юристів, які мали намір домагатися, на підставі Конституцій УРСР і СРСР, виходу України з СРСР. Влітку 1965 р. прокотилася ціла хви­ля арештів головним чином літераторів і журналістів. У1972 р. було заарештовано понад 200 українських національних діячів. Необхідно зазначити, що коли рух української інтелігенції у 60-ті роки мав суто культурницький характер, то уже з 70-х років він набирає політичного характеру.

Отже, русифікація України відбулась перш за все через проведення політики геноциду стосовно всього народу, зок­рема, стосовно української інтелігенції.

Постійно знищувалися надбання української культури. Так, у 1964 р. було підпалено Бібліотеку Академії наук УРСР, де згоріло понад 600 000 книг, архівних документів; у 1969 р. було підпалено Видубицький монастир, у якому зберігалися українські історичні матеріали-архіви та книги.

Русифікація українців проводилася через зменшення ук­раїномовних видань. Якщо, наприклад, у 1961 р. україн­ською мовою було видано 4 041 назв книг, то у 1973 р. — 2 981. У містах в українських школах навчалося тільки 21% дітей. Випускників українських вузів, як правило, направ­ляли на роботу до Росії та республік Середньої Азії, а в Ук­раїну — випускників російських вузів. У період після 1939 р. в Україну прибуло на постійне проживання понад чотири мільйони росіян.

Русифікація проводилася шляхом дискримінації україн­ської мови. Вона не була обов'язковою для вивчення в шко­лах. А у вузах України майже усі дисципліни викладали ро­сійською мовою. Проголошуючи на словах рівність усіх націй і мов в СРСР, радянсько-партійне керівництво фактично зводило їх на рівень провінційних, периферійних культур. Тому в Україні відбувався занепад національної культури, літератури і мистецтва.

Русифікація поширювалася і на заклади дошкільного ви­ховання — дитячі ясла, садки та дитячі організації. Не див­но, що ще на XXII з'їзді КПРС у 1961 р. стверджувалося, що «російська мова стала фактично другою рідною мовою для радянських народів». Гасла «зближення націй» та «злиття мов» енергійно втілювалися в життя, перетворюючи бага­тьох українців на «русско-язьічное население», а російську мову в мову міжнаціонального «общения».

Радянське законодавство різних галузей права було спря­моване на закріплення існуючого суспільно-політичного і економічного ладу. Окремі законодавчі акти у галузі цивіль­ного права були спрямовані на зміцнення адміністративно-командної системи управління і розпорядження державни­ми підприємствами. Так, у 1936 р. постановою РНК СРСР заборонявся продаж і набуття державними органами основ­них фондів за гроші, встановлювався строгий порядок пере­розподілу державної власності. Народні комісаріати наділялись функціями збуту і постачання, перерозподілу обігових засобів. Термін позовної давності у спорах міждержавними, кооперативними і громадськими організаціями становив півтора роки.

Соціалістична власність не народила якогось особливого законодавства у період війни. Правове регулювання проблем власності у роки війни не внесло нічого нового до інституту власності радянського цивільного законодавства. Як зазна­чають радянські дослідники, війна сприяла подальшому роз­витку соціалістичного законодавства. Наркомати отримали право давати дозвіл своїм підприємствам передавати іншим підприємствам сировину і обладнання для виконання ви­робничого плану. Зв'язки між підприємствами у період війни, так само, як і після її закінчення, базувались на державному плані. У цілому у роки війни посилилось так зване планове керівництво усім народним господарством. Постанови Дер­жавного Комітету оборони були для кожного господарського органу законом. Вироблювана продукція розподілялась у відповідності з планами, які затверджувались відповідними: наркоматами. Зобов'язання між підприємствами виникали не з договорів, а з наряду-замовлення, тобто не існувало договірного методу встановлення зобов'язань.

Після закінчення другої світової війни якихось суттєвих змін у цивільному законодавстві не спостерігалося. У 50-ті роки Рада Міністрів СРСР приймала постанови про розширення договірних зобов'язань, але у рамках планових завдань.

Протягом 1962—1963 pp. на базі Основ законодавства СРСР було підготовлено кодекси союзних республік з різних галу­зей права, у тому числі і цивільного. До Цивільного кодексу УРСР було внесено нове положення про те, що окрім дер­жавної і колгоспно-кооперативної власності може існувати і власність громадських організацій.

Сімейно-шлюбне законодавство у роки війни скасувало І охорону фактичного шлюбу, а процес розлучення було по­ставлено під контроль суду. Було встановлено почесні зван­ня «Мати-героїня», орден «Материнська слава» і «Медаль материнства». Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1947 р. було заборонено шлюб радянських громадян з іно­земцями. У 1953 р. цей указ було скасовано. У 1965 р. було запроваджено судове розірвання шлюбу, скасовано публіка­цію в періодичній пресі оголошення про розірвання шлюбу. Подружжя, які не мали спільних дітей, дістали право на роз­лучення в адміністративному порядку в органах ЗАГСу.

Основні принципи трудового законодавства були виражені в Конституції СРСР 1936 р. і Конституції УРСР 1937 р. Принципи організації праці «перемігшого» соціалізму ви­значали основи законодавчого регулювання праці робітників і службовців. Вже у 1938 р. по суті справи було мілітаризова­но працю робітників і службовців в усіх галузях народного господарства. Було введено кримінальну відповідальність за спізнення на роботу, за самовільне залишення роботи, за відмову робітників і службовців перейти на іншу роботу або переїхати на інше місце проживання. Разом з тим було вве­дено звання Героя Соціалістичної праці.

У роки Великої Вітчизняної війни робочу силу було за­кріплено за підприємствами і установами. У червні 1941 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було введено право на трудову мобілізацію. Трудовій мобілізації підлягало все населення СРСР, включаючи учнів шостого класу. Тривалість робочого дня становила 11 год. Окрім того, встановлюва­лись понаднормові роботи від однієї до трьох годин на добу. Було відмінено відпустки робітникам і службовцям.

Після закінчення другої світової війни надзвичайне трудо­ве законодавство повністю не було скасовано. Проводилася трудова мобілізація робочої сили на відбудову народного господарства. Підлягали трудовій мобілізації і підлітки у віці 12—14 років. Проте було відновлено надання відпусток ро­бітникам і службовцям.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 1955 р. було затвер­джено порядок призначення і виплати допомоги по держав­ному соціальному страхуванню. З 1957 р. професійне захво­рювання працівника надавало йому право на отримання 100% зарплати у вигляді грошової допомога.

У 1966 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про пен­сійне забезпечення робітників і службовців. Чоловіки мали право на отримання пенсії при досягненні 60-літнього віку і стажу роботи 25 років, і жінки при досягненні 55-літнього віку і стажу роботи 20 років.

У 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ про скасування кримінальної відповідальності робітників і службовців за самовільне залишення роботи і за прогул. Було встановлено, що кожен робітник і службовець зобов'язаний за два тижні попередити адміністрацію підприємства або установи про своє бажання звільнитись з роботи.

У 1971 р. було введено в дію Основи трудового законодав­ства СРСР, на базі яких було розроблено і прийнято Кодекс законів про працю УРСР.

Конституція СРСР 1936 р. встановила, що вищі органи дер­жавної влади встановлюють основні начала землекористуван­ня. У відповідності з цим органи державної влади УРСР мог­ли регулювати порядок користування землею, надрами, ліса­ми і водами. Це і було основою земельного законодавства.

Постановою ЦК ВКП(б) і РНК СНР від 1938 р. забороня­лось існування при колективних господарствах промисло­вих підприємств. У 1939 р. було зменшено розміри приса­дибних ділянок колгоспників, встановлено обов'язковий мінімум вироблюваних трудоднів. Формальне регулювання колгоспних відносин мало здійснюватись у відповідності з Примірним статутом сільськогосподарської артілі від 1935 p., а фактично здійснювалось державне керівництво колгоспа­ми.

У роки війни на колгоспників поширювалося право тру­дової мобілізації. ЦК ВКП(б) і Рада Народних Комісарів прийняли у серпні 1941 р. постанову про залучення до тру­дового процесу в колгоспах робітників і службовців про­мислових підприємств. Для членів колгоспів було підвище­но мінімум обов'язкових трудових днів. Мінімум трудоднів вводився для всіх членів сім'ї колгоспника віком від 12 років.

Необхідно зазначити, що за користування присадибною ділянкою колгоспники повинні були сплачувати податі як грошима, так і натурою. Зокрема, селянський двір мав зда­вати державі зерно, овочі, фрукти, м'ясо (40 кг), молоко (240 л), яйця (120 шт.) та інші продукти. У 1957 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову про скасування з 1958 р. обов'язкових поставок сільськогосподарської про­дукції селянським двором. Було залишено тільки грошову плату за користування присадибною ділянкою. У 1958 р. було прийнято постанови про щомісячне авансування оплати праці колгоспників, про реорганізацію МТС та про фор­мальну заміну обов'язкових поставок колгоспами сільсько­господарської продукції державною закупівлею.

У 1964 р. в СРСР було прийнято закон про пенсії колгос­пникам. Чоловіки мали право на отримання пенсії з 65-літнього віку, а жінки — з 60-літнього.

Кримінальне законодавство мало суто репресивний харак­тер. У відповідності з Конституцією СРСР усе кримінальне законодавство було у віданні вищих органів державної вла­ди СРСР. Стаття 14 п.«х» Конституції передбачала створен­ня в СРСР Кримінального кодексу. Але кримінальний ко­декс СРСР не було розроблено, його заміняли укази Пре­зидії Верховної Ради СРСР.

В галузі цивільно-процесуального законодавства діяли акти, які порушували елементарні права людини. До них відно­ситься постанова ЦВК СРСР від 1934 p., продубльована ВУЦВК, про виключний порядок судочинства у справах про терористичні акти. У відповідності з цією постановою ско­рочувались терміни попереднього слідства до десяти діб, а вручення обвинувачуваному звинувачувального заключения — за добу до розгляду справи у суді. Не допускався до участі в суді захисник, заборонялось касаційне оскарження вироку та подача клопотань про помилування. Хоча розгляд крим­інальних справ було передано від судової колегії ОДПУ до загальних судів — крайових, обласних та військових трибу­налів, але справи про державні злочини розглядала Особли­ва нарада при НКВС. Отже, були відсутні умови для закон­ного і справедливого вирішення справ, для здійснення прав громадянина. За таких обставин у 1937—1938 pp. проводи­лися масові репресії. У роки репресій було розстріляно один мільйон чоловік, а у комуністичних концентраційних табо­рах загинуло 12 млн. осіб. Максимальний строк позбавлен­ня волі становив 25 років.

Необхідно зауважити, що посилення репресій і ліквідація будь-яких процесуальних гарантій правосуддя обґрунтову­вались «науковою» тезою, що вина — це причинний зв'я­зок між підозрюваною особою і злочином. Тобто, відкидав­ся принцип поняття особистої вини — умислу, мети і мотиву — як необхідних елементів злочину. Заперечувались такі демократичні принципи права, як презумпція невинності, змагальний характер судочинства, критерій повної доказаності злочину та ін. У прокурорсько-слідчій та судовій прак­тиці застосовувались у широких масштабах тортури, доноси і наклепи, а особисте зізнання у скоєнні злочину було про­голошене «царицею доказів».

Кримінальне законодавство було основою діяльності роз­галуженої мережі репресивно-каральних органів.

У період другої світової війни кримінальне законодавство було спрямоване на посилення кримінальної відповідаль­ності. Підвищувалась кримінальна відповідальність за військові злочини, за ухилення від служби допризивників, за поширення слухів серед населення, за порушення трудо­вої дисципліни та ін.

У процесі звільнення території України від фашистських загарбників відтворювався і тоталітарний режим. Було по­новлено функціонування карально-репресивних органів.

У період голодомору 1946—1947 pp. у центральних, східних та південних областях України було посилено репресивний характер радянського кримінального законодавства. У відпо­відності з указом Президії Верховної Ради СРСР від 1947 р, міра покарання за крадіжку державного майна становила 7— 10 років позбавлення волі, а за крадіжку колгоспного — 5— 8 років. Перевіювання полови або збирання колосків квалі­фікувались як розкрадання державної, колгопної власності. Сотні тисяч жителів України було кинуто до в'язниць. У 1947 р. спостерігалось переповнення в'язниць України. Зок­рема, у східних областях України в'язниці перебували у по­трійному переліміті. Усі в'язні, як правило, потребували лікарняного харчування через виснаженість організму.

Репресивний характер радянського кримінального зако­нодавства почав слабнути з середини 50-х років. У 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанови від 1934 р. про порядок ведення справ про терористичні акти та від 1937 р. про зміни у процесуальному законодавстві. У відпо­відності із законом СРСР про основи кримінального зако­нодавства у 1961 р. було введено в дію Кримінальний кодекс УРСР, який з деякими змінами та доповненнями діє і нині.

Як уже зазначалося, формування і реалізація всієї внутріш­ньої і зовнішньої політики СРСР здійснювалася централь­ними органами КПРС. Форми організації і методи діяль­ності КПРС багато у чому нагадують форми і методи діяль­ності мафіозної організації.

КПРС була однією із різновидностей державного механіз­му, вірніше, голою владою, що трималася виключно на на­силлі. Статут КПРС був реальним основним законом дер­жави і суспільства, а Політбюро — вищим законодавчим, виконавчо-розпорядчим і судовим органом країни.

До прийняття Конституції СРСР 1977 р. діяльність КЛРС ніякими законодавчими актами не регулювалась. У статті шостій Конституції КПРС йменувалася як «керівна і спрямо­вуюча сила Радянського суспільства», як «ядро» політичної системи, всіх державних і громадських організацій, що пос­тійно визначає «лінію внутрішньої і зовнішньої політики краї­ни». Функції КПРС, що були закріплені Конституцією, були по суті функціями, що притаманні державі. Ці функції КПРС здійснювала з самого початку приходу до влади. Зовнішнім проявом єдності вищих партійних і державних органів були так звані постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР.

КПРС., маючи власні центральні і місцеві органи у вигляді партійних комітетів, здійснювала через них контроль і ке­рівництво вищими і місцевими органами державної влади і управління, суду, прокуратури. Рішення як вищих централь­них партійних органів, так і місцевих партійних комітетів з будь-яких питань соціально-економічного і політичного життя країни, а також вказівки партійних функціонерів були обов'язковими для виконання усіма як державними органа­ми, так і громадськими організаціями. Маючи свій власний апарат насилля, що у різні роки йменувався Надзвичайна комісія, ОДПУ, НКВС, КДБ, партія вдавалась стосовно не­покірних чи інакшодумаючих до репресій. До членів партії, що здійснювали проступки чи порушували Статут партії вживали заходів партійного впливу у вигляді винесення їм доган різних ступенів, аж до виключення з КПРС та зняття з відповідної номенклатурної посади. До тих же, що не ви­конували рішень відповідних партійних органів, застосову­вали ще й судове переслідування чи піддавали репресіям.

Ініціатива підготовки і прийняття рішень відповідними партійними органами могла виходити як знизу, тобто від відомства, установи чи організації, що перебуває у сфері влади відповідного партійного комітету, так і згори, тобто даного партійного комітету, його бюро, секретаріату чи вищесто­ящого партійного органу. У першому випадку відомства, ус­танови, організації подавали клопотання у письмовій формі, у якому обґрунтовувалась необхідність прийняття рішення з того чи іншого питання. При цьому мало бути додано про­ект рішення, оскільки відповідний партійний орган мав зна­ти, яке конкретне рішення просять прийняти. Додавалися також необхідні всі інші матеріали і довідки, проте їх обсяг обмежувався досить жорсткими нормами. У другому випад­ку цієї процедури прийняття рішення не дотримувалися, досить було усних вказівок зверху, як рішення приймалося.

Партійні органи займалися вирішенням найрізноманітні­ших питань. Так, наприклад, ідеологічний відділ ЦК КПРС розглядав такі питання: підготовка кадрів для радіомовлен­ня за кордон, ради у справах православної церкви, розвін­чання наклепів про становище євреїв в СРСР, робота Інсти­туту світової літератури, становище у союзі письменників Угорщини, нездорові явища у московській письменницькій організації, боротьба з поширенням серед молоді американ­ської джазової макулатури, листування Б.Польового і Г.Фаста, звіти письменників про закордонні поїздки і т.ін.

За роки перебування при владі КПРС стала власником значної кількості майна і коштів. На час припинення її діяль­ності вона володіла 4 228 адміністративними будинками, 181 громадсько-політичним центром, 16 інститутами суспільно-політичних досліджень, 112 партійними архівами, 41 учбо­вим закладом, 134 готелями, 54 філіалами будинків-музеїв і будинками відпочинку та 206 іншими об'єктами, куди вхо­дили спеціальні бази промислових і харчових товарів, секції магазинів, різноманітні виробництва. Окрім цього, за номі­нальну орендну плату, КПРС користувалася не встановле­ною поки що кількістю приміщень різного призначення.

КПРС мала свої валютні рахунки у закордонних банках. Вивезення КПРС капіталів за кордон розпочалося у 1945 році, а поширення ця практика набула у період перебування на посаді Генерального секретаря ЦК Л.Брежнєва. Поштов­хом до інтенсивного вивезення капіталів за кордон стала перебудова. За даними зарубіжної преси протягом останніх років свого існування КПРС вивезла за кордон різних кош­товностей і валюти на суму від 8 до 15 мільярдів доларів. У ці ж роки було створено як за рубежем, так і в СРСР розга­лужену сітку комерційних структур, куди вкладалися гроші КПРС. У КПРС існував спеціальний інститут «довірених осіб», які керували комерційними структурами. Вони були зобов'язані перераховувати прибутки на рахунки партійних організацій, звітувати про свою діяльність перед Управлін­ням справами ЦК КПРС. Довірені особи партії керують ано­німними фірмами в країнах Заходу та на території, що вхо­дила до складу колишнього СРСР, розпоряджаються кош­тами, що зберігалися на рахунках різних банків світу. Слідча група прокуратури Російської Федерації встановила, що на території Росії існує біля 600 партійних комерційних підприємств і 12 банків. За кордоном КПРС мала 84 власні компанії і біля семи тисяч банківських рахунків. За оцінка­ми західних експертів, у сукупності вкладення КПРС у бан­ки західних країн, цінні папери, нерухомість і т.ін. можуть оцінюватись у суму від 40 до 180 мільярдів доларів.

Як зазначалося у Конституції СРСР 1977 р., КПРС була ядром політичної організації радянського суспільства. Усі гро­мадські організації в СРСР створювались тільки за вказівкою центральних партійних органів і функціонували вони під ке­рівництвом партії. Тотальне панування Комуністичної партії вело до одержавлення громадських об'єднань, надавало їх діяльності маріонеткового характеру. Створені під безпосе­реднім керівництвом партії Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді (ВЛКСМ) і піонерська організація охоплювали членством усіх дітей і підлітків, обробляючи їх психіку і фор­муючи їх менталітет у комуністичному дусі. Діяли ці органі­зації під безпосереднім керівництвом партійних структур. Керівники громадських організацій входили до класу номен­клатури, їх формально обирали на зборах тієї або іншої орган­ізації, але за рекомендацією відповідних партійних органів.

У Радянському Союзі навіть церква була поставлена під контроль партійних органів.

Відразу після захоплення влади більшовики вдалися до проведення репресій проти церковників і конфіскації цер­ковного майна. Багато митрополитів та рядових служителів релігійного культу було репресовано і знищено. Було підда­но репресії і патріарха Всія Русі Тихона, але після того, як він написав покаянний лист і пообіцяв співробітничати з" органами Радянської влади, його було відпущено на волю. Після масових репресій Руська православна церква була поставлена під контроль державних органів.

Радянська держава надавала Руській православній церкві всіляку допомогу у її суперництві з іншими церквами і релі­гіями за «душі» віруючих. Радянські органи, за вказівкою відповідних партійних органів, заборонили діяльність рим­ської і греко-римської церков в Україні, а їх культові спору­ди було передано Руській православній церкві.

Було заборонено існування різних релігійних громад. Проте у період після другої світової війни було дозволено функці­онування таких релігійних громад як, наприклад, громади християнських євангелістів і баптистів, але за зв'язки із та­кими ж зарубіжними громадами, винних переслідували у судовому порядку.

Радянські державні органи здійснювали за вказівкою відпо­відних органів партії контроль за діяльністю церкви і навіть за підготовкою церковних кадрів. Так, у березні 1986 р. відділ пропаганди ЦК КПРС підготував, а Секретаріат ЦК КПРС затвердив записку, у якій Раді у справах релігії при Раді Міністрів СРСР доручалося підготувати пропозиції про упо­рядкування підготовки кадрів духовенства.

Під час відправлення церковних молебнів у храмах Русь­кої православної церкви священнослужителі закликали при­хожан молитися за здоров'я керівників Комуністичної партії і Радянської держави, а після їх смерті — за упокій їх душі. Своєю діяльністю Руська православна церква сприяла ство­ренню сприятливого для Комуністичної партії середовища, у якому формувалася внутрішня і зовнішня політика Радян­ського Союзу.

На міжнародній арені Руська православна церква захища­ла «загальнодемократичні» лозунги Комуністичної партії за боротьбу за мир, за розрядку міжнародної напруженості, намагалася впливати на поведінку зарубіжних церков у вигід­ному для радянського керівництва напрямі.

Комуністична партія і підвладні їй державні структури роз­кладали Руську православну церкву та інші релігійні грома­ди зсередини. Особливу роль у цьому відігравали органи КДБ, які «брали на гачок» скомпрометованих релігійних діячів і змушували їх співробітничати з «політорганами».

У Радянському Союзі створювались і функціонували лише ті громадські організації, що перебували під безпосереднім контролем партійних структур. Так, у 1983 р. за ініціативою ЦК КПРС було створено Радянський комітет захисту миру, Комітет солідарності з країнами Азії і Африки. Діяльність цих і подібних до них громадських організацій, їх кадрові питання, фінансування перебували під контролем апарату ЦК КПРС. Типовим прикладом діяльності громадських організацій може бути діяльність Комітету солідарності із країнами Азії і Африки.

Радянський Комітет солідарності з країнами Азії і Африки у структурі зовнішньополітичного обслуговування інтересів КПРС займав особливе місце. Це був по суті справи комі­тет, який відав зв'язками із громадськими і навіть держав­ними структурами у десятках країн африканського і азіат­ського континентів.

Уся організаційна робота у ньому велася апаратом спец-функціонерів. Вони затверджувались на відповідні посади Секретаріатом ЦК КПРС. За кордоном вони підтримували зв'язки із спорідненими організаціями, партіями і урядами, здійснювали фінансування їх діяльності, постачали зброю різноманітним загонам «національно-визвольного руху».

Через цей комітет здійснювалась багаторічна підтримка Африканського національного конгресу у ПАР, режимів у Ефіопії, Лівії, Уганді, Екваторіальній Гвінеї та інших краї­нах. Комітет жодного разу не виступив на захист порушува­них у деяких африканських і азіатських країнах громадян­ських прав і свобод, демократії, не засудив проявів тоталіта­ризму. Цей комітет по суті справи був гібридом з ознаками державної структури і громадської організації.

Таким же гібридом було і створене постановою Ради Міністрів СРСР за № 588 від 16 серпня 1973 р. Всесоюзне агентство з авторських прав (ВААП). Постанова уряду рег­ламентувала діяльність агентства, починаючи з надання ВААПу прав державного відомства і закінчуючи правом його номенклатурної верхівки на користування «їдальнею ліку­вального харчування».

Головним завданням ВААП було «просувати за рубіж тво­ри радянських авторів і використовувати твори зарубіжних авторів в СРСР з урахуванням політичних, економічних і культурних інтересів країни». Це агентство мало також своїм завданням надавати допомогу зарубіжним «фірмам друзів», тобто фірмам, що були створені комуністичними або робіт­ничими партіями.

Гібридом державної структури і громадської організації були і радянські профспілки. Одержавлення профспілок почало­ся на початку і завершилося у кінці 20-х років, коли було ліквідовано біржі праці і зроблено перехід до «організовано­го» набору робочої сили. Безпосередньо профспілки не здійснювали якогось впливу на формування радянської по­літики. Але профспілкові функціонери могли в окремих ви­падках здійснювати такий вплив. Посада голови Всесоюзної Центральної Ради професійних спілок була номенклатурою Політбюро ЦК КПРС. В окремих випадках голови ВЦРПС були членами Політбюро ЦК КПРС. Посада голів проф­спілкових комітетів усіх рівнів була номенклатурою відпо­відних партійних структур.

Участь у формуванні і здійсненні радянської зовнішньої політики ВЦРПС брала за безпосередньою вказівкою По­літбюро або Секретаріату ЦК КПРС. Типовим прикладом може бути надання допомоги з боку радянських профспілок англійським тред-юніонам під час страйків на Британських островах у 1966, 1970, 1972 і 1974 роках. Ці загальнонаціо­нальні страйки за рішенням ЦК КПРС і за допомогою КДБ підтримувались і фінансувались радянськими профспілка­ми. Як результат консервативний уряд Едварда Хіта змуше­ний був подати у відставку. Після цього чимало англійських страйкарів було запрошено для відпочинку на курорти Ра­дянського Союзу.

У 1984—1985 роках ЦК КПРС розпорядився виділити ан­глійському Союзові гірників один мільйон конвертованих карбованців, що й було зроблено. Кошти гірникам було пе­реведено через банки у Варшаві і Дубліні.

Комуністична партія, перебуваючи при владі, проводила агресивну експансіоністську зовнішню політику.

Зовнішня політика випливає із внутрішньої політики па­нівного класу, вона є проявом на міжнародній арені суті політичного режиму країни. Про це, зокрема, писав і Ленін. Він виступав проти того, щоб відокремлювати зовнішню політику від політики взагалі або протиставляти зовнішню політику політиці внутрішній.

КПРС завжди йменувала себе партією робітничого класу, але ніколи не захищала його інтереси. Вона приносила інте­реси робітничого класу і всього населення СРСР у жертву месіанським амбіціям правлячої номенклатури. В основі діяльності цієї партії була експансія комуністичної ідеї. Вона служила не робітничому класові, а ідеї збереження влади номенклатури для продовження у світовому масштабі кому­ністичного експерименту, створення і зміцнення світової системи соціалізму, встановлення панування класу номенк­латури у світовому масштабі.

Комуністична партія через свої центральні органи не тільки формувала зовнішню політику країни, але у окремих випад­ках безпосередньо здійснювала її, використовуючи Комін­терн, Інформбюро, а у пізніший період Наради комуністич­них і робітничих партій світу.

Напрямки зовнішньої політики Радянського Союзу фор­мувалися на з'їздах, конференціях і Пленумах ЦК КПРС. Теоретичне обгрунтування напрямків зовнішньої політики давалося у творах партійних вождів, а також у матеріалах партійних форумів.

Основні напрямки радянської зовнішньої політики були розроблені ще Леніним. Він перший вказав на можливість країни перемігшого соціалізму, використовуючи військовий і економічний потенціал, повести збройну боротьбу проти капіталістичних країн. Але оскільки потенціал Росії не да­вав можливості здійснити у той час такі наміри, то Ленін обгрунтував необхідність проведення політики мирного співіснування з розвиненими капіталістичними країнами і в той же час використання сили проти потенційно слабких країн, підтримки боротьби народів проти колоніального гніту, залучення їх на бік соціалізму. Історія свідчить, що Кому­ністична партія вдавалася до використання збройної сили проти країн, що, як здавалося їй, були у військовому відно­шенні слабкими — Польщі, Фінляндії та Японії, яка стояла на порозі капітуляції, Афганістану. Але до країн, які давали відсіч, вона ставилася з повагою.

Зовнішня політика, яку проводила Комуністична партія, з самого початку була нахабно-агресивною і лицемірною. Проголосивши лозунг про право націй на самовизначення, аж до відокремлення, номенклатура цинічно зневажала його. За роки перебування Комуністичної партії при владі було повністю знищено декілька десятків невеликих за розміра­ми етнічних груп населення, ряд націй повністю чи частко­во втратили свою мову і самобутність.

Проголошення партійною ідеологією виникнення нової спільності радянських людей — радянського народу пере­слідувало за мету знищити існування націй в СРСР, руси­фікувати їх. Цієї мети прагнули досягти як політичними, так і економічними методами. Щодо «буржуазних націо­налістів», то до них застосовували лише репресивні методи. Здійснювався гніт і за допомогою цілеспрямованої певної економічної політики. Він полягав у тому, що окремі галузі промисловості і види діяльності розміщались і на території національних меншин, але одночасно робили їх повністю залежними одна від одної. Разом із розвитком промисло­вості зростав у таких регіонах і клас номенклатури. її конт­роль над економікою означав і контроль над поведінкою і діяльністю людей, засобами досягнення життєвої мети.

Проводячи усередині країни політику, спрямовану на зни­щення націй, на міжнародній арені комуністична партія де­монструвала підтримку націй на самовизначення, на їх не­залежний економічний розвиток. Ленін наставляв комуністів на необхідність всебічної підтримки народів, що борються за незалежність. «Для усієї нашої Weltpolitik (світової по­літики), — писав він, — диявольськи важливо завоювати до­вір'я туземців. Це світове питання, без перебільшення світо­ве». Обґрунтовуючи шлях некапіталістичного розвитку ко­лоніальних народів, Ленін зазначав, що цього вони можуть досягти за «допомогою пролетаріату передових країн» і, прой­шовши через певні ступені розвитку, встановлять радян­ський лад і прийдуть до комунізму, минаючи «капіталістич­ну стадію розвитку».

Відразу після утворення СРСР Президія Центрального виконавчого комітету прийняла звернення до всіх народів і урядів світу, у якому, зокрема, говорилось, що Радянський Союз, будучи «природнім союзником пригнічених народів» ставить за мету надавати їм всіляку допомогу, а також спри­ятиме «інтересам трудящих усього світу». Цієї лінії у зовнішній політиці Комуністична партія дотримувалася про­тягом усіх років перебування при владі.

Зовнішню політику Радянського Союзу комуністична партія формувала, спираючись на марксистсько-ленінську ідеологію, яка служила ідеології російської великодержав­ності. Це підтверджується тим, що Комуністична партія не тільки змогла зберегти колоніальну імперію царської Росії, але й значно розширити її територію. їй вдалося поставити під свій контроль ряд країн у Європі, Азії, Африці і Аме­риці. Вона докладала величезних зусиль до поширення сво­го контролю на нові країни. З цією метою було створено потужний військово-промисловий комплекс і могутню ар­мію, оснащену найновішою військовою технікою.

Приклад заможного життя населення Заходу загрожував перебуванню при владі класу номенклатури, тому у своїй зовнішній політиці вона тримала курс на ліквідацію капіта­лістичної світової системи, вела боротьбу за країни «третьо­го світу». Звідси й залякування власного населення імперіа­лістичними планами нападу на СРСР, його розчленування, перетворення його у сировинний придаток капіталістично­го світу.

Радянське керівництво не змогло помітити революцію, що відбувалася у світовій політиці і дипломатії в результаті по­яви атомної зброї. Штучно провокувались міжнародні кри­зи: форсувалось будівництво соціалізму у східноєвропей­ських країнах, блокувався Берлін, підтримувалась корейсь­ка війна. В роботі «Економічні проблеми соціалізму в СРСР» Сталін доказував необхідність знищення імперіалізму: «Ка­жуть, що тезу Леніна про те, що імперіалізм неминуче породжує війни, треба вважати застарілою, оскільки виросли у даний час могутні народні сили, що виступають на захист миру, проти нової світової війни. Це невірно... Щоб усунути неминучість воєн, треба знищити імперіалізм».

Після смерті Сталіна радянське партійне керівництво, зрад­жуючи букві ленінізму, залишилось вірним його духові. В Програму КПРС (1961 р.) було внесено положення про «мир­не співіснування» двох соціально-політичних систем — ка­піталізму і соціалізму, як специфічну форму класової бо­ротьби на міжнародній арені. Політика мирного співісну­вання передбачала не військовий розгром капіталізму, а зни­щення його із середини через поширення комуністичних ідей та організацію революційних виступів.

Паралельно встановленню своєї гегемонії у післявоєнній Східній Європі і планомірному зміцненню своєї військової могутності Радянський Союз розпочав створення системи імперських відносин і залежності, звернувши особливу ува­гу на підтримку революцій в інших регіонах, і тим самим поставив ці регіони у залежність насамперед від своєї військо­вої підтримки. Інтернаціоналізм і комуністична ідеологія перетворилися у кінцевому підсумку у прикриття політики експансіонізму Радянської держави.

Керівництво Радянського Союзу розуміло економічну відсталість Радянської держави і неконкурентноспроможність соціалістичної економічної системи, а тому робило ставку на силу. Звідси й постійний силовий тиск і атомний шантаж країн Заходу. Досягти переваги у звичайних силах та атомній зброї, керівництво Радянського Союзу тримало у постійно­му стресі Європу та США.

Марксизм вважає, що без використання насилля суспіль­ство не може розвиватись, адже насилля нібито відіграє в його житті революційну роль і, за словами К.Маркса, є «по­вивальною бабкою» старого суспільства, а, за словами В.Ле­ніна, є «локомотивом» історії.

Марксистсько-ленінська ідеологія обґрунтовувала і вип­равдовувала експансіонізм Радянського Союзу, але за марксистсько-ленінською фразеологією крилися ідеї російської великодержавності. Коли Комуністична партія Радянського Союзу проголошувала за основну свою мету перемогу соціалізму у світовому масштабі, то вона мала на увазі світову гегемонію Радянської держави. Саме у цьому полягає різни­ця між російською дореволюційною і радянською експан­сією. Якщо російська експансія була регіональною, то ра­дянська — глобальною.

Керівництво Радянського Союзу взагалі-то не бажало атом­ної війни, воно навіть боялося її, звичайно, не жертв мільйонів чоловік населення, які могли бути, воно боялося за себе. Воно готове було на жертви, якщо не попадало в їх число і якщо це не вело до втрати влади.

Страх радянського керівництва атомної війни змушував його вдаватися до проведення політики мирного співісну­вання як специфічної форми класової боротьби на міжна­родній арені. Проте класова суть політики мирного існуван­ня затуманювалась. Тому вдавалися до таких термінів як «розрядка напруженості» (позакласовий термін, який відно­ситься до категорії так званих загальнодемократичних ло­зунгів, що прикривали комуністичну суть), «нове політичне мислення», «загальний Європейський дім».

Концепцію, що перехід від капіталізму до соціалізму здійснюється шляхом гострої класової боротьби, було пере­несено і на відносини між Радянською соціалістичною дер­жавою і капіталістичними державами. Відносини між соціа­лістичною і капіталістичною системами ототожнювались з відносинами між державами.

У політиці Радянського Союзу десятиліттями панувала ідея про повну готовність капіталізму до заміни його соціаліз­мом, і міф про народи, що ждуть свого звільнення, про сво­го роду історичну місію, що випала на долю радянського народу: бути рятівниками інших. Практичною реалізацією цієї ідеї останнього десятиріччя існування СРСР було відправ­лення у 1979 р. радянських військ у Афганістан. Це спричи­нило блокування розрядки напруженості і передумови об­меження гонки озброєнь.

Теоретичне обгрунтування політики мирного співіснуван­ня як форми класової боротьби на міжнародній арені і прак­тична її реалізація загостряли міждержавні відносини, сти­мулювали гонку озброєнь, розпалювали національні конф­лікти, посилювали міжнародну напруженість.

Ідеї соціалізму і комунізму, базовані на вузькокласовому егоїзмі, тобто на інтересах одного класу пролетаріїв, а в се­редині цього класу на ще більш вузькому партійному егоїзмі, викликали недовіру, опір народів. Визначення державної політики вузькоспрямованими егоїстичними інтересами сприяло повному і остаточному виродженню соціалізму як системи.

Коли вищим принципом для держави стає вузький класо­вий інтерес, то він веде до узаконення і загострення бороть­би між людством.

Аналіз матеріалу показує, що Комуністична партія корис­тувалася монопольним правом у формуванні і здійсненні радянської зовнішньої політики. Із цього монополізму ви­ходила сильна сторона радянської зовнішньої політики — її плановість.

У західних країнах законодавча і виконавча влада залежні від волі виборців, не можуть планувати проведення політи­ки на багато років уперед, в той час, як у Радянському Союзі номенклатура була абсолютно незалежною і тільки смерть того чи іншого номенклатурника позбавляла його посади, яку він обіймав.

Планування радянської зовнішньої політики здійснюва­лося у ЦК КПРС, зокрема у міжнародному, оборонному, державно-правовому та інших його відділах. Воно було до­сить складним, багатоступеневим і орієнтувалося на думки різноманітних номенклатурних кіл, у першу чергу у Політбюро і апараті Секретаріату ЦК, і враховувало думки військово-промислового комплексу, КДБ, керівників зару­біжних комуністичних і робітничих партій, пропозиції міністерства закордонних справ, міністерства оборони, міністерства зовнішньої торгівлі, міністерства зовнішніх еко­номічних зв'язків та інших міністерств, і, що особливо важ­ливо, рішень партійних з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. Ця складність планування зовнішньої політики свідчить про те, що вона формувалася не за водінням якоїсь особи чи групи осіб, а у відповідності із інтересами всього класу но­менклатури.

Із монополії влади КПРС у Радянському Союзі випливала і її монополія на засоби масової інформації. Усі газети, радіо і телебачення знаходилися під партійним контролем і керівництвом. Тотальний контроль над засобами масової інформації здійснював відділ агітації і пропаганди ЦК КПРС. Секретар ЦК КПРС з ідеологічних питань завжди входив до складу Політбюро і вважався другою особою в країні після Генерального секретаря ЦК КПРС.

Головні редактори таких газет як «Правда», «Труд», «Из­вестия», а також керівник Держтелерадіо були номенклату­рою Політбюро, а головні редактори решти центральних газет — номенклатурою Секретаріату ЦК КПРС. Головні редак­тори республіканських, обласних, міських і районних газет і керівники місцевих відділень Держтелерадіо були номенк­латурою відповідних партійних комітетів.

Радянські засоби масової інформації постійно перебували під контролем відповідних партійних комітетів. Сигнальний номер будь-якої газети спочатку читав чергуючий праців­ник відповідного партійного комітету, і тільки після того, як він давав «добро», газету тиражували.