Розділ ІІІ Суспільно-політичний лад і право України 10 страница

Законом «Про зміни та доповнення деяких постанов сто­совно селянського землеволодіння» від червня 1910 р. рег­ламентувався порядок встановлення права власності на зем­лю у тих сільських громадах, у яких не проводилися загальні земельні переділи з часу наділення їх землею, і де земля передавалася у спадщину. Цей акт розширював коло селян, які отримували можливість набуття землі у власність.

Адміністративне законодавство на початку XX ст. забо­роняло населенню об'єднуватися в політичні організації, а об'єднання за іншими інтересами, ставило під контроль ад­міністративних органів. З подальшим розвитком революції особисті права громадян обмежувалися ще в більшій мірі. Так, зокрема, постанова Ради міністрів від лютого 1905 р. дозволяла створення товариств взаємодопомоги військових службовців тільки з дозволу військового міністра, а функці­онувати такі товариства могли лише після затвердження їхнього статуту.

Приймалися акти одноразової дії, такі, наприклад, як акт про закриття на півроку вищих навчальних закладів. При­чиною прийняття такого акта була активна участь студентів у революції.

Жовтневий 1905 р. загальний всеросійський страйк змусив царське самодержавство проголосити маніфест, у якому дек­ларувалися широкі громадські свободи. Але тут же слідом були прийняті Тимчасові правила (24 листопада 1905 р. та 18 бе­резня і 26 квітня 1906 p.), якими заборонялося публікувати матеріали, в яких містився заклик до непокори властям, до участі в страйках, у припиненні занять; заборонялося ство­рення та функціонування тих товариств, що загрожували без­пеці та спокою в суспільстві або ж протирічили громадській моралі; заборонялося проводити збори без дозволу поліції; обмежувалося право робітників створювати профспілки.

У роки революції 1905—1907 р. царизм підводив правову базу для використання проти страйкуючих і маніфестантів не тільки поліції, а й армії. Затвердженими царем 17 лютого 1906 р. Правилами про призов військ для сприяння цивільним властям дозволялося застосовувати армію для придушення повстань. Характерно, що і в сучасній Росії армія бере участь у боротьбі проти повсталого народу Республіки Ічкерія (Чечні).

Акти кримінально-правового характеру посилювали репресії та підвищували відповідальність тих, хто брав участь в анти­урядових виступах, страйках, у створенні політичних партій. Глави Кримінального уложення 1903 р. встановлювали більш суворі міри покарання за злочини проти держави.

Тюремне ув'язнення та високий штраф загрожували тим, хто порушував Тимчасові правила (1905 p., 1906 р.) про пре­су, збори, товариства та спілки. Винні в організації страйків та їх учасники притягалися до кримінальної відповідальності У вигляді тюремного ув'язнення.

^Після революції 1905—1907 pp. наступив період реакції. В Україні вона проявлялася у продовженні проведення полі­тики русифікації та забороні вживати українську мову. Трохи кращим було становище населення в Західній Україні. Політичний рух, який охопив Галичину в кінці 1905 — на початку 1906 p., призвів до поширення загального виборчо­го права Австро-Угорщини на територію всієї Західної Ук­раїни. Разом з тим були прийняті постанови про охорону свободи зборів та проведення виборів. Українське населен­ня Галичини користувалося правом навчання на рідній мові. Тут на початку XX ст. інтенсивно розвивалася українська культура. Вільно діяло Наукове товариство ім. Шевченка, яке стало вогнищем української науки. Завдяки діяльності в ньому письменника І.Франка, етнографа Б.Гнатюка, природознавців І.Верхратського та Ї.Раковського, визначних ук­раїнських істориків І.Крип'якевича, С.Томашівського та інших Наукове товариство ім.Шевченка було піднято до рівня неофіційної академії наук.

На початку XX ст. продовжував творити національну му­зику великий український композитор М.Лисенко (1848— 1913 pp.). Він першим відкрив для української музичної куль­тури народну пісню як національний чинник у музиці, виз­начив шляхи розвитку української музичної культури і за­лишив цінні зразки українського музичного стилю. Були певні досягнення і в образотворчому мистецтві.

У цілому на початку XX ст. спостерігаються значні зміни у суспільному житті українського народу. Політичний лад на українських землях еволюціонував разом з політичним ла­дом Росії та Австро-Угорщини. Не дивлячись на антиукраї­нську політику урядів зазначених країн, відбувався розвиток української культури. Разом з тим у розглядувану добу не існувало національного українського законодавства, націо­нальне право зникло. Українські джерела права були відсутні, оскільки не існувало національної держави.

Найбільшим досягненням українського народу розгляду­ваної доби було зростання національної свідомості, розумі­ння необхідності боротися за об'єднання Східної і Західної України, за свою незалежну Українську державу.

Розглядувана доба характеризується і тим, що вперше за багато століть в Галичині виникли зародки інститутів Украї­нської держави — Головна Українська рада та створена нею Українська бойова управа.

 

Розділ VII

Держава і право незалежної Української держави

(1917-1921 рр_.)

 

Про падіння монархії і утворення Тимчасового уряду в Росії в Україні стало відомо через декілька днів. Почали проводи­тися мітинги, збори, на яких виступаючі вимагали насампе­ред української школи, української преси, ставилося питан­ня про створення організації, яка б об'єднала усі революційні сили України.

Тимчасовий уряд Росії почав змінювати увесь старий ад­міністративний апарат. Новий апарат почав формуватися тільки на засадах виборності. В губерніях та повітах вищими розпорядчими органами стали з'їзди земства. На земських губернських та повітових з'їздах обиралися виконавчі комі­тети на чолі з комісарами. Як правило, посаду комісара по­сідали голови земських управ. У Києві також було проведе­но губернський земський з'їзд, який обрав Виконавчий гу­бернський комітет, до якого ввійшли відомі українські діячі, такі як М.Грушевський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Комі­саром став М.Суковкін.

Швидкий розвиток подій вимагав об'єднання революцій­них сил України під одним центром. В усій колишній Російській імперії виникали Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів. Процес створення Рад охопив та­кож Україну. Різні політичні організації та групи за ініціа­тивою Товариства українських поступовців (ТУП) 17 берез­ня 1917 p. створили Українську Центральну Раду. До Цент­ральної Ради ввійшли представники робітників, солдатів, студентів, кооперативів, профспілок, духовенства та інших гуртків і громад. Головою Центральної Ради було обрано М.Грушевського.

У прийнятій відозві «До українського народу» Центральна Рада закликала створювати місцеві органи самоврядування на виборчих засадах, зберігати спокій, творити нове, вільне життя.

В Україні почали виникати нові організації, як правило, за професійною ознакою та інтересами. Досить швидко з'я­вилися Військова Рада, Центральний кооперативний комітех, «Просвіта» та інші. З'явилися нові політичні партії: Соціал-демократична (керівництво — В.Винниченко, Д.Анто­нович, М.Порш, С.Петлюра), Соціал-революційна, Укра­їнська селянська спілка, Союз Українських федералістівав-тономістів. Зазначені партії виступали за надання Україні широкої автономії у складі федеративної республіки Росії.

Лозунг надання Україні автономії в умовах швидкого роз­витку революційних подій був застарілим. Він зводив праг­нення українців до вузьких рамок культурно-національного будівництва, залишаючи вирішення складних соціально-еко­номічних і політичних питань Всеросійським Установчим зборам, які мали бути скликані у майбутньому.

В Україні з'явилися партії, які ставили за мету добитися суверенітету українського народу, утворення незалежної Української республіки. Це були, зокрема, Українська партія самостійників-соціалістів на чолі з П.Макаренком та Укра­їнська демократично-хліборобська партія, діяльність якої обмежувалася Полтавщиною.

Маніфестація робітників, солдат, студентів, учнів, що прой­шла у Києві 1-го квітня 1917 p., проходила під лозунгами підтримки Тимчасового уряду, надання Україні широкої ав­тономії та скликання Всеросійських Установчих зборів. Навіть такі лозунги викликали у середовищі російської ре­волюційної демократії антиукраїнський рух. Проти таких вимог особливо енергійно виступали більшовики. Голова Київської Ради робітничих і солдатських депутатів Незлобін на зустрічі з М.Грушевським заявив, що вимоги автономії є «ударом у спину революції».

19 квітня 1917 р. в Києві розпочав роботу Український Національний з'їзд, у якому взяли участь 900 делегатів від усіх станів і професій українського населення, солдат і мо­ряків, від політичних, економічних та культурно-освітніх організацій. На з'їзді було ухвалено резолюцію, у якій було підтримано автономістично-федералістичну концепцію Цен­тральної Ради. В ній, зокрема, говорилося: «Згідно з істо­ричними традиціями і сучасними вимогами українського народу з'їзд визнає, що тільки національно-територіальна автономія України може забезпечити інтереси нашого наро­ду й усіх інших народів, що заселяють українську землю.

Автономний устрій України, так само, як і інших країв Росії, найде повну запоруку в федеративному устрої Росії, супроти чого з'їзд вважає єдиною відповідною формою дер­жавного устрою для Росії федеративну, демократичну рес­публіку, а за одну з найголовніших основ української автономії, повну гарантію прав національних меншин, що живуть на Україні».

З'їзд закликав не чекати скликання Всеросійських Уста­новчих зборів, а розпочати негайно розвивати автономне життя.

З'їзд затвердив Центральну Раду, як Крайову Раду, у складі 150 осіб і прийняв рішення про її поповнення делегатами від робітників, селян та солдатів після проведення їх відпо­відних з'їздів. На з'їзді було проведено перевибори Президії Центральної Ради: головою обрано М.Грушевського, а його заступниками — С.Єфремова та В.Винниченка. Отже, Цен­тральна Рада оформилася як вищий законодавчий орган України.

Вищим виконавчим органом України став обраний Цент­ральною Радою Виконавчий комітет, який з часом став на­зиватися «Мала рада». Головою Малої ради став М.Грушевський, а заступниками С.Єфремов та В.Винниченко.

З'їзд прийняв постанову про утворення місцевих органів самоврядування у формі сільських, повітових та губернсь­ких комітетів. Всі вони мали формуватися на засадах рівно­го і загального виборчого права. Таким чином, з'їзд створив центральні органи влади України та юридично оформив організацію місцевих органів самоврядування і управління. Проте практична діяльність створених центральних органів не була активною.

Створення місцевих сільських, повітових і губернських комітетів утруднювалося існуванням Рад робітничих і сол­датських депутатів, які навіть не рахувалися з представника­ми Тимчасового уряду — губернськими комісарами. У більшості випадків керівництво Рад робітничих і солдат­ських депутатів складалося з неукраїнських елементів і про­являло вороже ставлення до автономії України.

26 травня 1917 р. у «Декларації» делегації Центральної Ради До Тимчасового уряду було звернено його увагу на той факт, що рух за автономію України не є справою купки інтелі­генції, а спирається на прагнення широких верств українсь­кого населення. Декларація звертала увагу на намагання російського елементу гальмувати розвиток українського руху і ставила перед Тимчасовим урядом вимоги, щоб Україна мала широку автономію, свого комісара при Тимчасовому уряді, і щоб був призначений для всієї України комісар Тим­часового уряду; щоб була проведена українізація школи та армії і щоб в Україні посади в установах посідали українці.

Тимчасовий уряд заявив, що він не визнає Центральну Раду за законного представника України, і що справа автономії України може бути вирішена тільки Всеросійськими Уста­новчими зборами: Таке ставлення Тимчасового уряду до вимог України викликало широке обурення як в середовищі широких верств українського населення, так і в самій Цен­тральній Раді. Негативна відповідь Тимчасового уряду підштовхнула Центральну Раду на більш рішучі дії. У цьому вона спиралася на рішення Всеукраїнського Селянського з'їзду та Військового з'їзду України.

На Всеукраїнському селянському З'їзді було засуджено не тільки відповідь Тимчасового уряду, але й політику Цент­ральної Ради. З'їзд доручив Центральній Раді разом з Украї­нською радою селянських депутатів розробити проект авто­номії України і федеративно-демократичного устрою Ро­сійської республіки. З'їзд також ухвалив розпочати негайну українізацію усіх державних і самоврядних установ.

20 червня 1917 р. другий Військовий з'їзд України, делега­ти якого представляли один мільйон українських солдатів, запропонував Центральній Раді негайно розпочати реаліза­цію автономії України.

Спираючись на авторитетні рішення зазначених з'їздів, Центральна Рада 25 червня 1917 р. проголосила перший Універсал до українського народу, в якому говорилося: «Не відмежовуючися від решти Росії, не пориваючи зв'язків з російською державою, хай український народ має на своїй землі право розпоряджатися своїм життям. Хай порядок І лад на Україні впроваджує Український сейм, обраний на основі загального, рівного, безпосереднього і таємного голосування. Усі закони, що мають запровадити в нас лад, матиме право приймати тільки наш Український сейм». Вказуючи на небажання Тимчасового уряду піти на спра­ведливі вимоги України, Універсал проголосив: «відтепер самі будемо творити наше життя».

У зв'язку з проголошенням Універсалу постала потреба у створенні уряду. Ним став Генеральний секретаріат у складі голови (В.Винниченко), генерального писаря (П.Христюк) та генеральних секретарів (С.Єфремов, Х.Барановський, С.Петлюра, Б.Мартос, В.Садовський, І.Стешенко, М.Стасюк). Оскільки Генеральний Секретаріат складався з пред­ставників соціалістичних партій, то він звернув головну ува­гу на вирішення не національно-політичних проблем, а со­ціально-економічних.

Соціально-економічне і політичне становище в Україні було тяжким. Сподівання Центральної Ради, що майбутні Уста­новчі збори вирішать головні політичні та соціально-еко­номічні проблеми, гальмувало дії Генерального секретаріату і викликало незадоволення різних верств українського сусп­ільства. Селяни вимагали передати їм поміщицькі землі, але Центральна Рада не відважувалася піти на такий рішучий крок.

Під впливом есерівської пропаганди влітку 1917 р. селяни почали знищувати поміщицькі маєтки, забирали тварин, рубали ліс тощо. Заклики Центральної Ради дочекатися скли­кання Установчих зборів не зупинили селянську анархію. Фактично влада Центральної Ради і Генерального секрета­ріату не поширювалася далі Києва, в інших регіонах Украї­ни цю владу майже не знали. Анархія поширилася і на ар­мію. Під впливом більшовицької пропаганди висувалися вимоги припинення війни. З фронту втікали ватаги дезер­тирів з рушницями, кулеметами і навіть гарматами.

Не дивлячись на розклад армії, значна частина національ­но свідомих українців хотіла створення окремих українсь­ких військових частин. Почали виникати українські військові клуби, на фронті виникали українські військові ради, скли­калися з'їзди.

23 березня 1917 р. в Києві було скликано Військовий з'їзд, на якому було прийнято ухвалу, щоб військові частини, роз­ташовані на території України, комплектувалися тільки українцями, і щоб частини з російським складом було виведе­но з України, а українські частини було переведено з інших фронтів на Південно-Західний фронт, що обороняв терито­рію України.

За деякими даними кількість українських дивізій на фронті становила 27, а кількість українізованих солдатів — чотири мільйони.

Центральна Рада не розуміла значення створення украї­нської армії. В.Винниченко в одній із своїх статей наголо­сив: «не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а зни­щення всяких постійних армій». Партія більшовиків у своїй програмі також передбачала знищення постійної армії і за­міну її загальним озброєнням народу. Отже, в Україні існу­вали два рухи стосовно армії: один, що прагнув до створен­ня власних національних збройних сил, та той, що вважав за шкідливе їх мати. На жаль, останньої думки дотримува­лася і Центральна Рада, за що Україна опісля заплатила втра­тою власної держави.

У виданому 3 (16) липня 1917 р. другому Універсалі Цен­тральна Рада наголошувала, що вона визнає Всеросійські Установчі збори, і що вона не виношує планів відокремлен­ня України від Росії. Після цього Тимчасовий уряд 17 серп­ня видав «Тимчасову інструкцію», якою визнавав Централь­ну Раду, але перетворював Генеральний секретаріат на орган зв'язку між Тимчасовим урядом та Центральною Радою.

У відповідності з цією інструкцією автономія України мала поширюватися тільки на Київську, Волинську, Полтавську, Подільську губернії і частину Чернігівської губернії.

За домовленістю з Тимчасовим урядом Центральна Рада була збільшена за рахунок представництва національних меншостей, що мешкали на території України, в тому числі до Малої ради було введено 18 осіб, до Генерального секре­таріату — 5 осіб (2 росіян, 2 євреїв, 1 поляк).

Характерно, що майже усі члени Центральної Ради (всьо­го 822) належали до соціалістичних, економічних, просвітніх та громадських організацій, за виключенням представників церкви.

Більшість українського духовенства підтримувала вимоги українізації школи, вживання її при відправленні служби Божої. Але Центральна Рада не розуміла важливості церкви і не надавала їй підтримки.

Отже, Центральна Рада зробили дві важливі помилки, які мали вирішальне значення для долі Української держави: вона не приступила відразу до створення національного ук­раїнського війська і не залучила церкву для розбудови Ук­раїнської держави.

25 жовтня 1917 р. більшовики здійснили переворот і захо­пили владу в Петрограді. У Києві розпочалася збройна бо­ротьба між силами Київської ради робітничих і солдатських депутатів та штабу Київського військового округу, який сто­яв на боці Тимчасового уряду. Центральна Рада дотримува­лася нейтралітету, і перемогу здобули більшовицькі Ради.

Відомо, що другий Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, що проходив у Петрограді, прийняв Декрет про мир, Декрет про землю та створив Раду народ­них комісарів — більшовицький уряд. У Декреті про мир, складеному В.Леніним, говорилося про необхідність при­пинення імперіалістичної війни та укладення мирного до­говору без анексій і контрибуцій. Про демагогічний харак­тер цього декрету свідчить те, що з'їзд Рад звертався з про­позицією про укладення миру перш за все «до народів вою­ючих країн», а умови мирного договору мали бути затверд­жені представниками «усіх народів і націй».

Такий же демагогічний характер мав і Декрет про землю. Відомо, що програма партії більшовиків передбачала націо­налізацію землі. Але заявити про це на з'їзді більшовики не відважилися, бо це відштовхнуло б від них селянські маси. Тому більшовики схитрували в земельному питанні і засто­сували у Декреті про землю неюридичні терміни, які можна було тлумачити так, як кому хотілося. У Декреті про землю було сказано, що приватна власність на землю скасовується. Але не було сказано у чиїй власності вона мала бути. У Дек­реті, зокрема, говорилося: «Поміщицька земля конфіскується і стає загальнонародним надбанням». Термін «загальнона­родне надбання» не є юридичним терміном. В.Ленін був за фахом юрист і він добре розумів значення чіткого визначен­ня понять. Але для простого селянина поняття «загальнона­родне надбання» означало його власність на землю.

Декретами про мир і землю більшовики привернули на свій бік селянство та велику частину армії, що, головним чином, складалася із селян.

Більшість керівництва Центральної Ради та Генерального секретаріату були людьми порядними і дотримувалися домо­вленостей з Тимчасовим урядом про те, що питання про мир, землю та державний устрій Росії мають бути вирішені на Все­російських Установчих Зборах. Та коли більшовики на II Всеросійському з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів у лозунговому стилі оголосили про мир та землю, то й Цент­ральна Рада звернула на ці проблеми увагу. Але ініціатива залишалася за більшовиками, що надало їм спочатку мож­ливість привернути на свій бік широкі верстви населення.

20 листопада 1917 р. на засіданні Малої ради М.Грушевський проголосив третій Універсал. Універсал проголошу­вав скасування приватної власності на землю, 8-годинний робочий день, контроль над виробництвом, скасування смертної кари, реформу суду та національно-культурну ав­тономію для національних меншостей України. Універсал, нарешті, проголошував Українську Народну Республіку (УНР), але у складі Росії. В Універсалі, зокрема, говорило­ся: «Не відокремлюючись від Російської республіки і збері­гаючи її єдність, станемо твердо на нашій землі, щоб наши­ми силами допомогти усій Росії, щоб Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів». В Універсалі про­голошено, що Центральна Рада прагнутиме до якнайшвид­шого укладення миру з центральними державами (Німеччи­ною та Австро-Угорщиною). Одночасно було встановлено, що вибори до Установчих зборів України мають відбутися 9 січня 1918 p., а їх скликання було намічене на 22 січня.

Універсал викликав незадоволення і протести серед різних верств населення України. Хоча універсал не був законом, він тільки намічав програму дії, але селяни протестували проти того, що у руках окремого господарства могло зали­шатися 40 десятин землі, а власники фабрик і заводів, пред­ставники банків та великі землевласники протестували про­ти скасування права приватної власності на землю.

Генеральний секретаріат також розколовся на дві частини з приводу права приватної власності на землю. На знак протесту проти проголошеного Універсалом скасування при­ватної власності з Генерального секретаріату вийшли шість генеральних секретарів, зокрема генеральні секретарі з зе­мельних справ, з національних справ, з питань пошти і те­леграфу, з питань фінансів, з військових справ (С.Петлюра) та генеральний писар.

Нерішучість Центральної Ради у вирішенні земельного питання та деяких інших питань давала перевагу більшови­кам у проведенні пропаганди, в тому числі і проти Цент­ральної Ради. Під впливом їхньої пропаганди селяни зни­щували поміщицькі маєтки, а робітники — фабрики і заво­ди. Знищувалися запаси хліба, племінна худоба, ліси та інше. Розагітовані солдати кидали фронт і верталися додому. Більшовики займалися не тільки агітаційною роботою, але й направляли на Україну збільшовичені військові частини.

Центральна Рада з допомогою нечисленних, але дисциплі­нованих українських військових частин роззброювала більшо­вицькі військові частини і відправляла їх на північ та про­пускала через територію козацькі частини, що йшли з фронту на Дон. Це й стало приводом для Ради народних комісарів на чолі з Леніним звернутися 17 грудня 1917 р, з Маніфес­том до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради.

У Маніфесті лицемірно зазначалося про визнання більшо­виками права українського народу на створення держави, але ставилася вимога, щоб Центральна Рада припинила де-зорганізаційну роботу, не пропускала російські козацькі ча­стини на Дон і не роззброювала вірні більшовикам військові частини і не відправляла їх на північ. Якщо, зазначалося з Маніфесті, Центральна Рада не перестане протягом доби бути контрреволюційною, то більшовики підуть на Україну війною.

У відповідь на Маніфест Генеральний секретаріат припи­нив вивезення хліба до Росії і випустив українські паперові гроші.

Отже, Радянська Росія офіційно заявила про оголошення війни проти України.

Маніфест з ультимативними вимогами було приурочено До відкриття у Києві Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Більшовицький уряд Росії гадав, що з'їзд підтримає ультиматум і виступить проти Цент­ральної Ради, адже він був скликаний завдяки більшовицькій агітації.

Більшість депутатів на з'їзді була від селян, а тому керів­ництво з'їздом здійснювала партія есерів. Головою з'їзду було обрано М.Грушевського. Тоді 150 депутатів, що стояли на, платформі партії більшовиків, покинули Київ і переїхали до Харкова, де проходив з'їзд робітничих депутатів Криворізь­кого басейну, де і провели перший з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. А 1500 депутатів Всеук­раїнського з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Києві продовжили роботу.

Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і солда­тських депутатів у Києві висловився на підтримку Централь­ної Ради і рішуче засудив зазіхання російських більшовиків.

Перший з'їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів у Харкові створив Центральний виконавчий ком­ітет (ЦВК) та уряд, який було названо Народний Секретар­іат. Рада народних комісарів Росії визнала ЦВК і Народний секретаріат і протиставила їх Центральній Раді та Генераль­ному секретаріату як «органи влади усієї України». Усе це, як пише М.Грушевський, «могло б скінчитися опереткою». Але військові частини Росії, що були розташовані під Бєлго­родом, ввійшли до Харкова, а потім почали просуватися на Полтавщину і Херсонщину. Називаючи Центральну Раду парламентом «буржуїв», а Генеральний секретаріат — збо­рищем «генералів», більшовики у своїй агітаційній пропа­ганді запевняли, що вони прагнуть не до національного поне­волення України, а до її «соціального звільнення».

Розагітовані українські військові частини розпалися, а ук­раїнське селянство дотримувалося політики вичікування і не втручалося у хід подій. З Петрограду до України було послано загони Червоної гвардії, яка була укомплектована з добровольців-робітників і моряків, які, будучи переконани­ми більшовиками, ненавиділи «буржуазну» Центральну Раду. Участь у поході на Україну брали і зкомунізовані латиські стрільці. Уже на початку січня 1918 р. було окуповано всю Лівобережну Україну.

В середовищі самої Центральної Ради не було єдності сто­совно організації боротьби з наступом військ Росії. Оскіль­ки Центральна Рада, як уже зазначалося, складалася у своїй більшості з представників соціалістичних партій, то значної ідеологічної різниці між її членами та більшовиками Росії не існувало. Розходження між ними були тільки у земельно­му питанні. Тому й не дивно, що навіть В.Винниченко про­понував розігнати Центральну Раду і обрати Раду робітни­чих, солдатських і селянських депутатів. Протиріччя між Центральною Радою і більшовиками Росії полягали у націо­нальній площині. Якщо Центральна Рада виступала за ук­раїнізацію суспільного життя, то більшовики — за його інтер­націоналізацію. Сильною стороною більшовиків була про­паганда лозунгів за соціальне звільнення усіх народів від гніту капіталу. Але на практиці вони проводили націоналістичну політику російського шовінізму, про що свідчать докумен­тальні джерела.

Проголошення третім Універсалом Української Народної Республіки, хоча й у складі майбутньої федеративної Росії, змусило Англію і Францію, як союзників Росії у війні проти Німеччини та Австро-Угорщини, звернути увагу на Украї­ну. Ще у серпні та жовтні 1917 р. Україну відвідали фран­цузькі представники з метою налагодити контакти з Цент­ральною Радою. Після падіння Тимчасового уряду інтерес до України зріс. Ставки військових місій країн Антанти пе­реїхали до Києва, і столиця України стала центром дипло­матичної діяльності. Але, коли Радянська Росія уклала 2 груд­ня 1917 р. з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Болгарією перемир'я, то Українська Народна Республіка не могла пе­ребувати у стані війни з зазначеними країнами і включилася у переговори про укладення миру, які вела у Бресті Росія. Після цього усі відносини України з країнами Антанти було припинено, хоча Англія і Франція обіцяли Україні визнан­ня і політичну підтримку. Але вимоги миру були найпопулярнішими лозунгами усіх народів і соціальних верств насе­лення колишньої Російської імперії, і Україна не могла сто­яти осторонь, щоб мирний договір уклала тільки Росія.

Більшовики фактично не бажали укладення миру. їхнім лозунгом було «припинення імперіалістичної війни і перетворення її у війну громадянську». Вони прагнули роздму­хати полум'я революції у світовому масштабі, але, не маючи для цього достатніх сил, змушені були хитрувати. Затягуючи переговори про укладення миру, Радянська Росія сподівала­ся на те, що у Німеччині розпочнеться революція, і російсь­кий та німецький пролетаріат, об'єднавшись, поведе пере­можну справедливу революційну війну проти «міжнародно­го капіталу». Тому й приїзд до Бреста делегації Української Народної Республіки для участі у мирних переговорах більшо­вики Росії зустріли вороже.

Українська делегація мала інструкції домагатися, щоб у руках інших держав не залишалося жодної частини украї­нської території. Зокрема, делегація мала відстоювати право України на приєднання до неї земель Західної України, а коли б Австро-Угорщина рішуче противилася цьому, то до­магатися для цього краю широкої національно-територіаль­ної автономії.

Австро-Угорщина відкинула домагання делегації УНР про входження Галичини до України, оскільки таке рішення ускладнювало б її відносини з Польщею, яка також претен­дувала на цей край. Щоб мати правову базу для ведення переговорів, Австро-Угорщина поставила вимогу про офіц­ійне проголошення незалежності Української держави.

Коли велися переговори делегації УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною, російські війська не тільки окупували Лівобережну Україну, але й обложили Київ, і Центральна Рада приймала важливі рішення під гуркіт гармат. Підтри­муючи на словах «право націй на самовизначення, аж до відокремлення», більшовики Росії на практиці заперечували його. Навіть існування національно-територіальної автономії України у складі федеративної Російської республіки їх не влаштовувало. Вони прагнули створити централізовану дер­жаву, а по суті відновити колишню Російську імперію і навіть розширити її територію шляхом ведення так званих «спра­ведливих» революційних воєн «перемігшого пролетаріату». Таку війну вони вели і проти українського народу.