Розділ ІІІ Суспільно-політичний лад і право України 1 страница

XIV-XVI ст.ст.

Як уже зазначалося, найраніше з усіх земель відокремилася від Києва Галичина, за нею Чернігівщина. Відокремлення Переяславщини і Волині завершило розпад Київської держави. Монголо-татарська навала завершила політичний занепад Подніпров'я з центром у Києві. Політичний центр переміщується на захід, до Галицько-Волинської землі. Стався остаточний розрив і з Володимиро-Суздальською землею — розходяться історичні шляхи українського і російського народів. Монголо-татарська навала не допустила поширення влади галицько-волинських князів на схід. Київський митрополит у 1300 р. покидає Київ і переїздить до Суздаля.

Історія українських земель тісно пов'язується не тільки з монголо-татарською присутністю, але й з експансією таких держав, як Литва, Польща та Угорщина.

Вже у XIII ст. проходить об'єднання литовських племен в одну державу, а на початку XIV ст. Литва відіграє вирішальну роль в об'єднанні білоруських і українських земель і майже на два століття стає державою не тільки литовського, але й білоруського та українського народів. Литовське завоювання звільнило українські землі від татарської залежності. Київська і Переяславська землі ввійшли до складу Литовської держави в €0-ті pp. XIV ст., а після розгрому в 1363 р. татар на Синіх Водах до неї відійшло Поділля. До Литви відійшла і Волинь після тривалої боротьби з Польщею.

Як правило, входження українських земель до складу Литви, проходило на основі договору: князь української землі зобов'язувався коритися великому князеві литовському, а останній зобов'язувався боронити від татар нову землю. Оскільки Литва не мала власного розгалуженого державного апарату, то місцеві органи самоврядування українських земель продовжували функціонувати як і раніше. Литовці запозичували місцеву систему організації адміністрації, суду та податкової організації. У корінних литовських землях з'являються назви службовців, що існували за часів Київської Русі: намісник, городничий, тіун, конюший, ключник та ін. Украшсько-бшоруська мова стає мовою великокняжого двору і державної канцелярії. Наприкінці правління великого князя Ольгерда (1341—1377 pp.) населення литовської держави на 9/10 складалося з білорусів та українців. Литовські князі хрестилися за православним обрядом, вони одружувалися з руськими князівнами. Отже, виникло велике Литовсько-Руське князівство, де досить мирно і спокійно жили литовський, білоруський і український народи. Перехід українських земель до складу Литви не заторкнув ні їх адміністративного устрою, ні розвитку економіки та культури. Проте в кінці XIV ст. відбулася унія Литви з Польщею, яка докорінним чином змінила історію розвитку Литовсько-Руської держави.

Основою унії Литви з Польщею стала необхідність об'єднання зусиль для боротьби з німецьким Тевтонським орденом, який просуваючись на схід, відрізав Польщу від Балтійського моря і загрожував безпосередньо Литві. Зі сходу з'явився досить сильний противник — Московське князівство, яке виросло на території Володимиро-Суздальського князівства. Литовський князь Ягайло (1377—1434 pp.), виходячи із обставин, що склалися, прагнув через шлюб з польською королевою Ядвігою одержати корону короля і, ставши на чолі об'єднаної польсько-литовської держави, зміцнити своє як внутрішнє, так і міжнародне становище.

Переговори Ягайла з поляками завершилися укладенням у 1385 р. так званої Кревської унії, за якою Ягайла обрали польським королем; він та ще не охрещені його піддані хрестилися за римським обрядом; литовські і руські землі він повертав на вічні часи до польської корони. Кревська унія ліквідувала Литовсько-Руське князівство і зробила його частиною Польщі. Проте реальне з'єднання Литви з Польщею затяглося на довгі роки. Справа в тому, що багато литовських і руських елементів проявило незадоволення унією. Цим скористався суперник Ягайла у боротьбі за великокнязівський титул Вітовт. Вік силою зброї змусив Ягайла визнати себе за великого князя Литовського, і тільки після його смерті Ягайло знову міг стати литовським князем.

Вся діяльність Вітовта (1382—1430 pp.) була спрямована на скасування Кревської унії, на зміцнення литовської держави. За правління Вітовта знову було зібрано докупи усі білоруські та українські (крім Галичини) землі, збудовано фортеці на Чорному морі — Хаджибей (Одеса), Білгород (Акерман) та інші. Проте поразка Вітовта у 1399 р. У бою з татарами над Ворсклою зміцнила позицію тих сил, які хотіли реальної унії Литви і Польщі. Переговори сторін завершилися укладенням військового союзу, а у випадку смерті Ягайла, поляки обіцяли обрати королем Вітовта, а литовці, у випадку смерті Вітовта, — не шукати собі нового князя, ним мав стати Ягайло. Цей союз дав можливість з'єднаним силам поляків, литовців, українців та білорусів розгромити у 1410 р. під Грюнвальдом війська Тевтонського ордену. Разом з тим, між українсько-білоруськими князями і боярами з одного боку, та литовськими з другого, виникли протиріччя, які вміло використали поляки. Білорусько-українські елементи були незадоволені поширенням римо-католицької віри та пов'язаними з нею привілеями. Вітовт, борючись проти сепаратизму українських і білоруських князів, почав заміняти їх литовськими намісниками і воєводами. Місцеві князі втрачали владу, у кращому випадку вони діставали нижчі посади. На князівствах залишалися тільки дрібні, послушні Вітовтові князі.

Отже, Вітовт завдав удару по удільній системі, але самі землі залишалися автономними. Він садив тільки своїх воєвод або намісників на землі, а місцеве управління залишалося в руках місцевого боярства. Але поширення римо-католицької віри загострювало протиріччя між україно-біло-руськими та литовськими елементами.

Протягом XV ст. надзвичайно швидко зростає могутність Московського князівства, яке приєднало не тільки власне російські землі, але під його руку переходять чернігівські князі, які вбачали в ньому захисника православної віри.

Війни Москви з Литовським князівством у кінці XV на початку XVI ст. були для неї надзвичайно успішними: до Москви відійшли 319 міст та 70 волостей. У середовищі Московських князів, духовенства та провідної верхівки суспільства укорінюється думка, що Москва є спадкоємницею Києва, а тому московський князь прагне не чужих, а своїх земель. Оскільки у Литовсько-Руському князівстві загострювалися національні і релігійні протиріччя, то православна Москва, заманюючи обіцянкою рівноправності, знаходила прихильників за своїми межами.

Разом з московським наступом на землі Литовсько-Руського князівства чинили напади і татари. У 1484 р. Менглі-Гірей на прохання Івана III напав на українські землі і спалив Київ. Наступного року було спустошено Поділля, а потім Волинь і Холмщину. Надалі кожного року українські землі ставали об'єктом спустошливих набігів татар. За умов наступу Московського князівства із сходу і постійних набігів татар з півдня уже не тільки литовські, але й українські бояри почали схилятися до реальної унії Литви з Польщею. Петиції такого духу постійно надходили до великого князя від верхівки литовського та українсько-білоруського населення.

У січні 1569 р. в Любліні було скликано спільний польсько-литовський сейм, на якому було розглянуто питання унії Литви і Польщі. З метою прихилення до унії української і білоруської православної шляхти, було видано цілу низку привілеїв для неї. Ті ж, хто виступав проти унії, були піддані репресіям. Трактат про унію передбачав: Польська корона і Велике Князівство Литовське створювали одну Річ Посполиту. На спільному сеймі і сенаті обирався король, якого проголошували Великим князем. Польська і Литовська шляхта одержувала право набувати землі в обох частинах держави. Створювалася спільна монета і проводилася спільна зовнішня політика. Роздільними залишались: державний герб і печатка, фінанси, адміністрація та військо.

Як уже зазначалося, українська шляхта одержувала спеціальні привілеї. Зокрема за Волинським привілеєм стани волинської землі зрівнювалися у правах з коронними. В адміністрації і судах зберігалася українська мова. Як світські, так і духовні посади могла посідати тільки місцева, волинська шляхта. Київщина також одержала привілей, подібний до Волинського.

Українські землі в XVI ст. опинилися у складі різних держав. Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина і Підляшшя входили до складу Польщі; Берестейщина і Пінщина — до складу Литви. Землі по Десні, Сейму і навіть у верхів'ях Псла, Ворскли і Дінця відійшли до Москви. Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Молдавії, а з 1564 р. — у складі Туреччини. Закарпаття відійшло спочатку до Угорщини, а з 1526 р. — до Австрії. Таким чином, у XVI ст. українські землі втратили національну єдність.

Після Люблінської унії починається широка полонізація українських земель: король почав у масовому порядку роздавати землі польським панам на Київщині, Брацлавщині та Задніпров'ї. Польська шляхта зневажливо ставилася до всього чужого, тому з часом польська мова, католицизм і навіть польське право стають панівними на Україні.

Найбільш полонізованою була Галичина, яка з XIV ст. стала провінцією польського королівства. Хоча Галичина не поступалася Польщі у культурному відношенні, але ослаблена міжбоярською боротьбою, швидко втратила місцевий адміністративний устрій, самобутнє право. Старі галицькі боярські роди зливаються з польською шляхтою і прагнуть одержати ті ж привілеї. За Кошицьким привілеєм 1374 р. польська шляхта була звільнена від усіляких податей і повинностей і дістала право власності на землю. У 1430 р. король Ягайло Еллінським привілеєм зрівняв галицьку шляхту в правах з короною. Через чотири роки в Галичині було введено польський адміністративний та судовий устрій і шляхетське самоврядування.

В адміністративно-територіальному відношенні Галичина ділилася на три воєводства: 1) Руське, яке складалося із чотирьох земель (Галицька, Львівська, Перемишльська і Ся-ніцька); 2) Подільське (Західне Поділля і Борщівська земля); 3) Белзьке, куди входила частина південно-західної Волині та повіти Белзський, Сакальський, Равський, Ціша-новський та ін.

Зрівняна у правах з польською шляхтою українська шляхта Галичини швидко піддавалася полонізації. Лише дрібна шляхта, що жила у віддалених і глухих місцевостях, якій зубожілість не давала змоги досягти вищого рівня культури і освіти, продовжувала зберігати, по крайній мірі до кінця XVII ст,, своє національне обличчя. Шляхта Холмщини і Підляшшя була полонізована ще швидше, оскільки серед неї дуже рано оселилося багато дрібної польської шляхти.

Міщани Галичини не користувалися якимись привілеями. Більше того, рішеннями польських сеймів у XV ст. міщанам заборонялося володіти землею, а одержання містами Магдебурзького права посилювало роль німецького і польського елементів у житті міст. Привілеями на Магдебурзьке право адміністративні посади у містах могли посідати лише католики, тому міські адміністрації обмежували українських міщан у праві купувати будинки, займатися ремеслом і торгівлею. Звільнена привілеями від сплати мита за експорт та імпорт шляхта виступала великим конкурентом міст і тим завдавала шкоди розвиткові міської торгівлі і промисловості.

Що стосується селян, то у XV ст. колишні смерди виступають під ім'ям данників, а закупи — селян тяглих. Право селянської власності на землю замінено на право користування, а право власності належить князеві, шляхтичу, церкві. Право вільного переходу селян з одного господарства до іншого було у 1435 р. обмежено. Шляхта Галицької землі встановила, що селянин може залишити пана і піти до іншого лише на Різдво. При цьому він має дати панові копу грошей, міру пшениці, віз сіна, віз дров, четверо курей та ін. Радомським сеймом 1505 р. селянам узагалі було заборонено перехід без згоди пана. Окрім того, селянин попадав під виключну юрисдикцію пана. Торунським сеймом 1519 р. було постановлено, що селяни мали відбувати панщину один раз на тиждень на свого пана. Розмір панщини протягом XVI ст, постійно зростав, і уже у другій половині XVI ст. вона становила два дні на тиждень. Законом 1573 р. було встановлено повну владу поміщиків над селянами.

Решта українських земель до Люблінської унії майже не зазнавала польського впливу. Але після унії українські землі були поділені на воєводства: Волинське, Брацлавське і Київське. Королівськими привілеями місцева шляхта мала право брати участь в управлінні, на з'їздах, вирішувати земські справи, посилати своїх делегатів до сеймів.

Відомо, що за Люблінською унією піддані польської корони одержали право набувати землю в колишніх областях Великого Литовського князівства. У 1569 р. було проведено ревізію земель у Волинському, Подільському і Брацлавському воєводствах. Після цього почалася широка роздача земель польській шляхті. На Україні з'являються величезні латифундії. Так, наприклад, вінницький староста Калиновський дістав усю південну Київщину; канівський і черкаський староста Олександр Вишневецький захоплює третину земель Полтавщини. Земля опиняється у власності декількох десятків магнатських сімей, де досить швидко постають міста, містечка, села. Селяни на цих землях звільнялися від будь-яких повинностей на 20—40 років, і таким чином виросло ціле покоління, яке не знало кріпацтва. Постійна небезпека від татарських нападів виробила в українського населення сміливий дух, навчила володіти зброєю. Ще раніше, десь у XIV ст. виникає специфічна верства українського населення — козаки, які займалися як вільним промислом, так і обороною краю. Наприкінці XVI та на початку XVII ст. козаки почали відігравати одну із вирішальних ролей в історії Польсько-Литовської держави.

Специфічне правове становище мала православна церква в польсько-литовській державі. Якщо за доби Київської Русі князі були захисниками церкви, будували храми, дарували землі, гроші, посуд і т.ін., то у Великому Князівстві Литовському такою діяльністю займалися одиниці. У XV ст. патронат над церквою з боку князів виродився на звичайне володіння церквою або монастирем. Князі стягували з монастирів гроші за наставления ігумена, єпископа, священика. Патрони розпоряджалися церквами та монастирями на основі маєткового права: передавали у спадщину, заставу, здавали в оренду, продавали. Право патронату зробилося спадковим. Коли церква або монастир попадали під патронат католика або протестанта, тоді відбувалося переслідування і зневажання як священиків, так і православних мирян. Тому у священики йшли непідготовлені особи, з низькою мораллю, особи, що проводили час у шинку.

Духівництво Православної Церкви у порівнянні з католицьким було менш освіченим, а тому воно втрачало авторитет у народі. Духовенство не обиралося населенням, як то було раніше, а призначалося патронами. Ненормальне становище духовенства видно на прикладі становища митрополитів.

Як відомо, у 1300 р. Київський митрополит переїхав до Володимира Суздальського. Галицько-волинські володарі у 1303 р. добилися від константинопольського патріарха утворення окремої галицької патріархії, але заходами Москви її у 1347 р. було формально скасовано, а у 1371 р. знову відновлено.

Для литовських земель у 1415 р. було висвячено окремого митрополита, який з другої половини XVI ст. титулується як митрополит «Київський, Галицький і всієї Русі». Але митрополит не призначав єпископів, це робив великий князь. З XVI ст. і самих митрополитів затверджують великі князі і королі. Посади єпископа, архімандрита та й священика досить часто посідали особи світські за протекцією, або за гроші, а тому й не займалися церковно-релігійними справами, а вели світський спосіб життя: займалися полюванням, п'янствували, вели розпусний спосіб життя. Падіння духовного життя тягло за собою падіння і української духовної культури. Проте і серед українського панства з'являлися люди, які підтримували розвиток освіти, а разом з нею і православну церкву. Це перш за все стосується князя Костянтина Ост-рожського (1526—1608 pp.), який заснував в Острозі школу, яку називали колегією або академією; друкарню, де було видруковано Біблію на слов'янській мові і т.ін.

У боротьбі за піднесення Православної Церкви у XVI ст. бере активну участь верства українського суспільства — міщанство, яке створює так звані церковні братства, які існували в Україні з глибокої давнини. Найпершим виникло на Україні у 1439 р. Львівське братство, за ним постали Луцьке, Київське та інші.

Спочатку братства стежили за упорядкуванням храмів, піклувалися про хворих, а пізніше вони рішуче виступали проти патронату, проти ненормального життя духовенства, проти національних і релігійних обмежень українців, створювали так звані братські школи для піднесення освіти. Якщо спочатку братства були переважно організаціями міщан, то з часом до них стали вступати і шляхтичі, а в 1616 р. до Київського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорізьким.

Грамотою від 1586 р. патріарха Антіохійського, а потім і константинопольського (1589 р.) братства отримали право контролювати діяльність не тільки нижчого, але й вищого духовенства: митрополита та єпископів, відлучати мирян від Церкви.

За таких умов у 3596 р. за ініціативою більшості православних владик у Бересті було проведено Собор, на якому було публічно проголошено унію української православної і римо-католицької церков. За Берестейською унією духовенство і миряни мали підлягати у справах віри Римському папі. Православна церква зберігала всі свої релігійні обряди і церемонії, духовенство користувалося правом одружуватися. Уніатські єпископи могли правити службу в костьолах, а католицькі — у церквах. Уніати зрівнювалися у правах з католиками при зайнятті державних посад.

Проти церковної унії виступила значна частина української шляхти, міщан та селянства, але король затвердив рішення Берестейського Уніатського Собору. На боці уніатської церкви були митрополит, п'ять єпископів, а на боці православної — два єпископи та багато нижчого духовенства. Уніатство сприйняла і частина населення західних земель України.

Хоча уніати формально зрівнювалися у правах з католиками, але Польська римо-католицька церква не вважала уніатів за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання як національності, так і релігійних догматів, обрядів та традицій. Приниження, якого зазнавало уніатське духовенство і миряни, викликало з їх боку опір польській асиміляції. Тому одним із позитивних факторів появи уніатської церкви було те, що вона зблизилася з усім населенням і вела вперту боротьбу проти полонізації західних українських земель. Ознайомлення українців із західноєвропейськими надбаннями в галузі освіти, культури, особливо після середньовічної реформації, сприяло її розвиткові і в західноукраїнських землях. У цьому полягає один із важливих позитивних факторів появи уніатської церкви в Україні. Разом з тим, в Україні замість двох — православної і католицької — з'явилася ще й третя — уніатська церква, що вело до роз'єднання не тільки духовних, але й матеріальних сил українського народу.

Одним із важливих чинників, що боронив православ'я в Україні на початку XVII ст., стає козацтво. До своїх соціальних і політичних вимог, які козаки ставлять перед державою, вони додають і релігійні вимоги.

Уже в 70—80-ті pp. XVI ст. козаки мають свою вільну організацію — Запорізьку Січ, що починає виступати як самостійна держава. Якщо на початку XVI ст. козаків було тисячі, то у кінці століття — десятки тисяч. У середовищі козаків починається майнова диференціація: з'являються заможні козаки (городові), які мають свої господарства, хутори, пасіки, і козаки низові, які включали в себе елементи, що були незадоволені соціальним ладом, що існував в Україні. Виступи низових козаків знаходили відгук серед широких народних мас. Запорозькі козаки стають незалежною силою, вони здійснюють набіги на татарські і турецькі володіння, втручаються у справи інших держав, одержують субсидії від чужих володарів, беруть активну участь не тільки у східноєвропейських, але й у західноєвропейських подіях. На початку XVII ст. козацтво виступає як могутня самостійна політична і військова сила, що очолила створення у середині XVII ст. незалежної української держави.

Яким же був державний устрій та суспільний лад українських земель XIV—XVI ст.ст.?

За формою правління Литовсько-Руська держава спочатку була ранньофеодальною монархією, а з часом трансформувалася у монархію станово-представницьку.

На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. Він концентрував у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову влади, був верховним начальником збройних сил, оголошував війну і укладав мир, вів дипломатичні зносини з іншими державами, призначав і звільняв вищих урядовців. Влада Великого князя набувалася через призначення: князь-батько призначав когось із синів, не обов'язково старшого сина, спадкоємцем. З 1440 р. Великого князя почали обирати на Раді, що складалася з нащадків удільних князів, бояр, намісників, духовних ієрархів, вищих двірських і земських урядовців. Новообраного урочисто проголошували Великим князем і він давав присягу-обіцянку правити у відповідності із старими звичаями. У 1492 р. остаточно було узаконено склад і компетенцію Ради, яка за відсутності Великого князя чинить суд, займається мобілізацією, веде зносини з іноземними державами. У відповідності із спеціальними привілеями від 1492, 1506 та 1509 pp. визначалося правове становище Ради: закони приймаються тільки за згодою Ради; великий князь призначає вищих урядовців і чинить суд за порадою Ради; збирає і витрачає кошти, роздає староства теж тільки за згодою Ради.

У період формування Литовсько-Руської держави Великий князь роздавав землі найвпливовішим боярам-лицарям з умовою несення військової служби. У свою чергу бояри роздавали землі іншим лицарям з умовою несення ними військової служби, а останні — ще дрібнішим лицарям — володільцям землі. Так встановлюється ієрархічна васальна залежність з Великим князем на чолі. Поступово нижче лицарство втягується у політичне життя країни. Протягом XV ст. збиралися з'їзди лицарів, на яких обговорювалося питання унії Литви з Польщею, обрання князя. Ініціатива скликання з'їзду, який став називатися сеймом, належала Раді. Протягом XVI ст. сейми середнього і дрібного лицарства трансформуються у постійний державний інститут. Статутом від 1566 р. встановлюється представництво: дві особи від кожного повіту.

Великі пани називалися магнатами, а середні й дрібні — шляхтою. Магнати засідали у Раді, а шляхта — у сеймі, У XVI ст. Рада входить у повному складі до сейму і, таким чином, виникають так звані вальні сейми. Отже, вальні (загальні) сейми складалися із двох палат: Ради і власне сейму. Другий Литовський статут 1529 р. визнав Вальний Сейм як державну установу. Отже, влада Великого князя стала обмежуватися станово-представницьким органом — Вальним Сеймом. Після Люблінської унії сейм Великого князівства Литовського злився з сеймом Речі Посполитої.

Спочатку Велике Князівство Литовське складалося з уділів, на чолі яких стояли удільні князі-намісники. Вони призначалися Великим князем із нащадків колишніх руських князів або членів великокнязівської сім'ї. У XVI ст. князівство було поділене на воєводства. Сейми 1564—1566 pp. поділили князівство на 13 воєводств, а кожне воєводство — на повіти на чолі з старостою. Староста виконував функції адміністратора, управляв державним доменом з усім господарством, збирав податки, займався організацією оборони краю, виконував судові функції. Старост повітів обирала шляхта, а князь їх тільки затверджував. Староста мав помічників: хорунжі і городничі, тіуни, дітські та ін.

Воєводство очолював воєвода, якого призначав Великий князь. Воєвода виконував не тільки адміністративні функції, але й командував військом. Шляхта кожного повіту становила окремий військовий підрозділ, який очолювали повітові хорунжі і маршалки. Магнати посилали до армії одного лицаря з конем від кожних 2 400 моргів землі, якими вони володіли; шляхта середньої руки посилала 2—3 лицарів, а дрібна шляхта мала особисто відбувати військову службу. Існувало і народне ополчення, яке з часом втрачає своє значення і використовується лише для захисту фортець у випадку нападів татар або займається розвідкою, з'ясовує, чи не наступає ворог.

У Великому князівстві Литовському існував центральний апарат управління, який підпорядковувався Великому князеві. Першою особою після князя був земський маршалок, який за відсутності Великого князя голосував на Раді. Функції міністра закордонних справ і начальника державної канцелярії виконував канцлер. Фінансами завідував земський підскарбій, а військовими — гетьман.

Після Люблінської унії адміністративний поділ українських земель не зазнав змін. Землі поділялися на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брацлавське, а з 1630 р. почало існувати і Чернігівське воєводство. На чолі воєводства стояв воєвода, він мав помічника — каштеляна.

Отже, на момент укладення унії Литви з Польщею Велике Литовське князівство було станово-представницькою монархією: влада Великого князя обмежувалася Вальним Сеймом, у якому засідали як великі магнати, так і представники середньої і дрібної шляхти.

Які ж були стани та їх правове становище у Великому Литовському князівстві?

Відомо, що у добу Київської Русі не існувало станів населення, а були лише суспільні класи. Подальша еволюція суспільства у період існування Литовсько-Руської держави виокремила найзаможніші верстви населення: із колишніх удільних князів та бояр формується панівний стан населення — магнати, які не тільки володіють величезними маєтностями, але й беруть активну участь у політичному житті — засідають в Раді. Із давніх князівських родів найвидатнішими стають роди Заславських, Четвертинських, Ружинських, Порицьких, Острожських, а із боярських — Семашки, Загоровські, Гулевичі, Немиричі та інші.

Магнати виступали під час військових дій під власною хоругвою, атому називалися «панами хоруговими». Від кожних восьми селянських господарств вони мали виділяти по одному воїну-кіннотнику. Наскільки заможними були магнати свідчить реєстр кількості воїнів, яких вони виставили у 1528 p.: сім'я князів Слуцьких — 433, Острожських — 426, Радзивілів — 628, Кишки — 294, Ходкевичів — 197, Вишневецькі — 98, а пани Сапіги — 153.

Магнати, як видно, володіли величезними маєтностями. Вони, як уже зазначалося, посідали і вищі адміністративні посади: гетьмана, канцлера, підскарбія, воєводи, каштеляна, старости, маршалка на сеймі. Вони ж посідали і менш значні посади намісників та повітових старост. Магнати користувалися спеціальними привілеями, які були закріплені грамотами 1492 і 1506 років. За цими привілеями магнати звільнялися з-під юрисдикції судів провінціальної адміністрації, судилися у суді Великого князя або Ради, і повідомляти їх про виклик до суду необхідно було за чотири тижні до початку розгляду справи.

Найбільше магнатів було на Волині, де збереглося біля ЗО княжих родів. На Київщині і Брацлавщині, зазначає М.Грушевський, не було жодного хоругового роду. На Поділлі також не збереглося старих українських боярських родів. У Галичині боярство у 1430 р. було зрівняне у правах з польською шляхтою, а тому значна його частина розчинилася у польській масі, і у XVI ст. тут не залишилося визначних родів, які б трималися українських традицій. У результаті роздачі королями земель на Україні польським магнатам та активної полонізації вже у XVII ст. українські магнати зникають. Отже, у XVII ст. українське суспільство не мало провідної верхівки, яка могла б, як це було в інших країнах, зайнятися місцевим державним творенням.

Середню верству населення становила шляхта — військово-службовий стан. Оскільки старі військові дружини за своєю кількістю не відповідали новим вимогам часу, а коштів для створення регулярної армії не вистачало, то князь вдався до залучення на військову службу усіх заможних осіб у розмірі, який відповідав би доходності їх земельної власності. Отже, встановлюється принцип військової служби із кількості землі, що була у власності тієї або іншої особи.

Хто ж ввійшов до шляхетського стану? До шляхти ввійшли насамперед нащадки бідніших боярських сімей, так звані земські бояри. Це були так звані шляхтичі-дідичі, які, як і магнати, мали виставляти одного кінного воїна від восьми селянських дворів, що були у їх маєтностях. Шляхтичі-дідичі під час військових дій ставали під хоругви свого повіту.

Окрім шляхтичів-дідичів, що нерідко мали такі ж розміри маєтків, як і магнати, була ще й убога шляхта, яка не мала багатств, щоб виставляти воїнів, а тому була обтяжена деякими повинностями, зокрема відбувала службу у фортецях, несла прикордонну службу, служила поштарями. Серед цієї частини шляхти були вихідці із старих зубожілих боярських сімей, а також із смердів, колишніх невільників. Чисельними були так звані панцерні слуги, які відбували військову службу особисто і не були зобов'язані приводити своїх людей.

Ця шляхта жила по селах і у залежності від успіхів чи невдач на військовій службі або опускалася до становища вільного селянина, або ж, примазуючись до магнатів та дідичів, шукала в них достатків і службової кар'єри. На сеймах і сеймиках вона голосувала так само, як і магнат чи дідич. Особиста свобода і можливість вибитися на гору породили у дрібної шляхти характерну самовпевненість, що була закріплена у такому порівняльному вислові: «шляхтич на загороді рівний воєводі».

До кінця XIV ст. шляхта була станом не постійним, але опісля різними привілеями князів цей стан консолідується. Зокрема привілеєм 1387 р. і привілеєм 1413 р. стан шляхти поповнювався тільки литвинами-католиками. Проте князівський сепаратизм у литовсько-руській державі змусив Великого князя Сігізмунда (Жигимонта) спертися на українсько-білоруські елементи, і він у 1432 і 1434 роках привілеями звільнив православних українців і білорусів від натуральних податків. У 1447 р. привілеями Казиміра Ягайлови-ча (1440—1492 pp.) шляхта одержала право вільного виїзду за кордон, а шляхетські піддані були звільнені від грошового податку та інших повинностей, як то: ремонтувати мости та дороги, фортеці, давати коней та харчі на проїзд князя і т.ін. Шляхта одержала право юрисдикції над своїми підданими. Цей привілей закріпив за шляхтою, як окремим станом населення, панівне становище у суспільстві. Панівне становище шляхти юридично було закріплене у Литовському статуті.