Виникнення і розвиток держави та права. Київська Русь

Із-за відсутності письмових джерел ми не можемо висвітлити становлення української держави та права — Київської Русі. Ця держава гучно повідомила про своє існування у середині IX століття, коли у 860 р. київські князі Аскольд і Дір раптово з'явилися зі своїм флотом із 200 кораблів під Цар-городом — столицею могутньої Східної Римської імперії (Візантії). Немає сумніву, що організувати такий похід могла держава, яка мала велике військо — 6 000—8 000 воїнів. Похід виявився невдалим, але сприяв встановленню контактів Візантії з Київською державою. У 867 р. на Русі було засновано першу християнську єпархію і відбулося часткове охрещення, насамперед верхівки суспільства на чолі з князями. Легенди про Аскольда та Діра говорять про них, як про християн.

На час правління Аскольда припадає і діяльність відомих слов'янських просвітителів Кирила та Мефодія, завдяки яким через християнство було зв'язано Захід зі Сходом.

У середині IX ст. виникає держава і в землі словенів, які у 862 р. запросили зорганізувати у них владу варягів: трьох братів — Рюрика, Синеуса і Трувора. Після смерті Синеуса і Трувора Рюрик став єдиновладним князем, володіння якого включали землі словенів (Новгород), кривичів (Полоцьк) та фінських племен — мері, весі і муроми.

Отже, у IX ст. виникли дві окремі, незалежні держави: слов'янська Київська та слов'яно-фінська Новгородська. Олег, який успадкував владу після Рюрика, підступно вбив Аскольда та Діра і став правити Києвом. Він, як пише літописець «Повісті временних літ», «обладав» полянами, сіверянами, древлянами, радимичами. Війна з хозарами спричинила спустошення військом Олега берегів Каспійського моря. У 907 р. Олег здійснив похід на Царгород, який закінчився підписанням договорів Київської Русі з Візантією (907р. і 911 p.).

У відповідності з договорами купці з Русі одержували право безмитної торгівлі, греки мали давати їм утримання протягом шести місяців і забезпечити повернення додому, надавши їм необхідне обладнання для човнів та потрібну кількість харчів.

Участь у підписанні договорів з греками брали «под рукою его (Олега) світлих і великих князь і єго великих бояр». Отже, договори з греками дають нам можливість зробити висновок про те, що у той період вже існував організований адміністративний апарат, представники якого брали участь і у міжнародних політичних відносинах. У договорах з греками є свідчення того, що в Київській Русі вже тоді виникла і функціонувала своя система права. В договорах говориться про «закон... языка нашего», «закон русский».

Договори 907р. і 911 р. є найціннішим джерелом української історії. Київська Русь виступає на міжнародній арені як держава, що має розвинену політичну систему і національне право, як рівноправний з Візантією суб'єкт міжнародного права.

Про високий ступінь політичної і суспільної організації української держави у добу правління княгині Ольги (945— 964 pp.) посвідчує той факт, що вже тоді державноправова і приватноправова власності були роздільні. Данину з древлян Ольга поділила на три частини: дві послано було до Києва, а третю — до Вишгорода, міста, яке було власністю княгині. Під час правління Ольги посилився процес асиміляції норманського елементу. Свідченням цього є наявність слов'янських імен в її родині та її охрещення.

У висвітлювану нами добу з великою швидкістю відбувався процес об'єднання земель південних слов'ян у політичну цілісність Київської Русі. На півночі Новгородська держава об'єднала слов'янські і фінські племена в одне ціле. Ці дві держави розвивалися незалежно одна від одної. Залежність Новгорода від Києва було встановлено у добу правління князя Ігоря (913-945 pp.).

Протягом X століття характер князівської влади в Київській Русі змінюється: в руках військового керівника-князя зосереджується вся повнота влади. Своє значення втрачають народні збори (віче), князі погоджують свої дії не з віче, а з керівниками військових дружин. Власне, військові дружини складаються не з варягів, а з місцевого населення — землевласників, бояр.

У добу князювання святого Володимира (980—1015 pp.) територія Київської Русі розширяється. У 992 р. князь Володимир здійснив похід на Закарпаття і з того часу там закріпляється назва «Русь». Він здійснював успішні походи у Крим, надавав допомогу візантійським імператорам у придушенні заколотів. Під час правління князя Володимира було об'єднано в одній державі усі слов'янські племена Східної Європи, а також частину фінських та литовських племен.

У зв'язку з веденням частих воєн змінюється склад військової дружини. Варязька дружина поступово зникає, і її місце посідає українська. З рядів місцевих старших дружинників він призначає намісників та воєвод. Зникають місцеві «ясні князі». Князь Володимир віддає управління різними землями до рук своїх 12 синів, котрих він мав від різних дружин. Центральне управління державою він зосереджував у своїх руках.

Існування багатонаціональної імперії, якою була Київська Русь, могло бути забезпечене не тільки зміцненням сильної централізованої політичної влади та розвитком економічних зв'язків. Необхідно було найти й інше об'єднуюче начало, зокрема об'єднати населення країни на релігійній основі.

Хрещення населення Київської Русі сталося у 988 р. за східним православним обрядом. Поскшьки грецькі попи не знали місцевої мови, то Володимир звернувся за допомогою до болгарського духовенства, яке вело богослужіння і мало церковні книги на болгарській мові. Ця мова вживається й до сьогоднішнього дня духовенством руської православної церкви і відома під назвою старослов'янської. Цим було покладено початок роздвоєнню між мовою книжною і народною.

Новозаснована церква опинилася в залежності від константинопольського патріархату. У Києві, Чернігові, Переяславі, Турові, Білгороді, Володимирі і Тьмутаракані було засновано єпархії. Згодом було створено єпархії в Новгороді та Ростові. Київський єпископ дістав титул митрополита. По суті справи Володимир прагнув до створення автокефальної церкви, незалежної від Візантійського патріарха. Тому-то християнство, запозичене у греків, стало не візантійським, а українським, поскільки на суто грецькі обряди поступово наклалися ті обряди українців, які існували в них, коли вони були ще язичниками.

Прийняття християнства сприяло ознайомленню населення Київської Русі з величною, пишною візантійською культурою, що у X—XI ст. переживала нове піднесення. Разом з тим Володимир підтримував дружні стосунки з Римом.

З прийняттям християнства з'являються і церковні закони, які були систематизовані і стали відомі під назвою Устава Володимира.

В Уставі князь призначив на утримання церкви десятину з різного роду доходів: з суду, з торгівлі, з домів, з табунів тварин, із зібраного врожаю зернових та з інших прибутків.

Устав затверджує також існування церковного суду, який мав розглядати справи про знахарство, чаклунство, тобто мав карати за дотримання старовинних вірувань, та інші обряди, які існували у язичників. Церковний суд розглядав злочини проти християнства — осквернення Христа або церкви, хуління церковних обрядів і т.ін. Він же розглядав справи про шлюб, не освячений церквою, про розлучення, спори із-за майна, побиття батька або матері. Під церковне судочинство підпадали усі так звані церковні люди: ігумен, чернець, піп, попадя, дяк та інші, а також особи, що шукали церковного захисту — різні старці та каліки, прочани, сліпі, криві та інші.

Доба князя Володимира була кульмінаційною точкою процесу завершення утворення української держави — Київської Русі.

Після смерті князя Володимира між його синами-почала точитися боротьба за владу. У цій боротьбі переміг Ярослав (1019—1054 pp.), відомий під ім'ям Мудрого. Ярослав Мудрий об'єднав землі Київської Русі, які мали нахил до сепаратизму. Для цього він застосував не тільки військову силу, але й високу дипломатію, встановлюючи цікаві династичні зв'язки, що сприяло збільшенню його авторитету й міжнародної поваги.

За князювання Ярослава Мудрого велося інтенсивне будівництво соборів та церков не лише в Києві, але й в інших містах Київської Русі. Монастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками розвитку культури. При монастирях та церквах виникають школи. З'являються переписувачі книжок у перекладі з грецької мови. Князь Ярослав, зазначає літописець, «многы книга списав, положы в церкви св.Софии», тобто зібрав першу в Україні бібліотеку. До речі, доля цієї книгозбірні досі невідома, хоча сліди її існування дійшли аж до XX століття.

За Ярослава Мудрого було укладено першу збірку законів — «Руську Правду», яка діяла на всій території Київської Русі. Після смерті Ярослава Мудрого почався розпад Київської Русі. Партикуляризм етнографічно-географічного характеру північно-східних племен поступово почав переходити у сепаратизм окремих земель. Цьому сепаратизмові сприяла ще й система успадкування престолу, що існувала в Київській Русі. Ярослав у своєму заповіті поділив державу між своїми п'ятьма синами, наказавши, щоб вони жили дружно й шанували старшого сина «в отця місце», тобто він обмежився порадами морального характеру. З цього часу прискорюється розпад Київської держави. Прагнення князів до зміцнення своєї влади і незалежності від великого князя Київського підсилюється і сепаратизмом окремих земель. Ці землі стають легким здобутком іноземних завойовників. Бичем Божим для земель колишньої могутньої Київської держави на період майже в півтора століття стають половці, які втручалися у міжусобну боротьбу князів і спустошували руські землі, забираючи людей в неволю. Найчастіше половці нападали на Київську землю і Переяславщину.

У 1097 р. за ініціативою князя Володимира Мономаха відбувся з'їзд, на якому князі зробили спробу порозумітися між собою. На з'їзді вони дійшли згоди жити між собою у мирі і злагоді, і щоб кожен князь держав свою вотчину. Тим самим було узаконено владу князів в окремо взятій землі.

Київ став об'єктом боротьби за великокнязівський стіл, його досить часто грабували інші руські князі. Почали з'являтися нові політичні центри. За Києвом залишалося значення релігійного центру та осередку української культури. Суспільство у добу Київської Русі поділялося на два основні класи: феодалів та феодально залежне населення. У середині цих класів існували різноманітні верстви (групи) населення.

До класу феодалів можемо віднести верхівку князівської військової дружини, так званих «княжих мужів», як їх називає «Руська правда». Вони були радниками князя, могли безперешкодно покинути князя і піти служити до іншого. З їх середовища князь призначав воєвод та інших урядовців. З XI ст. «княжі мужі» стали називатися боярами. Вони концентрували у своїх руках великі земельні наділи, у багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь в князівських радах, на вічі. В князівській адміністрації вони посідали вищі посади. Виникають цілі династії бояр-урядовців, що посідали вищі посади в державі. Верства бояр не була якоюсь замкненою кастою, до неї міг ввійти будь-хто за визначні заслуги перед князем (державою).

У Київській Русі боярська верства населення не відокремлювалася від заможних купців і ремісників, з яких уже з X ст. виходять «старці градські», «нарочиті мужі». У зв'язку з послабленням в XI—XII ст. князівської влади багато бояр пов'язують свою долю з містом і ведуть боротьбу проти князя. З XII ст. міська верхівка бореться за розширення прав міста, і усі князі, щоб посісти князівський стіл, змушені були укладати «ряд» (договір) з вічем.

Решта населення міста називалася «чернь» або просто «люди». Формально у політичному відношенні вони були рівноправними з боярами та заможними купцями і ремісниками, вони брали участь у роботі народних зборів (віче). Проте економічні протиріччя між бідними і заможними верствами міського населення дуже часто закінчувалися вибухом, як, наприклад, це було в Києві у 1068 та 1113 роках.

До класу феодалів радянська історіографія відносила також духовенство, яке поділялося на чорне і біле. Чорне духовенство — ченці та черниці — дуже часто складалося з представників вищих верств населення: князів, княгинь, бояр. Досить часто вони були і засновниками монастирів.

Біле духовенство — попи, диякони, дяки, паламарі, причетники — становило середні та малозабезпечені верстви населення, що перебувало під юрисдикцією церкви. В середовищі білого духовенства виділялося вище, наприклад, єпископи, архімандрити.

Прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань заможних людей. З часом монастирі ставали великими землевласниками. Князі заповідали їм села, гроші та різні пожитки. Проте за часів Київської Русі монастирі не були багатими. У Київському Патерику (XI—XII ст.) є багато вказівок на те, що ченці найбагатшого, як вважається, Печерського монастиря не мали навіть хліба і в'язали різні речі та носили їх продавати на ринок.

Основну масу населення Київської Русі становили селяни, які називалися смердами. Смерди були вільними людьми і мали у своєму володінні землю, худобу, господарські будівлі і дім. Вони відбували військову повинність в ополченні і платили податі. «Руська Правда» охороняла особу та господарство смерда, як і будь-якої вільної людини, але за злочини проти нього покарання були менші, ніж за «княжого мужа».

У зв'язку з розширенням феодального землеволодіння з XII ст. зменшується кількість незалежних смердів.

«Руська Правда» говорить про напівзалежні і повністю залежні категорії населення. До напівзалежних належать так звані закупи. Більшість дослідників сходиться на тому, що закупи — це селяни, які з різних причин втратили своє господарство, а потім брали позику або сідали на чужій землі і обробляли її за певну частину врожаю. Хоча вони були з юридичної точки зору вільними, але могли легко втратити волю, коли робили великі борги. Становище закупа було тяжким: феодал мав право фізично карати його; закуп ніс матеріальну відповідальність за втрати в господарстві.

Повністю залежними від феодала були люди, яких називали челяддю або холопами. Джерелами холопства були: полон, вступ на службу до феодала без укладення договору, самопродажа, втеча закупа від феодала, народження від батьків-холопів. Холоп був позбавлений будь-яких прав. За злочини холопа відповідав пан, і за злочин проти холопа винагороду одержував пан. Холоп не мав власності, він сам був власністю свого пана. Холоп міг дістати волю через самовикуп або звільнення його паном. Звільнені паном холопи попадали в категорію ізгоїв.

Ізгоями називали людей, які вибули з однієї категорії людей і не потрапили до іншої. В Уставі Володимира перераховано людей, які відносяться до категорії ізгоїв: звільнені холопи, збанкрутілі купці, діти священиків, що не навчилися грамоті. До ізгоїв віднесено синів, батьки яких померли, не одержавши права власності.

За формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією. На чолі держави стояв великий князь, при ньому існувала боярська дума. У випадку війни або якихось інших надзвичайних подій скликалося віче, рішення якого спрямовувало діяльність великого князя. У період феодальної роздробленості скликалися з'їзди феодалів.

Як українська, так і російська історіографія дивилися на походження князівської влади та її взаємовідносини з іншими органами влади по-різному.

Російські слав'янофіли, ухопившись за факт тривалого існування сільської громади і громадського землекористування, базували на цьому й походження політичного ладу Київської Русі. На думку слов'янофілів, «руський» народ виробив відмінні від західноєвропейських народів форми життя. Якщо в Західній Європі держава виникає в результаті завоювання — звідси й боротьба між владою і народом, то на Русі вона виникає в результаті добровільного зречення громадою влади, передавши її запрошеним варягам. Звідси й взаємне довір'я громадського віче і влади, яка регулярно скликає віче, а пізніше — земський собор, щоб спільно вирішувати різні проблеми.

На противагу слов'янофілам, західники вказували на аналогічність розвитку Київської Русі і країн Західної Європи. Російські історики-західники Соловйов і Кавелін висунули теорію так званого родового побуту. Вони звернули увагу на те, що найстарший у роді великий князь сидів на старшому столі, решта родичів в залежності від ступеня свого старшинства, сиділи на інших столах. Тобто зв'язок між старшими і молодшими членами роду був родовим, а не державним.

Київська Русь складалася із земель та волостей, що були слабко пов'язані в економічному відношенні. Волості об'єднувалися в землі, в яких були головні міста. Князі правили волостями і землями на праві родинної власності. Проте наявність громади у багатьох випадках вела до встановлення в окремих землях діархії: існування народного віче та влади князя, який спирався на військову дружину.

Цікаво, що населення не уявляло свого життя без князя. «Тяжко бяше кияном, не остал бо ся у них ни един князь»,— зазначав літописець.

Як правило, влада князя була необмеженою, навіть тоді, коли його обирали, уклавши з ним «ряд». Він був військовим начальником і займався організацією військових походів. Великий князь об'єднував у своїх руках не тільки військову, але й адміністративну та судову влади. Він формально вважався першим серед рівних. Проте цього неписаного закону великокнязівської суверенності не завжди дотримувалися.

Відомо, що варязькі князі прибули на Русь з військовою дружиною, у середовищі якої виділялися радники і урядовці, які з часом склали панівний клас феодалів — бояр. Бояри мали великий вплив при вирішенні різноманітних справ. Радитися з боярами було моральним обов'язком князя. Володимир Мономах у своєму «Поученії дітям» говорить, що він щоденно радився з боярами. Разом з тим необхідно зауважити, що боярські думи не стали державним інститутом з чітко окресленим складом, компетенцією та функціями.

З послабленням центральної князівської ради підвищується роль народного віче, у якому беруть участь усі жителі міста, але керівна роль належить боярам та заможним купцям і ремісникам. На народному віче вирішували важливі справи життя міста, обирали посадових осіб і навіть князя. Так, зокрема у 1068 р. Київське віче обрало на великого князя Всеслава, князя Полоцького, пізніше закликало на престол Володимира Мономаха та інших князів. Віче укладало з князями договір, вирішувало питання війни. Проте воно діяло спорадично, не набуло характеру державного шституту і не переросло в орган представництва різних станів населення, як це було на Заході.

Для відбиття масового нападу ворога князь скликав ополчення, яке поділялося на тисячі (полки), сотні і десятки з тисяцькими, сотниками і десяцькими на чолі. Тисяцький часто мав титул воєводи і очолював військово-адміністративний округ. Тобто, військова організація мала і адміністративний характер і, очевидно, фінансовий, поскільки є дані, що оподаткування велося по сотнях. Військово-адміністративні функції виконував посадник — особа, що завідувала якимось округом або стояла на чолі міста.

На чолі князівського двору стояв дворецький, канцелярію очолював печатник, а покладник завідував князівським помешканням. Князівським господарством відали ключники або тіуни. Для виконання різноманітних князівських доручень існували спеціальні служилі люди: биричі, дітські та отроки.

Держава Київська Русь та інші ранньосередньовічні держави проіснували недовго. На середину XII ст. з великої держави залишився лише Київ з приміською зоною. Титул великого князя існував тільки номінально, оскільки реальної сили він не мав, а тому не міг змусити князів виконувати свою волю.

Причина розпаду Київської Русі криється в її феодальному розвиткові. Величезна кількість нащадків, невпорядкованість права успадкування великого князівського престолу сприяли виникненню права сильного, загостренню міжусобних війн.

Протягом двох століть Київська Русь розпалася на 15 окремих земель, які тяжіли до нових політично-культурних центрів.

На заході колишньої Київської Русі виникає Галицько-Волинське князівство, яке об'єднало майже всю частину української етнографічної території свого часу, і тим самим продовжило існування української держави. На північному сході виникає Ростово-Суздальське князівство, яке прагнуло поширити свій вплив на Україну.

Галицько-Волинське князівство, з одного боку, протидіяло захопленню українських земель і асиміляції українців з боку Польщі, а з другого — припинило процес злиття українського елементу з великоруським.

Якщо імперія Карла Великого, після її розпаду, поклала початок існуванню трьох держав — Німеччини, Франції та Італії, то новоутворені політично-культурні центри на території колишньої Київської Русі стали об'єктом нападу з боку монголо-татар, які затримали їх подальший самостійний поступ. До того ж Галицько-Волинське князівство було об'єктом нападу з боку угорців, поляків та литовців.

Татаро-монгольське панування проявлялося у двох формах: у видачі «ярликів» — грамот на князювання і у обкладенні даниною всього населення. Спочатку данину збирали монголо-татарські урядовці — баскаки, а з часом — князі.

В польській і російській історіографії панувала версія про повне спустошення і обезлюднення України після монголо-татарської навали. Очевидно заможні верстви населення — бояри, купці, духовенство та окремі ремісники могли емігрувати, але основна маса населення — селянство, ховаючись по лісах та яругах під час нападу, поверталося знову у свої поселення. Про це свідчать, топографічні назви дотатарських часів, що залишилися в південній частині України. Навіть міста продовжували жити своїм попереднім життям. Посол папи Інокентія IV де Пляно-Карпіні, відвідавши Україну, писав у 1245—1246 pp., що він застав у Києві бояр і тисяцького.

Занепаду Києва як політичного і культурного центру сприяв переїзд спочатку до Володимира (1300 p.), а потім до Москви митрополита. Очевидно головною причиною переїзду стала відсутність у Києві великого князя та міграція міського патриціату, тобто слабшали елементи, які підтримували церкву матеріально, і які давали стимул для розвитку культури і економіки.

В Ростово-суздальській землі склалися інші умови. Ростово-суздальські князі одержали від монголо-татар ярлик на старшинство над усіма руськими князями, Хоча вони перестали почувати себе суверенами і визнали себе підданими татар, але стали володіти необмеженою владою стосовно всього населення, яке мало безумовно коритися їм.

Галицько-Волинське князівство із-за боярської олігархії та зовнішніх чинників, не змогло стати центром об'єднання усіх українських земель. Бояри цього князівства були настільки економічно і політично могутніми, що навіть самостійно роздавали землю, приймали до себе на службу декого з дрібних, зубожілих князів, що звалися «службовими князями». Джерелом збагачення бояр було не тільки велике землеволодіння, а й вищі адміністративні посади, які вони посідали і з яких вони «кормилися».

Галицькі бояри підтримували чернігівських князів у їх прагненні отримати Галицький престол. Проте галицькі князі, спираючись на міщан — «мужів градських», зміцнили свою владу і, конфіскувавши землі старого боярства, поклали початок утворенню служилого боярства. Данило, князь галицький, навіть одержав від папи римського Інокентія IV королівську корону (1253 p.). Отже, традиції княжого Києва перейшли до Галицько-Волинського королівства, а не до Москви, яка добилася підвищення князівського титулу тільки у середині XVI ст. Прагнення Данила Галицького заявити свої права на всю Україну проявилися у призначенні митрополитом всієї Русі Кирила, який у 1246 р. був висвячений у Нікеї. Але після смерті Данила знову посилюється боярство, яке не дає зміцнитися центральній владі. Усі відомі нам грамоти про привілеї підписувалися не тільки князем, але й єпископом та боярами. Саме у цей період виходять з міжусобної боротьби сусіди України — Угорщина та Польща, які з 1340 р. починають боротьбу між собою за Галицько-Волинські землі.

Борючись проти загарбників, що насідали з усіх боків (татари, Литва, Польща, Угорщина), Галицько-Волинське князівство продовжило на сто років існування Української держави, не допустило розриву в її існуванні з боку Ростово-Суздальського князівства.

Основними джерелами права Київської держави були звичаї та закони. Було рецеповано і візантійське право, яке позначилося головним чином на церковному законодавстві, перш за все на Церковних Статутах Володимира і Ярослава Мудрого.

Дані про звичай, побут і моральність у слов'ян до утворення у них держави і права знаходимо у літописах і творах іноземних авторів.

Розповідаючи про слов'янські племена, літописець «Повісті временних літ» зазначав, що вони «имяху об обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав». Як бачимо, літописець вживає слово «звичай», а також «закон». Літописець, вказуючи на різницю у звичаях різних племен, надавав їм характеру права.

Факти свідчать про те, що образа, поранення, позбавлення життя людини до появи держави і права були справою постраждалих протягом певного часу, до зміцнення держави і права.

Більшість дослідників вважають, що в Київській Русі існувала кривава помста і зазначають, що ст. 1 «Руської Правди» узаконює право помсти за близькими родичами вбитого.

Таке тлумачення не є правомірним. Адже кривава помста залишається звичаєм до тих пір, поки не виникає потреба у її скасуванні правом. Скасування стало можливим тоді, коли речі набули характеру майна, що дало можливість використовувати його як еквівалент завданої шкоди і міри спокути.

Нагадаємо, що «Руська Правда» була укладена Ярославом Мудрим після повстання у 1015—1016 роках в Новгороді. Постають запитання: Чи міг Ярослав після повстання юридично закріпити у кодексі право кривавої помсти? Чи могла бути узаконена кривава помста за Ярослава Мудрого, коли держава Київська Русь досягла кульмінаційної точки у своєму розвиткові? Відповідь може бути тільки негативною.

То як же ж потрібно тлумачити ст.1 «Руської Правди»: «Якщо уб'є муж мужа, то мстити братові за брата, або батькові, або синові, або дітям брата, якщо ніхто не буде мстити, то треба заплатити 80 гривен, якщо це буде князівський муж або тіун; коли ж це буде русин, або ізгой, або словенін, то заплатити за нього 40 гривен»?

У цій статті мова йде не про право кривавої помсти, а про право вказаних у статті осіб одержати грошову винагороду як еквівалент завданої шкоди і міру спокутування з боку злочинця. Якщо ж таких осіб, що мають право на одержання грошової винагороди, не буде, то вбивця повинен заплатити 80 гривен за вбивство князівського мужа і тіуна та 40 гривен за вбивство русина, ізгоя і словеніна на користь князя (держави). Необхідно пам'ятати, що попередник Ярослава Мудрого князь Володимир скасував смертну кару. Держава не могла дозволити існування кривавої помсти, бо це означало б дозволити свавільно діяти. У ст.32 «Руської Правди» короткої редакції і ст.79 поширеної редакції забороняється «умучать» смерда і огнищанина «без княжа слова», тобто статті передбачають відповідальність за свавільне застосування кари без суду особам, що знаходилися під князівською юрисдикцією.

У «Руській Правді» ми знаходимо приклади трансформації звичаїв у норми права, що стосуються процесуального права. Держава вдавалася до таких видів доказів, як присяга, ордалії, показання свідків, відомих первісному ладові. Зберігши звичайні форми судових доказів, держава встановлює у їх застосуванні ряд змін, вигідних панівному класові. Так, у ст. 85 «Поширеної Правди» говориться: «Усі тяжби вирішуються показаннями свідків із числа вільних (людей); якщо трапиться свідком бути холопові, то на суді йому не виступати».

У період становлення права суспільні відносини в Київській Русі були складними і багатогранними. У цей час система права ще повністю не сформувалася, і правове регулювання не охопило усі суспільні відносини. Тому деякі відносини не були врегульовані нормативно-правовими, звичаєво-правовими засобами. У таких випадках судді, керуючись власною правосвідомістю, приймали конкретне рішення. З часом судова практика перетворює рішення у конкретних справах в юридичну норму, тим самим надається індивідуальним рішенням значення самостійного джерела права. Норми, що встановлювалися судовою практикою, з часом трансформуються у законодавчі акти.

Отже, поруч із звичаєм та прецедентом джерелом права в Київській Русі були нормативно-правові акти.

З виникненням Київської Русі виникає система писаного права. Про це свідчать найраніші пам'ятки права — договори Русі з Візантією. На початок X ст. було створено збірник законів — «Статут» і «Закон руський» — прототип «Руської Правди», на основі якого велося судочинство. Цей кодекс датується добою правління князя Олега, і регулював він ту частину нових відносин, які не були відомі первісному суспільству. Додатком «Статуту» і «Закона руського» були «Статути» та «уроки» княгині Ольги і «Статут Земляний» князя Володимира.

Важливим періодом у розвитку права Київської Русі була доба княжіння Ольги, яка в 946—947 pp. провела адміністративно-судові реформи. Суть реформ полягала в узаконенні системи погостів — адміністративних, фінансових і судових центрів, у нормуванні повинностей і у виданні «уроків» та «статутів», якими могли б керуватися при стягненні данини і чинити суд представники влади на місцях.

Найвидатнішою пам'яткою права доби Київської Русі є «Руська Правда» — перший відомий нам кодифікований збірник юридичних норм українського народу. «Руська Правда» складається із двох частин: Правди Ярослава (1015—1016 pp.) та Правди Ярославичів (1072 p.), або Коротка і Поширена Правди.

Правда Ярослава складається із трьох частин: 1) стаття про вбивство (ст.1); 2) статті про поранення і образу (ст.ст.2— 10); 3) статті про порушення права власності (ст.ст.11—18). Ця Правда є неповним джерелом з історії українського права початку XI ст. У ньому відсутні деякі норми права, наприклад, про правове становище челяді, норми спадкового права, які існували до XI ст. Правда Ярослава говорить про право власності, але не говорить про власність на землю і про правове становище залежного населення. Це пояснюється тим, що право, його норми і форми відставали від еволюції соціально-економічного життя.

Якщо за статутами княгині Ольга правові норми вироблялися на базі звичаєвого права, то у добу правління Ярослава, коли феодальні відносини набули широкого розвитку, починає проходити зворотній процес: феодальне право починає впливати на звичай, розкладаючи і пристосовуючи його до нових соціальних відносин. Розвивається процес захоплення феодалами селянських і вільних земель.

Правда Ярославичів виникла за умов подальшого розвитку феодальних відносин і загострення класової боротьби. Створення Правди Ярославичів було відповіддю на повстання 60-70 pp. XI ст.

Особливо загострилися соціальні відносини на початку XII ст. У 1113 р. розгорілося велике повстання в Києві. У тому ж році київський князь Володимир Мономах разом із представниками знаті виробив новий юридичний збірник, відомий під назвою «Статут Володимира Мономаха».

З метою зміцнення позицій феодалів з одного боку, а з іншого — умиротворення країни, Володимир Мономах пішов на деякі поступки закупам і смердам. Це, зокрема, проявилося у тому, що обмежувалися лихварські проценти (рєзи). Поряд з детальною регламентацією зобов'язувальних відносин, Статут Володимира Мономаха встановлює принципи сімейного, спадкового і опікунського права. В Статуті є великий розділ, присвячений кримінальному та процесуальному праву.

До пам'яток права доби Київської Русі треба віднести і «Поученіє дітям» Володимира Мономаха. У «Поученії дітям» він виступав проти зловживання владою урядовців, наказував синам самим судити, стежити, щоб «а ні худий смерд, а ні вбога удовиця» не були скривджені. Він виступав проти смертної кари, заповідаючи: «не вбивайте а ні невинного, а ні винного». «Поученіє» є документом гуманності, яку сповідували деякі київські князі.

Пам'ятками українського права є також договори князів з народом. Так, наприклад, у відповідності із договором (1146 р.) народу з князем Ігорем, останній зобов'язувався усунути тіунів і особисто вести розгляд судових справ і не чинити насильства.

Особливе місце серед пам'яток права посідають князівські грамоти, якими окремі особи або міста одержували певні дарунки або привілеї.

Значну роль у виникненні і розвиткові права Київської Русі відіграла церква. В руках духовенства знаходилося право законодавства і саме застосування права. Як великий землевласник церква здійснювала правове регулювання суспільних відносин залежного населення і чинила суд над ним. Справи про злочини проти моралі і спори з питань сімейно-шлюбного і спадкового права відносились до компетенції церковного суду і регулювалися нормами так званого церковного права. Зауважимо, що оскільки перші богослужебні книги були на болгарській мові і богослужіння велося на цій же мові, то ця мова в Україні стала літературною, званою старослов'янською. Ця мова стала недоторканою святістю і завдала опісля величезної шкоди розвиткові української мови і всієї української культури. Народи Західної Європи, які сприйняли латинську мову як літературну, зуміли розвинути свою національну мову і вже, наприклад, у Франції судочинство на національній мові запанувало з 30-х роках XVI ст., в Англії — з середини XVII ст. Ми ж користувалися старослов'янською мовою аж до Котляревського, а церква — й посьогодні. Тому-то й пам'ятки українського права доби Київської Русі є досить часто незрозумілими для пересічного читача, а тлумачення деяких термінів, зокрема «Руської Правди», були і є предметом гострих наукових диспутів і розходжень. Пізніші пам'ятки українського права не мають уже тієї чистоти старослов'янської мови, все частіше зустрічаються домішки української народної мови, так само як і транскрипція та вимова поодиноких букв та звуків, що надають їм особливий, український характер.

Необхідно зазначити, що українські пам'ятки права доби Київської Русі вплинули на подальший розвиток українського права. «Руська Правда», зокрема, вплинула на право Галичини, що простежується у Віслицькому статуті, а також була джерелом Литовського статуту, який тривалий час мав чинність на Правобережній Україні.

Важливою рисою судово-адміністративного устрою Київської Русі був поділ судочинства на два відомства — світське і церковне.

Найнижчою судовою інстанцією були громадські суди, які складалися із сільських старшин, що розглядали незначні справи. Складніші справи розглядалися за участю представників декількох сіл.

На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. В них засідали або самі князі, або ж посадник чи тіун. Під час княжого судочинства були присутні окремі особи, що брали участь у процесі: «ябетник» — щось на зразок офіційного обвинувача, «метальник» — писар, «істці» — слідчі. Дорадчим голосом в суді користувалися громадські представники — так звані старці.

Для вирішення цивільних справ, зокрема тих, що стосувалися розподілу спадщини, спорів про межу і т.п., князь посилав своїх «отроків» або «дітських».

Існував також і суд феодала-землевласника. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи. У справі холопа рішення суду феодала було остаточним і оскарженню не підлягало. Наймити і закупи користувалися правом оскарження рішення суду феодала до князівського суду.

Церковні суди — це суд митрополита і владики. їх юрисдикція поширювалася на духовенство і на так званих церковних людей. Церковні суди розглядали справи про злочини проти моралі, порушення церковних законів, двоєжонство, розпусту, ворожіння, родинні сварки і ті цивільні справи, що стосувалися церковного майна.

Якщо характеризувати право доби Київської Русі у цілому, то необхідно зазначити його досить розвинену систему, його самобутність і навіть його прогресивність у порівнянні із тогочасним західноєвропейським правом. Так, зокрема, сервітутне право передбачало, що коли майно корабля, що потерпів аварію, буде хвилями винесене на берег, то воно має охоронятись доки з'явиться його власник. А у тогочасній Західній Європі майно розтрощеного і навіть того корабля, що сів на мілину, належало власникові землі.

Досить високим було становище і жінки у тогочасному українському суспільстві. Якщо за римським та старонімець-ким правом жінка завжди перебувала під опікою чоловіка і не була дієздатною, то за «Руською Правдою» становище жінки-дружини, матері було в окремих випадках вищим, ніж чоловіка. Дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала главою сім'ї. У відповідності з «Руською Правдою» батько мав розподілити своє майно серед синів, а боярин — ще й серед дочок, Майно ж матері-вдови не було родовим, а тому вона мала право вільно розпоряджатися ним. Як опікунка вона не відповідала за втрати, їй належало право, коли розділити синів. Якщо удова одружувалася, то діти мали опікуна, який після закінчення опікунства мав повернути усе майно, а коли щось було втрачено, то й відшкодувати втрати.

Право захищало матір, коли діти не хотіли їй коритися: «дітям волі не давати». Покарання за вбивство жінки було таким же, як і за вбивство чоловіка.

Низький техніко-юридичний рівень доби Київської Русі не породив спеціального терміну про право власності. Проте право власності і право володіння розрізнялися. У Правді Ярослава говориться про право власності на рухомі речі (коня, зброю, одежу), а у Правді Ярославичів ми знаходимо згадку про право власності на землю: встановлено кару за порчу межі і «перетеса», засіченого на дереві. Власник речі міг вимагати повернення її володіючим невласником з виплатою компенсації за користування.

Форми земельної власності у добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярська і монастирська вотчини, земля громади.

Власність громади на землю базувалась на природному праві: князівська — на освоєнні пустопорожніх земель та захопленні громадських, а боярська і монастирська — на основі дарування з боку князя.

Успадковувати власність можна було по заповіту і по закону. Вотчину успадковували не тільки сини, але й дочки. Ми уже згадували про високе становище жінки у Київській Русі, про її право розпоряджатися власним майном і успадковувати майно дружиною після смерті чоловіка. Майно смерда, який не мав синів, переходило до князя. Коли у нього були дочки, то вони успадковували лише частину майна.

Існування права приватної власності сприяло високому рівню розвитку зобов'язального права. Зобов'язання, перш за все, виникали із спричинення шкоди: «А коли у пана буде закуп і він погубить свого коня, то він не платить; а коли пан дав йому плуг або борону, і від нього копу має, то за втрачене платити. Якщо із хліва або із-за загорожі виведуть, то закупу не платити; але якщо він згубить у полі або не зажене у двір і не запре там. де йому пан звелів, чи знаряддя своє втратить, то йому платити».

Зобов'язання витікали також із договорів: купівлі-продажу, позики, поклажі. У «Руській Правді» ми зустрічаємо договори купівлі-продажу челядина та різних рухомих речей. Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець звертався до продавця з вимогою відшкодувати збитки.

Договір позики не обов'язково укладався при свідках: «Якщо якийсь купець дасть іншому купцеві куни для купівлі або як позичку, то купець не обов'язково має мати свідків; він може піти на роту, якщо той, кому дано куни, буде заперечувати».

У відповідності з ст.53 Поширеної Правди лихвар, який дав гроші у ріст з розрахунку 50%, міг стягти з боржника зазначений процент (рєз) два рази. Коли ж він стягував тричі по 50%, то потім повністю втрачав право на стягнення боргу.

«Руська Правда» встановлює порядок сплати боргу: «Якщо хтось буде багато винен іншим, а купець прибуде з іншого міста або з чужої землі і не буде знати про борги і віддасть товар, а боржник знову не віддасть купцеві куни, а перші позичкарі почнуть вимагати свій борг, то боржника треба вести на торг і продати, і спочатку віддати куни купцеві, а місцевим — що залишиться, те і віддати; якщо ж куни будуть князівські, то спершу взяти князівські куни; той же, хто мав багато процентів, то не отримує».

«Руська Правда» йменує злочин як образу. Під «образою» розуміли порушення громадського спокою, у якій би формі воно б не відбувалося: завдання потерпілому фізичної, моральної або матеріальної шкоди. Злочини поділялися на такі види: проти князя (держави), проти особи і майнові злочини. Суб'єктивний бік злочину був не досить вираженим: відомий був замах і закінчене злочинне діяння. «Руська Правда» знає співучасть і вимагає покарання усіх винуватих у злочині: «Якщо хтось украде скотину з хліву або із загорожі І коли буде один, то платити йому 3 гривни і 30 кун. А коли їх буде кілька, то усі платять по 60 кун».

Покарання за «Руською Правдою» є досить м'які: у ній відсутні смертна кара та членопошкодження.

До правління князя св.Володимира смертної кари зазнавали розбійники. Князь Володимир замінив смертну кару грошовим штрафом. Причина скасування смертної кари полягала не лише в тому, як князь признавався єпископам, що він «боявся гріха», а в тому, що «військові потреби стали великі, то судові оплати придалися б на зброю і коні».

У відповідності з «Руською Правдою» вбивство каралося штрафом, частина якого йшла князеві, а частина — родичам вбитого.

«Руська Правда» розрізняє об'єктивну і суб'єктивну сторону діянь: чи було вбивство вчинено з умислом, а чи випадково, чи у стані афекту, чи у бійці, чи у стані сп'яніння і т.д.

Злодія можна було скарати на смерть тільки у виключному випадку: коли його схоплять вночі на місці злочину, або коли він буде чинити опір; коли ж злодія схопили і зв'язали, а потім вбили, то винні мали сплатити штраф: «Якщо когось уб'ють під час крадіжки у приміщенні, то зарити його як собаку; але, якщо його спіймають і затримають до світанку, то вести на князівський двір; але, коли уб'ють, а люди бачили злодія зв'язаним, то платити 12 гривен». Такому ж покаранню підлягав винуватий у вбивстві злодія за межами двору господаря.

«Руська Правда» — збірник законів, що має класовий характер. За вбивство «княжих мужів» штраф був¹ удвічі більший, ніж за вбивство простолюдина: «Якщо хто уб'є князівського мужа у розбої, а головника не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова — 80 гривен, а за простолюдина — 40 гривен», — говориться у ст.З «Руської Правди».

«Руська Правда» детально регулює суму штрафів за члено-пошкодження. «Якщо хто вдарить мечем, не вийнявши його з піхов, або ручкою меча, то 12 гривен продажі за образу», «А відсіче мечем палець, то 3 гривни продажі, а потерпілому гривну» і т.д.

За особливо тяжкі злочини «Руська Правда» передбачала специфічну міру покарання — «поток і пограбування». Цей найтяжчий вид покарання застосовувався за підпали, конокрадство та розбій. «Поток і пограбування» за первісного суспільства означав вигнання злочинця разом з сім'єю з громади, а майно злочинця знищувалось.

Розвиток майнових відносин сприяв тому, що зміст покарання «поток і пограбування» трансформувався. Винуваті у вчиненні таких злочинів у добу Київської Русі позбавлялись усіх прав, а їх майно конфісковувалось і поступало князеві (державі).

«Руська Правда» знає особливі форми так званого досудового процесу, як вважає Чельцов-Бебутов М.А., «досудового встановлення відносин» між потерпілим (майбутнім позивачем, звинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями «Руської Правди» про «звід» і «гоніння сліду», які є трансформованими звичаєвими нормами. Звід — це порядок (процедура) встановлення осіб, що привласнили чужу річ, і повернення її власникові. За «Руською Правдою», «якщо хто-небудь упізнає свою річ, загублену або вкрадену у нього,...то йому не (слід) говорити «це моє», а (нехай скаже так) «піди на звід, (вияснимо) де ти взяв (її)». Якщо на зводі виявиться (той), хто винен (у привласненні чужої речі), то на того і лягає відповідальність за крадіжку; тоді він (тобто позивач) візьме свою річ, йому ж буде платити винуватий і за те, що пропало разом із виявленою річчю...»

Так зване гоніння сліду полягає у розшукові злочинця, не спійманого на місці злочину, по залишених слідах. Вважалось, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець.

Коли слід заводить на територію якоїсь громади і там губиться, то громада зобов'язана була або знайти злодія, або ж відшкодувати вкрадене.

Коли ж сліди були відсутні, то потерпілий мав вчинити «заклик» про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів крадене не було повернене, то той, у кого знайшли крадене, мав не тільки повернути його, але й заплатити штраф на суму у три гривни. Коли ж у когось знаходили крадену річ до «заклику», то він мав доказати, де взяв або купив ту річ. Злодієм вважався той, хто не хотів або не зміг довести від кого набув крадену річ.

Той, хто «гнав слід», міг вимагати від властей допомоги, але якщо на суді виявиться, що він заарештував невинного, то він повинен був заплатити три гривни за арешт смерда і 12 гривен — за боярина.

Доказом вини було визнання підозрюваного, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення «видоків» та «послухів», присяга та так званий суд божий — ордалії.

У справах місцевих жителів досить було свідчення двох очевидців, а у справах іноземців — більше. Свідчення холопа не було доказом. Коли скривджений не міг довести винуватість підозрюваного, то останній мав право збудити справу про наклеп. Місцевий житель мав виставити сімох «послухів», тобто свідків своєї порядності, а для іноземця досить було двох. У кого не було «послухів», той ішов на «суд божий».

У справах до двох гривен можна було очиститися від підозри У вчиненні злочину присягою; до шести гривен — «випробуванням водою»; більше шести гривен — «випробуванням залізом».

Під час «випробування водою» підозрюваного кидали у воду і коли він потопав, то визнавався невинним. При випробуванні розпеченим залізом невинним визнавався той, у кого не залишалося слідів від опіків.