Використання виробничих потужностей підприємства по ремонту рухомого складу

Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий об­сяг випуску продукції (видобутку й переробки сировини або надання певних по­слуг) заздалегідь визначених номенклатури, асортименту та якості за умови най­більш повного використання виробничих площ і обладнання, прогресивної техно­логії та організації виробництва.

Виробнича потужність визначається за двома показниками:

натуральними за окремими типами продукції (вагони), тобто потужність визначається у тих самих одиницях виміру, в яких обліковується її випуск;

вартісними – для загальних обсягів всієї різноманітності продукції багатономенклатурних виробництв. Однак у сучас­них умовах України за наявності інфляції використання вартісних показників потужності практично неможливе або нераціональне.

У практиці господарювання розрізняють чотири види потужності: проектну, ефек­тивну, поточну (фактично досягнуту), резервну.

Проектною є потужність, яка визначається в процесі проектування, реконст­рукції (розширення) діючого або будівництва нового підприємства.

Вона залежить від складу та структури трудомісткості запроектованої номенк­латури продукції і має бути досягнута протягом певного (нормативного) термі­ну її освоєння.

Ефективна – це така потужність, яка в конкретних умовах може забезпечити отримання найбільшого прибутку. Ефективна потужність менша або дорівнює проектній. Наприклад, коли на підприємстві є технологічна лінія з випуску продукції, що не має попиту, її краще не включати в роботу. В цьому випадку підприємство отримає певну економію ресурсів та коштів. Тому проектна потужність буде оптимальною за умови, що обсяг, склад і структура запроектованої продукції відповідають обсягу, складу та структурі попиту.

Поточна (фактично досягнута) виробнича потужність визначається періодично у зв'язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудо­місткості продукції) або перевищенням проектних показників. При цьому розраховують такі потужності підприємства: вхідну (на початок року); вихідну (на кінець року); середньорічну.

В ринкових умовах практично всі підприємства повинні мати й мають резервні потужності для задоволення зростаючого попиту або інших непередбачених ситуацій. Така резервна потужність оцінюється як різниця між доступною (про­ектною) потужністю та потрібною (поточною, плановою або ефективною). Кон­цепція й інструменти планування і використання потужностей у ринкових умовах дуже багатогранні, складні, залежать від різних факторів та вивчаються в спеціальних розділах менеджменту і планування.

Крім цього, резервна потужність використовується:

ü для покриття так званих "пікових" навантажень в електроенергетиці або газо­вій промисловості;

ü на підприємствах при їх модернізації (реконструкції, оновленні номенклатури продукції).

Головні чинники, що формують потужність підприємства:

ü номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється;

ü кількість установленого устаткування, розміри і склад виробничих площ, можливий фонд часу роботи устаткування та використання площ протягом року;

ü прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й використання устаткування, зняття продукції з виробничих площ, нормативи тривалості виробничо­го циклу і трудомісткість продукції, що виробляється (послуг, що надаються);

ü ефективність технологій та організації виробництва й ін.

Основні методичні принципи розрахунку виробничих потужностей діючих під­приємств:

ü Виробничу потужність визначають за всією номенклатурою профільної продукції підприємства. При цьому проводять можливе звуження номенклатури, об'єднуючи вироби в групи за конструктивно-технологічною єдністю з визначенням для кожної із них базового представника, і приведення інших виробів до базового за допомогою коефіцієнта трудомісткості.

ü Виробнича потужність підприємства встановлюється, виходячи з потужності про­відних цехів (дільниць, технологічних ліній, агрегатів) основного виробництва з урахуванням заходів для ліквідації вузьких місць і можливого внутрішньовиробничого кооперування.

У розрахунки виробничої потужності підприємства включають:

ü все діюче і недіюче через несправність, ремонт та модернізацію устаткування основних виробничих цехів;

ü устаткування, що перебуває на складі й має бути введене в експлуатацію в
основних цехах протягом розрахункового періоду;

ü понаднормативне резервне устаткування;

ü понаднормативне устаткування допоміжних цехів, якщо воно аналогічне технологічному устаткуванню основних цехів.­

Для розрахунку виробничої потужності підприємства береться максимально можливий річний фонд часу (кількість годин) роботи устаткування.

Виробничу потужність провідного цеху (дільниці) із виготовлення однорідної продукції можна визначити за однією з таких формул:

(11.3.1)

або

, (11.3.2)

де –потужність i -го виробничого підрозділу підприємства; –продуктивність устаткування у відповідних одиницях виміру i -го виду продукції за годину; –річний фонд часу роботи устаткування; – середньорічна кількість фізичних оди­ниць устаткування; – трудомісткість виготовлення одиниці продукції (переробки сировини, час надання послуги в нормо-годинах).

Розраховується також технологічна спроможність (потужність) решти виробничих ланок підприємства (поряд із провідними цехами чи дільницями). Ці розра­хунки потрібні для виявлення невідповідності (непропорційності) між потенцій­ними можливостями з випуску продукції (або наданням послуг) окремих вироб­ничих підрозділів і забезпеченням узгодженої технологічної пропорційності між взаємозв'язаними виробничими ланками.

У загальному випадку при розрахунку виробничої потужності з випуску різнома­нітної за асортиментом та номенклатурою продукції враховуються властивості самої продукції (конструктивно-технологічні характеристики, серійність); пред­мети праці (властивості й питомі витрати матеріалів та напівфабрикатів); праця робітників (професійно-квапіфікаційний склад і кількість робітників); засоби праці (типи й кількість устаткування та виробничих площ). Інтегровано ці фактори визначають фонд робочого часу й зайнятість обладнання випуском виробів виз­наченого типу.

Визначення виробничої потужності підприємства завершується складанням балансу, що відображає зміни її розміру протягом розрахункового періоду і характеризує вихідну потужність.

Використання виробничих потужностей підприємства визначається двома показниками:

1 Коефіцієнтом освоєння проектної потужності, який дорівнює відношенню вели­чин поточної і проектної потужностей.

2 Коефіцієнтом використання поточної потужності, який дорівнює відношенню річного випуску продукції до середньорічної величини поточної потужності.

Основними напрямами ефективного використання виробничих потужностей під­приємства є такі:

ü скорочення простоїв і неефективного використання робочого часу устатку­вання;

ü підвищення коефіцієнта змінності роботи виробничого устаткування;

ü зниження частки недіючого, застарілого зайвого і неефективного обладнання та устаткування з одночасною модернізацією інших ефективних машин, ме­ханізмів і агрегатів;

ü упровадження нових технологій, технологічних прийомів, пристроїв, інтенси­фікація виробничих процесів;

ü застосування нових, прогресивних форм та методів організації виробниц­тва та ін.

У процесі планування (або проектування) створення нових потужностей необ­хідно враховувати економічний ефект від зменшення собівартості виготовлення одиниці продукції протягом певного часу її випуску за рахунок:

ü ефекту масштабу виробництва та його повного завантаження при дотриман­ні принципу пропорційності всіх ланок виробництва;

ü підвищення продуктивності;

ü об'єднання ефекту зростання масштабу виробництва і продуктивності;

ü спеціалізації на окремих видах продукції;

ü створення гнучких виробничих потужностей, що означає високу гнучкість технології, технологічного обладнання, які швидко переналагоджуються, і ро­бітників, які швидко перекваліфіковуються на виготовлення іншої, більш ефек­тивної продукції.

У процесі планування організації раціонального використання (завантаження) виробничих потужностей необхідно:

ü дотримуватися принципу збереження збалансованості всієї виробничої сис­теми у період освоєння виробничих потужностей (пропорційне зростання потужності всіх елементів системи);

ü збільшити частоту етапів пропорційного зростання елементів виробничої си­стеми при одночасному зменшенні до оптимального значення кроку ступеня зростання потужності;

ü використовувати кооперацію із зовнішніми постачальниками (іншими вироб­никами) або додатково використовувати їх виробничі потужності для забезпечення збалансованості освоєння (зростання) виробничих потужностей влас­ного підприємства.

На сучасних підприємствах України планування й освоєння нових виробничих потужностей можуть здійснюватись на стратегії і тактиці інноваційного розвитку підприємства та використовуватись методи довгострокового, середньострокового і короткострокового планування. Формування та забезпечення інноваційного розвитку техніко-технологічної бази підприємства, раціональне використання його виробничих потужностей грунтуються на ефективній організації виробничих і трудових процесів.

 

 

Лекція 11. 4. Виробниче планування. Оперативно-календарне планування і регулювання виробництва. Міжцехове і внутріцехове планування. Диспетчерська служба вагоноремонтного підприємства

План лекції: 1) Організація системи оперативного управління виробництвом. 2) Організація диспетчерування на підприємстві. 3) Підсистеми оперативно-календарного планування.

Рекомендована література: [ 3, 10-12, 16, 18, 21, 25-27, 30 ]

Головна мета функціонування системи оперативного управління виробництвом на підприємстві, базовими елементами якої є оперативно-календарне планування і регулювання, – це конкретизація плану випуску продукції у часі й просторі, забез­печення неперервного контролю та регулювання виконання цього плану. Тобто оперативне управління визначає, де й коли мають виконуватися операції по виго­товленню деталей, складанню виробів тощо, як вони виконуються та що треба зробити для досягнення оперативної мети.

Таким чином, оперативне управління – це система, яка складається з оператив­но-календарного планування та регулювання (диспетчерування) виробництва, включає комплекс методів, організаційних форм і техніко-економічних розрахунків по доведенню до кожного виконавця та забезпеченню виконання виробничого завдання підприємства.

Головним завданням оперативно-календарного планування і регулювання виробництва є координація роботи всіх ланок підприємства щодо виробництва і випуску готової продукції у заданому асортименті й обсягах у встановлені строки з належною якістю при ефективному використанні виробничих ресурсів та існуючих потужностей. Однією з головних функцій оперативного управління є планування, базову проце­дуру якого утворює оперативно-календарне планування.

Оперативне планування конкретизує й забезпечує виконання завдань поточного плану. При цьому уточнюються обсяг і номенклатура продукції, яку потрібно виготовити в заданий (плановий) період. Для кожного цеху та його підрозділів склада­ють місячні, декадні, добові календарні плани-графіки, виробничі програми. Про­ектно-технологічна документація оперативно-календарного планування визначає повний перелік робіт, їх послідовність і взаємозв'язки, строки виконання і тривалість, а також виконавців і ресурси, що необхідні для виконання робіт та операцій.

Процес диспетчерування включає:

ü облік результатів виробничої діяльності;

ü порівняння отриманих результатів із плановим завданням (контроль);

ü аналіз причин відхилення результатів від завдань;

ü регулювання (за необхідності) виробничого процесу.

Диспетчерування починається з оперативного обліку працівниками диспетчерської служби та низовими лінійними керівниками результатів виробничої діяльності. Облік забезпечує вчасне, повне та достовірне відображення ходу виконання операцій, руху заготівок, деталей і виробів (предметів праці) у кожному виробничому підрозділі підприємства. На основі даних обліку ведеться оперативний контроль, який полягає у порівнянні фактичних результатів із плановими показниками, зафіксо­ваними на відповідний період в оперативно-календарному плані.

Диспетчерування – це система неперервного контролю й оперативного регулюван­ня ходу виробництва з метою забезпечення виконання виробничого завдання (пла­ну) відповідно до календарного графіка і формування ритмічного поточного вироб­ничого процесу на робочих місцях, дільницях, у цехах та на підприємстві в цілому. Диспетчерування є завершальним поточним етапом системи оперативного управлін­ня. Його мета — керівництво роботою всіх підрозділів підприємства, які займаються виробничо-господарською діяльністю.

Виходячи з цього, диспетчерування передбачає:

ü Неперервний облік і збирання інформації про хід виконання розроблених та прийнятих до реалізації календарних графіків виробництва.

ü Виявлення відхилень від установлених планових завдань і показників та аналіз їх причин.

ü Прийняття оперативних рішень і заходів щодо усунення та запобігання в подальшому виникненню відхилень від плану.

ü Координація виконання робіт взаємопов'язаних елементів виробництва для забезпечення його чіткого ритму згідно з календарним графіком.

ü Керівництво оперативною підготовкою виробництва.

Підґрунтям для диспетчерського контролю і регулювання слугує вчасна й поточна оперативна інформація про всі відхилення та зриви в роботі окремих підрозділів, робочих місць тощо. Від її якості, оперативності та обсягу залежить прийняття опти­мального рішення. Оперативний облік на підприємстві грунтується на використанні відповідних форм оперативно-календарного планування, тобто визначається насамперед типом і характером виробництва.

Диспетчерська система контролю й регулювання повинна мати попереджувальний характер, тобто прогнозувати можливість появи відхилень від плану в умовах зміни поставок або якості сировини чи виходу з ладу устаткування, по­яви браку тощо. Вона складається з центрального диспетчерського бюро на чолі з головним диспетчером, змінних диспетчерів й операторів.

Оперативний аналіз потрібен для вчасної оцінки неперервно-змінюваного процесу виробництва. Об'єктами аналізу можуть бути робота обладнання і робіт­ників; стан запасів матеріалів, незавершеного виробництва тощо. У результаті аналізу виявляються причини відхилень ходу виробництва від запланованого, надаються пропозиції до здійснення організаційно-технічних заходів для ліквідації цих причин.

Завершальний етап оперативного управління – регулювання ходу виробничого процесу на підставі результатів контролю та аналізу. Потрібність такого регулювання зумовлена ймовірними відхиленнями фактичного ходу виробництва від запланованого або внесенням корегувань у поточний план.

Загальна система оперативно-календарного планування і регулювання охоп­лює такі підсистеми:

Функціональну – визначає коло функцій системи оперативного управління виробництвом у межах певного часу на рівні підприємства.

Поелементну – характеризує елементи системи оперативного управління: структуру управлінського персоналу; математичне забезпечення завдань планування й регулювання виробництва; склад та величину технічних засобів; календарно-планові нормативи; планово-облікові одиниці; склад і зміст планово-облікової документації; характер та напруженість інформаційних потоків.

Організаційну – характеризує структуру й організацію системи оперативно-календарного планування і регулювання на рівні: підприємства (диспетчерський відділ); цеху (виробничо-диспетчерське бюро); виробничої дільниці (диспетчерський і планово-управлінський персонал).

Оперативно-календарне планування є завершальним ланцюгом усієї системи планування на підприємстві й першою фазою в системі оперативного управління. Основна мета – забезпечити технологічно послідовну, чітку та організаційно узгоджену роботу всіх підрозділів підприємства, що потрібно для якісного і вчасного виконання планових завдань з випуску продукції. Ця мета досягається шляхом взаємоузгодження та забезпечення ритмічності ходу виробництва, безперебійності роботи всіх підрозділів, планомірного заван­таження обладнання, скорочення виробничих циклів та обсягів незавершеного виробництва.

На основі показників поточного плану процедура оперативно-календарного планування на підприємстві здійснюється в три етапи: об'ємне (показники поточного плану деталізуються у просторовому розрізі шляхом рівномірного і пропорційного розподілу виробничої програми підприємства в об'ємному (трудовому) та натуральному виразі між цехами, дільницями й робочими місцями); календарне (план розподіляється у часі й просторі з визначенням на основі календарно-планових нормативів термінів початку і закінчення виготовлення окремих деталей, вузлів і виробів, тобто планові завдання підприємству й виробничим підрозділам розробляются на декаду, тиждень, добу, зміну, годину. Плани доводяться до виконавців і взаємоузгоджуються по вертикалі та горизонталі за всіма напрямами взаємозв’язків елементів виробничого процесу); оперативно-поточне (здійснюється постійний контроль за відхиленнями і ліквідовуються їх причини та наслідки).

До основних елементів системи оперативно-календарного планування відносяться також планово-облікова одиниця, планово-облікові періоди, календарно-планові нормативи, склад та їх розрахунки, порядок встановлення виробничих завдань.

При складанні оперативних (календарних) виробничих програм використовуються такі дані:

ü річна й квартальна програма;

ü перелік замовлень і контракти на постачання продукції;

ü прогноз збуту;

ü календарно-планові нормативи (розмір партій і періодичність їх запуску, тривалість виробничого циклу, розміри заділів);

ü норми трудомісткості;

ü результати розрахунку завантаження та продуктивності обладнання і вироб­ничих площ;

ü результати техніко-економічного аналізу роботи цехів за попередній період.

У системі оперативно-виробничого календарного планування важливу роль віді­грає розрахунок найбільш раціонального завантаження обладнання й виробни­чих площ.

До функцій внутріцехового оперативно-календарного планування і регулювання процесу виробництва вхо­дить організація поточного виконання виробничих завдань, які встановлені в цеху, через їх деталізацію, доведення й виконання на окремих робочих місцях та виробничих дільницях. У ході оперативно-календарного планування і регулювання поточного руху виробничого процесу постійно ведуть оперативний облік, конт­роль та оперативне регулювання ходу виробництва, тобто координується взає­модія підрозділів та окремих виконавців для запобігання та усунення можливих відхилень від календарних і добових графіків; забезпечується комплексне обслу­говування дільниць та кожного робочого місця всім необхідним для виконання завдань і виробничих програм.

При цьому складаються оперативні місячні плани дільниць, змін та робочих бригад; завдання й календарні плани-графіки дільниць, змін, ро­бочих бригад на більш короткі періоди часу (декаду, тиждень, добу тощо); добові змінні завдання для дільниць, змін, бригад і робочих місць.

 

Контрольні питання для самостійної роботи до «Розділу 11»

1Якими показниками характеризується технічний рівень виробництва?

2 Назвіть основні форми технічного розвитку виробництва.

3 Що таке виробнича потужність підприємства?

4 Назвіть останні чинники, що формують виробничу потужність підприємства, й з'ясуйте, у чому полягає їх вплив.

5 Як підрахувати виробничу потужність підприємства, цеху?

6 Назвіть основні напрями підвищення ефективності використання виробничої потужності підприємства.

7 Оперативно-календарне-планування і регулювання виробництва.

8 Міжцехове і внутріцехове планування.

9 Організація диспетчерської служби вагоноремонтного підприємства.