Ліквідація української греко-католицької церкви

З приходом радянської влади в Західній Україні почався наступ на греко-католицьку церкву, що була найсильнішою ланкою між українцями й Заходом і виступала духовним натхненником українців у національно-визвольних змаганнях. До встановлення радянської влади на Західній Україні греко-католицька церква складалася з 3040 парафій і 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів. Видавалося 3 тижневики і 6 місячних часописів. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків, було 520 ієромонахів, 1090 монахинь, 540 семінаристів. Вона об'єднувала понад 5 млн. віруючих.

Смерть 1 листопада 1944 р. митрополита Андрея Шептицького стала сигналом до кампанії проти церкви. Його наступником став довголітній ректор Богословської Академії у Львові о. д-р Иосиф Сліпий, висвячений 1941 р. на єпископа, відомий як науковець і педагог, людина, котра практично не займалася політикою.

У грудні 1944 р. митрополит Сліпий вислав до Москви делегацію на чолі з архімандритом Климентієм Шептицьким у складі каноніка Гавриїла Костельника, радника Митрополичої консисторії Івана Котова та ієромонаха Германа Буджинського. Вона інформувала представників радянської влади про стан справ у церкві, ознайомила з відозвою митрополита "До духовенства і віруючих", передала у фонд Червоного Хреста 100 тис. крб. на оборону країни. На запитання делегації, чи дозволяється греко-католицькій церкві вільне богослужіння в межах Радянського Союзу, було сказано: "Так".

11 квітня 1945 р. були заарештовані всі українські греко-католицькі єпископи на чолі з митрополитом Й. Сліпим: Н. Будка, М. Чарнецький, Г. Хомишин, І. Латишевський, а пізніше Й. Коциловський і Г. Лакота. Всім їм було запропоновано "добровільно" возз'єднатися з московським православ'ям, від чого вони відмовились.

Розуміючи, що ліквідація греко-католицької церкви може викликати негативне ставлення до СРСР у світі і буде використана як вагомий аргумент проти радянської держави, влада прагнула надати цьому актові бодай якогось правового оформлення.

"Самоліквідація" греко-католицької церкви була підготовлена НКВС за прямою вказівкою Сталіна. Керував цією акцією один з керівних працівників органів безпеки Г.Карпов, який тісно співпрацював з верхівкою Російської православної церкви (РПЦ), очолюючи відповідну Раду в справах цієї церкви при РНК СРСР. Він підготував інструкцію про ліквідацію греко-католицької церкви і надіслав 15 березня 1945 р. Сталіну, Молотову і Берії. У ній передбачалося створити Львівсько-Тернопільську православну єпархію, прово­дити місіонерську діяльність, надати православній єпархії уніатський кафед­ральний собор у Львові, зміцнити Почаївську православну лавру, випустити спеціальне звернення РПЦ до духовенства і віруючих уніатської церкви, організувати всередині уніатської церкви ініціативну групу, що мала проголо­сити розрив з Ватиканом і закликати уніатське духовенство перейти на православ'я. Відомо, що на цій інструкції Сталін написав: "Згоден".

28 травня 1945 р. у Львові не без допомоги відповідних органів виникла "ініціативна група" по з'єднанню греко-католицької церкви з православною. До її складу входили: Г. Костельник — о. доктор філософії, настоятель Преображенської церкви у Львові, о.доктор М. Мельник — парох містечка Нижанковичі і генеральний вікарій Перемишльської єпархії та о. А. Пельвецький — парох м. Копичинці, декан Гусятинського деканату, представник Станіславської єпархії. Вони заявили, що прагнуть вивести греко-католицьку церкву "зі стану анархії в стан консолідації для перетворення її в православну церкву". Тоді ж члени "ініціативної групи" звернулися з листом до Раднаркому УРСР з проханням про її затвердження, в якому також писали: "Ми маємо повне довір'я до Радянської влади. Для думаючих ясно, що уніатська церква, як уніатська, в цих нових наших умовах державного й народного життя являється як історичний пережиток".

Рішення Собору щодо ліквідації греко-католицької церкви не було канонічним, оскільки замість заарештованих перед тим греко-католицьких єпископів його провели священослужителі Російської православної церкви о. Антоній Пельвецький і о. д-р Михайло Мельник, які 24 і 25 лютого 1946 р. були висвячені на єпископів, а день перед тим перейшли в православ'я і постриглись у ченці, отже, вже не були греко-католицькими священиками.

8—10 березня 1946 р. відбувся Львівський собор, на якому були присутні 216 делегатів від духовенства, 19 мирян і делегація Московської патріархії. На цьому соборі під натиском НКВС була "скасована" Брестська унія, проголошено "возз'єднання Української греко-католицької церкви з православ'ям і повер­нення назад до матірної руської церкви". Греко-католицька церква офіційно перестала існувати. В 1949 р. за таким же сценарієм була ліквідована греко-католицька церква на Закарпатті.

Ця акція мала на меті не тільки повністю знищити греко-католицьку церкву як релігійну і національну інституцію, яка найбільшою мірою охороняла український народ від русифікації, але й терором зламати частину духовенства, змусити його до співпраці з НКВС і в такий спосіб підірвати авторитет церкви. Після собору було вислано до духовенства відозву приєднуватися до нової церкви. Священики, що не хотіли підписати "повернення", відразу потрапляли в НКВС. Кілька місяців після собору понад 1400 священиків, що не приєдналися, і 800 монахів і монахинь заслано в Сибір, а 200 розстріляно.

Крім того, що греко-католицька церква офіційно переслідувалася, більшо­вики часто грабували і закривали церкви, розганяли людей з богослужінь, нищили ікони, публічно знущалися з релігійних почуттів українського населення. Церква на довгий час була загнана у підпілля. Львівський собор назавжди залишиться актом брутального насильства над сумлінням українців Західної України.

...