Особливості художніх процесів

У другій половині 40-х — першій половині 50-х pp. в Україні відбувався процес зовнішнього пожвавлення художнього життя. Це сприяло активізації самодіяльної народної творчості: щорічно проводилися огляди, олімпіади художньої самодіяльності, зроста­ла кількість аматорів, підвищувався їх виконавський рівень тощо. Активізувалися професійна художня діяльність, особливо в літера­турі, театрі й кіно.

І в цей же час культура України не могла не зазнати деформації внаслідок панування адміністративно-командної системи. Це ви­явилося у викривленій політичній кон'юнктурщині, нагнітанні підозрілості та істерії серед творчої інтелігенції, закритті друкова­них видань, забороні творів, приборканні неслухняних митців, спотворенні правди життя.

Вже відразу по війні почалися погромні кампанії, спрямовані проти найпомітніших творів і найвідоміших письменників (М. Риль­ського, Ю. Яновського, П. Панча, І. Сенченка); з'являлися поста­нови ЦК КПРС, дубльовані ЦК КПУ. Вже на початку 50-х pp., коли було завдано одного з найболючіших ударів по національно-патрі­отичній темі широко організованим цькуванням і розносом вірша В. Сосюри «Любіть Україну» (1951), в українській літературі спо­стерігаємо всі ознаки безчестя й запустіння.

Художнє освоєння сучасності в багатьох прозових і драматичних творах було позначено недостатністю дослідницького начала, схе­матизмом, нерідко зумовленими кон'юнктурними й догматичними впливами. Відчувалася декларативність підходу до життя і його осмисленню, на цьому ґрунті виникла горезвісна «теорія» безкон­фліктності, яка мала, безсумнівно, негативний вплив на осмислен­ня літературою основних явищ сучасності, «орієнтуючи» письмен­ників на поверховість, «пригладжування» життєвої правди.

У перші повоєнні роки твори українських композиторів зазву­чали в камерних і симфонічних концертах в репертуарі професіо­нальних та самодіяльних хорів, в опері та театральних виставах тощо.

Однак творча активність митців при зверненні до сучасних тем часто-густо спрямовувалася офіційною політикою в русло псевдо-патріотичної помпезності й декларативності, гальмувалися індиві­дуально-художнє новаторство та вільне змагання різних стильових течій в мистецтві. Антидемократичні принципи критики насаджу­валися у процесі широкого обговорення музичної творчості в світі сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) від 10 лютого 1948 р. про оперу «Велика дружба» В. Мураделі та аналогічної постанови ЦК Компартії України від 28 травня цього ж року. Обидва документи є свідченням примітивного тлумачення принципів реалізму й на­родності в музиці, що його грубо нав'язував творчій інтелігенції головний ідеолог партії А. Жданов. З цих вульгарно-соціологічних позицій зазнала жорсткої критики група українських композиторів і музикознавців (Б. Лятошинський, М. Вериківський, Г. Таранов та ін.). В одноманітному ілюзорному світі ідеологічних догм пода­валася деформована картина розвитку художнього процесу в чис­ленних офіційних акціях, в тому числі в заходах партійного апара­ту проти так званого космополітизму в мистецтві, в безглуздій критиці на сторінках «Правди» опер К. Данькевича «Богдан Хмельницький» та «Від усього серця» Г. Жуковського тощо.

Однак всупереч всьому цьому творча інтелігенція країни нама­галася сприяти розвитку самодіяльності, концертного життя, про­фесіональної музичної освіти, удосконаленню різних форм вико­навства, зростанню музичної творчості та музикознавчої науки.

Так, у симфонічному доробку 50-х pp. дальшого розвитку на­бувають два драматургічні типи симфонізму, що намітилися у 20-ті pp., — ліроепічний («Весняна симфонія» Г. Майбороди) та конфліктно-драматичний (Третя симфонія Б. Лятошинського). Композитори активно звертаються до програмного симфонізму («Тарас Шевченко», «Ромео і Джульетта» Б. Лятошинського, «Па­м'яті Лесі Українки» А. Штогаренка, «Закарпатські ескізи» В. Го-моляки).

У камерно-вокальному та камерно-інструментальному жанрах намічаються тенденції до їх укрупнення і симфонізації (зокрема, в обробках народних пісень та камерно-інструментальних творах Б. Лятошинського). Кристалізуються і якісно нові принципи пере­осмислення фольклорних джерел, що виявилося у доборі певних інтонацій (українські історичні пісні, думи, плачі, протяжні пісні трагічного змісту), а також у їх узагальненні.

У післявоєнні роки продовжували творчу діяльність 42 україн­ських театральних колективи. Але й перемога у війні не дала мож­ливості більш вільного розвитку національного театру.

Прагнення не тільки відновити зруйновані міста та реконстру­ювати їх, а й водночас відбити пафос перемоги над фашизмом у повоєнні роки відбилося у створенні великих містобудівних ансамб­лів, зокрема, у відновленні Хрещатика — центральної магістралі Києва.

Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки були події війни, героїзм народу. Поряд з воєнною тематикою у творчості живописців, графіків, скульпторів дедалі вагоміше місце посідали події історичного минулого, мирна праця народу в після­воєнні роки, образи сучасників.

Продовжувалася розробка шевченківської, історико-революцій-ної тематики; в живопису почесне місце посідають історичний, побутовий жанри, пейзаж, портрет.

Вагомий внесок у шевченкіану в цей період зробили Г. Меліхов, Д. Безуглий, М. Божій, В. Патак та ін. Серед портретистів відзна­чилися С. Григор'єв, В. Барський, В. Зарецький, Ю. Киянченко, М. Антончик, серед пейзажистів — О. Шовкуненко, М. Глущенко, С. Шишко, Г. Чернявський, Г. Гавриленко. Тема сьогодення ху­дожньо осмислювалася в творах Т. Яблонської, Г. Голембієвської, Д. Чичкана та ін.

Лібералізація суспільного життя, послаблення ідеологічних на­станов створили у роки відлиги (друга половина 50-х — перша по­ловина 60-х pp.) сприятливі умови для піднесення художнього життя республіки. Художня інтелігенція й, насамперед, письмен­ники в умовах десталінізації вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Вони осмислювали і переоцінювали історичні явища, особи, особу Сталіна, писали про втрати, що він завдав українській культурі.

Але особливо визначною подією в художньому житті періоду відлиги стала поява нового покоління митців. На початку 60-х pp. представники цього нового покоління одержали назву «шестиде­сятники». Це були люди нового політичного і естетичного мислен­ня. Вони відкидали втручання партійних чиновників, «контроль» партії за художньою творчістю, зверталися до історії свого народу й водночас прагнули аналізувати душу сучасника, його інтелекту­альний та емоційний розвиток, викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег, не замовчували реаль­ні проблеми життя, болючі питання, на які було покладено табу в часи сталінщини, відстоювали загальнолюдські ідеали. Громадська активність художньої інтелігенції впливала на суспільно-громад­ську думку, віщувала відродження національної свідомості, демо­кратизацію, змушувала сучасників думати і осмислювати історич­ний шлях народу.

Збагачення гуманізму, посилення аналітичного й людинознав­чого пафосу — так можна визначити суть тих багатьох перемін у літературі, що починаються в кінці 50-х pp. Серед характерних ознак тогочасного літературного процесу — наполегливе утверджен­ня проблемності в прозі, відхід від описових тенденцій, відчутна «ліризація» поезії і сміливе звернення її до сфери тонких пережи­вань людини, до роздумів над взаємодією думки і почуття, матері­ального і духовного, красивого і корисного, поглиблення розуміння людської індивідуальності, її стосунків з історією.

Українська література кінця 50-х-60-х pp. — «Зачарована Десна» О. Довженка, «Тронка», «Циклон» О. Гончара, «Вир» Г. Тютюнника, «Дикий мед» Л. Первомайського, «Правда і кривда» М. Стельмаха, поетичні твори Л. Костенко, І. Драча, Б. Олійника, п'єси М. За-рудного та ін. — відповідала глибинній потребі суспільства в худож­ньому осмисленні свого історичного досвіду, в духовній компенсації того, що було втрачено на складних перевалах історії.

Однак і на цей раз одне з українських відроджень мало сумний, хоча вже і традиційний фінал: довгу серію жорстоких і облудних привселюдних проробок митців (чи не найгучніша з них — кампа­нія проти «Собору» О. Гончара, 1968), і знов — репресії, арешти.

Підвищення інтересу до духовного світу людини привело до збагачення емоційної палітри українських композиторів. Це, на­самперед, позначилося на пісенній творчості 50-х років, з якими пов'язаний розквіт ліричної пісні (в першу чергу твори П. Майбороди).

Наприкінці 50-х та у 60-і pp. приходить нове покоління компо­зиторів: В. Бібік, О. Білаш, Л. Грабовський, В. Губаренко, Леся Дичко, В. Сильвестров, М. Скорик. У цей період у розвитку укра­їнської музики намічається якісний стилістичний злам, що має різні форми виявлення: як оновлення у процесі спадкоємного про­довження творчих здобутків попереднього етапу (насамперед, у творчості композиторів старшого покоління — Б. Лятошинського, А. Штогаренка та ін.), як відродження на якісно новому рівні «фоль­клорної течії» першої третини XX ст. (домінуючими стильовими орієнтирами є творчість Б. Бартока, С Прокоф'єва, І. Стравинського, К. Шимановського), як експериментаторство в галузі найсучаснішої техніки композиторського письма: від атональної, додекафонної, серійної і серіальної музики до алеаторики, сонористики, колажу, полістилістики «інструментального театру» (Тріо для скрипки, контрабаса і фортепіано Л. Грабовського, «Драма в трьох частинах» для скрипки, віолончелі і фортепіано В. Сильвестрова).

Нові тенденції, що визначилися у розвитку композиторської творчості, породили дискусії з питань національного та інтернаці­онального, традиційного і новаторського в музичному мистецтві. Характер цих дискусій був часом досить гострий: звучала критика як на адресу «традиціоналістів», «академістів», такі «псевдонова­торів». З дистанції часу стало зрозумілим, що не вибір засобів ком­позиторської техніки, а творчий результат є основою музичного прогресу.

Якісно нові зрушення у розвитку української музики чітко окрес­лилися в 60-ті роки. Це, по-перше, акцентування уваги композито­рів на проникнення у складний внутрішній світ людини — звідси тенденція до камернізації жанрів симфонії, опери, кантати, розвитку і поглиблення ліричної сфери (лірика, по суті, стає інтегруючим фактором, що вбирає в себе епічне і драматичне), особлива актуалі­зація теми «митець і народ», «митець і час». По-друге, це осмислен­ня сьогодення з позиції глобального охоплення історії, своєрідної «пам'яті» культури в її етнічних і національних витоках. Звідси — по­тяг до фольклорних джерел, проникнення в їх глибинні пласти в пошуках синкретично вираженого філософського смислу буття (на­приклад, музика М. Скорика до фільму «Тіні забутих предків» за М. Коцюбинським та Л. Грабовського до фільму «В ніч на Івана Купала» заМ. Гоголем, кантата «Червона калина» Лесі Дичко).

Саме у роки відлиги виникає українське поетичне кіно — уні­кальне культурне явище, яке привернуло увагу творчістю С. Па­раджанова, Ю. Ільєнка, Л. Осики, І. Миколайчука. Завдяки цьому українська інтелігенція змогла об'єднати творчі зусилля. Це спри­яло також формуванню нової генерації української театральної інтелігенції, яка шукала шляхи до національних джерел, вимагала кращого знання вітчизняної історії, культури. Однак у ці ж роки посилилася боротьба з інакодумством, з тими, хто намагався подо­лати колективізацію думки та життя, відстояти права особистості, боротьба з «націоналізмом», під яким фактично розумілося праг­нення до національної справедливості і реальної рівності або й про­сто інтерес до національних проблем, власної історії мови.

У 60-ті pp. в архітектурі України виникла нова хвиля функціо­налізму. Насамперед, він проявився у проектуванні та будівництві житла. Пошук нових стильових принципів був пов'язаний з пере­оцінкою попереднього «еклектичного» етапу розвитку архітектури і поверненням до ідеалів аскетичної пластичної мови конструкти­візму. Проблема забезпечення всього населення упорядженим житлом вирішувалася шляхом утворення великих житлових маси­вів у містах. Але вже наприкінці 60-х pp. виявилося, що велика кількість будівельної продукції при значній обмеженості уніфіко­ваних елементів та стандартів дала одноманітність забудови, що погіршило її якість.

В українському образотворчому мистецтві 60-х pp. остаточно сформувалася своєрідна двошаровість художнього життя, при якій численні виставки відбивали лише один — «верхній», офіційно за­охочуваний шлях розвитку образотворчого мистецтва, інший, «глибинний», що не вміщався в загальноприйняті рамки, залишав­ся поза увагою і глядача, і критики.

Своєрідність художнього життя в Україні, де всі консервативні тенденції виражалися чи не найбільш концентровано, привела до різкого розподілу дозволеного і недозволеного, куди заносилося все, що позначено рисами індивідуального пошуку. Таким чином було утворено неофіційне, неортодоксальне, нонконформістське мисте­цтво. Його інтереси зосереджувалися, перш за все, на суто художніх проблемах. Через особливості художнього життя і соціального клі­мату серед українських митців не з'явилося об'єднань, угруповань з чітко визначеними естетичними платформами.

Серед головних тенденцій розвитку українського образотворчо­го мистецтва цього періоду слід виділити неофольклорний напря­мок, представлений творчістю І. Марчука, А. Антонюка, О. Стецька, В. Пасивенка та ін.

Отже, час відлиги поступово відступав під новою хвилею ідеоло­гічних звинувачень художньої інтелігенції в «націоналізмі», об­межень творчості митців.

Художнє життя «періоду застою» (70-ті pp.) розвивалося досить інтенсивно і суперечливо у несприятливих умовах. Активно працювала політика заборон і обмежень у художній творчості, поширюва­лася політизація та ідеологізація мистецтва. Проте і в рамках за­борон і вимог системи було створено чимало високого художнього рівня творів, що одержали широке визнання.

Зокрема, кращі літературні твори цього періоду піднімали еко­логічні проблеми, ставили питання про майбутнє людства, яке зна­ходиться під загрозою ядерної війни, філософськи осмислювали роль і місце сучасника в цьому світі. Прагнення виявити суспільно-історичний зміст дійсності в різноманітних його вимірах ми спо­стерігаємо в «Тронці», «Твоїй зорі» О. Гончара, романах «Розгін» П. Загребельного, «Рубіж» Ю. Мушкетика, «Жорна» Р. Федоріва, «Кревняки» Б. Харчука, у «Містечкових історіях» А. Дімарова.

Пошуками загальнолюдських ідеалів споконвічної боротьби до­бра і зла, життя і смерті зумовлюється «неокласична» хвиля у творчості українських композиторів, що віддзеркалюється в різних формах: у складних жанрових синтезуваннях барочних, класичних і сучасних форм (ця тенденція особливо помітна в трансформації різних принципів тематичного розвитку одночастинних симфоній Є. Станковича, В. Сильвестрова), в методах полістилістики і кола­жу (у симфонічних творах Є. Станковича, Б. Буєвського та ін.).

У цей же час з'являються рок-групи («гурти»), що співають українською мовою, проводяться фестивалі, з яких найвідомішим став «Червона рута». Ведеться активний пошук власного національ­ного обличчя українського року.

70-ті роки характеризуються пошуком шляхів підвищення якос­ті забудови міст і сіл при використанні індустріальних методів бу­дівництва, намаганням надати їх архітектурному обличчю більш відчутних гуманних рис. Розробка уніфікованих серій елементів тут сполучалася зі стилістичними експериментами, перш за все при будівництві суспільних споруд.

У 70-ті pp. окрім андеґраунду в образотворчому мистецтві Укра­їни сформувалися «порубіжні» явища, що існували на грані офіцій­них та неофіційних сфер. Творчість Ю. Єгорова, В. Рижих, Г. Не-ледви, М. Степанова, з одного боку, змикалася із загальносвітовими процесами, з іншого — була пов'язана з розвитком власне радян­ського мистецтва.

Початковий етап перебудови (80-ті pp.) в Україні обумовив появу нових якостей у художньому житті суспільства. Це критика й пере­оцінка суспільних, історичних, естетичних ідеалів, явищ. Тому на­буває сили й стає найпопулярнішим мобільний жанр літератури — публіцистика; виникають нові теми і проблеми для художнього осмислення (партія, Сталін, мовна ситуація, голодомор 1933 і тра­гедія 1937 р., стан медицини, навколишнього середовища, мораль­ний стан народу, Чорнобиль тощо); повернулися із забуття твори українських митців минулого. Твори українських композиторів завойовують широке визнання за межами держави, на міжнародних музичних фестивалях вони одержують міжнародні премії (відзначення Третьої камерної симфонії Є. Станковича в конкурсі ЮНЕСКО 1985 p. у Франції, хорів В. Зубицького — в Бидгощі та ін.).

З середини 80-х pp. намітився новий етап еволюції в художньому житті, що позначився поступовим, але неухильним зближенням офіційного та «неофіційного» мистецтва. Соціальні передумови цього процесу зблизилися і об'єдналися з іманентною потребою самої культури.

Покоління молодих художників, що розпочало свій творчий шлях в цей час, стало першим в українській історії, яке не відчува­ло на собі адміністративного тиску та естетичної регламентації.

Рисами, що об'єднують мистецтво 80-х pp., що визначають його як окреме явище, виступають ствердження через заперечення, за­перечення як позитивна якість, іронія і ґротеск, естетизація абсур­ду та підкреслення суміші різних змістовних рівнів та перекруче­ність значень, широке сприйняття світу і залучення до нього най­різноманітніших явищ.

Але водночас спостерігається і така ознака художнього життя, як комерціалізація мистецтва, занепад національного кіновироб­ництва, розповсюдження зразків відеопродукції низького худож­нього рівня, а водночас, необізнаність широкої української аудито­рії із видатними зразками сучасного мистецтва — зарубіжного та вітчизняного.

За 60 постукраїнізаційних років у художній культурі поруши­лась органічність зв'язку сучасного мистецтва із традиціями, зви­чаями, із спадщиною минулого. Це сталося тому, що порушилась органічність природно-історичного процесу, суспільство випало з історії, тоталітарна система ідеологічними засобами ампутувала історичну свідомість народу, були знищені історичні пам'ятки, а письмово зафіксовані — осіли по спецхранах, всі інші ідеологічно переакцентовувалися.

 

Греченко

У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, яка за ім'ям секретаря ЦК ВКП(б), який керував ідеологічною роботою в країні, отримала назву "жданівщина". Бру­тальній критиці та обвинуваченням в "перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру" були піддані роботи істориків України "Короткий курс історії України", "Нарис історії України". Розпоча­лося цькування М.Рильського за його доповідь "Київ в історії України", "Річниця Шевченка", поетичні твори "Київські октави". Журнал "Перець" звинувачувався у відсутності "гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів". Нищівній критиці було піддано у пресі вірш В.Сосюри "Любіть Україну". Гострі нападки були спря­мовані також на українських композиторів за використання тради­ційних українських тем. Оперу К.Данькевича "Богдан Хмельницький" критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачува­лись у зосередженності на "вузьких" українських темах.

У біологічній науці поширилася "лисенківщина" (за ім'ям прези­дента Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук Т.Лисенка), який займав реакційні позиції щодо генетики. Після серпневої сесії ВАСГНІЛ 1948 p., коли перемогу здобули прихильники Лисенка, поча­лася чистка серед науковців. З Харківського університету було звільне­но професора І.Полякова, з Харківського сільськогосподарського інсти­туту - професора Л.Делоне та ін.

У кінці 1948 р. була розгорнута кампанія боротьби проти "низькопоклонства перед Заходом", а згодом з "космополітизмом". Відомі літератори єврейського походження (І.Стабун, Є.Адельгейм та ін.) були звинувачені в антипатріотизмі, схилянні перед культу­рою Заходу, замовчуванні зв'язків культури українського і російсь­кого народів. Більшість з них згодом були репресовані.

Після смерті Сталіна (1953 р.) почалася часткова лібераліза­ція радянського режиму, яка отримала назву "відлига". Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому.

У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти, у 1956 р. скасували плату за навчання в старших класах. Проте не вистачало шкільних приміщень. Третина шкіл проводила заняття в дві, а то й три зміни.

У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про ре­формування шкільної освіти. Замість семирічної обов'язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Цей закон надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично був використаний для русифікації українського шкільництва.

Наприкінці 50-х pp. почалася організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів, малозабезпечених батьків та оди­ноких матерів.

Визначним педагогом і громадським діячем цього часу був дирек­тор Павлишської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчи­тель УРСР, член-кореспондент Академії педагогічних наук Василь Оле­ксандрович Сухомлинський. Основну увагу він звертав на індивідуаль­не виховання, врахування особистості учня.

У повоєнні роки була проведена реорганізація вищих навчаль­них закладів, кількість яких скоротили, хоча число студентів збіль­шилося. На базі вузів при великих промислових підприємствах та в місцях зосередження студентів-заочників було організовано загаль-нотехнічні та загальнонаукові факультети. Майже половина студен­тів навчалася на заочних та вечірніх відділеннях, що в цілому нега­тивно впливало на рівень фахової підготовки. Недоліком навчально-виховного процесу була його надмірна заідеологізованість.

Певні досягнення були в цей час у науці. Розширилася мережа науково-дослідних установ (з 267 у 1945 р. до 462 у 1950 р.)- У 1945 р. в складі АН УРСР було створено сільськогосподарське відділення, на базі якого у 1956 р. утворили сільськогосподарську академію. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, ко­смонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів став виходець з Житомирщини С.Корольов. Широке визнання як кон­структор турбореактивних двигунів здобув академік А.Люлька. Од­ним з творців атомної бомби був генерал-лейтенант М.Духов. Роз­витку кібернетики в Україні сприяла організація в 1957 р. Обчислю­вального центру АН УРСР, перетвореного згодом на Інститут кібер­нетики. Його досягнення пов'язані з іменем В.Глушкова, першого і беззмінного впродовж 20 років (з 1962) директора інституту. Найбіль­шим науковим центром республіки залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолює Б.Є.Патон. Помітною подією в культурному житті республіки стало видання "Української радянської енциклопедії"" в 17 томах. Було також видано "Радянську енциклопедію історії України" в 4 томах, завершено публікацію 26-томної "Історії міст і сіл Української РСР", у створенні якої взяли участь понад 100 тис. авторів.

Лібералізація і десталінізація створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним досягненням української прози став цикл романів М.Стельмаха "Велика рідня", "Кров людська - не во­диця", "Хліб і сіль". Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії "Прапороносці". Романом "Вир" назавжди вписав в історію української літератури своє ім'я Григорій Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опубліко­вана в 1956 р. кіноповість О.Довженка "Поема про море". Збагачували поезію і прозу твори А.Малишка, П.Загребельного, Ю.Смолича, Ю.Збанацького та інші талановиті літератори.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву "шестидесятників". Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети Василь Симоненко, Микола Руденко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Д.Павличко, І.Драч, Є.Сверстюк, Б.Олійник, критик І.Дзюба, публіцист В.Чорновіл. Вже у 1962-1963 pp. їх піддали крити­ці, твори багатьох з них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом самвидаву в середовищі національно свідомої інтелігенції.

Своєрідне творче і життєве кредо кращих представників укра­їнської інтелігенції 60—70-х pp. виразила Ліна Костенко:

Було нам важко і було нам зле,

І західно, і східно.

Було безвихідно. Але

нам не було негідно.

Пожвавилося театральне життя. Хоча кількість театрів в Україні зменшилася з 80 у 1958 р. до 61 у 1965 p., кількість глядачів зро­сла. Провідними театрами були ім. І.Франка в Києві, ім. Т.Шевченка в Харкові, ім. М.Заньковецької у Львові, ім. Лесі Українки у Києві, Київ­ський театр опери та балету. В них працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени: О.Кусенко, П.Куманченко, А.Гашинський, А.Роговце-ва, Б.Ступка та ін. Плідно працювали драматурги М.Зарудний, В.Мин-ко. Велику популярність здобула п'єса О.Коломійця "Фараони".

Процес розвитку української музики в 50—60-ті pp. характери­зується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, опе­рет, балетів, симфоній та пісень. В Україні з'являється блискуче су­зір'я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, А.Солов'я-ненко, Є.Мірошниченко, А.Мокренко, М.Кондраткж, Д.Петриненко.

Українська національна музика має значні досягнення й у галузі масової пісенної творчості. Популярними в народі стали "Пісня про ру­шник" на вірші А.Малишка, "Впали роси на покоси", "Два кольори" на слова Д.Павличка, "Марічка" М.Ткача, "Чорнобривці" М.Сингаївсь-кого, мелодії П.Майбороди, О.Білаша, І.Шамо.

Здобутки мало і кіномистецтво України. До середини 50-х pp. фільми по 1-2 на рік випускала лише Київська кіностудія. Серед них слід відзначити "Подвиг розвідника" Б.Барнета, "Тарас Шевченко" І.Савченка. У часи "відлиги" студія щорічно випускала близько 20 картин. Популярність здобули фільми "Гадюка" В.Івченка, кіно­комедія "Королева бензоколонки", "Ключі від неба". Найзначнішим досягненням українського кіно став фільм С.Параджанова "Тіні забутих предків" поставлена за повістю М.Коцюбинського, який вражав над­звичайною силою художньо-поетичного проникнення в глибини народ­ного життя, його драматичні й трагічні аспекти.

Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки був героїзм, подвиги воїнів, партизанів, трудівників тилу в пе­ріод Великої Вітчизняної війни. Серед них картини С.Бесєдіна "Визволення Києва", В.Костецького "Повернення". Великої популя­рності набула картина Т.Яблонської "Хліб", де показано життєві образи трудівників повоєнного села.

Попри перегини "кукурудзяної епопеї", певні ознаки пробу­дження культурного життя відбуваються на селі. З'являється ціка­вий феномен жінок-художниць з народу, творчість яких справляла велике враження і на фахівців-мистецтвознавців. Щоправда, цей рух так і не став справді широким, як намагалися представити його у своїх рецензіях і звітах про культурну роботу на селі місцеві функці­онери від культури. Але твори художниць-примітивісток справді являють собою цікавий феномен народного мистецтва.

Новим явищем культурного життя стало телебачення. Перша передача Республіканського телебачення відбулася 5 листопада 1951 р. її дивилися в 150 квартирах кияни по чорно-білих маленьких телеприймачах.

Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М.С.Хрущова і приходом до влади в СРСР Л.І.Брежнєва (1964). По­чався поворот до неосталінізму, що супроводжувався репресіями, утисками та переслідуваннями багатьох видатних майстрів культу­ри. Інтенсифікувався процес русифікації, що обґрунтувалося теорією "зближення націй" і перетворення їх на нову історичну спільність - радянський народ. Особливо ці процеси посилилися, коли керівни­ком республіки став В.Щербицький (1972-1989 pp.). Були прийняті спеціальні постанови уряду СРСР (1978 і 1983 pp.), де вчителям ро­сійської мови в Україні встановлювалися 15% надбавки до ставок, класи, у яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділя­лися на групи. Вивчення російської мови стало обов'язковим, а українська вивчалася за бажанням. Різко зменшилася кількість літе­ратури, що видавалася українською мовою. У 1970 р. за назвами кількість книжок і брошур, виданих українською мовою, склала ли­ше 38,2%. Репертуар кінотеатрів на 99% був російськомовним.

Несправедливій жорсткій критиці був підданий класик українсь­кої літератури О.Гончар за роман "Собор" (1968), який присвячувався темі збереження національної духовної спадщини і до початку пере-будовчих процесів був вилучений з літературного процесу. Підставою такого ставлення була правдива картина культурного зубожіння і де­формацій духовного життя за радянської доби. Автор викрив порочну практику варварського ставлення до культури і природного середо­вища в сучасній йому Україні. Відверто змальовано причини і наслід­ки масового виїзду молоді з сіл, екологічні наслідки утворення штуч­них "морів", засилля бездумного кар'єризму та волюнтаризму.

Сміливо кинув виклик тоталітарній системі критик І.Дзюба своєю книгою "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1972). Фактично ці процеси були реанімацією "жданівщини", боротьби з "українсь­ким буржуазним націоналізмом". Через несприйняття догматичного мислення у 1980 р. вдався до самогубства талановитий письменник Григорій Тютюнник, у 1981 р. - В.Близнець. Із спілки письменників України під час чистки було виключено І.Дзюбу, Б.Чичибабіна, ви­слано за кордон В.Некрасова. У концтаборах як "націоналісти" опини­лися В.Стус, І.Світличний, Є.Сверстюк, Ю.Бадзьо, О.Бердник та ін.

Ідеологізувалися усі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями.

З 1966 р. почалося впровадження загальнообов'язкової десяти­річної освіти. Розширювалась мережа вузів. На Україні було відкри­то ще 5 університетів, в тому числі у Донецьку, Сімферополі, Запо­ріжжі. За статистикою, 84% зайнятого населення мали вищу та серед­ню (повну та неповну) освіту. Проте в кінці 60-х pp. Україна мала на 25% менше студентів на 10 тис. населення, ніж Росія.

У 1984 р. була здійснена спроба реформувати освіту. Посилюва­лася ідеологізація школи, запроваджувалося навчання з 6 років, 8-річні школи реорганізовувалися в 9-річні, середні в 11-річні. Характерними рисами освіти в Україні були уніфікація, ідеологізація, жорс­ткий партійний контроль, заорганізованість навчально-виховного процесу, ігнорування національного фактору. На початку 80-х pp. ста­ло помітно, що рівень підготовки фахівців відстає від світового.

У науковій сфері проявлявся застій, мали місце упущені мож­ливості, накопичилося чимало невирішених проблем, недоліків, які призводили до уповільнення фундаменталь­них розробок, втрати передових позицій у світовій науці.

Усі ці негативні явища в суспільному житті камуфлювалися під яскравими плака­тами з гаслами про "ум, честь і совість" тощо, святковими демонстраціями, військо­вими парадами та бутафорними театралі­зованими виставами на кшталт помпезного святкування нібито 1500-річчя Києва (див. на мал. фрагмент святкування на Олімпій­ському стадіоні у Києві влітку 1982 p.). Напротивагу застійним явищам оригінальність, національний колорит рельєфно виявилися в музично-пісенній творчості компо­зитора В.Івасюка, ансамблю "Смерічка", співаків В.Зінкевича, Н.Яре-мчука. Величезну популярність здобула у 70-80-ті pp. співачка Софія Ротару. Але в існуючій тоді системі цінностей їх творчість нерозривно пов'язувалася зі "здобутками радянської соціалістичної культури". Обізнаність же зі справжнім, кризовим станом справ у всіх сферах жит­тя радянського суспільства була для більшості людей недосяжною.

Тому багато хто сприйняв початок перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади М.С.Горбачова як чергову зміну гасел на плакатах. Суспільство виявилося практично неготовим до швидких, ефективних та всеохопних реформ.

Поступово, однак, крига скресала. Почалося нове національне відродження України, нерозривно пов'язане з ідеєю здобуття дер­жавної незалежності. При цьому старий партійний апарат залишився на своїх місцях, захищаючись від усе зростаючої активності "низів" різноманітними маневрами і заграванням з лідерами утвореного 1988 р. "Народного Руху України за перебудову". У цілому ставлен­ня до цієї громадської організації, очолюваної кількома активними діячами української культури під проводом поета І.Драча, збоку то­гочасних державних органів було вкрай негативним. Вважалося, що "рухівці" штучно дестабілізують цілком нормальну й спокійну суспільну ситуацію, що яскраво відбилося у тогочасних державних ор­ганах масової інформації, де слово "рухівець" сприймалося як ледь не лайливе. "На місцях" ставлення було ще більш ворожим. При цьому до прямої заборони цієї організації справа усе ж не доходила, що свідчило про очікувальну, безініціативну й непослідовну пози­цію тогочасних українських можновладців, які ще, власне, й не від­чували себе повноцінними можновладцями.

У 1989 p., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР "Про мови в Українській РСР", спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сфе­рах суспільного життя. Відповідно до Закону, українську мову в респуб­ліці проголошено державною. При цьому реалізація Закону наштовхну­лася на ускладнення, пов'язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непрестижна.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації "білих плям історії" відіграла Спілка письменників України та її центральний орган - газета "Літературна Україна". Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресо­ваних поетів і письменників, представників української діаспори.

Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, прого­лошено забезпечення права свободи совісті. Почалася відбудова ба­гатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і про­сто недоруйнованих протягом 20-80-х pp. церковних приміщень, легалізували свою діяльність українські греко-католики, відновився рух серед православних щодо відновлення незалежності української православної церкви від Московського патріархату.

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння уч­нями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансуван­ня цієї сфери було недостатнім.

Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. По-новому бу­ло розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського на­роду середини XVII ст., діяльність І.Мазепи, С.Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

Продовжувала зростати кількість науковців. їх число досягло у 1989 р. 220 тис. чол. (з них 6,8 тис. доктори наук і 73,7 тис. - канди­дати наук). Перевага надавалась прикладним дослідженням за рахунок фундаментальних. При цьому понад 90% технологічних розро­бок не впроваджувались у виробництво.

Значною подією в культурному житті України стало проведен­ня Першого фестивалю "Червона рута" (Чернівці, 1989), який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відро­дження і самобутнього розвитку української популярної музики.

 

Бичко

Проте діячі культури, які були знищені в часи сталін­ських репресій, все ж таки змогли закласти основні підва­лини гуманістичної культури України. І як не намагалася адміністративна система зупинити процес «індивідуаліза­ції» культури (згадаймо горезвісні дискусії кінця 40 — по­чатку 50-х pp., наступ на наукові досягнення в кібернетиці, квантовій механіці, генетиці, молекулярній біології, мово­знавстві, суспільних науках), з кінця 50-х pp. процес цей значно посилився. Заслуговує на увагу те, що «в Росії,— як зазначав В. Шевчук,— літературного процесу так не зу­пиняли і не обривали, як на Україні, де з літературою роз­правлялися поліцейськими методами. Згадаймо поліцейські арешти 1965-го і 1972 років... українська література не в застої перебувала, як російська, а мало не в розгромі» 4.

Бичко

З середини 80-х pp. почався новий етап у розвитку культури України. Разом зі стратегією оновлення починаєть­ся нове відродження духовного життя, що проявилося, на­самперед, у пошуках «істин». З цією метою широко роз­горнувся процес звернення до минулого як прагнення не тільки віднайти те, що, фактично, невідоме, але й побуду­вати певну «систему» народної культури.

Зазначимо, що через відомі історичні умови Україна змушена була відігравати роль «провінційного доповнен­ня» до культури Росії. Тому дуже актуально звучать слова відомого діяча нашої культури Миколи Зерова, проголоше­ні ним у період «відродження нації»: «Значить, не уникай­мо і старої Європи, і буржуазної, і навіть феодальної. Не лякаймося її психологічної зарази (хто знає, може проле­тареві краще вже заразитися клясовою окресленістю захід­ноєвропейського буржуа, аніж млявістю російського «каю­щегося дворянина»), освоюймо джерела європейської ку­льтури, бо мус-имо їх знати, щоб не залишитися назавжди провінціялами... йдімо до перших джерел, доходьмо до ко­реня» ',

Пробудження інтересу до невідомої для більшості власної культури має нині стати основним завданням духовної праці на ниві розвитку гуманістичних та інтернаціональних засад цієї культури. Як зазначають автори запропонованої для обговорення концепції української культури, «ставлячи пи­тання про мету відродження української культури, треба ясно усвідомлювати, що відповідь на нього буде одночасно і ствердженням або запереченням наявності української на­ції як суспільного феномена» 2. Саме тому питання про по­дальший розвиток і ствердження національної культури Ук­раїни є одним із центральних у сучасних програмах розвит­ку суверенної державності.

Подольска 2

У перші післявоєнні роки увагу багатьох художників привертає тема повернення радянських воїнів на Батьківщину. їй присвячено, зокрема, картину В. Костецького "Повернення" (1947). Це один з найкращих творів у образотворчому мистецтві України перших повоєнних років.

"Картина пов'язана сюжетом не так з війною, як з першими днями миру. Полотно Костецького прочитується у двох емоційних вимірах. Зміст його глибоко оптимістичний, радість щасливої зустрічі з сім'єю заповнює його вщерть. Разом з тим у ньому як відгомін недавнього минулого виразно звучать драматичні ноти, що ускладнює емоційний зміст, а дію сюжету ніби розширює в часі і просторі. Живопис полотна стриманий, його тональна гама відповідає урочистості моменту. Костецький відмовився від психологічної характеристики окремих персонажів, зате неповторною за силою емоційного звучання є така знахідка, як обплетеш біля шиї солдата жіночі руки". Ю. В. Бєличко. Український живопис

Радість перемоги у Великій Вітчизняній війні надихає багатьох художників, письменників та поетів на творчість. У перші післявоєнні роки розквітає талант видатної української художниці Тетяни Яблонської (1917-2005). її картини «Хліб» (1949) та «Весна» (1950) стають програмними творами того часу, взірцями українського реалістичного живопису XX ст. Але це був лише перший етап творчого шляху видатного митця. Довге, насичене творче життя Т. Яблонської стало свого роду символом української культури, відбиттям головних культурних процесів двадцятого століття.

"Працюючи над картиною «Хліб», я більше за все намагалася відтворити захоплення від самого життя. Я працювала з величезним натхненням і ніколи від цього не відмовлюся". Т. Яблонська

Ознайомлення з народним мистецтвом Вірменії та Закарпаття надихає вже визнаного митця, народного художника СРСР, на створення цілої низки монументально-декоративних робіт. Картини «Святковий вечір» (1960), «Безіменна висота» (1969) та «Юність» (1969), наділені глибоким філософським змістом, стають подією в культурному житті країни. В картинах цього періоду, виконаних у техніці темпери, художниця активно використовує яскраві кольори і навіть типографську краску.

Подорож до Флоренції відкриває новий етап у творчості Т. Яблонської -вона створює такі картини в дусі реалістичної живописі, як «Вечір. Стара Флоренція» (1973), «Льон» (1977), а також цикл пейзажів у стилі імпресіонізму.

У 90-ті роки Т. Яблонська захоплюється давньосхідною філософією та літературою, що відразу відбивається в її нових картинах, написаних олією -«Наречена» (1992), «Час цвітіння» (1997) та ін.

Наприкінці XX — початку XXI ст. художниця звертається до техніки пастелі, створюючи роботи, які відзначаються надзвичайною ліричністю та філософською наповненістю: «Листопад. Вітер» (2004), «Густий туман» (2004) та ін.

Творчість української худо­жниці, дійсного члена Академії мистецтв України, Героя України, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, без сумніву, вплинула на розвиток усього українського мистецтва новіт­нього періоду.

З початку 70-х українські митці, творчі інтереси яких були далекими від принципів соціаліст-тичного реалізму, звертаються до монументального мистецтва.

Розвиток монументалістики був зумовлений тим, що зв'язок стінопису з архітектурою дозволяв вільніше використовувати різноманітні стилі, художні мови, пластичні рішення, прийоми та технології, аніж у живописі та скульптурі. У монументальному мистецтві в той час працювали Ю. Єгоров, О. Дубовик, В. Маринюк, В. Цюпка, В. Шуревич, В. Тайбер, В. Гонтаров, В. Пасивенко, Ф. Тетянич, В. Биков, В. Григоров, М. і П. Малишки та багато інших художників, станкова творчість яких належала до "неофіційного мистецтва". Монументалістика була тим видом мистецтва, через який у суспільний простір складними, опосередкованими шляхами входили нові художні, естетичні, стилістичні ідеї.

Яскравою ілюстрацією українського монументального живопису є оформлення вестибюлю Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, яке виконали в техніці енкаустики (восковий живопис) Володимир Пасивенко та Володимир Прядко.

Твір займає площу близько 300 кв. м. Основна тема композиції полягає в розкритті головного призначення науки -захисту життя на Землі. Ця тема подана художниками на тривимірній формі.

Вертикальна частина композиції -"Діалог". У центрі зображений образ мислителя, з обох боків якого у вигляді грецьких оракулів - фігури, що уособлюють боротьбу протилежних ідей.

Горизонтальна частина композиції -"Тривога". Обгорілі дерева, ерозія колись родючих ґрунтів, руїни Успенського собору в Києво-Печерській лаврі (нині Успенський собор відновлено і він представ перед сучасниками в усій своїй красі — авт.).

Верхня (похила) частина композиції - "Біль землі". Тут сюжети людських трагедій розкриваються в історичному ракурсі: з давніх цивілізацій (Єгипту, Індії, Греції) до наших днів (палаючий Чорнобильський реактор, мертва земля, людська скорбота).

Центр композиції - образ матері, що грається з дитиною. Перемога людського розуму зображена митцями у вигляді чарівного парубка, освітленого вогнем любові до людей і живої природи. Він захищає своїм тілом блакитного оленя - символу чистоти води, землі та неба.

У нижній частині композиції знаходиться бюст засновника і першого президента Української академії наук (1919-1921) академіка В.І.Вернадського (автор - скульптор Б. Довгань).