Види злочинів

Найпоширенішим видом злочинів були злочини проти особи. Серед таких розрізняли злочини проти життя - вбивство (навмисне, ненавмисне), тілесної недоторканності, честі і свободи особи.

Особливо великі штрафи накладалися за причинене каліцтво. Наприклад, за "Правдою Ярослава" штраф у три гривні встановлювався за завдану втрату пальця, за втрату руки - 40 гривень. Це мало своє пояснення. Адже каліцтво, яке робило людину частково або повністю непрацездатною і фізично неповноцінною, призводило до громадянської смерті: по-перше, вона не могла особисто помститися кривдникові, а по-друге, ставала тягарем для родини, яка прагнула позбутися її. Високий рівень штрафу за каліцтво деякі вчені (Н. Лікулик) пояснюють саме тенденцією зміни моралі - каліка підпадав під захист церкви або князя.

Вільним людям чи князівським слугам закон гарантував охорону честі й гідності. "Руська правда" особливу увагу надавала охороні феодальної честі. За образу честі ("за обиду") Коротка редакція передбачала високі штрафи (12 гривень). Це - у чотири рази більше, ніж за дрібне каліцтво чи за побої, або більш як у два рази більше, ніж за вбивство княжого рядовича, смерда чи холопа. Такі "обиди" виявлялися, наприклад, у погрозі мечем, у вириванні вусів чи бороди (що принижувало гідність людини). Словесна образа не каралася, проте лайка на адресу жінки належала до тих діянь, що каралися згідно з церковними уставами.

Злочини проти держави як такі "Руська правда" не передбачала. Особа самого князя як об'єкта злочинного посягання розглядалась як фізична особа, котра від інших відрізнялася більш високим становищем і привілеями. Тому посягання на князівську владу (повстання, порушення васальної вірності) можемо вважати злочином проти держави.

Злочин проти релігії та церкви (чарівництво, "волхування" або здійснення язичницьких обрядів, крадіжка предметів культу, пограбування могил тощо) каралися лише за постановами Церковних уставів та були обумовлені привілейованим становищем церкви.

Значне місце також відводилося злочинам проти сім "і та моралі, під якими в Київській Русі розуміли полігамію, зґвалтування, подружню зраду, укладання шлюбу між близькими родичами, народження позашлюбної дитини тощо.

Серед майнових злочинів розрізняли крадіжку (татьба), розбій (пограбування), привласнення загублених речей або втікача-невільника, позаправне користування чужими речами, зловмисне пошкодження чужої речі, підпал та деякі інші.

Головна мета покарання за "Руською правдою" полягала у вирівнюванні завданої шкоди (матеріальної чи моральної) та поповненні княжої скарбниці. Власне, така мета і зумовлювала систему покарань. Вона була досить простою, хоч і пройшла певну еволюцію.

У "Руській правді" смертна кара не згадувалася. Одначе на практиці в Київській державі вдавалися до застосування смертної кари, посилаючись при цьому на Церковні устави. Вважають, що князь Володимир Великий запровадив смертну кару під впливом грецького духовенства, а згодом він же її скасував, замінивши грошовим покаранням. Проте після Володимира в історії Київської Русі маємо чимало прикладів, коли великі князі київські вдавалися до страти винних у повстаннях проти них (наприклад, Ізяслав 1068 р. влаштував смертну кару 70 повстанцям). Окрім того, існувала своєрідна "відкладена" смерть для бідних. Зокрема, той, хто самостійно чи за допомоги родичів, громади не міг сплатити виру, мусив жити у борговій ямі (реальній) до своєї смерті.

Найбільш консервативними у "Руській правді" були покарання за злочини проти особи. Законодавець тут передусім керувався старими звичаєвими нормами, що видно зі ст. 1 Короткої редакції, де Йшлося про кровну помсту як вид покарання. Своїм корінням помста сягала родового ладу, де вона була інститутом судочинства і морально-етичною нормою. Механізм реалізації цього інституту ґрунтувався на принципі тадіона - скривджений рід вимагав страти рівноцінного представника з роду вбивці ("око-за-око, зуб-за-зуб"). Кровна помста була спрямована не стільки проти вбивці, скільки проти його сім'ї. Ярослав у своїй "Правді" обмежив коло найближчих родичів убитого, які мали право мстити. Установлена ним норма не змушувала до помсти і давала змогу близьким покривдженого прийняти викуп. У цьому, як зазначають, була також меркантильна причина - якщо таких родичів у жертви не було, то вбивця платив штраф (виру) на користь держави. Крім того, помста дозволялася лише за повного доведення злочину. У другій половині XI ст. Ярославичі помсту як вид покарання скасували взагалі, її остаточно застудили грошові штрафи. У цьому акті дослідники (В. Яременко) вбачають один з елементів гуманізму й демократизму руського права. Для порівняння - європейські народи ще кілька віків дотримувалися кровної помсти. У Німеччині, зокрема, її заборонили лише 1495 р.

Найтяжче з усіх відомих давньоруському праву покарань -"поток і розграбування". Згідно з "Руською правдою", такому покаранню піддягали ті, що захопилися розбоєм "без всякої сварки" (тобто без особистої образи), конокради й палії. Для середньовічного суспільства це справді були найбільш небезпечні діяння, які об'єктивно були направлені проти багатьох людей, а значить, і проти суспільного інтересу. Такі особливо небезпечні (кажучи сьогоднішньою мовою) злочинці видавалися князеві, майно їх конфісковувалось, а самих їх чекало рабство, якщо не вистачало майна на покриття (за Я. Падохом) або вигнання (за С. Юшковим).

Усі інші покарання в Київській державі мали грошовий характер (штрафи). Будь-яке грошове покарання складалося з двох частин: одна вносилася на користь князя (держави), а інша, як компенсація за причинені збитки,- потерпілому. Найтяжчим із грошових покарань вважалася вира, або віра. Вона присуджувалася за вбивство чи смертельні ушкодження. За пом'якшувальних обставин виру злочинцеві допомагала сплатити громада (дика вира). Щоправда, вважають (Л. Кушинська), що дику, або повиальну, виру, яка була відображенням давньої звичаєвої норми кругової поруки громади, здіймали з верві, до якої належав злочинець, якщо остання відмовлялася видати його князеві. Одночасно зі стягуванням вири родичі вбитого отримували від убивці годовщину (компенсацію), тобто своєрідну плату за голову в знак примирення. Розмір головщини встановлювався за домовленістю. За менш важливі злочини на користь князя стягувався штраф - продажа, а потерпілий як винагороду отримував урок.

"Руська правда" свідчила про високий рівень тогочасної правової свідомості. Вона постійно мала на увазі суб'єктивну сторону злочину - ставила питання про провину. Мотиви вбивства розрізняли, виходячи з особистих спонукань та зовнішніх обставин,- убивство у змові або на бенкеті. Причому зазначалося, в яких випадках, за які вбивства відповідав сам злочинець, а коли відповідальність поширювалася на цілу громаду. Відповідальність на громаду поширювалась у двох випадках - коли вона не знаходила вбивцю або коли, знаючи вбивцю, давала можливість йому втекти (С. Юшков). Так, якщо вбивство було здійснене в результаті сварки чи сп'яніння ("во піру"), то кримінальний штраф винний платив разом із громадою. Якщо ж злочинець "став на розбій", тобто перетворився у професійного грабіжника і під час грабунку кого-небудь убив, то громада не тільки не повинна була допомагати йому у сплаті вири, але зобов'язана була видати князеві разом із дружиною Й дітьми на "поток і пограбування". Крадіжка коня каралася "продажею" у три гривні. Якщо ж украдений кінь був навмисне зарізаний, то належало сплатити 12 гривень "продажі". Професійний конокрад (коневий тать) видавався князеві на "поток і пограбування". Убивство нічного злодія, захопленого на місці злочину, не каралося. Якщо ж він був уже зв'язаний; то за його вбивство карали вбивць, тобто потерпілих від крадіжки.

Норми "Руської правди" захищали життя будь-якої людини. Але штрафи - вири, які призначалися за вбивство, різнилися залежно від соціального становища убитого: 80 гривень за вищих князівських слуг (напр., огнищанина); 40 гривень за боярських слуг, за вільних "мужів" і купців; 12 і 5 гривень за смерда, закупа або раба-холопа. Проте в будь-якому випадку виплатити таку суму в сріблі для селянина було або взагалі неможливо, або ж призводило до його розорення. Захищалося навіть життя ізгоя (людини, що втратила зв'язок із своєю общиною і була позбавлена засобів до існування). У цьому був не лише вияв християнської заповіді "Не убий!", а й особистий князівський інтерес: ізгої охоче йшли в слуги і в молодшу дружину до князів. Охоронялося "Руською правдою" (проте лише в пізніших редакціях) і життя жінок: за вбивство жінки сплачувався половинний штраф (піввири).

Статті "Руської правди" гарантували людині охорону її майна. Причому на особливому становищі було майно князя. До караних діянь відносили: викрадення чужого майна, недозволене користування чужою худобою (головно це стосувалося бойових та їздових коней), навмисне знищення чужого майна. Штрафи за це призначалися пропорційно приблизній вартості вкраденого або пошкодженого. Землевласникам і хліборобам гарантувалась охорона угідь і орного наділу: знищення межі або інших знаків на дереві, на борті розцінювалося як серйозний злочин і каралося штрафом у 12 гривень.

Отже, кримінальне право в Київській Русі, яке, за влучним спостереженням М. Грушевського, відверто превалювало (зокрема й за ступенем розробленості його норм) над усіма іншими галузями права, мало достатньо високий рівень розвитку. Злочин визначався не як порушення закону чи князівської волі, а як "обида", тобто спричинення матеріальної чи моральної шкоди особі чи групі осіб. Види покарання пов'язувалися з намірами злочинця та пройшли історичний розвиток від помсти до можливості грошового викупу, або застосування кримінального покарання. Усі види покарання у своєму комплексі підтримували правопорядок і мирне співіснування членів суспільства, поєднували завдання матеріального вирівнювання шкоди потерпілому, а також сприяли утриманню князівської влади.

2.4 Основні риси судового процесу (судочинство)

Процесуальне право не знало істотних від­мінностей між цивільними та кримінальними справами. Причому в українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагаль­ний процес, основні риси якого закріплені у давньоруському праві.

 

Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони — потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову або обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак щодо найтяжчих злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов'язковими неза­лежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовува­лися катування, додержувалася таємниця судочинства, тобто вияв­лялися риси розшукового процесу.[3;136]

Про процедуру судового розгляду за "Руською правдою" відомо небагато. Очевидно, заінтересована особа (потерпілий) повинна була сама порушувати справу в громадському суді або ж звертатися по захист до князівського уповноваженого. Звинувачення мало бути персональним, тобто направленим проти відомої особи. Більшість дослідників (Я. Падох, І. Ісаєв та ін.) наголошують на пануванні у судочинстві Києво-Руської держави звинувачувально-змагального процесу. Він характеризується активною участю заінтересованих у вирішенні конфлікту осіб. Суд, власне, виконував роль посередника в"судовому процесі ("тяжі"). У звинувачувально-змагальному процесі сторони - позивач і відповідач - апріорі користувалися майже однаковими судовими (процесуальними) правами. Попри те, особливу роль у процесі відігравав саме позивач: за його заявою розпочиналося судочинство.

Судовий процес відбувався усно. "Руська правда", що закріпила традиційні процедури упіймання злодія та розшуку вбивці, визначила три стадії (етапи) судового процесу: "заклич", "звід" та "гоніння сліду". Розшук злочинця в Київській Русі здійснювався потерпілим і Його родичами, що вказує на приватноправовий характер судового процесу.

У випадку крадіжки слід було оголосити про пропажу речі на торгу (громадському місці). Це називалося закличем. Закон виходив із того, що заклич стає відомим для всього міста впродовж трьох днів. Тому повернення речі до цього терміну не каралося. А в разі віднайдення пропалої речі в кого-небудь опісля потерпілий не лише повертав собі свою пропажу, а й отримував від її неправомірного володільця винагороду в розмірі трьох гривень.

Покупець, який купив річ, що виявилася вкраденою, повинен був показати того, у кого він її купив, або присягти у своїй невинності. Така процедура називалася зводом (варіант очної ставки). Звід розпочинався у випадках: а) якщо річ було знайдено в кого-небудь до закличу; б) якщо річ знайдено до трьох днів після закличу; в) якщо річ було віднайдено не у своєму місті (громаді). У межах свого міста (громади) звід продовжували до третьої людини. Надалі річ вилучалася на користь потерпілого, а невдалий покупець зазнавав збитків, або міг сам шукати злодія далі. Якщо ж володілець доводив добросовісність набуття, одначе не міг указати на людину, в якої придбав річ (і це може бути підтверджено присягою двох вільних людей, свідків купівлі), він утрачав свої гроші, які заплатив за річ, але зберігав право позову у випадку, якщо розшукає особу, котра продала йому річ. Звід закінчувався у своєму місті або у своїй громаді.

За межами міста або громади переслідування запідозреного злодія чи вбивці не велося. Вважалося, що злочинець перебував там, де губляться його сліди. Якщо ж слід втрачено на великій дорозі чи в степу, розшуки припинялися. У противному випадку, до кого слід заводив, той уважався злочинцем, якщо "не відвів слід". Якщо переслідування утікача по сліду (це називалося "гоніння сліду") не увінчувалось успіхом, то верв, куди приводив слід, повинна була або видати злочинця, або сама відповідати за злочин. У таких випадках верв платила штраф розкладкою. Те саме чекало общину, якщо на її території знаходили вбитого князівського слугу. Траплялося, що виплата такого штрафу - дикої вири тривала декілька років і реально призводила до закабалення громади князем. Щоправда, в "Руській правді" зазначалося, що "община не платить за знайдені труп або кістки, якщо не знають убитого і про те, що трапилося, ніхто не чув". "Звід" і "гоніння сліду" відбувалися зі збереженням давніх урочистих форм. Той, хто "гнав слід", міг вимагати від властей допомоги.

На судовому процесі сторони доводили свою правоту за допомоги судових доказів. У Київській Русі судовими доказами були: 1) власне визнання; 2) свідки ("видоки" і "послухи"), якими могли бути тільки вільні люди (сумнівно щодо жінок); 3) присяга (складали сторони й свідки); 4) ордалії (суди Божі); 5) речові докази (сліди побиття, рани, тіло вбитого, свідки тощо).

Невід'ємною частиною судочинства в Києво-Руській державі був інститут свідків. Видок у "Руській правді" - учасник судової процедури - свідок протиправних дій (тілесних ушкоджень), який проводився потерпілою стороною до суду, або той, хто міг стати свідком у майнових позовах (про належність челяді). Послухи, які також зафіксовані у "Руській правді", свідчили не про факт злочину, а про добру репутацію ("добру славу") тої чи іншої сторони процесу. Від необґрунтованого звинувачення можна було "очиститися", виставивши сім свідків послухів, які підтвердили би їм добре ім'я підозрюваного. За спостереженнями деяких учених (М. Максимейко, Ф. Леонтович) вже у XII ст. послухи витрутили із правничого вжитку видоків.

У кримінальних справах достатніми доказами вважалися прямі докази (рани, синці тощо) або свідчення двох очевидців - видоків. У випадках звинувачень у крадіжках, у майнових суперечках найбільш важливим доказом була виявлена наявність украденої речі - речовий доказ. Недоведене звинувачення спричиняло стягнення судового мита на користь князівського уповноваженого і від позивача, і від відповідача (штраф 3 гривні за смерда і 12 - за боярина).

У випадку, коли послухи й видоки з обох сторін давали однаково позитивні свідчення, отже, за відсутності доказів факту злочину винний (або невинний) визначався за допомоги випробувань ордалій (судів божих) - водою, залізом або "полем" тощо. Найбільш поширеною з ордалій у Київській Русі був судовий поєдинок - "поле". Переможець поєдинку вигравав процес. У справах понад 6 гривень випробовували залізом. Підозрюваному давали в руки розжарений шматок заліза і за характером ран судили про правильність або неправильність звинувачення. Звернення до Божого суду вважають традиційним для ранньофеодальних релігійних суспільств, коли можливостей для справжнього розшуку і збору доказів фактично не було.

Якщо вартість вкраденої речі була відносно незначною (менше двох гривень), обвинувачення доводилось або спростовувалося простою клятвою. Той, хто прийняв таку присягу, вважався невинним. Присяга існувала ще до прийняття християнства. Про неї йшлося у пам'ятках, датованих початком X ст. Зокрема, у договорі Олега із Візантією (911 р.), розповідалося, що русичі, присягаючи, знімали з себе щити і клялися богом Перуном. Тоді присяга називалася "ротою". З прийняттям християнства присяга також мала усний характер і супроводжувалася цілуванням хреста.

Зважуючи значення всіх доказів, наданих сторонами, суд виносив (усно) рішення-вирок. Суд сам не виконував цивільних рішень. Про це дбала заінтересована сторона. Кримінальні вироки виконував здебільшого князь або його урядовці. Стороні-переможниці допомагала держава (за М. Грушевським, влада виконувала лише одну міру покарання - "поток і розграбування"). Потерпілий міг задовольнити свої інтереси за рахунок майна засудженого або змусити його відпрацювати заподіяну шкоду (повернути в холопство), коли майна не вистачало. Ніяких указівок про повторний розгляд справи на скаргу незадоволеної сторони "Руська правда" не містила.

Отже, судовий процес у Київській Русі мав яскраво виражений змагальний характер: він починався лише з ініціативи позивача, сторони в ньому (позивач і відповідач) користувалися рівними правами, судочинство здійснювалося публічно та усно. Процес ділився на три етапи (стадії) - "заклич", "звід" і "гоніння сліду". У системі доказів значна роль відводилася свідкам, присязі та ордаліям.