Опікунство

"Руська правда" знала досить розвинений інститут опіки. Передбачалось: "А як будуть вдома діти малі, що не є спосібні собою орудувати, а мати вийде заміж, то хто їм буде ближчий, тому їх віддати з добутком і з домом, поки до літ не дійдуть. А товар дати перед людьми, а що зародить товаром тим або прибуде, то для нього, а сам товар їм має повернути, а прикуп йому самому, бо він їх кормив і опікувався ними, а буде приплідок від челяді або з худоби, то все має віддати, що відібрав, а що стратив, то все те є дітям заплатити". Отож, мета опікунства полягала у збереженні майна малолітніх дітей і передання його їм із досягненням повноліття. Опікуна призначали органи влади (чи батько за життя), зазвичай із кола найближчих родичів у випадку відсутності обох, батьків або якщо мати-вдова вдруге виходила заміж. Майно опікунові передавали у присутності свідків. За виконання опікунських обов'язків він користувався прибутком із майна підопічних і зобов'язаний був відшкодовувати завдані їхньому майну збитки. "Руська правда" не згадує, які установи керували справами опіки. Можна зробити висновок, що це була церква.

Отже, цивільно-правові відносини доби Києво-Руської держави виникали лише між особами, що не були обмеженими у право- і дієздатності. В основі цивільного-правового регулювання був інститут права власності. Спершу власністю могло бути лише рухоме майно, а з другої половини XI ст.- земля. Поява й розвиток приватної власності сприяли оформленню інститутів зобов'язального та спадкового права, а сімейно-шлюбні відносини були компетенцією церкви.

"Руська правда" містила багато статей, які свідчать про достатньо високий рівень розвитку кримінально-правового регулювання.

Об'єктами посягання злочину були особа й майно. Об'єктивна сторона злочину розпадалася на дві стадії: замах на злочин (наприклад, покаранню підлягала особа, яка погрожувала мечем, хоч і не вдарила) і закінчений злочин. Закон знав поняття співучасті, і вимагав покарання всіх винних у злочині. Проте "Руська правда" ще не розглядала ступінь участі кожного зі співучасників злочинного діяння (намовник, виконавець і т. ін.). За законом, у Києво-Руській державі вже існувало уявлення про перевищення меж необхідної оборони (злодія, впійманого на місці злочину, можна вбити лише у випадку опору з його боку; якщо злодія вбили після його затримання, коли безпосередня небезпека в його діях відпала, то винні у цьому випадку мали платити виру).

Суб'єктами злочину були лише фізичні особи купно з холопами (рабами). Поняття юридичної особи закон цієї доби ще не знав. Законодавець нічого не зазначив про віковий ценз для суб'єктів злочину. Суб'єктивна сторона крила в собі умисел і необережність. Мотиви злочину і початкова провина проступали не чітко. І все ж таки тодішня правова дійсність знала пом'якшувальні та обтяжливі обставини у трактуванні провини. До пом'якшувальних обставин закон відносив злочини, вчинені у стані сп'яніння ("вопіру"), до обтяжливих - корисний умисел. Законодавець знав також поняття рецидиву, повторності злочину (наприклад, у випадку конокрадства). Обтяжувало покарання й здійснення злочину одночасно декількома особами. У цьому випадку норми "Руської правди" відобразили прагнення князівської влади суворіше карати колективне "буйство", запобігаючи в зародку можливим повстанням.

На визначення кваліфікації злочинів суттєво вплинула та обставина, що "Руська правда" була кодексом приватного права,- всі її суб'єкти були фізичними особами.