Проблема щастя в історії філософської думки

Філософія античності звернена до людини, тому невипадково переважання натуралістичної (конкретніше - евдемоністичної) орієнтації в пошуках античних мудреців. Крім того, найважливішою особливістю їх рефлексії була установка на розуміння моральності, доброчинної поведінки як розумності. Інша характеристика античного світогляду - прагнення до гармонії (гармонії всередині людської душі й гармонії її зі світом), що набирало залежно від тих або інших соціокультурних обставин різних форм втілення.
Сократ стверджує, що сенс людського життя, його вище благо – в досягненні щастя. Щастя – це зміст доброчинного буття, – заявляє філософ, але тільки моральна людина може бути щасливою (чи розумною, що в Сократа перше підмінює друге). Якість життя задається свідомими зусиллями самої людини і виявляється в поняттях доброго, прекрасного, справедливого.
Сенс життя і щастя людини Арістіпп Кіренський, один з учнів Сократа, вбачає в отриманні максимального задоволення та уникненні страждань. Він був схильний ототожнювати щастя з насолодою, втіхою (гр. hēdonē, звідси гедонізм – назва започаткованого Арістіппом етичного напряму)[33,с.209]. Насолода, причому насолода тільки власна, фізична, позитивна, минуща, бо іншої немає, – розглядалася давньогрецьким філософом як єдине істинне благо і справжня мета людського життя. Справжніми задоволеннями Арістіпп вважав тілесні, які мають пріоритет перед духовними: "...До окремо взятих задоволень слід прагнути заради них самих, а до щастя - не задля нього самого, а заради окремо взятих задоволень". Гедонізму Арістіппа притаманний суб'єктивізм (люди можуть пізнати лише власні відчуття, а предмет, який їх викликав, не може бути пізнаваним).
Платон і Арістотель наголошували, що щастя - вища мета людини, досягти якої може розумна, гідна, мудра особистість. Платон зауважував, що мудрість зробить людей щасливими він в пешу чергу ставить акцент на реалізації і усвідомленні щастя не для індивідумів, а для суспільства. В жертву суспільній гармонії, яка вважається Платоном реалізованим щастям, повинні приноситися інтереси окремої людини. В ідеалістичній утопії Платона немає місця індивідуальності.

Арістотель у IV ст. до н.е. впершє увів етику як самостійну дисципліну, мета якої - навчити людину як стати доброчесною і щасливою. Арістотель доповнив Платона, вказавши, що доброчесності та мудрості недостатньо для щастя, оскільки потрібні й тілесні, зовнішні блага. Як писав Арістотель, щастя – це така мета дій, яку «ніхто не вибирає ні заради (благ), ні заради чогось іншого». Це, очевидно, щось досконале… (повне, кінцеве) й самодостатнє»[5,с.63]..
Етика Арістотеля евдемонічна — він вважав найвищим благом людини блаженство. Для Арістотеля блаженство — не сума благ, а те, що само по собі робить життя бажаним; благий — той, хто діє найкращим чином за будь-яких обставин. Але благою людиною може бути тільки знатна особа — успішна, багата, красива, яка має друзів і заслуговує на громадську пошану. Наявність таких характеристик спонукає людину робити тільки правильні вчинки. Тому етика покликана вчити не знанню як такому, а правильній поведінці, правильним вчинкам.

Арістотель вважає доброчинність не природженою, а надбаною якістю, яка виховується на основі природних передумов. Намагаючись визначити специфіку доброчинностей, він розподілив усі доброчинності на діаноетичні, пов'язані з розумовою частиною душі (мудрість, практичність, винахідливість тощо), і етичні, що стосуються характеру людини. Доброчинності першої групи виникають здебільшого шляхом навчання, другої — як результат, насамперед, звички. Щоб досягти моральної мети, необхідне поєднання діаноетичних і етичних доброчинностей, саме тому намагання повинно бути свідомим, щоб бути моральним, і, навпаки, правильна думка, тільки узгоджена з прагненням, здійснюється, а не залишається благим побажанням. Гарантія доброчинного життя (істинне блаженство) вміщується у принципі: уникай крайнощів і дотримуйся середини. До того ж, згідно з Арістотелем, доброчинне життя є життя людське, що переслідує земні блага.

Давньогрецький філософ Епікур вніс об'єктивний критерій у гедоністичну концепцію задоволення. В етичному повчанні Епікур, стверджував, що «насолода є початок і кінець щасливого життя», однак, на відміну від Арістіппа, у число «щастя утворюючих факторів» він включав не тільки почуттєві (тілесні) насолоди, але й духовні, котрим віддавав перевагу, а розуму у формі аристотелевських «діаноетичних чеснот» — мудрості й розсудливості — надавав роль своєрідного фільтра, що дозволяє відокремлювати корисні задоволення від шкідливих. При цьому розрізнювалися задоволення пасивні (відсутність страждань і атараксія, тобто безтурботність духу) й активні (радість та веселощі). Епікурівська етика високо підносить значення філософського пізнання, дружби – чинників «здоров'я душі», які допомагають людині здолати страх перед богами, необхідністю і смертю, навіюють спокій, сповнюють серце радістю. Не випадково, що хоча по суті філософія Епікура ще залишається у гедоністичних традиціях, в історію філософсько-етичної думки Епікур увійшов передусім як найпослідовніший виразник більш широкого напряму евдемонізму (від гр. eudaimonia – щастя), для якого саме щастя постає вищим принципом і метою людської моральності) [33,с.211].

Одночасно з вченням Епікура виникає такий напрям елліністичної думки, як стоїцизм, який мав дві форми — грецьку і римську. Засновником стоїцизму був грецький філософ Зенон, який вбачав вищий сенс людського існування у підпорядкуванні природі, у повному сприйнятті світу. У світі, згідно з поглядами стоїків, царює жорстока необхідність, яка є вираженням космічного розуму. Протидіяти цій необхідності безглуздо, а підкорюваність їй — є залученням до вищого розумного першопочатку. Але для такого повного і свідомого підкорення треба удосконалити особистий розум (наблизитися до космічного Розуму), навчитись не піддаватись суб'єктивним почуттям — бажанню, страху, насолоді та скорботі. Ідеал спрямувань стоїків — спокій (атараксія) чи стан, вільний від пристрастей (апатія) або, хоча б безпристрасне терпіння (анатея). Якщо людина помірна, мужня, справедлива і розсудлива, позбавлена жалощів і завжди діє за наказом обов'язку, якщо вона з радістю і легкістю приймає все, що надається невблаганною долею, тоді вона істинно мудра. Саме вільне і свідоме підкорення долі є достоїнством).
Стоїчна етика на вершину людських зусиль висуває доброчесність – єдине благо (шлях у злагоді з розумом). Стоїчний мудрець (як ідеал людини) відрізняється терпимістю і стриманістю, а його щастя – «у тому, що він не бажає ніякого щастя». Основний принцип стоїчної етики - усвідомити пануючу в світі необхідність і підкорятися їй, не втративши при цьому відчуття власної гідності. Цей принцип отримує різні форми вираження: жити у згоді з природою; доброчесно; жити розумно. "Ми народжені під єдинодержавною владою: покорятися Богу - ось у чому свобода наша". Здавалося б, на відміну від Епікура, стоїки намагаються знайти зовнішню, об'єктивну точку опори для моралі, але, по суті, вирватися за рамки суб'єктивізму не можуть.

Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої свободи; займають раціоналістичну позицію при вирішенні проблеми доброчесності (доброчесність -знання, зло - незнання); визначають своє ставлення до смерті. Що стосується останньої проблеми, то стоїки виходять з установки "Життя - не благо, смерть - не зло", тобто життя має бути доброчесним, інакше воно позбавлене сенсу, і перевага надається смерті: "Краще гідно померти, чим негідно жити". [31]

Головними ідеями і напрямами етики, за Сенекою, є принцип злагоди з природою (жити щасливо — жити у злагоді з природою) і принцип підкорення людини долі. Сенека відкидає намагання багатьох сучасників накопичувати матеріальні багатства, отримувати високі посади у державі, мотивуючи це так: «Що вище хто піднявся, то ближче той до падіння...». Сенс життя він вбачав у досягненні абсолютного душевного спокою, чого можна досягти, переборовши страх перед смертю. Людина, за Сенекою, повинна постійно прагнути досягти вдосконалення, бо тоді її життя буде найбільш достойним.

Основний напрям розвитку античної філософії пов'язаний з переходом від проголошення влади загального над людиною до ідеї єдності індивіда і держави, що припускає обґрунтування самоцінності людської особи (софісти, Сократ, Платон, Арістотель), і, нарешті, до протиставлення людини світу соціального буття, вироблення рецептів для відходу в свій власний, внутрішній світ (епікуреїзм, стоїцизм).

Проте зміст стоїчного ідеалу показує,що суб'єктивізм як основа етичної рефлексії вичерпав себе. Починався пошук об'єктивних підстав щастя, який на тривалий час виявився пов'язаним з християнською релігією.
Основою всієї індійської філософії, що має більш ніж трьохтисячолітню історію, є Веди (з санскриту – знання) – це релігійно-літературний пам'ятник II тис. до н.е – збірник гімнів на честь богів. Вони виражають міфологію аріїв, які прийшли у північно-західну Індію і поступово там розселилися. [7; С.19] Основними ідеями Вед є поділ суспільства на чотири варни (касти): брахмани (жерці), кшатрії (воїни), вайш'ї (землероби, ремісники, торговці) і шудри (місцеве залежне населення); панування вищих каст над нижчими і закон карми (долі) [7, 8].

Метафізичною підставою моральності в індійських етичних вченнях є віра в передіснування душі та її подальше перевтілення. Центральним мотивом, що спонукає людину до моральної поведінки, є віра в те, що моє добро у нинішньому втіленні обов'язково допоможе мені в наступному житті. Сполучною ланкою між одним і іншим втіленням є карма. Карма (перекладається з санскриту – «діяння», «вчинок»), згідно Бхагавад Гіте – староіндійської релігійної книги – закон природи, згідно з яким будь-яка матеріальна діяльність, гріховна або праведна, тягне за собою наслідки, які все більше і більше втягують людину в матеріальне існування і круговорот народження і смерті. Карма – одне з основоположних понять в системі поглядів практично всіх східних шкіл. Розуміється воно як закон причинно-наслідкового зв'язку (закон відплати). Вважається, що за посередництвом цього закону в Космосі здійснюється вища справедливість, яка всяку причину призводить до відповідного наслідку, а кожен вчинок до такого ж результату.
Кожен хороший вчинок тягне за собою нагороду для людини, кожен дурний – покарання, але, як правило, не в цьому житті, а в майбутньому втіленні. Доля людини чи будь-якої іншої істоти в цьому житті – це результат його вчинків у колишньому існування. Своєю поведінкою людина сама створює свою долю в майбутньому втіленні.

Отже, доля людини розглядалась в староіндійських вченнях як результат її вчинків у попередніх втіленнях, а отже, повністю вручалася в руки самої людини. Кожна людина – сама творець свого щастя або нещастя, сама створює свою долю в майбутньому втіленні.

Центральний мотив староіндійської філософії – тема страждання. Людина змушена нести на своїх плечах вантаж своєї карми, тяжкість своїх попередніх гріхів. Якщо вона не знайде в собі сили подолати цю важку спадщину, ланцюг перероджень (сансара) буде нескінченним. Однак досягнувши успіху в своєму духовному розвитку, розвинувши в собі силу протистояння гріху, людина здатна подолати тягар карми і звільнитися від подальшого переродження. Цей стан називається мокша. Досягти його може тільки «наймудріша» людина (брахман). Так людина переходить зі «шляху батьків» на «шлях богів». Це означає, що в результаті тривалого морального вдосконалення душа її отримала дуже великий досвід, знання і силу і тепер готова до злиття з Богом, тобто з Космічною Душею. У духовному єднанні з Богом людина отримує вищу мудрість, відчуває блаженство, знаходить щастя у собі самій.

У залежності від ставлення до Вед усі індійські філософські школи (даршани), поділяються на ортодоксальні (астіка) і неортодоксальні (настіка). Перші у різному ступені визнавали авторитет Вед, другі так чи інакше авторитет Вед відкидали.

Однією з Ортодоксальних індійських шкіл є Санкхья (з санскриту – рахунок, число, міркування через перерахування основних принципів буття) – одна з найбільш ранніх, найбільш розроблених і впливових шкіл індійської філософії (VII ст. до н.е.). Засновником цієї філософії вважається мудрець Капіла, а систематизатором – Ішваракрішна (IV ст.).
На думку представників школи санкхьї, страждання бувають трьох видів. Адхьятміка – обумовлюється внутрішніми причинами – тілесними і душевними недугами. Адхібхаутіка – викликається зовнішніми природними причинами – людьми, звірами, колючками і т.д. Адхідайвіка – викликається зовнішніми надприродними причинами привидами, духами і т.д.
Люди прагнуть уникнути будь-якого роду страждань. Більше того, вони хочуть раз і назавжди припинити всі страждання і користуватися одними задоволеннями. Але це неможливо. Ми не можемо отримувати лише одні задоволення і зовсім усунути муки. Поки ми пов'язані зі своїм тлінним тілом і його недосконалими органами, всі наші задоволення тісно переплітаються з муками, хоча іноді лише тимчасовими. Тому слід відмовитися від гедоністичного ідеалу насолод і поставити перед собою менш привабливу, але більш розумну мету – звільнення від страждань. Виходячи з того, що всі наші страждання обумовлені незнанням, звільнення від них пов'язано з правильним пізнанням реальності. Безпосереднє пізнання істини необхідно для усунення ілюзії, ніби тіло і розум є моїм «Я». У такому випадку ми безпосередньо і безсумнівно сприймаємо, що «Я» – це окремий психофізичний організм. Для пізнання «Я» необхідний довгий шлях духовних випробувань разом з повагою і постійними роздумами над тією істиною, що дух не є тіло, почуття, розум, чи інтелект.
Досягнення звільнення означає недвозначне визнання «Я» як реальності, що знаходиться поза простором і часом, поза розумом і тілом, і, таким чином, по суті вільною, вічною і безсмертною. Таким чином, кожному «Я» надається можливість усвідомити себе і тим самим досягти звільнення ще за життя в цьому світі, тобто отримати справжнє земне щастя.

Філософія йоги виходить з того, що людина своїми вольовими зусиллями здатна призупинити або навіть змінити невблаганну дію закону карми, яка дісталася йому у спадок. Але зрозуміти духовні істини людина не може до тих пір, поки розум його засмічений, а інтелект зіпсований зловмисними істинами.

Філософи санкхья-йоги стверджують, що звільнення повинне бути досягнуте за допомогою духовного проникнення в реальність «Я» як чистого безсмертного духу, абсолютно відмінного від тіла і розуму. Але духовне проникнення може бути досягнуте лише тоді, коли розум очищений від усіх домішок і залишається абсолютно спокійним і ясним.
Фізична природа людини розглядалася йогами як гріховна, порочна субстанція, що перебуває у вічному протиборстві з душею. Результат боротьби двох цих протилежних сил визначає головне: чи стане людина Богом, чи ні, змінить вона свою земну природу, чи ні, звільниться вона від рабства тілесних пут чи ні.

Мораль йоги, таким чином, зводилася до того, що для досягнення щастя треба чимало працювати фізично і духовно, прикладаючи при цьому максимум зусиль і постійно тримаючи себе в суворих рамках.
Філософія Веданти (з санскриту – завершення Вед) склалася набагато пізніше за інші ортодоксальні індійські школи – в IX ст., в епоху раннього феодалізму. Засновники Веданти – Бадараяна, автор «Веданта-сутр», Шанкара (788 - 820 р.) та Рамануджі (1117-1137 р.).
У центрі філософії Шанкар – ідея єдності людини і бога – безособового абсолютного духу – брахмана, що є кінцевою і єдиною основою буття. Людська душа (атман), як і весь навколишній матеріальний світ, тотожна з брахманом і є його емпіричним проявом. Видима людиною реальність несправжня, вона – лише видимість, ілюзія брахмана, яку, однак, буденна свідомість приймає за істину. Іншими словами, метафізичною підставою етики ведантизму є вчення про тотожність божественної і людської природи, про можливість проникнення однієї в іншу.
Шанкара вважає, що досконалість і пов'язане з нею звільнення можливо досягти вже в цьому житті. Звільнена душа, є досконалою, і не має перед собою мети, але може діяти без всякої боязні потрапити в нову залежність. Звільнена людина – це ідеал суспільства, її життя має бути зразком поведінки для всього народу.

Перебудова життя відповідно до більш правильного розуміння реальності і значення причин не завдає шкоди практичному життю, а, навпаки, стверджує його на більш розумній, реальній, постійній основі. Перебудова життя дозволяє поступово замінити сліпі сили свідомими і раціональними ідеалами, які можуть викликати ентузіазм більш високого і більш постійного виду.

На думку Шанкара такі громадські якості, як любов, єднання, самопожертва і розумна поведінка для виживання людини мають більше значення, ніж егоїзм, заздрість, себелюбство і поведінка, викликана сліпими пристрастями. І кращою підставою для таких чудових якостей буде світогляд, який вселяє в людину віру в єдність всіх людей, всього створеного і всього сущого.

Розгляд неортодоксальних індійських шкіл слід розпочати з етики чарвака, що часто називають гедонізмом, тобто теорією про насолоду як вище призначення людського життя. Представники цієї школи вважали, що необхідно в земному житті домагатися максимуму насолод і по можливості уникати страждань. Хороший вчинок – той, який приносить більше насолод, а поганий – той, який заподіює більше страждань, ніж насолод. Антропологічним фундаментом етики школи чарвака є заперечення безсмертя і реінкарнації душі і звільнення як повного знищення всіх страждань. Вони вважали, що саме існування нашого тіла пов'язане як з насолодою, так і зі стражданнями. Ми можемо тільки прагнути до того, щоб звести наші страждання до мінімуму і отримати максимум насолод. Звільнення ж в сенсі повного припинення страждань може означати тільки смерть. Ті, хто за життя намагається досягти звільнення від задоволень і страждань шляхом суворого придушення своїх природних нахилів, вважаючи, що всі насолоди в разі їх задоволення пов'язані зі стражданням, поводяться, як дурні. Ні одна розумна людина «не відмовиться від зерна тільки тому, що воно в лушпинні», – кажуть чарвака. Ми не повинні нехтувати сприятливими можливостями для насолоди цим життям через безглузду надію на насолоди у майбутньому житті. З традиційних чотирьох індійських цілей людської діяльності: багатства, насолоди, чесноти і звільнення чарвака визнавали лише дві перші.

Джайнізм виник в VI ст. до н.е. як ідеологія другої вищої касти індійського суспільства – кшатріїв, які боролися за владу з брахманами.
Джайнізм несе в собі традиційне для індійської філософії вчення про переселення душ і закон карми. Джайністи вважають за можливе припинення відроджень і звільнення душі шляхом індивідуального самовдосконалення. Вони переконані, що право на порятунок визначають тільки особисті якості і зусилля людей, а не їх походження або божественне втручання. Душу джайністи вважали вічною, а під нірваною розуміли досягнення нею вічного блаженства. Основним засобом досягнення моральної досконалості та позбавлення від дії закону карми є аскетизм, в окремих випадках – самогубство, за умови досягнення людиною певного ступеня звільнення від «припливу карми».

Найбільш важливою частиною джайнізму є його етика. Метафізику і епістемологію (гносеологію) джайністи використовують настільки, наскільки вони допомагають їм правильно поводитися. Метою ж правильної поведінки є спасіння, яке в негативному сенсі означає звільнення душі від будь-якої залежності, а в позитивному – досягнення досконалості.
З метою запобігання припливу карми і знищенню старої джайністи пропонують дотримуватися ряду правил, котрі базуються на п’ятьох традиційних обітницях, які беруть свій початок з «Упанішад».
Звільнена в результаті дотримання суворий обітниць душа пізнає притаманні їй потенційні можливості; вона досягає чотиристоронньої досконалості – безмежного пізнання, безмежної віри, безмежної сили і безмежного блаженства. Тобто щастя, у розумінні джайністів.
Засновником буддизму вважається індійський царевич Сіддхартха Гаутама (623 – 544 р. до н.е.) – згідно з буддійською книгою «Типи така» (Три кошики), Будда – це земне втілення бога в людині.
Будда був, головним чином, вчителем етики і реформатором. Ознайомлення з його проясненням вказує людині шлях у житті, який веде до звільнення від страждання. Найважливіша задача – покласти кінець нещастю.
Опису причин страждання та шляхи позбавлення від нього присвячені знамениті Чотири Благородні Істини, які становлять ядро етичного вчення буддизму.

1. Життя у світі повне страждань.

2. Якщо є страждання, то є і їх причина – жага до життя і чуттєвих вражень.
3. Щоб усунути страждання, потрібно усунути їх причини. Звільнення від страждань можна досягти в цьому житті, якщо тільки будуть виконуватися певні умови. Коли повний контроль над пристрастями і постійні роздуми про істину ведуть людину через чотири стадії зосередження до досконалої мудрості, тоді вона звільняється від влади земних пристрастей. Вона пориває узи, що зв'язують його зі світом. Тим самим вона стає вільною.
4. Четверта Шляхетна Істина вказує шлях до звільнення від страждань, шлях, по якому слідував Будда і можуть слідувати інші.
Етичне вчення Будди складається з трьох основних гармонійно культивованих факторів: пізнання, поведінки і зосередження. В індійській філософії знання і моральність вважаються невіддільними один від одного, тому що, по-перше, моральність чи чеснота залежать від знання того, що добре на думку всіх філософів, а по-друге, вдосконалення пізнання не можливе без моральності, тобто без добровільного контролю своїх пристрастей і забобонів.

Розроблені Будою «8 кроків до щастя» групуються, відповідно до індійської традиції, в три рівні:

-формування нового мислення;

-вироблення нового стилю спілкування;

-культивування нового типу поведінки.

Кожен з цих рівнів базується на попередньому і один без іншого нездійсненний, оскільки справжній світогляд – тільки той, який має продовження у словах і вчинках людини.

Всю етику буддизму пронизує любов і милосердя до всіх живих істот. Послідовник буддизму ні в якому разі не повинен платити злом за зло, мстити за несправедливість, карати за вбивства, бо цим не знищуються, а лише зростають ворожнеча і страждання. Однак це не означає того, що не можна захищати інших від насильства. Якщо в моїй владі запобігти зло – мій обов'язок зробити це, навіть якщо при цьому доведеться знищити його носія.
У більш концентрованому вигляді етика буддизму, подібно до етики Старого Завіту, укладена в Десяти заповідях. Кожна із яких носить суворий обмежувальний характер. Більш того, заборони накладалися на те, що частіше всього дуже важко контролювати. Виконання системи даних заповідей ставить життя людини в досить вузькі рамки, обмежує природні (біологічні) потреби і пристрасті. Кінцевою ж метою усіх цих обмежувальних установок є знищення в людині егоїзму.

Середньовічна європейська філософія безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Центральне місце у ній приділялося темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософських роздумів лежить тлумачення текстів священного писання — Біблії. Концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і моральний Абсолют.
Ідея Бога як морального абсолюту встановлює жорсткі межі тлумачення всієї етичної проблематики; життя людини і цінності цього життя набувають сенсу тільки в співвідношенні з божественним законодавством; Бог виступає як об'єктивне, безумовне, єдино справжнє джерело моралі. Християнська релігія забороняла людині любов до самої себе, почуттєві радощі та задоволення. Земне життя короткочасне і завдання в нього інші: підготовка собі раю в іншому, потойбічному світі, де і очікує щастя.
Звідси – трансцендентне розуміння сенсу людського буття; суперечливе поєднання песимістичних і оптимістичних мотивів (песимізм переважно стосується «тутешнього» світу, оптимізм пов'язаний з покладанням надії на «божий град»); крайній ригоризм (християнська мораль є відмовою від свавілля, повне підпорядкування волі Бога: людина - «судина для божества»); аскетизм; суперечність між сущим («весь світ в злі лежить») і належним, представленим абсолютно бездоганним царством божим.
Центром християнської етичної концепції є ідея любові до Бога. Любов розуміється як універсальний принцип моралі (моральне ставлення до ближнього виникає з неї); дозволяє надати моралі загальнолюдського статусу; освячує все суще. З ідеї любові до Бога народжується нова (невідома античності) чеснота - милосердя, яке допускає прощення образ, готовність до співчуття і активної допомоги тим, хто страждає.
На відміну від стоїцизму, орієнтованого «на сильну особистість, здатну все знайти в собі самій, християнство звернене до «убогих духом», до «працюючих і обтяжених», до всіх тих, кому потрібна зовнішня точка опори. Тим, хто зневірився, християнська релігія пропонує утіху - спокутування страждань і вічне блаженство в світі іншому. Отже, знову варіант втечі від реалій світу, тільки тепер воно санкціоноване і гарантоване «зверху», освячене божественним авторитетом. [52]

Особливе місце в осмисленні питань християнської етики займають два її найяскравіші представники – Августин Блаженний і Тома Аквінський.
Для Аврелія Августина (Блаженного) Бог — мета і сенс людського життя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християнська віра і розум. Людина є поєднанням світу Божого — душа людини, і світу земного — її тіло. Людська душа за своєю природою досконала, тому що наближена до Бога, але інколи тіло спокуси (гріхи). Августин стверджує існування трьох головних видів гріха, які він називає похіттю. Перший вид — похіть плоті, спрямування до почуттєвих радощів і насолод. Другий — похіть гордині, жадоба самоствердження на тлі різних видів діяльності. Третій — похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення таємниць природи, дізнавання про світ того, про що знає тільки Бог. Всі ці намагання є для Августина грішними, тому що націлюють людський розум і душу на земне, а не на небесне, кличуть його до чуттєвої дійсності, а не до трансцендентного. Християнські доброчинності, за Августином, — послідовне відкидання язичницьких уявлень про доброчинності. У своїй «Сповіді» Августин на власному прикладі намагається довести марність людських зусиль, неспроможність людини звільнитися від гріха доти, поки вона безмежно не віддасться провидінню і не виявиться знаряддям Божої волі. Августин вимагає від християнина повного аскетизму й відмови від своєї індивідуальності, беззаперечного слідування вказівкам Бога.

Новий напрям духовного життя, який досяг розквіту в XIII ст., був пов'язаний з раціоналізацією світосприйняття, а його виразником був Тома Аквінський. За Аквінським, найвище людське благо — поєднання людини з Богом, а найвище блаженство — у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. Кінцева мета людини — у пізнанні, спогляданні й любові до Бога. Шлях до цієї мети сповнений випробувань, розум веде людину до морального ладу, який виражає Божий закон; розум вказує, як слід себе поводити, щоб прийти до вічного блаженства і щастя. Передумовою моральної поведінки Аквінський вважає свободу волі, без якої неможлива відповідальність людини, тобто Аквінський відходить від Августинського фаталізму.
Що стосується доброчинностей, то Аквінський, відтворюючи чотири традиційні доброчинності — мудрість, відвагу, помірність і справедливість, — додає ще три християнські — віру, надію, любов. Тома Аквінський менш критично ставиться до потреб людського тіла та пристрастей, ніж Августин Блаженний. Він визнає за людиною можливість прагнення земних радощів.
Духовна опозиція в епоху середньовіччя намагалася протиставити офіційній етичній доктрині комплекс ідей, заснований на суб'єктивізмі. У такому ключі робить свої дослідження стану людської душі німецький містик Мейстер Екхарт, який прагнув довести значущість індивідуального морального вибору. Індивідуалізація моралі характерна і для П'єра Абеляра, який відстоював роль розуму і внутрішньої переконаності в бутті людини, що затверджувало совість як вищий моральний критерій. Такі ідеї були не тільки протестом проти абсолютизації божественної санкції в моралі, але й своєрідним передбаченням подальших доль етичної рефлексії на новому етапі історії. [37]

Культура Нового часу формується за умов розвитку буржуазного засобу виробництва і раціоналістичного типу свідомості.
Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зародження раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджує домінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу та його удосконалення; розумово-прагматичним характером самої раціональності з орієнтацією на підприємницький успіх, ділову ініціативу і «здоровий глузд».

Мисленниками того часу, Томасом Гоббсом, Джоном Локком, Бенедиктом Спінозою та іншими, створювалася одна з найзначніших побудов суспільної думки Нового часу — теорія природного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Стан держави у світовому співтоваристві подібний до стану громадянина у самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок. Як окремі індивіди, так і народи у своїх взаємовідносинах повинні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбереження.

У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасно ідеї морального розвитку XVII ст.. однією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності й незалежності від зовнішніх умов або середовища. Серцевиною даної проблематики є теорія виховання, що розроблялася філософами-просвітителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом Адріаном Гельвецієм та іншими.

Наприкінці XVIII ст. найвизначнішою постаттю у розвитку європейської етичної думки став Імануіл Кант, який стверджував, що моральні принципи існували набагато раніше емпіричного знання про навколишній світ. У свою чергу, емпіричні знання закладені в людському розумі апріорі (від лат. «apriori» — «з попереднього»), тобто як переддосвідне знання.

Уточнюючи «вічне» питання про шляхи досягнення щастя, Кант зауважував, що «мораль, власне кажучи, є вченням не про те, як ми повинні зробити себе щасливими, а про те, як ми повинні стати гідними щастя» [28]. Тобто, акцент робиться не на засобах досягнення щастя (зовнішніх чинниках), а на визначенні й формуванні тих моральних якостей внутрішнього світу людини, тих моральних механізмів, котрі тільки й роблять індивіда моральним суб’єктом. На думку Канта, у моральних законах задається абсолютна межа людини, та першооснова, остання риса, яку не можна переступити, не втративши людської гідності. Оскільки людина є істотою слабкою, недосконалою, для неї моральний закон може мати силу тільки як повеління, імператив. Імператив — це формула відношення об'єктивного (морального) закону до недосконалої волі людини.
Категоричний імператив Канта: роби тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти в той самий час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом, — це є вимогою до людської волі керуватися моральним законом, привести свої максими у відповідність до нього. Категоричний імператив зобов'язує кожну людину ставитися до людства у своїй особі і в особі будь-якого іншого так само, як до мети, і ніколи — тільки як до засобу. Обов'язок для Канта — чистота морального мотиву і твердість моральних переконань. Через обов'язок затверджується і загальність морального закону, і внутрішня гідність особистості. Індивідуальна воля може трансформуватися у загальну, а чеснота — з'єднатися зі щастям у тому випадку, якщо особистість у самій собі знайде ту тверду моральну опору, яку раніше вона шукала зовні — у природі, у вірі в Бога, у суспільному середовищі.
Аналіз етичних вчень Нового часу свідчить, що вони розвивалися залежно від етапів еволюції суспільства.

Отже, підводячи підсумок слід відзначити, що більшість мислителів виходило з того, що доля людини знаходиться в його ж руках і стан щастя чи страждання визначається його образом думок, життя, вчинків. Досягнення щастя часто пов’язувалося з обмеженням людського егоїзму, непомірних потреб і пристрастей, з моральним самообмеженням і самовдосконаленням. Деякі філософи вважали, що мета життя людини – навчитися контролювати свою поведінку через придушення біологічного, тваринного початку і культивування початку духовного.