Механізм реалізації. Прав на землю 5 страница

Значну роль у забезпеченні єдиної правозастосовної практики та зміцнення законності в галузі земельних відно­син відіграють керівні роз'яснення пленумів Верховного Суду і Вищого господарського суду України.

У сучасних умовах здійснення у країні судової реформі в українській правовій літературі правознавцями активно об­говорюється проблема визнання судового прецеденту джере­лом права. З цього приводу висловлюються як прихильники судового прецеденту¹, так і противники ідеї визнання судової практики джерелом українського права².

Разом з тим слід мати на увазі, що судові органи не ство­рюють нові правові норми, а лише тлумачать їх суть. Роз'яс­нення цих органів не можна вважати джерелами права в за­гальноприйнятому розумінні.

Особлива роль у правовій системі належить рішенням Конституційного Суду України, які згідно зі ст. 150 Конститу­ції є обов'язковими до виконання на території України, оста­точними і не можуть бути оскаржені. Конституційний Суд має виключне право на офіційне тлумачення Конституції та законів України. Це передбачає не лише скасування чи зміну окремих положень зазначених нормативно-правових актів, а й видання нових конституційних нормативно-правових при­писів, у тому числі у сфері земельних відносин.

¹ Пархоменко Н. М. Сучасні погляди на правовий прецедент як джерело
права // Держава і право: 36. праць молодих вчених. — К.: Ін Юре, 1999. —
Вип. 2. — С. 26—33; ПгйворонськийВ. М., ТїтовМ. І. До питання про концеп­
туальні засади законотворення (на прикладі законодавства про банкрутс­
тво) // Вісник господарського судочинства. — 2002. — № 1. — С. 182—186.

² Малишєв Б. В. Судовий прецедент у правовій системі Англії (теорети-
ко-правовий аспект): Автореф. дис__ канд. юрид. наук. — К., 2002. — С. 13.

57

І!

§ 5. Міжнародно-праеові акти як джерела земельного права

Крім національних нормативно-правових актів, які є джерелами права України, в деяких випадках такими дже­релами виступають міжнародно-правові акти. Це зумовле­но загальноприйнятим у цивілізованій правовій практиці правилом пріоритету норм міжнародного права над націо­нальним правом.

Відповідно до ст. 9 Конституції України, ст. 17 Закону Ук­раїни «Про міжнародні договори України» укладені і ратифі­ковані міжнародно-правові акти України становлять не­від'ємну частину національного законодавства України. Во­ни застосовуються у порядку, встановленому для норм віт­чизняного законодавства.

Так, Земельний кодекс України (ст. 85) закріплює можли­вість набуття у власність іноземними державами земельних ділянок для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій саме відповідно до міжнародних договорів.

Міжнародний договір — це родове поняття, що охоплює всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми — договір, угода, конвенція, протокол та ін.

Україна як самостійна держава підписала й ратифіку­вала низку міжнародних договорів, що регулюють еколо­гічні відносини у планетарному масштабі, в тому числі й відносини щодо охорони земель. Серед них, зокрема, Кон­венція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування во­доплавних птахів¹.

На виконання цієї Конвенції постановою Кабінету Мі­ністрів України від 29 серпня 20,02 р. затверджений поря­док надання водно-болотним угіддям статусу «водно-бо­лотних угідь міжнародного значення». А з метою вдоско­налення управління у сфері охорони та раціонального ви­користання водно-болотних угідь Міністерство екології та природних ресурсів України, до повноважень якого згідно зі ст. 14 ЗК України віднесено здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони земель, наказом від

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 50. — Ст. 279.

27 грудня 2002 р. затвердило структуру, зьДіст і порядок ведення паспорта водно-болотного угіддя іміжнародного значення¹.

Слід зазначити, що між Україною, сусідніми та іншими державами укладено певні угоди, конвенції, договори, які ті­єю чи іншою мірою стосуються регулювання земельних від­носин. Так, Консульською конвенцією між Україною і Респуб­лікою Польщею, яка ратифікована постановою Верховної Ра­ди України від 14 липня 1993 р.², встановлено, що акредиту­юча держава має право на умовах, передбачених законами та іншими положеннями держави перебування, придбати у власність або орендувати, володіти і використовувати ділян­ки землі, будівлі або частини будівель призначені для перебу­вання консульської установи, для резиденції глави консуль­ської установи або для житлових приміщень інших працівни­ків консульської установи; будувати будівлі на придбаних ді­лянках землі; передавати право власності на земельні ділян­ки, будівлі або частини будівель, таким чином придбаних або збудованих.

Договором між Україною і Республікою Білорусь про дер­жавний кордон, який ратифікований 18 липни 1997 р., вста­новлено, що порядок користування земельними ділянками, які розташовані поза лінією державного кордону, але перебу­вають у користуванні суб'єктів господарювання іншої дого­вірної Сторони, визначається окремою угодою³-

Відповідно до Угоди між Урядом України та Урядом Рес­публіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності, ратифікованої 12 липня 2001 р., право власності на землю та інші природні ресурси регулюється за­конодавством Сторони, на території якої перебувають об'єк­ти власності. Цією Угодою також встановлено, що Сторони вважають за доцільне надавати на своїй території земельні ділянки у користування як для діючих, так і для тих, що ство­рюються, об'єктів соціальної сфери іншої Сторони, її юри­дичних та фізичних осіб. Надання земельних ділянок, а та­кож плата за їх використання здійснюються на загальних

¹ Офіційний вісник. — 2003. — № 4. — Ст. 165.

² Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 36.

³ Там само. — 1997. — № 40. — Ст. 265.

 

58

59

підставах, які визначаються законодавством Сторони міс­цезнаходження об'єкта¹.

Слід підкреслити, що міжнародно-правовими актами ре­гулюються в основному екологічні відносини, які мають міжнародний характер, тому питома вага міжнародно-пра­вових документів, присвячених земельним відносинам, до­сить незначна.

ГЛПВЙ4

ПРОБО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

 

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 46. — Ст. 242.

§ 1. Загальна характеристика права власності на землю

Поняття власності на землю слід розглядати в економіч­ному та юридичному аспектах. Земельна власність в еконо­мічному аспекті являє собою систему суспільних економіч­них відносин з приводу присвоєння землі, перетворення її на благо, що належить окремій особі.

Як юридична категорія земельна власність являє собою ре­зультат закріплення правовими нормами економічних суспіль­них відносин щодо присвоєння землі, тобто відносин володін­ня, користування та розпорядження землею особами, які юри­дично визнані власниками відповідних земельних ділянок. Тк-ке закріплення має вираження у праві власності на землю.

Право власності на землю — інститут земельного права, норми якого регулюють суспільні відносини належності зем­лі визначеним законом видам суб'єктів цього права.

Розрізняють право власності на землю в об'єктивному і суб'єктивному розуміннях. В об'єктивному розумінні право власності на землю являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею.

У суб'єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність правомочностей власника з володіння, користу­вання та розпорядження землею. Правовідносини земельної власності є абсолютними. Це означає, що в межах таких пра­вовідносин суб'єкту права власності на землю кореспондує необмежене коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчи­нення дій, які порушують права власника чи перешкоджа-

 

60

61

 

ють йому здійснювати правомочності з володіння, користу­вання чи розпорядження землею.

Разом з тим право власності на землю на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. У більшості країн сві­ту воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на зем­лю в Україні випливає і з Конституції (ст. 41), якою передбаче­но, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Основний Закон країни також встановлює, що реалізація права власності на землю здійснюється виключно відповідно до закону. Тим самим Конституцією закріплений примат пов­новажень Верховної Ради України як законодавчого органу в правовому регулюванні земельних відносин, перш за все від­носин земельної власності.

§ 2. Форми права власності на землю

До початку 90-х років XX ст. основу земельного права ста­новив інститут права виключної власності держави на зем­лю. Він передбачав належність усіх земель у межах території України одному суб'єктові — державі. Інші суб'єкти земель­них відносин — громадяни та юридичні особи — могли воло­діти землею лише на праві землекористування, яке вважало­ся похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на землю.

Земельний кодекс України в редакції від 13 берез­ня 1992 р. скасував монополію державної власності на зем­лю. Поряд з державною, були введені приватна та колектив­на власність на землю.

Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на формування у країні засад ринкової економіки, законо­мірно зумовило необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, у тому числі й на землю.

Світовий досвід свідчить, що економічна та юридична інфраструктури країн з ринковою економікою базуються на двох формах власності — публічній і приватній. Публічна і приватна власність є також основою земельних відносин у цих країнах.

Саме такий підхід до структури форм земельної власності реалізований у Конституції України, уст. 14 якої зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадя­нами, юридичними особами та державою. А в ст. 142 Основно­го Закону встановлено, що земля може перебувати також у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Таким чином, в Україні конституційно встановлено дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) влас­ність, яка охоплює державну і комунальну власність, та при­ватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і недер­жавних юридичних осіб. Інститут права колективної власнос­ті на землю, введений у законодавство країни в 1992 р. для за­безпечення приватизації сільськогосподарських земель ко­лишніх колгоспів і радгоспів, втратив свою легітимність у зв'язку з прийняттям чинного Земельного кодексу.

Слід зазначити, що поділ права власності на форми і види був однією з визначальних рис радянської доктрини права власності. В юридичній літературі того періоду види і форми власності, а також права власності нерідко розрізнялися не тільки за їх суб'єктам, а й залежно від кола об'єктів та змісту прав на них. Із запровадженням елементів ринкового регу­лювання виробничих відносин почала виявлятися невідпо­відність радянської доктрини права власності завданням становлення та розвитку ринкової економіки у країні. Це бу­ло зумовлено тим, що основне завдання цивільно-правової регламентації права власності полягає в тому, щоб поставити учасників ринкових відносин в однакове, рівне з юридичної точки зору становище. А для цього необхідні відмова від поді­лу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності¹.

Право власності за своїм змістом є єдиним. За таким принципом побудовано і цивільне законодавство цивілізова­них країн світу. З набранням чинності з 1 січня 2002 р. ново­го Земельного кодексу України відбулася імплементація цьо­го принципу і до земельного законодавства нашої країни.

Відмова від поділу права власності на форми та види, що мають принципово різний зміст, та формування єдиного інс-

¹ Дозорцев В. А. Принципиальнме чертьі права собственности в Гражданском кодексе // Гражданский кодекс России. Проблеми. Теория. Практика. — М., 1998. — С. 230.

 

62

63

титуту права власності не виключає доцільності виділення форм земельної власності. Відповідно до вищевикладеного в земельному законодавстві України закріплено дві основні форми земельної власності — суспільну (публічну) та приват­ну. Крім того, у складі суспільної (публічної) власності на зем­лю можна виділити два її підвиди — державну власність на землю та комунальну власність на землю. Приватна влас­ність на землю також поділяється на два підвиди — приватну власність громадян та приватну власність юридичних осіб.

Основним завданням суспільної (публічної) власності на землю є забезпечення та обслуговування земельних інтере­сів суспільства в цілому чи окремих його частин — територі­альних громад. Приватна власність на землю спрямована перш за все на забезпечення та обслуговування земельних прав приватних осіб — громадян та недержавних (некому-нальних) юридичних осіб. Проте суспільство зацікавлене та­кож у повноцінному функціонуванні приватної власності на землю як однієї з важливих підвалин ринкової інфраструк­тури економіки країни. Приватна власність на землю має одним із своїх завдань забезпечення суспільних інтересів у галузі використання земель, зокрема інтересів у підвищенні ефективності приватного сектора як у сільській, так і в ін­ших галузях економіки. Єдність суспільної (публічної) та приватної власності на землю чітко виявляється у положен­нях Конституції України, яка проголосила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охо­роною держави (ст. 14), а також рівність усіх суб'єктів права власності перед законом (ст. 13).

§ 3. Суб'єкти та об'єкти

права власності на землю

Відповідно до закріплених Конституцією України форм зе­мельної власності суб'єктами права власності на землю є дер­жава, територіальні громади сіл, селищ і міст, юридичні осо­би та громадяни. Крім того, суб'єктами права власності на землю в Україні можуть бути іноземні держави та міжнарод­ні організації. Правовий статус кожного виду суб'єктів права власності на землю має певні особливості. Ці особливості пов'язані з належністю суб'єктів до публічної чи приватної

64

сфери суспільних відносин, видами земель як об'єктами пра­ва власності та порядком реалізації правомочностей власни­ка землі.

Суб'єкти та об'єкти права державної власності на зем­лю. Суб'єктом права державної власності на землю виступає держава. Вона являє собою складний механізм реалізації влади в суспільстві і характеризується наявністю системи органів, які здійснюють ті чи інші функції держави. Здій­снення правомочностей власника земель, які перебувають у державній власності, покладено на органи державної вико­навчої влади. Згідно зі ст. 84 Земельного кодексу України право державної власності на землю набувається і реалізу­ється державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради мі­ністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністра­цій відповідно до закону.

Слід підкреслити, що зазначені органи становлять єдину систему органів державної виконавчої влади, які перебува­ють в ієрархічному підпорядкуванні. Тому Земельний кодекс України розмежував компетенцію цих органів щодо здій­снення правомочностей суб'єкта права державної власності на землю. Так, згідно зі статтями 122 і 149 Кодексу районні державні адміністрації на їх території розпоряджаються зе­мельними ділянками шляхом надання у постійне користу­вання юридичним особам та вилучення у них земельних ді­лянок із земель державної власності у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ве­дення лісового і водного господарства, крім випадків, перед­бачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної грома­ди району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо). Крім того, районні, Київська та Севастополь­ська міські державні адміністрації мають право розпоряджа­тися землями державної власності шляхом передачі їх в оренду (ст. 124 ЗК), у власність громадян (ст. 118 ЗК) та про­дажу юридичним особам (ст. 128 ЗК).

65

Обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у постійне ко­ристування та в оренду у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків

5 — 4-123

надання земель у постійне користування на підставі рішення районної державної адміністрації та Кабінету Міністрів Ук­раїни. Київська та Севастопольська міські державні адмініс­трації надають земельні ділянки із земель державної влас­ності у постійне користування та в оренду у межах їх терито­рій для всіх потреб, крім випадків, коли таке надання здій­снюється за рішенням Кабінету Міністрів України. Рада мі­ністрів Автономної Республіки Крим надає земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування та в оренду у межах міст республіканського (Автономної Республі­ки Крим) значення та за їх межами для всіх потреб, крім ви­падків надання земель у постійне користування на підставі рішення районної державної адміністрації та Кабінету Мініс­трів України.

Нарешті, Кабінет Міністрів України розпоряджається зе­мельними ділянками із земель державної власності шляхом надання їх у постійне користування та оренду у випадках, ко­ли такі землі: 1) являють собою ріллю чи багаторічні насад­ження та вилучаються із постійного користування для не-сільськогосподарських потреб; 2) вкриті лісами першої групи площею понад 10 га і вилучаються для інших потреб; 3) є зе­мельними ділянками природоохоронного, оздоровчого, рек­реаційного призначення та вилучаються для інших потреб (ст. 149 ЗК).

Лише Кабінет Міністрів України за погодженням із Вер­ховною Радою України має право розпоряджатися земельни­ми ділянками особливо цінних земель, що перебувають у дер­жавній власності, шляхом вилучення та надання їх для будів­ництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуата­цією (ст. 150 ЗК).

Що стосується об'єктів права державної власності на зем­лю, то Земельний кодекс України містить презумпцію пере­бування земель у державній власності. Відповідно до ст. 84 Кодексу у державній власності перебувають усі землі Украї­ни, крім земель комунальної та приватної власності.

Земельним кодексом України визначено перелік земель, які не підлягають передачі в комунальну та приватну влас-

66

ність. Згідно зі ст. 84 ЗК України до земель державної влас­ності, які не можуть передаватися у комунальну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) зем­лі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та істо-рико-культурними об'єктами, що мають національне та за­гальнодержавне значення; г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; ґ) земельні ділянки, які ви­користовуються для забезпечення діяльності Верховної Ра­ди України, Президента України, Кабінету Міністрів Украї­ни, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; д) зе­мельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язково­го) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; є) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними нав­чальними закладами.

До земель державної власності, які не можуть передавати­ся у приватну власність, належать: а) землі атомної енерге­тики та космічної системи; б) землі під державними залізни­цями, об'єктами державної власності повітряного і трубопро­відного транспорту; в) землі оборони; г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздо­ровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздо­ровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, як­що інше не передбачено законом; ґ) землі лісового фонду, крім земельних ділянок лісового фонду загальною площею до 5 га, якщо такі ділянки перебувають у складі угідь селян­ських, фермерських та інших господарств (ст. 56 ЗК); д) землі водного фонду, крім замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (ст. 59 ЗК); є) земельні ділянки, які використо­вуються для забезпечення діяльності Верховної Ради Украї­ни, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук Украї­ни, державних галузевих академій наук; є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, Що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорно­бильської катастрофи; ж) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними закладами.

5 *                                                                                     67

Проте слід підкреслити, що вищеперелічені землі дер­жавної власності не є землями, які взагалі не можуть переда­ватися у комунальну чи приватну власність. Якщо на під­ставі рішень, прийнятих відповідно до закону органами дер­жавної виконавчої влади, цільове призначення таких зе­мель зміниться, то не виключається можливість передачі цих земель у власність територіальних громад чи навіть їх приватизація.

Суб'єкти та об'єкти права комунальної власності на землю. Суб'єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади сіл, селищ та міст. Відповідно до Кон­ституції (ст. 140) місцеве самоврядування здійснюється тери­торіальною громадою як безпосередньо (наприклад, шляхом прийняття рішення на сході жителів села), так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети. Здійснення повноважень суб'єкта пра­ва комунальної власності на землю Кодексом покладено на органи місцевого самоврядування — сільські, селищні та міські ради. Вони розпоряджаються землею шляхом відчу­ження на підставі цивільно-правових угод, передачі в постій­не користування та оренду.

Відповідно до ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім зе­мель приватної та державної власності, а також земельні ді­лянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комуналь­ної власності.

Слід зазначити, що ЗК України надав право територіаль­ним громадам сіл, селищ та міст об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

Землі комунальної власності як різновид земель публічної (суспільної) власності є об'єктом земельної реформи. Це озна­чає, що такі землі підлягають приватизації, тобто, передачі у власність громадян та юридичних осіб у порядку, визначено­му Земельним кодексом України. Разом з тим Кодексом вста­новлено ряд земель комунальної власності, які не підлягають приватизації. Згідно зі ст. 83 ЗК України, до таких земель на­лежать ті, які не можуть передаватись у приватну власність¹:

¹ Докладніше про це див. у главі 5.

68

а) землі загального користування населених пунктів (майда­ни, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації від­ходів тощо); б) землі під залізницями, автомобільними доро­гами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-куль-турну цінність, якщо інше не передбачено законом; г) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодек­сом; д) земельні ділянки, які використовуються для забезпе­чення діяльності органів місцевого самоврядування.

Суб'єкти та об'єкти права приватної власності на зем­лю. Суб'єктами права приватної власності на землю є грома­дяни та недержавні юридичні особи. Передбачена законом здатність громадян або юридичних осіб виступати як само­стійні суб'єкти права власності на землю являє собою земель­ну правоздатність. Земельна правоздатність — це елемент загальної правоздатності суб'єкта.

Земельна правоздатність громадянина виникає з момен­ту його народження. Вона, як і цивільна правоздатність, визнається рівною мірою за всіма громадянами.

Для набуття землі у власність значення має земельна ді­єздатність, яка передбачає свідому поведінку особи. Зе­мельну дієздатність має фізична особа, яка володіє цивіль­ною дієздатністю. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невико­нання (ст. ЗО ЦК України). Таким чином, цивільну дієздат­ність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Лише за наявності земельної дієз­датності фізична особа може набути право власності шля­хом власних активних дій — укладення договорів купівлі-продажу, міни тощо.

Що стосується набуття та реалізації права власності на землю, то такі дії може вчиняти фізична особа, яка має повну земельну дієздатність, тобто, за загальним правилом, досяг­ла 18 років.

69

 

Земельний кодекс України за обсягом наданих прав на зем­лю поділяє фізичних осіб на громадян України, іноземних гро­мадян та осіб без громадянства. Повним обсягом прав щодо набуття землі у власність наділені громадяни України. Вони можуть мати у власності будь-які землі, які Земельний кодекс України дозволяє передавати у власність громадян. Іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права набува­ти у власність землі сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті ними у спадщину, протягом року підлягають відчуженню. А з земель несільськогосподарського призначення ці особи можуть набу­вати лише земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти не­рухомого майна, що належать їм на праві приватної власності (ст. 81 ЗК). До таких земель належать земельні ділянки, при­значені для житлового, дачного та гаражного будівництва, а також землі промисловості, транспорту, зв'язку тощо.

Юридичні особи як суб'єкти права приватної власності на землю мають право набувати земельні ділянки у власність для здійснення статутної діяльності¹. Суб'єктами права при­ватної власності на землю є юридичні особи приватного пра­ва. Юридичні особи публічного права можуть володіти зем­лею на праві постійного користування та оренди.

Крім того, юридичні особи як суб'єкти права власності на землю поділяються на юридичних осіб України та іноземних юридичних осіб. За загальним правилом, юридичними осо­бами України вважаються юридичні особи, створені (зареєс­тровані) в Україні відповідно до її законодавства. З цього пра­вила є винятки. Згідно зі ст. 117 Господарського кодексу Ук­раїни², якщо засновниками (учасниками) створеної в Україні відповідно до її законодавства юридичної особи є лише іно­земці (іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні

¹ Цивільний кодекс України (ст. 81) поділяє юридичні особи на два
види: юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного
права. До юридичних осіб публічного права відносять юридичних осіб,
які створені розпорядчим актом Президента України, органу державної
влади, органу влади Автономної республіки Крим або органу місцевого
самоврядування. Юридичними особами приватного права вважаються
юридичні особи, створені громадянами та/або юридичними особами
приватного права.

² Офіційний вісник України. — 2003. — № 11. — Ст. 462.

70

юридичні особи), то така юридична особа вважається іно­земною. А спільні підприємства, засновані за участю інозем­них юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право влас­ності на земельні ділянки несільськогосподарського призна­чення у випадках та в порядку, встановленому Земельним ко­дексом України для іноземних юридичних осіб (ст. 82 ЗК).