Не називайте мене іронічним поетом

           

       бо мене теж реально дістала іронія

       так наче крім неї вже нічого в цьому світі не зосталось

       ні любові ні вічних тем ні малої людини ні піонерів‑героїв

           

       а насправді ситуація серйозна і драматична:

           

       він чекає його з армії

           

       і невідомо чи дочекається

           

           

Сергій Жадан

ВДВ

           

        

 

           

       Сергій Жадан (23.08.1974) – поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Автор поетичних збірників «Цитатник» (1995, 2005), «Генерал Юда» (1995), «Пепсі» (1998), «the very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit» (вибрані вірші 1992–2000) (2000), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Історія культури початку століття» (2003), «Марадона» (2007), «Ефіопія» (2009), «Лілі Марлен» (2009), а також книг прози «Біг Мак» (2003), «Депеш Мод» (2004), «Anarchy in the UKr» (2005), «Гімн демократичноï молоді» (2006) та «Ворошиловград» (2010). В 2006 році вийшла книга вибраних творів «Капітал».

        

 

           

 * * *

           

       Південно‑західна залізниця.

       Третя ночі, година рання.

       На два вагони одна провідниця

       забезпечує пересування.

           

       Ходить, ніби матір Тереза,

       непевна, як погода осіння,

       блукає – темна і нетвереза,

       розганяючи сновидіння.

           

       Я лежу в глибині вагона,

       приречено, мов шахтар у забої,

       везу пакет з головою Пітона –

       чорного хіміка з Лозової.

           

       Колись він був королем гідравлік,

       мав постачальників за кордоном,

       жив як міг, контролюючи трафік

       між Тирасполем та Краснодоном.

           

       Труїв своїм щемким сурогатом

       молдаван та різних узбеків,

       навіть був колись депутатом

       по мажоритарному від есдеків.

           

       Тепер я не сплю, хоч третя година

       й сни підступали до мене тричі,

       і слухаю, як його щетина

       далі росте на його обличчі.

           

       – Як ти, брат? – питаю. – Проспався?

       Може тобі сигарет нарити?

       – Ладно, – відказує він, – не парся –

       з моїми проблемами тільки курити.

           

       – Страшно, – питаю, – з того боку?

       – Не страшно, – каже, – просто незвично.

       Страшно було минулого року,

       в Ростові, коли спалили шашличну.

           

       А тут – ніби щось тобі не вернули,

       і пам’ять волочиться, мов парашути.

       Ходиш і забуваєш минуле.

       Забуваєш – і не можеш забути.

           

       Лише відчуваєш останнім нервом,

       зубами і складками жировими

       тонку межу, що проходить небом

       між живими і неживими.

           

       Так що вези мене, брат, додому,

       в тихому, наче спів, вагоні,

       вези мою безкінечну втому

       і спомини мої невагомі.

           

       Віддай мене товаришам по зброї,

       нехай ці печальні п’яні бандити

       тепер вирішують поміж собою,

       що з головою моєю робити.

           

       Нехай пам’ятають усі мої звички,

       голосу мерзлі глибокі озера

       й легені – чорні, як рукавички

       побитого безнадійно боксера.

           

       Скажи тій жінці, що вміла любити,

       нехай виходить з печалі своєї.

       Все, що я міг для неї зробити –

       це померти подалі від неї.

           

       Така тепер між нами різниця.

       Вклади сигарету мені до рота.

       Смерть, вона як оця провідниця –

       для неї це просто чесна робота.

           

       Теплі сни, випадкові дати.

       Все, що ти встиг запам’ятати,

       все, що побачити довелося,

       живе по смерті, ніби волосся.

           

       Поговори зі мною, братка.

       Палений найк, стара арафатка.

       Ніч пливе, сутінь хитається,

       повітря вдихається,

       видихається.

           

           

 * * *

           

       Я брав за живе,

       я служив у вдв,

       перегонив через Чехію побиті беемве.

       В мене віза германська,

       віра християнська,

       тьолка із Антверпена й партнери із Бердянська.

           

       Податковий прес,

       бізнесóвий інтерес,

       поморочені розборки з чуваками з мчс.

       Депозити в банках

       на підроблених бланках.

       Хтось сидить на Біблії, хтось сидить на транках.

           

       Сніг на гілках,

       імена в записниках,

       після всього залишається три штуки на руках.

       Пробити по базі

       номери на камазі

       і валити до Берліна з пересадкою у Празі.

           

       Нічні прогони,

       залізничні перегони,

       два п’яних капітана з міністерства оборони.

       Рвались до бою,

       потім бились між собою.

       Цікаво, хто їм довіряє їхню табельну зброю?

           

       Кров на траві,

       шита рана по брові,

       дві навиліт вогнепальні і чотири ножові.

       З прохідних дворів

       від місцевих оперів

       до гарячих горизонтів і південних морів.

           

       Поштові пакунки,

       можливі порятунки,

       мінтовські понти, заморожені рахунки,

       рвані берці,

       родичі в Америці –

       спробуй прожити з чесної комерції.

           

           

 * * *

           

       Кожного разу, коли вони зустрічалися,

       коли сварилися і сперечалися,

       все перекочувалося і не закінчувалось,

       і кожного разу повітря засвічувалось,

       з очей виганяючи найменший сумнів,

       і історія їхніх дивних стосунків

       не мала продовження і жодного змісту,

       але варта того, щоби її розповісти.

           

       Коли вони втомлювалися і поверталися,

       коли вивітрювалися і не віталися,

       боролися вперто зі своїми видіннями,

       і говорили тільки з псами і тінями,

       вони трималися болю і відчаю,

       знаючи, що тільки їхньою вбивчою,

       понівеченою, північною ніжністю

       можна посперечатися з вічністю.

           

       І коли їх вчергове ламало і кидало,

       і планети над ними пливли розхитано,

       коли їх знаходили ранками тихими,

       відслідковуючи їхнє дихання,

       вони зупинялися в мороці теплому

       й освітлювали навколишню темряву

       зірками, сигналками й сірниками,

       переплітаючись язиками.

           

       І кожного разу, коли їх відспівували,

       відстрілювали і хором підспівували,

       ніби життя кримінальних ангелів

       вичитували з церковних Євангеліїв,

       переповідали їхню історію,

       темну, спотворену і нескорену,

       переписану,

       недоговорену,

       ними самими

       вкотре повторену.

           

           

 * * *

           

       Це і є життя –

       її серцебиття,

       її медичні картки,

       її проїзні квитки,

       кожна з її речей,

       фарба довкола очей,

       час, який минає,

       коли вона засинає.

           

       Це й була боротьба –

       чорна скашна труба,

       братні хрипкі баси,

       вимотані голоси,

       вересневі міста,

       вся її гіркота,

       терпкість, яка зникає,

       коли вона замовкає.

           

       Коли стирає листи,

       залишає пости,

       падає в ліжко своє.

       Коли усе, що є:

       подорожні мішки,

       бібліотечні книжки,

       бите армійське взуття –

       це і є життя,

           

       коли застуда стара,

       коли вона завмира

       і говорить: стривай,

       давай пізніше, давай

       іншим разом, бери

       випалені прапори,

       які я сама несу,

       в нас ще стільки часу.

           

       В неї місяць в руці,

       змії в рюкзаці,

       співи в голові –

       злагоджені,

       хорові.

           

           

 * * *

           

       Колись вона жила в цьому будинку

       і поверталася серед ночі додому,

       минала школу і трамвайну зупинку,

       яку перенесли кілька років потому.

           

       Коли була зима й вона не мала роботи,

       сусіди бачили, як вона сидить і читає,

       дивлячись на засніжені дахи напроти,

       схожі на рисові поля в Західному Китаї.

           

       А влітку, коли приходили ранки

       і зливи стягувались і виливалися,

       у барі внизу юні американки

       пронизливо співали і цілувалися.

           

       Цілування було безкінечно довге,

       співали вони жагуче й фальшиво.

       Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре,

       не було порожньо і не було паршиво.

           

       Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети,

       що постійно тут крутяться в тузі й бентезі,

       хоча би іноді позичали їй сигарети

       і присвячували свої жахливі поезії.

           

           

 * * *

           

       Схожі на озера країни, в яких ми жили,

       стоять за нашими спинами,

       в нашому щільному минулому.

       Що лишається тобі від озера?

       Лишаються крига й туман, сплески води,

       голоси та відлуння

       в ранковій тиші.

           

       Ми жили в цих містах, ми пам’ятаємо ці країни,

       ми бачили, як вони змінювались, і хотіли,

       аби вони змінювались на краще.

       За нашими голосами можна було дізнатись,

       де обривається берег.

           

       Лишаються тіні дерев і перехожих,

       лишаються довгі зелені водорості.

       Лишається світло, на яке озираєшся,

       навіть коли його зовсім

       не видно.

           

           

 * * *

           

       Я чекав, коли закíнчиться це тепло,

       як закінчується вугілля на кораблях,

       спливе туманом, ніби його не було,

       відійде сонцем на вересневих полях.

           

       А ось коли воно закінчилось і попереду лише зима,

       і щоби обійти її – потрібні роки,

       я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима,

       що мене зупиняє дотиками руки?

           

       Мене завжди тримали чужі голоси,

       які я щоранку чув за своїм вікном,

       продавці в крамничках й безтурботні пси

       під небесами, вибіленими вапном.

           

       Мене хвилювали нетривкі холоди,

       які проступають в повітрі з потойбічних меж

       і охолоджують втомлене серце води,

       аж воно зупиняється врешті‑решт.

           

       Тоді чоловіки і тихі жінки

       в темних кімнатах ховаються до пори

       і викидають зранку готельні важкі рушники,

       мов при капітуляції прапори.

           

       Тоді сніги збираються, мов птахи,

       напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух,

       і сідають насторожено на холодні дахи,

       і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук.

           

       І падають без зупинки та вороття.

       Мов дирижаблі, поміж деревами усіма.

       І щоби їх оминути, не вистачає життя.

       І щоби їх перейти, потрібна ціла зима.

           

       Тоді лише срібне повітря й глибокі поля.

       Випадкових снів золота земля.

       Тоді лише твого серця неспокійна хода –

       гірка, наче вода,

       солодка, наче вода.

           

           

Маріанна Кіяновська

До ер

           

        

 

           

       Маріанна Кіяновська (народилася 1973 р. в Жовкві) – письменник, перекладач зі слов’янських мов. Автор семи поетичних збірок («Інкарнація», 1997; «Вінки сонетів», 1999; «Міфотворення», 2000; «Кохання і війна» (у співавторстві з Мар’яною Савкою), 2002; «Книга Адама», 2004; «Звичайна мова», 2005; «Дещо щоденне», 2008), книги оповідань («Стежка вздовж ріки», 2008), низки есе тощо. Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка.

       Перекладає Б. Лесьмяна, Ю. Тувіма, Л. Стаффа, Е. Ткачишина– Дицького, Т. Шаламуна, інших поетів. Живе і працює у Львові.

        

 

           

 * * *

           

       Якщо коротко, знову осінь, а ти десь там.

       В канделябрах дерев згорають прижовклі свічі.

       Я не можу без тебе – говорю твоїм листам,

       Це занадто любов, аж несила дивитись в вічі.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло –

       І неназивання речей, що старіли з батьками.

       Тут протяг хизується вмінням пробачити зло

       Одним лише пострілом в око віконної рами.

       Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим,

       Бо ти тут не ворог, а син, що крадеться, мов злодій.

       І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим

       Тебе і твої непташині уривки мелодій,

       Півправди історій, розказаних просто з розмов,

       Розхристані титри – і врешті шматки божевілля…

       …А потім нарешті сміттяр і сусід‑птахолов

       Твої мимовільні сліди на деревах забілять.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Львів – стоколісний ліс. А ти – прозорий звір.

       Вечірньої пори вступивши в срібло броду,

       Прикинься солов’єм і тишу перевір,

       Зійди з гори відлунь – і випий мертву воду.

       Хай тінню зацвіте тройзілля у яру,

       На світлій голизні – як голос на папері.

       Лиш не полюй мене, якщо я перша вмру:

       Я теж плачу ціну за привідкриті двері.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Ходить посеред вулиці віхола крадькома.

       Ким би сніги не були ці, то іще не зима.

       Хмара дахами дибає, зорі ростуть вві сні.

       Раптом запахло рибою місяцю у човні.

       Камені Anno Domini – в сітях промерзлих віт.

       Стукає у вікно мені вийнятий з часу світ.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди.

       Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними.

       Ти іще молодий – так, як гори були молодими,

       Доки їх не навчили старіти міста і сади.

       Ти іще молодий – і тотожний котромусь із трьох.

       Я не можу збагнути твого повсякденного міфу:

       Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу?

       Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог?

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Наші міста – під високими травами.

       Мури зруйновано пращами.

       Колами, колами лунко вмирали ми,

       Так і не ставши кращими.

       Діти з дідами, кістка до кості, –

       Перлом живим нанизані.

       Вуж з‑під ожинника кличе у гості –

       Темний над світлоризими.

       Згаслим на заполочі – пробачимо.

       Справимо їм поправини.

       Але не встанемо і не заплачемо –

       В наших містах під травами.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Ти все ще здатний чути острови.

       Ти все ще знаєш географій межі.

       Та на кристалах зжухлої трави

       Вже проступають прожилки пожежі.

       Лише найменші з островів і трав

       Наскрізним володіють володінням.

       А решта світу вмерзне в льодостав –

       В його тривання перед змерехтінням.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Віруй, що світ цей білий – стрімкий, як вежа.

       Мукою пахне у лісі.

       Воями.

       Кіньми.

       Спалення відьом.

       Довга, як смерть, пожежа.

       Душі підперто звугленими коліньми.

       Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом.

       Стане при згарищі босим.

       Дівчина встане.

       І заридає кров’ю осліпла варта.

       Дим вознесеться в небо – і там розтане.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Я ні про що не згадую. Я є.

       Знамення протоімені – криниці –

       Гулкі, простоволосі, темнолиці –

       З джерел і надр отримують своє.

       Знання і сни – як дотики. В ковтку

       Води – тінистість іншого напою.

       Тож не спиняй, не спи мене рукою –

       Я все одно впадатиму в ріку.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Незримий, як зозулина провина,

       Іде годинник – швидше, аніж час.

       Минає ніч, як світу половина,

       І тінню проминає нас – крізь нас.

       А той, що вічно відчиняє двері,

       Предивний птах з незапахом землі,

       Зненацька проступає на папері

       Зі струпами на кожному крилі.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Сухі монастирі порожніх гнізд

       Були як зорі, скинуті із неба.

       Тривав великий журавлиний піст –

       І наставала радості потреба.

       Ти міг лиш чути – бачити не міг:

       Монахи з протрухлявілих шпаківень

       Молились, щоби випав перший сніг

       У ніч, коли озветься сьомий півень.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Клинопис на корі – і прожилки, і жили –

       Неначе сіра сіль, облизана на скін.

       Живих кленових риб червоне й срібно‑біле –

       Невловне і летке. І сонце – навздогін.

       Я вся на їх губах, неросяна краплина, –

       Тоненька мимохіть, прозора крадькома.

       Відчалюють човни, як сказано в хвилинах.

       Їм дихає в сліди зіщулена пітьма.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Прозорі речі простору прозрінь,

       Де тіні тінь наскрізь проймає воду.

       Мов камінь – янь. І наче іній – інь.

       Я геть інакше вистраждав свободу,

       Ніж решта тих, що у мені, що я.

       Хоч кожне «я» запитує про Бога.

       Не блискавка, а річки течія.

       Не істина, а імені дорога.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Діаманти суцвіть у короні князівни броду.

       Я вдихаю повітря – навіть кроки проміння повні.

       Ти триваєш, як бог, твориш землю і твориш воду

       У долонях, з яких я спиваю суничні повені.

       У небесних озерах стрибають між хмар зайчата,

       Полохливі й нестримні в царствах, де все можливо.

       Я між ними – одна із сущих, і я крилата.

       І безмежна, як світ. І безмежно жива – як диво.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Складало крила дерево у сніг –

       А я тобі не вірила до ранку.

       І поцілунки нас збивали з ніг,

       Лишаючись слідами біля ґанку.

       Тихесенько заходило у дім

       Повітря – й ворушилося під ліжком.

       І усміхалась оком золотим

       Маленька чорна стронцієва кішка.

       Тремтіли тіні, ніби наші – ті –

       Залежали від дотику до тіла.

       І золотіли інші – золоті –

       Яким зима довищенту зотліла.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Архангели, що випадають з крил, –

       То перша спроба перепрочитання

       Простоволосих вершників з могил,

       Яким межа відкрилася остання.

       В снігах лежать скрижальні письмена,

       А на снігах – сліди від ніг і палиць.

       І легко забувається війна,

       Хоч чорні круки ще недоблукались,

       Йдучи за сонцем і супроти зір,

       Жируючи за табуном на паші,

       Німіє звір, бо розуміє звір,

       Що кожна кров впаде у душі наші.

       Вогнями в ніч вгризаються міста.

       Спустошені прибулими знізвідки.

       Їх кінцесвітні спрага й нагота

       Є одкровенням про пришестя Свідка.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       У землю увійди – і так собі заплач,

       Як плакав немовлям, коли не стало лона.

       Хай котиться душа, немов ґумовий м’яч.

       Трава збагне печаль – і зробиться солона,

       Заплутає сліди земних твоїх ходінь

       Вкоріненим у ґрунт, просоченим у камінь.

       Тавро вросте в чоло – густе, як світлотінь.

       А ти усім прости – і ухопись руками

       За ниточку тонку, за теплий промінець,

       Нічого, окрім книг, не залишивши в хаті.

       Я знаю майже все про темний твій кінець.

       У нас одна ціна за сяйво благодаті.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Я спіткаю тебе не при камені – на траві.

       Хай роса аж до ранку медами між нами міситься.

       Вісті й істини дві у вужа живуть в голові,

       Нас же двоє несмерклих із темного боку місяця.

       Я спіткаю тебе. Не печалься, що мало встиг.

       То покутна ціна утеклого з небосхилу.

       Ми надкусимо хліб і зап’ємо вином. Ти з тих

       Хто дає імена речам – і втрачає силу.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Мені з передсвіту дано і наречено див.

       Ходила водою – і в лід замовлянням вертала.

       Ти ж бачив лиш жінку – і довго за мною блудив,

       Щоб я із непам’яті пам’ять тобі відшептала.

       ……………………………………………………

       І вибрав не царства без ліку, а жменю піску:

       У чистому полі мати коня і вітер.

       ……………………………………………………

       І скресла дорога – і перемінилась в ріку.

       ……………………………………………………

       А смерть – це коли вилити душу з відер.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Очі воском печуть свічі:

       Ми у хату прийшли з морозу.

       Колядою тремтить вночі

       Довга вервечка верболозу.

       І стоїть на столі кутя –

       Знаком радості цього дому.

       І рождається в світ Дитя,

       Щоби нас іскупити в ньому.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Умащена туманами, твоя,

       Вже за межею, ще перед порогом,

       Із теплих рук випорскую – змія,

       Без одягу, без страху, без нічого.

       Напийся мною. В цих заплавах птиць

       Роками сподіваються на зливу.

       Лежу – можливо, надто горілиць –

       Приборкано, смиренно і щасливо.

       І котить жовте сонце скарабей,

       В зеніті зупиняючись неначе.

       І ти цілуєш із моїх грудей

       Живу солону сокровенність значень.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити,

       Спосіб сукати нитку з твердої вовни.

       (В Ноя, в його ковчегах, – бездонні квіти,

       Ними високе небо у горах повне.)

       Рівно і просто: притча доточить притчу.

       (Праперевізник сушить веселі весла.)

       Човник снує по кроснах. Я тчу – і витчу

       Радість, якою знову стаю воскресла.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Світ розгойдує осінь – і скоро вона впаде

       І утвердиться в праві на клаптик живої тверді.

       Простір стиглого світла. Метафора саду, де

       Навіть вигаслі крони не мають ознаки смерті.

       Повертання в початок, в начало усіх начал –

       Вічний маятник листя, його кожнорічна злива.

       Розпромінена тиша, глибока, немов печаль,

       З надр якої росту, як дерево, – всещаслива.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі,

       Полювання на риб з плавниками сухими, як скло.

       Камертон неплачу ще належить речам і предтечі.

       Скільки ж війська того у кольчугах пробитих лягло?

       Силу важили сіллю. Далеко ішли висипати.

       Закурганіла кров у підводних чумацьких степах.

       Ми з тобою тривали – і нам не хотілося спати:

       Боронився від сну за пітьмою захований птах.

       Позбувались страху. Залишалися – рана на рані.

       В Божий день називання імен і приблуд, і царів,

       Будуть явлені нам імена – золоті і останні,

       Навіть риб і морів імена, навіть тих ятерів…

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Мовчу – заради тебе. Ти апостол

       Мого минання в сутіні крихкій.

       Велика віра потребує посту

       Заради воскресіння. Голос твій

       Приходить в мене з іменем Господнім,

       Що над зникомим вічне вознесе.

       Мовчу. Мені відкрилося сьогодні,

       Що лиш мовчання означає все.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє

       Надто теплого дня загусає в дими.

       Догорає припізнене листя черешні,

       І припізненим сяйвом палаємо ми.

       Та полює на нас укоріненість в тверді.

       Павутина лежить, як на серце сильце.

       На твоєму лиці – колір запаху смерті.

       І бракує душі не повірити в це.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Осмислюю тебе на приступці трамваю,

       Бо коні наших зір розсипались в пітьму.

       На все, чому ти є, я тихо зачекаю.

       А потім – назавжди, навіки – всеприйму.

       Є ритм серцебиття і ритм каменування,

       Недавність одкровень, несталість заборон.

       Я – сенс твоїх знамень, бо я тобі остання,

       Цілюща, як вода, невпіймана, як сон.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцім

       Нічийної мудрості брості хмільного тепла.

       Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці,

       Відбита, як місячний промінь від битого скла.

       Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить,

       Тривання далекого крику чи зойку в імлі.

       Розкажеш мені про освенцім – і станеш ледачим,

       Як кожен месія, який опинився в землі.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу,

       Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене.

       Я пригадую нас золотими, тому я не плачу.

       Я пригадую нас голубами – і це не мине.

       Ми не мали нічого у світі – ні часу, ні дому.

       Наставали сонця – і минали, як наші сліди.

       Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому,

       Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Мандрівки мої далекі.

       Пороги мої високі.

       Поради мої порожні.

       Обличчя мої сумні.

       Дощенту цвітуть лелеки.

       У стеблах вирують соки.

       Зачумлені подорожні

       Заплакані по мені.

       Мовчатиму надто довго.

       Світитиму надто чисто.

       Молитви – як гуси сірі,

       Від обрію до ножа.

       На лезі – дещиця Бога,

       І навіть дещиця міста,

       І навіть дещиця віри,

       Неначе суха іржа.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Дидактика смерті. Ти тяжчий мені від брата.

       У цьому повітрі, у духові воску і хмелю,

       Чорніє стежина, хитається холодом хата,

       В якій я тебе нагодую і постіль постелю.

       Ти звіром не став, бо висмоктував соки з пожежі,

       Націджував згарища в ночі, серця і горнятка.

       Ти – простір пратворення. В тобі здригаються межі,

       Коли ти ідеш іменами від зла до початку.

           

       2002

 

           

 * * *

           

       Люблю тебе тут. Такого, як є. Такого.

       Такого далекого, рідний, чи як тебе ще?

       Ми мовчки і кожен по‑своєму віримо з Богом

       В нічні голоси, і в пророцтва, і в смерть під дощем.

       Це правда про нас. Бо неправди про нас – мов ями.

       З мовчання в мовчання ламаю словам хребти.

       Між нами – подоба смерті, подоба брами.

       Люблю тебе – тут. За це мені – там – прости.

           

       2002

 

           

Олег Коцарев

Жовтий тхір

           

        

 

           

       Олег Коцарев народився 1981 року в Харкові. Поет, прозаїк, критик, журналіст. Мешкає в Києві та Харкові. Автор поетичних книжок «Коротке і довге» («Смолоскип», 2003), «ЦІЛОДОБОВО!» («Факт», 2007, у співавторстві з Б.‑О. Горобчуком та П. Коробчуком), «Мій перший ніж» («Факт», 2009), «Збіг обставин під Яготином» («АРГО‑Риск», 2009, з перекладами на російську) та книги оповідань «Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого» («Смолоскип», 2009).

       Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Молоде вино», імені Валер’яна Підмогильного та премії часопису «Кур’єр Кривбасу». Стипендіат програми Homines Urbani на Віллі Деціуша в Кракові.

        

 

           

Жовтий тхір

           

       Які ж недоречні бувають назви!

       Наприклад, станція метро «Майдан Незалежності»

       Нагадує противний старий міліцейський відділок,

       Площа Вагнера –

       Проста, ніби монета, і констатуюча,

       Однойменне метро трохи краще, але надто світле,

       На проспекті Тичини – сам лише пізній Тичина,

       На провулку Аптекарському

       Не лишилось аптеки жодної,

       А на Королеви Ядвіги

       Ніч розсипає червоні коралі дворів

       І знекольорені довгих дерев смарагди…

           

       Хвилі нічні

       Блукають серцями й пустими кімнатами.

       «Тільки б не самотність», –

       Задихається стеля,

       «Самотність, труд, мовчання», –

       Говорить шибка,

       Й лише жовтий тхір іграшковий

       Сміється нестримно

       І плеще в долоні від радості,

       Вмостившись

       Біля вікна,

       Ніби біля вікна автобуса,

       Дивлячись,

       Як надихається свіжість ночі

       І розганяється

       Вулиця під назвою

       Вулиця Кохання,

       Ех, яке ж фантастичне

       Кохання

       Й фантастичний

       Жовтий тхір.

           

           

Нефи теплих долонь

           

       Автомобілів заповнена вулиця

       Рухалася повільно,

       Як ланцюг старого годинника,

       Амброзія на узбіччі

       Гойдалася тихо,

       Із‑за гори, з‑за грудастих хмар

       Виривалися сліпучі промені,

       Й у повітрі починали метушитися комахи ноосфери –

       Спалені книги, одцвілі розмови,

       Мелодії приспані,

       А назустріч затору

       Порожньою смугою виклично

       Нісся фіолетовий кабріолет

       (кабріолетовий фіолет)

       Зовсім без водія,

       Й лише на сидінні задньому

       Жінка

       Силою свого погляду

       Крутила кермо,

       Натискала педалі

       І все таке,

       А під теплими нефами її долонь,

       Поверх візерунків шкіри

       Було нанесено й мої відбитки пальців,

       Ніби

       Палімпсести.

           

           

Гробки

           

       Ти не повіриш, як біжить,

       Із русла вирвавшись, вода,

       Вкриває острови, мости

       І випиває день до дна.

           

       І риби згризли вати сон,

       Вже, як птахи, в дерев гілках.

       В гілках, заритих по коліно

       В воду, радість, ріст і жах.

           

       Примружить сонце кольори

       Й завмерлий цвинтаря кашкет,

       Де твої букви на хрестах,

       Незграбних і чужих іще.

           

       Архітектура цих гробків –

       Бездонний річковий експрес,

       Оглушливо шепоче так:

       «Щоб ти втонув, згорів, воскрес!»

           

       Горять луки, пухкі гілки

       Стискають м’яко горла пульс.

       Це рід. У паводок очей

       Його я злякано дивлюсь:

           

       Йому потрібен я – не я,

       А нова гілка, й хруст, не рух.

       Я втік. Я встиг. І здивувався

       В небі чорногуз чи крук.

           

           

Порт Поділ

           

       Так спокійно сідають на плечі

       Кольори припортових небес.

       Дощ потреться об руку, і вечір

       Позіхне, в світла плямах увесь.

           

       У кварталах, квадратах, трамваях

       Кожна вивіска – ніби браслет.

       Я по сходах з гори поспішаю,

       Ти ідеш між вогнів по шосе.

           

       Так осінньо скрутилось бароко

       В зелень бань і наличники хмар,

       Замість слів – лиш калюжі, і збоку

       В мокре небо відходить базар.

           

       Значить, мовчки слова відчувайте,

       Як летять повз майдани думки,

       Пам’ятайте, любіть, пробачайте.

       В річці плавають згаслі роки.

           

           

Олія

           

       Емоції гострішають,

       Іржа трохи зникає

       З контактів,

       Коли

       Під вечір транспорт засинає,

       Мов якийсь джміль на зиму.

       І от стоїш ти на порожній трасі

       Бетонній,

       Наприклад, коло роздоріжжя на Прилуки,

       Й секунди утікають стрімко так,

       Що ти вже розрізняєш запах різних трав.

       Але знаходиться водій,

       Котрий тебе врятує,

       Розгониться до ста тридцяти двох,

       Кермо відпустить

       І, ніби хліб, ввійде в розтале масло вечора.

       Веди, святий Миколо, не впускай,

       Частуйся сидром своїх придорожніх срібних трав!

       З‑під хмари сонце спуститься,

       Обшпаривши востаннє

       Олією оливковою небо,

       І хмари гоняться за сонцем – і наздоганяють,

       Ви женетесь за хмарою – й наздоганяєте,

       За вами ластівки летять – наздоганяють

       У естафеті одна одну,

       І ти знову засинаєш,

       Бо не несуть вони ні добрих, ані злих новин –

       Просто у них

       Вечірня

       Олімпіада

       Над кількома лівобережними провінціями.

           

           

Свобода

           

       Свобода – як легкий голод,

       Свобода – як добрий апетит!

           

       Це коли ти виходиш із дому

       І в кишені маєш картоплину варену,

       Заходиш із нею до парку,

       Кидаєш далеко вгору,

       Й поки вона летить,

       Не чуєш нічого на світі.

           

       Це йти хвостом пухнастим

       Стежки в горах над морем

       Удвох

       Та співати.

           

       Це коли просто не можеш

       Увімкнути м’язи,

       Щоб підвестись

       І зробити щось,

       Коли гризеш себе за хвіст

       Серед рудої глиці.

           

       Це коли так тяжко

       Вслухатися в тишу,

       Коли зовсім нестерпно

       Витримати

       Грім згори.

           

       Але все одно я якось не хочу

       Віддавати її,

       Навіть за купу зібраного

       Жовтневими двірниками листя,

       Навіть за каштани й жолуді,

       Навіть за дружбу,

       Навіть коли зупинку скляну,

       На якій я переховуюсь від зливи,

       Скасовано.

           

       Тільки на одне

       Інколи хочеться її обміняти –

       На запах ремонту взуття,

       Чи не найкращий у світі запах,

       Котрий пружно і м’яко тягнеться так,

       Немов найсмачніший у світі язик.

           

           

Птахи

           

       Мої друзі сміються

       Й фотографують качку,

       Щоб відіслати її емемескою

       Дочці,

       Яка подорожує з класом.

           

       Я гостюю в них

       У дитячій кімнаті

       З паперовим стрижем на стелі,

       Й через це

       Щоночі

       Робити волосся моє сивішим

       Приліта не хто‑небудь,

       А добра фея.

           

       Ось вона:

       Бере ще одну волосинку

       Й фарбує найтоншим пензликом,

       Цілує в лоба,

       І від цього я сплю трохи спокійніше,

       Ніби це ти мене рукою погладила.

           

           

На поворотах історії

           

       Кам’яні

       З‑під балконів

       Падають голови,

       Мостам, розв’язкам

       Випаде

       Зводитись наново

       На поворотах

       Історії

       Відійди в тиху вуличку набік,

       Скажімо,

       В Покровську:

           

       Серед джмелів,

       Бордюрів беззвучних і променів

       Особливо відчуєш,

       Що, як би і що там

       Не…

       А кожен твій рух,

       Кожне слово твоє

       Лишається в повітрі

       Й триває, триває…

           

       Чи відчуває

       Це той,

       Хто з тобою поруч?

           

       Як усе сказане й зроблене

       Стоїть незворушно

       Понад дахами,

       Понад новими

       Розв’язками вже і мостами?

       Ніби тяжка й невагома

       Зелена вода у кар’єрі.

           

           

Вікна і двері

           

       багато років

       станційний ліхтар

       з апетитом глядить на самшитовий кущ

           

       пасажир швидкого поїзда

       вперся поглядом

       каштановим

       у вікно

       повз яке проскочила станційка

           

       «сумно мабуть – думає –

       бути на такій станції

       повз яку лиш проносяться

       швидкі поїзди

       лиш зачісують

       кущі біля перону

       своїм світлом

       своїм вітром»

           

       «сумно мабуть – думає жінка

       що торкається тонкою рукою

       дверей станції –

       сумно мабуть отак

       пролітати повз станцію

       і знати що ніколи‑ніколи тут

       не зупинишся і не вийдеш

       ніколи не здолаєш

       рудий віконний наліт»

           

       а чорна земляна жаба на сходах

       здавалася каменем

           

           

Не про те

           

       Дідусь намагався мене навчити

       розбиратись у радіодетальках,

       показував і пояснював,

       а я лиш дивився і думав, що

       ця зелена штука нагадує мені

       залізничну цистерну,

       а вечірня лампа тим часом м’яко, гуманно різала око.

           

       Через шість років я каменюкою розбив

       вікно скасованого дитячого садку

       і, тікаючи, думав лише про неспівмірність

       гладкої сторожихи

       та дрючка стрункого,

       з яким вона за мною гналася.

           

       Завжди я думаю

       не про те.

       От і тепер –

       за якусь секунду я натисну кнопку,

       оксамитові клени напнулися,

       розумієте, ще мить – і я натисну кнопку,

       але думаю

       лише про те, що одночасно

       загорілося зелене світло

       на всіх світлофорах цієї вулиці,

       перетворивши простір

       у безкінечну бадьору нічну злітну смугу…

           

           

П’ять життів

           

       Я сиджу в МакДональдсі

       За столиком на подвір’ї,

       Навпроти мене оса,

       І ми

       Вдвох

       З однієї ложечки

       Доїдаємо морозиво –

       Біло‑червоне колесо.

       За три години

       Я щезну з цього міста,

       Я випрошу

       В найближчому офісі чи магазині

       Папірець «А чотири»,

       Напишу листа,

       Заліплю ніжно язичком конверт

       І підпишу вигаданою місцевою адресою.

       Лампи на виході

       З метро

       Вмикатимуться, блимаючи, ніби це гроза,

       Мозаїки плодових дерев

       Швидко тьмянітимуть,

       Спеці

       Пасуватимуть холодні слова,

       Чудові літні тіні вечірні

       Розіллються землею,

       Як чорна олія,

       Біля кіосків люди будуть гратись на телефонах в ігри,

       І він їй скаже:

       «Оксанко, я добрав тобі ще п’ять життів!»,

       А в цей час інший

       Непомітно гладитиме Оксанину руку,

       Піднімаючись усе вище.

       Тіні двох дерев

       Таємно сплетуться,

       Й на кілька хвилин зірок не стане видно,

       В парках принюхаються невидимі

       Невідомі куниці,

       А я щезну з цього міста

       За півгодини.

           

           

Річкові вогники

           

       І коли їхній танець скінчився,

       Він мить постояв і

       Вийшов невидимо‑смугастою підлогою

       До канатів біля виходу з корабля,

       На якому щоночі

       Відбувалася ця дискотека,

       Обперся об щось

       І дивився, дивився, дивився на берег,

       На нього не сходячи.

       Вервечкою навколо

       Стояли катери,

       А з іншого боку річки

       Ритмічно пульсували візерунки фаєр‑шоу,

       Дном червоним

       Швидко рухалися

       Чорні черепахи,

       Вилазили на катери,

       Захоплювали їх і сунули на південь.

       Катери розминались у річці,

       Активно підтримуючи форму,

       Місяць за так

       Роздавав усім охочим свій колір

       І стримувався, не казав «так»,

       Не наважуючись казати «ні».

       А він – він і далі стояв,

       Не чуючи кроків позаду,

       Не чуючи дихання знизу,

       Стояв і дивився,

       Мов ідіотський світлофор,

       На якому водночас загорілися

       Три вогники.

           

           

Портрет

           

       Де поставити її портрет?

       На робочому столі?

       Відволікатиме і затреться.

       На стіні?

       Буду переживати за стан її здоров’я.

       Можна ще на кухні,

       Біля килимка

       Китайського,

       На якому хазяї квартири

       Написали молитву «Отче наш»,

       Та вона подумає,

       Що це знущання,

       Але ж, маленька, це неправда!

       І я пішов у театр,

       Тільки там не вистава була,

       А концерт, оркестр,

       І контрабас виглядав –

       Ніби з картини Василя

       Єрмілова,

       А в перерві я трохи забуксував,

       Спізнився на друге відділення,

       Піднімався порожніми сходами,

       Озираючись,

       І поки ніхто не бачив,

       Дещо дістав з‑під сорочки

       Та замінив

       Її ч/б фотографією

       Портрет

       Акторки Недашківської,

       Так що театрали,

       Спускаючись,

       Думатимуть:

       «Нічого акторки тоді були!»

       А я після концерту

       Вийшов з театру,

       Й мене обійняв і почав цілувати

       Вечір,

       Холодний зоряний вечір,

       Старий гомосексуаліст.

           

           

Найосвітленіший квартал

           

       Мабуть, мені пощастило –

       Всі неприємності

       Чи майже всі,

       Що зі мною і в мені стаються,

       Стаються справедливо,

       Заслужено,

       Як призи в літературному конкурсі.

       От і цього вечора

       Справедливість тріумфувала.

       Вона танцювала

       У кількох найосвітленіших

       Кварталах,

       І в ритмі її рухалося все:

       Жінки у пташиному пір’ї,

       Із залізними щитками на чобітках,

       Чоловіки небриті з кулеметним сміхом

       І в мурашиних окулярах,

       Хутро вересневе квіткарів київських,

       А також саме в ритмі справедливості

       У кориді повітряній

       Запах сміття – ах, переміг

       Запах туалетний,

       І я в нових туфлях,

       Як об щось перечіплявся,

       Здавалось, що теж

       Танцюю

       Запальне щось із нею,

       Зі справедливістю,

       Тріумфальною,

       Непомильною

       Й неподільною,

       Мов оці мої десять гривень.

           

           

Галина Крук

Запасний вихід

           

        

 

           

       Галина Крук – письменниця, літературознавець‑медієвіст, перекладач. Народилася 30.11.1974 у Львові.

       Авторка поетичних збірок «Мандри в пошуках дому» (Львів, 1997), «Сліди на піску» (Київ, 1997), «Обличчя поза світлиною» (Київ, 2005), а також численних публікацій у літературній періодиці. Поетичні та прозові твори ввійшли до багатьох альманахів і антологій, перекладалися англійською, німецькою, шведською, російською, польською, литовською, сербською, хорватською, каталонською, португальською та іншими мовами.

       Авторка низки творів для дітей, а також двох дитячих книжок «Марко мандрує довкола світу» і «Найменший» (2007), перекладених 15‑ма мовами (міжнародний проект літератури для дітей «Step by step», Нідерланди).

       Перекладає з польської, російської, білоруської мов.

       Лауреат міжнародних літературних конкурсів «Гранослов» (1996) і «Привітання життя» ім. Б.‑І. Антонича (1996), стипендіат програм «Gaude Polonia» міністра культури Польщі (2003, 2010), Homines Urbani на Віллі Деціуша у Кракові (2005) та Балтійського центру письменників та перекладачів на острові Готланд (Швеція, 2007). Член Асоціації українських письменників. Живе у Львові, викладає зарубіжну літературу у Львівському національному університеті імені І. Франка.

        

 

           

Lindenstraße

           

       мовчання – це така довга алея між липами,

       де слова набухають у горлі, мов алергія,

       і здається, що з хмар цих, за літо вицвілих,

       ніхто ще не падав –

       ні ангел замріяний,

       ні снігу розпатране пір’я

       людина, що випадково опинилася поруч,

       дає мені зрозуміти звичайні речі:

       ідучи самісіньким краєм життя,

       тримайся за поручні,

       вдихаючи – видихай

       і нехай не до речі

       згадуються деталі іншого часопростору

       і на кожному роздоріжжі пам’ять

       виймає якісь засмальцьовані карти,

       на яких вже немає місця для зустрічі

       і місця для ніжності,

       але завжди залишається місце для втрати…

       бо життя насправді – це те,

       що ми втратили,

       не розпізнали за даґеро– й стереотипами

           

       бо пам’ять, як правило, зраджує

       бо карти, як правило, краплені

       бо всі слова, якщо вірити картам і пам’яті, –

           

       липові

           

           

 * * *

           

       вулична пташка дощ

       видзьобує з наших розмов

       раціональне зерно

       перелітна пташка душа проситься у тепліші краї

       а рідкісна птиця любов

       в таких недоступних місцях кладе гніздо,

       що ні один орнітолог‑лох не знайде ні його, ні її

       будемо жити тут на пташиних правах,

       на темному боці місяця

       вересня, дев’ять з половиною днів

       доки море б’ється в істериці і осувається Карадаг,

       запливатимемо в портвейни – найзатишніші із портів.

       не даватимем волі словам, бо слово не горобець,

       бо невблаганний час стежить за нами в приціл,

       бо між журавлем у небі й синицею в жмені

       щодня розривається серце

       і сонце знову сходить

       на манівці

           

           

 * * *

           

       Буває, Господь сотворить когось без запобіжного клапана,

       дасть йому шкіру таку тонку, щоб на вилицях тріскала,

       заллє йому попід шкіру кров, щоб на асфальт крапала,

       і пустить його найдовшою у світі доріжкою.

       Мовляв – іди собі, людику, недосконала конструкціє,

       нібито все при тобі: і нозі, і руці є

       тільки немає в тобі

       для щему ущелини

       для сльози сльозоточини

       для душі віддушини.

       І несе в собі чоловік, скільки може винести,

       по самі краї заливається оковитою,

       але як би душа у п’ятах його не билася,

       а – не передбачено ніякого запасного виходу.

       І живе собі чоловік, аж ходова зноситься,

       аж Господь на техогляді зглянеться – і не пропустить.

       І під тиском обставин бухає кров носом.

       І лежить чоловік на шляху.

       І – ні пари з уст.

           

           

Кохання на відстані

           

       зачитані до чорних дір листи,

       і вже з рядка в рядок не доповзти,

       не пронести підбите тіло змісту

       повз розділових знаків блокпости

           

       у цих листів засніжених полях,

       де навіть галочка від нігтя твого – птах

       реліктовий, у кров стирати лікті –

       повзти nach Osten, або просто нах…

           

       у цій давно не азбучній війні,

       де окликів надривні позивні

       обламуються в мертвому ефірі,

       морзянку серця не вловить мені

           

       є простір, але часу – на нулі,

       щоб всі крапки розставити над «ні»

       суцільна терра коґніта розлуки –

       їй всі на світі мапи замалі

           

       а там, де починаються рядки,

       там над письмом, від ніжності крихким,

       сидиш таким самотнім чоловіком,

       що й літери тікають з‑під руки

           

           

 * * *

           

       тримаєш на прив’язі жінку, що каже мені «зателефонуйте пізніше»

       безбарвним голосом каже, напевно, всоте

       за кожним разом втомлено трубку вішає,

       думає: скільки можна дзвонити, якась ідіотка…

       я їй не вірю, передай, що я їй не вірю,

       цій її впертій брехні,

       цьому її голосу.

       вистукую номер, стискаю мобільник, звірію –

       коли ж вона врешті зіб’ється у свідченнях, втомиться

       «зателефонуйте пізніше… пізніше… пі… пі…»

       скажи їй, що часом буває запізно, що часом буває,

       що абонент вибуває з гри, що свічок не варта,

       і взагалі‑то: жінка на прив’язі – кепська варта

       для чоловіка, який себе поважає.

       дай їй відпочити, відпусти її пораніше

       хай піде собі на каву або до спа‑салону,

       подумай про інших, подумай врешті про інших –

       поповни рахунок,

       заряди батарею,

       повернися в зону…

           

           

 * * *

           

       називала рибою, не просила нічого взамін

       тільки знати, що я десь є на оцьому світі

       білому, наче сіль тропічних морів,

       що в’їдається в шкіру

       і жодною рідиною її не витравиш звідти

       казала, що буде писати, не питала адреси, а втім

       завжди присилала поштівку з якогось незвичного міста,

       де (на поштівці тобто) руїни старих стін

       чи страви місцевої кухні та кілька слів:

       що скоро повернеться, що вже видно світло

       в кінці тунелю і що це, безумовно, не поїзд

       називала рибою

       писала, що дуже хоче торкнутись рукою

       я не заперечував я чекав я навчився плавати

       я вивчив напам’ять усі прибережні води

       я перестав виходити на берег,

       щоб її не проґавити,

       та вона – не приходила

       я забув, як це – розмовляти і як це – дихати,

       врешті‑решт я зробився рибою,

       мовчазною і сильною

       то якого такого милого

       якого такого милого

       вона повернулася

       і з води мене вийняла?

           

           

 * * *

           

       є така форма людських стосунків – колишні коханці

       минула ніжність часом находить як рецидиви хвороби:

       болісне набрякання лімфовузлів пам’яті,

       алергічний нежить дистанції,

       фантомні болі у тілі, яке вже тобі не належить

       тоді помагає дивитись на воду, яка колує

       в піддоні душа, збиваючи піняве шумовиння

       змиваючи верхній, відмерлий, шар епідерми

       із задавненими рубцями дотиків і поцілунків

       тоді згорнуті калачиком,

       скоцюрблені волосини інтимності

       на білій емалі піддону – як тріщини,

       як шпарини, крізь які боїшся випасти в нікуди

           

           

До Сильвії Плат

           

       о Сильвіє, наставив на мене сильце

       на ситцевих полях у дрібненьку кратку

           

       так, наставив на мене сильце,

       на лляних полях з рубчиком

           

       хоче мене впіймати

       окільцювати, о Сильвіє, хоче

       на бавовняних полях, м’яких як забуття,

           

       позначити мене, внести мене у якийсь реєстр,

       як відмираючий вид, Сильвіє

           

       прив’язати мене за двійко‑трійко дітей, як