Особливості розвитку української філософії ХХ ст.

Встановлення радянської влади в Україні привело до повної політизації філософії. Філософію проголосили суто "класовою" наукою, теоретичною і методологічною основою марксизму. Передусім була "переосмислена" історична філософська спадщина кінця XIX - початку XX ст. Проблеми розвитку української національної ідеї, національних інтересів, національної свідомості були визнані ворожими новій ідеології. Філософія поділилася на "наукову" (марксистську) та "ненаукову" (буржуазну).

Крізь призму марксизму аналізувалася вся історія філософії. Особлива увага приділялася аналізові творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. З незначними зауваженнями їх віднесли до "табору матеріалістів". Одночасно велася робота стосовно виявлення "ворожих елементів" у лавах тодішньої інтелігенції. Близько 200 її представників вислали за кордон, а до переважної більшості застосовувалися ідеологічний, політичний та адміністративний тиск і репресії.

На основі колишніх університетів створюються інститути народної освіти, які через деякий час знову перетворюються на університети, але вже марксистські. Так, 1922 р. у Харкові був заснований Комуністичний університет ім. Артема, де створюється кафедра марксизму і марксознавства. Вона в 1924 р. перетворюється на Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ). У 1926 р. при УГМЛ відкривається кафедра з національних питань, яку очолив Микола Скрипник. З 1927 р. виходить часопис "Прапор марксизму". В межах українського інституту марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологічний відділ, який очолив Семен Семковський (1882-1937) - один із видатних філософів в Україні, ерудована людина, блискучий лектор. Семен Семковський досліджував актуальні проблеми історії філософії, філософські проблеми природознавства. Найвідомішими його працями є: "З історії університетської філософії", "Діалектичний матеріалізм і принцип відносності" та ін. У роки репресій він був засуджений і страчений.

Важливим осередком розвитку філософської думки у 20-30-х роках стала Західна Україна. На цей час припадає пік творчості Дмитра Донцова (1883-1973), ідеолога українського націоналізму, учня родоначальника українського націоналізму Миколи Міхновського. Спочатку він захопився ідеями соціалізму, але в 1913 р. став на позиції українського націоналізму, спрямованого на відокремлення України від Росії. Ідеї української національної еліти викладені в його творах "Націоналізм" (1926), "Хрестом і мечем" (1967) та ін. Світоглядною основою політичних поглядів Дмитра Донцова є філософський волюнтаризм та ірраціоналізм, ірраціональна воля до життя та панування. Звідси його презирство до народу та прагнення до встановлення влади еліти.

Академічна філософська думка зосереджувалася переважно в товаристві, відомому як львівсько-варшавська школа. Домінуючими напрямами філософських досліджень К. Айдукевича, Т. Котарбінського, Я. Лукасевича, К. Твардовського та інших членів цього товариства були логіка, психологія, теорія пізнання. Більшість членів львівсько-варшавської школи перебували на позиціях неопозитивізму, неокантіанства, махізму та неотомізму. Загалом у Західній Україні поширеною була християнсько-католицька філософія, представниками якої стали А. Шептицький, Т. Галушинський, Й. Сліпий, М. Конрад, О. Бачинський, Г. Костельник та ін.

Позитивні зміни в українській філософії на початку 60-х років значною мірою були пов'язані з діяльністю відомого філософа Павла Копніна (1922-1971), який у 1959 р. приїхав з Москви до Києва і очолив кафедру філософії Київського університету, а в 1964 р. став ректором Інституту філософії Академії наук СРСР. Організувавши зі своїми першими учнями автономний колектив, він видає книгу "Логіка наукового дослідження" (1965), яка стала своєрідним маніфестом філософської групи, відомої в Україні і у світі як київська філософська школа.

Павло Копнін спрямував філософів не на вивчення незалежних від людини об'єктивних законів природи та суспільства, а на те, що залежить від людини, що освоюється людиною в процесі осмислення світу. Він прагне осягнути природу наукового знання в контексті сукупного людського досвіду.
Наприкінці 80-х років, коли було зняте протиставлення матеріалізму та ідеалізму, з'являються публікації, в яких по-новому осмислюється буття світу та суспільства. Так, одна із сучасних філософських точок зору на проблему виникнення світу ґрунтується на концепції релятивного холізму (цілісності буття). Згідно з цим поглядом, світ не складається з нескінченної кількості множин, а є єдиним цілим, неподільним на матеріальну та ідеальну субстанцію.

Зараз розробкою філософських проблем в Україні займається велика група фахівців в Інституті філософії та Інституті суспільних наук HAH України, на філософському факультеті КДУ їм. Т. Г. Шевченка, на кафедрах філософії вузів країни. У 1972 р. при Академії наук України було створене Українське відділення філософського товариства СРСР, яке в 1985 р. стало самостійним філософським товариством. Керуючи роботою 25 відділень, воно спрямовує свою діяльність на розвиток філософської думки в Україні.

В Україні існує низка періодичних видань, у яких друкуються результати наукових робіт вчених-філософів. Це журнал "Філософська і соціологічна думка", періодичні міжвідомчі збірники "Проблеми філософії", "Філософські проблеми сучасного природознавства" та ін.

Проголошення Україною незалежності дало новий поштовх розвитку суспільствознавчої вітчизняної думки в цілому і філософської культури зокрема.

42. Р оль философии в формировании стиля научной мысли современного медика

  Новая методология клиническо­ го мышления врача должна помочь ему глубоко осознать системно-комплексный характер взаимосвязи человека с окружающим миром, понять и учитывать особенности детерминации процессов здоровья и болезни в системно-социальном и системно-экологическом аспектах.

Современное медицинское образование с необходимостью должно включать философско-методологическую подготовку врача, ибо лю­бая сфера медицинской деятельности требует постоянного решения логических, гносеологических, аксиологических, этических, философ­ских проблем, связанных с процессом диагностики, гуманистическим подходом к человеку, решением его не только витальных, но и смыс-ложизненных проблем, проблем человеческой свободы.

Современное отечественное здравоохранение, медицинская наука и образование развиваются в сложных условиях. Острый демографический кризис, напряженная социально-экономическая ситуация в стране, сопровождающаяся низкой соци­альной защитой населения, объективно стимулируют особое внимание к состоянию здоровья населения.. Интересы национальной безопасности требуют сокращения прямых и косвенных потерь общества за счет снижения заболеваемости, инвалидности, смертности. Пробле­ма здоровья народа должна быть признана высшим приоритетом государства, а здравоохранение из традиционно сложивше­гося представления о нем, как о части социальной сферы, должно получить качественно новый статус — системы жизнеобеспечения и важнейшего фактора национальной безопасности.

Естественно, что центром приложения сил, направленных на ук­репление здоровья, является врач, вооруженный современными ме­дицинскими технологиями, профессионал, владеющий всеми метода­ми современной профилактики, диагностики и лечения болезней.

Богиней — покровительницей здоровья и предупреждения болез­ней является Гигиея, олицетворяющая прекрасный символ милосердия, красоты и мудрости, гармонии разума и чувства, души и тела. В таком единстве выступают философия человека и философия медицины.

Выдающийся греческий философ Эпикур утверждал идею о том, что медицина и философия бесполезны, если первая не излечивает тело, а вторая — душу. Знаменитый мыслитель эпохи Нового времени Френсис Бэкон писал, что «медицина, не основанная на философии, не может быть надежной».

Основные усилия врачей-философов сосредоточиваются на уяснении метода построения теории медицины, предмете медицин­ ской науки, анализе познавательных технологий и логического инст­рументария. Особую ценность в современных условиях приобретают усилия по мировоззренческому измерению целого блока проблем био­ этики.

Современная философия медицины должна руководствоваться кри­терием духовной ценности человеческой жизни, она должна быть ориентирована на Истину, Добро, Красоту. Роль такой философии со­стоит в том, что она определяет предельные основания медицины, ее общие идеи, являющиеся стержневыми не только в области медико-философской проблематики, но и в жизни человека вообще.

В настоящее время сохраняют свою актуальность мысли великого Гиппократа о необходимости тесного взаимодействия философии и медицины: «Философия должна быть внедрена в медицину и медици­на в философию, ибо все свойства философии сохраняют свое значе­ние в медицине». Современные условия подтверждают гениальное предвидение Гиппократом целесообразности принципа дополнитель­ности в развитии современного медицинского знания: «Медицина столь же мало может обходиться без общих истин философии, сколь последняя — без доставляемых ей медицинских фактов». Следование заветам великого врача-философа — основателя научной медицины — нравственный долг будущих и практикующих врачей.