Становлення античної (класичної) медицини. Гіппократ про людину, природу та причину її хвороб.

Надалі, після того, як Сократ і

софісти змінили предмет і метод філософії, аналогічну реформу провів в

медицині і Гіппократ Коський, що відокремив медицину від філософії, що

виразно прозвучало в його трактатах “Про стародавню медицину” і “Про

природу людини”.

Люди, які займаються лікуванням, були необхідні завжди. У первісних

суспільствах лікуванням хвороб і проведенням операцій займалися шамани і

знахарі, що використали різноманітні природні методи – головним чином

траволікування в комплексі з магічними діями і певною формою

психотерапії. Проте професія лікаря сформувалася значно пізніше.

Древньогрецька медицина багато що запозичувала у єгипетської і індійської

медицини і, в свою чергу, стала родоначальницею всієї західної медицини,

біля витоків якої стояв Гіппократ з острова Кос, який жив у V–ІV столітті д.

н.е. (бл. 460–377 до н.е.) і вважається “батьком” медицини. У його сім’ї

таємниці мистецтва лікування передавалися з покоління в покоління. Сам він

багато подорожував, лікуючи людей і удосконалюючи своє мистецтво.

Гіппократ залишив безліч записів про свою роботу і досягнення. Тільки через

100 років після його смерті записи були зібрані і видані під назвою “Соrpus

Нippocraticum” (“Збірка Гіппократа”). Серед них були тексти про анатомію,

хірургію, гінекологію і акушерство, організації лікувальної служби. Його

медичні принципи ґрунтувалися на раціональних передумовах, наказів діяти

на користь хворого і ставити вірний діагноз тільки після повного і всебічного

огляду пацієнта.

Гіппократ описав в своїх творах 236 видів лікарських рослин і, що ще

важливіше, обґрунтував необхідність їх використання при зціленні недуг. Він

стверджував, що головне завдання лікаря – допомогти природі відновити

втрачену рівновагу в організмі хворого. За визначенням Гіппократа

“медицина є мистецтво наслідувати цілющі дії природи”.

Не дивлячись на прихильність медицині, Гіппократ залишив численні

вислови, в яких, так або інакше, робить уклін на пріоритеті здорового способу

життя. Багато його висловів, типу: “Будь-який надлишок осоружний

 

16. Вихідні ідеї середньовічної патристики.
Патристика  (від лат. pater – “батько”, “отець”) – система вчень “отців церкви” – теологів, філософів у добу від I по VIII ст.Першими представниками патристики вважаються Юстин Мученик теолог, письменник Климент Александрійський, Квінт Тертулліан, Оріген, Василій Великий,Григорій Нисський,Григорій Назіанзин, Августин Блаженний

-“Отці церкви” закладали підвалини християнського віровчення. Головними проблемами раннього періоду патристики були такі: по-перше, проблема сутності Бога та його троїстості (тринітарна проблема); по-друге, співвідношення віри й розуму;  по-третє, визнання свободи волі та можливості спасіння людини; по-четверте, проблема походження зла у світі та причини, через які його терпить Бог;  по-п’яте, розуміння історії як руху до визначеної кінцевої мети – “граду Божого”.

 -Представником ранньої патристики був філософ з Александрії Оріген, який вважав християнство завершенням філософії еллінізму. Оріген обґрунтував нематеріальність, досконалість і вічність Бога. Друга властивість Бога проявляється в його нескінченності, яка випливає з його нематеріальності. Відступ Орігена від попереднього християнського вчення полягав і в тому, що творення світу Богом не є одноразовим актом. Одвічність Бога, за Орігеном, допускає й одвічність процесу творення. Бог щораз створює світ, обмежений у просторі й часі. Після закінчення одного зі світів Бог створює новий, і цей процес створення світів не має кінця.

-До найбільш відомих діячів східної гілки патристики відносять “трьох світочів церкви” з провінції Каппадокія, що межувала з Вірменією. Це Василій Великий, Григорій Нисський Григорій Назіанзин

Вони поглибили ідею трансцендентності (потойбічності) Бога. При цьому вони користувалися неоплатонічними методами у річищі апофатичної (негативної) теології. Згідно з нею, Бог не має атрибутів, не підлягає визначенню і перебуває за межами буття. Але така деперсоналізація Бога відкрила дорогу пантеїзму (Бог розлитий у речах світу). Виходячи з цього, каппадокійці доповнили ідею трансцендентності Бога ідеєю приходу Бога у світ через боголюдину.

Найяскравішим представником патристики був Аврелій Августин. Августин (354-430) — видатний мислитель. вписав заключні сторінки в історію духовної культури Риму і всієї античності своїми численними працями і заклав потужний фундамент релігійно -філософської думки середньовіччя

Августин вважав гідним пізнання такі об’єкти, як Бог і душа: буття Бога можлива вивести з самосвідомості людини, тобто шляхом умопостіженія, а буття речей — з узагальнення досвіду. Він аналізував ідею Бога в співвідношенні з людиною, а людину — у ставленні до Бога. Він здійснив найтонший аналіз життєвого шляху людини — розробив філософську антропологію. Душа, згідно з Августином, — нематеріальна субстанція, відмінна від тіла, а не проста властивість тіла. Вона безсмертна. У вченні про походження людських душ Августин коливався між ідеєю передачі душ батьками разом з тілом і ідеєю креаціонізму — творіння душ новонароджених Богом. Креаціонізм (творіння), сформульований у Священному писанні, осмислюється і коментується найбільшими мислителями Августин розглядає Бога як нематеріального Абсолют, співвіднесений зі світом і людиною як своїм творінням. Августин настійно протиставляє свої погляди всіх різновидів пантеїзму, тобто єдності Бога і світу. Бог, по Августину, надприрода. Світ, природа і людина, будучи результатом творіння Бога, залежать від свого Творця.

За Августином, християнський Бог цілком опанував долею, підпорядкувавши її своєю всемогутньою волі: вона стає промислом, приреченням його. Стверджуючи принцип безтілесності Бога, Августин виводить звідси принцип нескінченності божественного початку.

 

17. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя
З огляду на це особливо гостро постає питання про місце філософії у духовному житті Середньовіччя, адже філософія та християнська релігія за цілою низкою характеристик протистояли одна одній: філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія вимагала приймати свої основні положення на віру. Внаслідок того між філософією та релігією утворилась проміжна сфера — сфера теології. Теологія (богослов'я) — це ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою усі основні релігійні догмати. Філософія, по-перше, розробляла інтелектуальний інструментарій, що його використовувала теологія, по-друге, авторитет філософії, її поширеність саме там, де утверджувалось християнство, змушували християн "розмовляти" філософською мовою, а тому — і знати її. Християнство із самого початку своєї історії увійшло у взаємодію з філософією, і цей зв'язок протягом усього Середньовіччя визначався формулою "Філософія є служницею теології". Цю формулу вперше запропонував Климент Олександрійський, підтримав її Петро Даміані, й остаточно вона закріпилася у період зрілого Середньовіччя.