Принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу під час ввезення та вивезення товарів.

 

Ліцензування — це видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Розрізняють такі види ліцензій у зовнішньоекономічній діяльності:

ліцензія антидемпінгова — належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об’єктом антидемпінгового розслідування та (або) антидемпінгових заходів;

ліцензія компенсаційна — належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об’єктом антисубсидиційного розслідування та (або) компенсаційних заходів;

ліцензія спеціальна — належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об’єктом спеціального розслідування та (або) спеціальних заходів;

ліцензія відкрита (індивідуальна ) — дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом певного періоду часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу;

ліцензія генеральна — відкритий дозвіл на експортні (імпор­тні) операції з певного товару (товарів) та (або) з певною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування по цьому товару (товарах);

ліцензія експортна (імпортна) — належним чином оформлене право на експорт (імпорт) протягом встановленого строку певних товарів або валютних коштів з метою інвестицій та кредитування;

ліцензія разова (індивідуальна) — разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності на період не менший ніж той, що є необхідним для здійснення експортної (імпортної) операції.

З метою формування раціональної структури експорту та імпорту окремих видів товарів, виконання відповідних міжнародних угод урядом України можуть установлюватися загальні обсяги квот (кількісні обмеження) експорту або імпорту товарів.

Розрізняють такі види квот у зовнішньоекономічній діяльності:

квоти (контингенти) глобальні — квоти, що встановлюються по товару (товарах) без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;

квоти (контингенти) групові — квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;

квота експортна (імпортна) — граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати з території України (імпортувати на територію України) протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях;

квоти (контингенти) індивідуальні — квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) може експортуватись або з якої він (вони) може імпортуватись;

квоти антидемпінгові — граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об’єктом антидемпінгового розслідування та (або) антидемпінгових заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру;

квоти компенсаційні — граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об’єктом антисубсидиційного розслідування та (або) компенсаційних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та (або) вартісних одиницях виміру;

квоти спеціальні — граничний обсяг імпорту в Україну пев­ного товару (товарів), що є об’єктом спеціального розслідування та (або) спеціальних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та (або) вартісних одиницях виміру.

 

Спеціальні (вільні) економічні зони — один з інструментів досягнення відкритості економіки України зовнішньому світові і стимулювання міжнародного економічного співробітництва на основі залучення іноземних інвестицій. У поєднанні з іншими елементами загальної стратегії економічного розвитку країни віль­ні економічні зони спроможні забезпечити активізацію підприємницької діяльності, залучення нових технологій, розвиток ринкових методів господарювання, а в остаточному підсумку — збільшення виробництва і постачання високоякісних товарів та послуг як на внутрішній, так і на зовнішній ринки.

Порядок створення і ліквідації та механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні правові та економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб’єктів економічної діяльності цих зон з місцевими Радами народних депутатів, органами державної виконавчої влади та іншими органами визначається Законом України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р. (далі — Закон).

Відповідно до ст. 1 Закону спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльнос­ті та порядок застосування і дії законодавства України.

Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів України та місцевої державної адміністрації.

Реалізацію державної політики з питань надання окремим регіонам статусу територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності, розроблення стратегії їх розвитку, а також захист правових та економічних інтересів країни здійснюють Мінекономіки, інші центральні органи виконавчої влади разом з органами управління територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності.

На території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреа­ційні, страхові, банківські тощо. Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон.

Залежно від господарської спрямованості та економіко-пра­вових умов діяльності вільні економічні зони можна розділити на такі типи:

а ) зовнішньоторговельні зони — частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з її відстроченням. Створюються ці зони з метою активізації зовнішньої тор­гівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і преревалки вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставочної діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів тощо. Форми їх організації: вільні порти («порто-франко»), вільні митні зони (зони франко), митні склади;

б) комплексні виробничі зони — частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валют­но-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономіч­них зв’язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальні операції, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких — розвиток імпортозамінних виробництв;

в) науково-технічні зони — це зони, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнення нової якості економіки через стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень, з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних цент­рів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідних, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів;

г) туристсько-рекреаційні зони — вільні економічні зони, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (у тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу;

д ) банківсько-страхові (офшорні) зони — це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їх підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України;

е) зони прикордонної торгівлі — частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.

Крім зазначених вище типів вільних економічних зон, за ознаками відкритості та місцерозташування розрізняють інтеграційні (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з позазональною економікою країни) та анклавні (орієнтовані на зв’язки із зовнішнім ринком), зовнішні (розташовані на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни) віль­ні економічні зони.

Умовами, що визначають можливість створення науково-техніч­ної зони, є:

високий науково-технічний потенціал навчальних і дослід­них інститутів, центрів, лабораторій і конструкторських бюро, що здійснюють перспективні науково-технічні розробки, мають у своєму доробку відкриття та новітні технологічні рішення;

висока концентрація підприємств, спроможних реалізувати у виробництві результати науково-дослідних і конструкторських розробок;

просторова можливість для розміщення нових фірм;

сприятливі умови життєдіяльності та відпочинку науково-технічного персоналу;

перспективи залучення фінансових ресурсів (у національній та іноземній валютах) для обслуговування розвитку зони.

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів України та місцевої державної адміністрації.

У разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України відповідне рішення може бути прийнято лише після одержання письмової згоди відповідної місцевої Ради народних депутатів України та місцевої державної адміністрації, на території якої передбачається розташувати спеціальну (вільну) економічну зону.

У разі коли ініціатива у створенні спеціальної (вільної) економічної зони належить місцевим Радам народних депутатів та місцевим державним адміністраціям, вони подають відповідну пропозицію Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України повинен розглянути пропозицію про створення спеціальної (вільної) економічної зони у 60-денний строк з дня її надходження і подати висновок з цього питання до Верховної Ради України.

Документи про створення спеціальної (вільної) економічної зони повинні містити:

а) рішення місцевої Ради та місцевої державної адміністрації з клопотанням про створення спеціальної (вільної) економічної зони (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за їх ініціативою) або письмову згоду відповідних місцевих Рад народних депутатів та місцевих державних адміністрацій, на території яких має бути розташована спеціальна (вільна) економічна зона (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України);

б) проект положення про її статус та систему управління, офіційну назву спеціальної (вільної) економічної зони;

в) точний опис кордонів спеціальної (вільної) економічної зони та карту її території;

г) техніко-економічне обґрунтування доцільності створення і функціонування спеціальної (вільної) економічної зони згідно зі ст. 7 Закону;

д) проект Закону про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони.

Техніко-економічне обґрунтування доцільності створення спе­ціальної (вільної) економічної зони має включати:

мету, функціональне призначення та галузеву спрямованість її діяльності;

етапи розвитку із зазначенням часу їх здійснення;

ступінь розвитку виробничої й соціальної інфраструктури, інфраструктури підприємства та можливості їх розвитку в майбутньому;

вихідний рівень розвитку економічного, наукового та іншого потенціалу з урахуванням специфічних умов її створення;

рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами;

обсяги, джерела та форми фінансування на кожному етапі її створення і розвитку;

обґрунтування режиму ціноутворення, оподаткування, митного регулювання, валютно-фінансового та кредитного механізму.

Структура, функції та повноваження органів управління спеціальної (вільної) економічної зони визначаються залежно від її типу, розмірів, кількості працівників та (або) мешканців на території спеціальної (вільної) економічної зони.

Органами управління спеціальних (вільних) економічних зон незалежно від їх типу є:

а) місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень;

б) орган господарського розвитку і управління спеціальної (вільної) економічної зони, що створюється за участю суб’єктів економічної діяльності України та іноземних суб’єктів такої діяльності. Функції цього органу може бути покладено на одного із суб’єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони.

Реалізацію державної політики з питань надання окремим регіонам статусу територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності, розроблення стратегії їх розвитку, а також захист правових та економічних інтересів країни здійснюють Мінекономіки, інші цент­ральні органи виконавчої влади разом з органами управління територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності.

На всі об’єкти та суб’єкти економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони поширюється система державних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством України про інвестиційну діяльність та іноземні інвестиції. Держава гаран­тує суб’єктам господарської діяльності спеціальної (вільної) економічної зони право на вивезення прибутків і капіталу, інвестованого в спеціальну (вільну) економічну зону, за межі спеціальної (вільної) економічної зони і України.

 

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» зовнішньоекономічний договір (контракт) — це матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.

Найбільш розповсюдженим у міжнародній практиці є контракт купівлі-продажу, предметом якого є майно. Згідно з цим кон­трактом продавець зобов’язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Укладення зовнішньоекономічних договорів купівлі-продажу, права і обов’язки продавця і покупця, які виникають із таких договорів, регулюються також Конвенцією Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р.

За даною Конвенцією договори на поставку товарів, що підлягають виготовленню або виробництву, вважаються договорами купівлі-продажу, якщо тільки сторона, що замовляє товари, не бере на себе зобов’язання поставити суттєву частину матеріалів, необхідних для виготовлення або виробництва таких товарів. Конвеція не застосовується до договорів, в яких зобов’язання сторони, яка поставляє товари, полягають в основному у виконанні роботи або в наданні інших послуг.

Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження. Термін «право» означає діюче в державі право, за винятком колізійних норм. Угода сторін про вибір права повинна бути явно виявлена або явно випливати з умов договору або поведінки сторін. Договір купівлі-продажу вважається міжнародним, якщо на момент укладення договору комерційні підприємства покупця та продавця перебувають у різних державах.

Оскільки зовнішньоекономічний договір (контракт) — це матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, укладення договору складається принаймні із двох стадій: пропозиції однієї сторони укласти договір та прийняття пропозиції другою стороною.

Пропозиція укласти договір називається офертою, а сторона, яка її зробила, називається оферентом. Прийняття пропозиції чи згода укласти договір називається акцептом, а сторона, яка прийняла пропозицію, називається акцептантом. Пропозиція про укладення договору визнається офертою, якщо вона достатньо визначена і виявляє намір оферента бути зв’язаним у випадку акцепта. Оферта вважається достатньо визначеною, якщо в ній зазначений товар і прямо чи непрямо встановлюється кількість і ціна або передбачається порядок їх визначення. Пропозиція, адресована невизначеному колу осіб, розглядається тільки як запрошення робити зустрічні оферти, якщо інше прямо не вказано особою, яка зробила пропозицію. У зв’язку з цим розрізняють два види оферти: тверда і вільна.

Тверда оферта передбачає пропозицію про продаж певного товару одному можливому покупцю, із зазначенням строку дії оферти, тобто часу, протягом якого продавець буде вважати себе зв’язаним умовами оферти. Вільна оферта не містить вказівки на строк її дії і не зобов’язує продавця додержуватись умов, які в ній зазначені, протягом певного часу. Згода покупця з умовами оферти підтверджується твердою контрофертою, де зазначаються її умови.

Оферта вступає в силу, коли вона отримана тією стороною, якій вона направлена.

Доки договір не укладений, оферта може бути відкликана оферентом, якщо повідомлення про відкликання було отримане адресатом оферти до відправлення ним акцепту.

Заява або інша поведінка адресата оферти, яка виражає згоду з офертою, є акцептом. Акцепт оферти набирає силу, коли вказана згода отримана оферентом. Акцепт не має сили, якщо оферент не отримує вказаної згоди у встановлений ним строк, а якщо строк не встановлений, то протягом нормально необхідного для цього часу, враховуючи обставини угоди, у тому числі швидкість використовуваних оферентом засобів зв’язку.

Усна оферта повинна бути акцептована негайно, якщо з обставин не випливає інше.

Відповідь на оферту, яка має бути акцептом, проте містить доповнення, обмеження або інші зміни, є відхиленням оферти і являє собою зустрічну оферту.

Продавець зобов’язаний поставити товар, передати належні документи на нього і передати право власності відповідно до вимог договору. Продавець повинен поставити товар, який за кількістю, якістю і описом відповідає умовам договора. Покупець повинен оглянути товар або забезпечити його огляд у такий короткий строк, який практично можливий за даних обставин.

У міжнародній торгівлі виділяють два основних види операцій купівлі-продажу.

Експорт (експорт товарів) — це продаж товарів українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб’єк­там господарської діяльності (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України.

Реекспорт (реекспорт товарів) — це продаж іноземним суб’єк­там господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані на територію України.

Імпорт (імпорт товарів) — це купівля (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб’єктів господарської діяльності товарів з увезенням або без увезення цих товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.

Суб’єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору (контракту), мають бути спроможеними до укладення договору (контракту) відповідно до наведеного вище Закону та інших законів України та (або) закону місця укладення договору (контрак­ту). Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та інших законів України з урахуванням міжнародних договорів України. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності при складанні тексту зовнішньоекономічного договору (контракту) мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі цим та іншими законами України.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб’єк­том зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать Закону. Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) затверджене Наказом № 201 від 6 квітня 2001 р. Міністерства економіки та з пи­тань європейської інтеграції України.

Дії, які здійснюються від імені іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності суб’єктом зовнішньоекономічної діяль­ності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності.

Для підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) суб’єкту зовнішньоекономічної діяльності не потрібен дозвіл будь-якого органу державної влади, управління або вищої організації, за винятком випадків, передбачених законами України.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.

До умов, які повинні бути передбачені в договорі (контракті), якщо сторони такого договору (контракту) не погодились про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, об’єкта, мети та інших істотних умов, без погодження яких сторонами договір може вважатися таким, що неукладений, або його може бути визнано недійсним в силу недодержання форми згідно з чинним законодавством України, належать: