Територіальний устрій України

до права приватного. За часів феодалізму саме за речовим правом власності на землю визначалася природа державної влади. Територія, як і раніше, не виділялася як окремий інститут, а право феодала (на­самперед абсолютного монарха) на відповідний простір сприймалося виключно як право власника на землю.

Поєднання права власності на землю і повноважень на державне владарювання певною мірою характеризувало погляди на державу і в подальші історичні періоди. Зокрема, прибічники ідеології природ­ного права, розглядаючи в XVI-XVIII ст. державу як союз індивідів, фактично визнавали речовий характер територіального верховенства. З поширенням теорії народного суверенітету територію почали роз­глядати об'єктом права власності народу, але згодом суб'єктом такого права фактично визначили державу.

На початку XIX ст. була сформульована концепція території як основи існування держави. Пізніше в юридичній літературі державу почали характеризувати як поєднання трьох елементів — території, населення і державної влади, а саму територію — як простір, у межах якого здійснюється державне владарювання над населенням. Співвідношення державної влади з територіально організованим на­селенням зумовлює призначення території як просторової сфери вер­ховенства держави. Сама ж територія не є власністю держави, а право держави на територію — це, по суті, право на верховенство в її межах¹.

Отже, у законодавстві сучасних держав право на територію відрізняється від права приватної власності. Немислиме відчуження державної території способами цивільного права та відповідно до його принципів, як це мало місце за середньовіччя. Навпаки, у сучас­ному конституційному праві чітко встановлений принцип невідчужу­ваності та неподільності державної території. Ключовим є принцип народного суверенітету, за яким джерелом влади в державі є народ. Як виняток можливе відчуження способами публічного права, тобто на підставі закону або міжнародного договору.

Територія в її конституційно-правовому розумінні — це найбільш зрима іпостась держави. У ній найбільш ємко відчувається така озна­ка системної організації, як цілісність, що є умовою існування держа­ви як системи, вираженням усіх інших її ознак. І цілісність території як елемент цілісності держави є неодмінною умовою стабільності,

стійкості відповідного суспільства. Проблема державної території та територіального устрою насамперед пов'язана з тим, що державна те­риторія має складну структуру: вона включає як сухопутну територію, так і територіальне море, внутрішні води, надра, повітряний простір; має відповідну внутрішню організацію — поділяється на окремі тери­торіальні (політико-територіальні, самоврядні чи адміністративно-територіальні) одиниці, система яких утворює адміністративно-тери­торіальний поділ держави. При цьому до політико-територіальних можна віднести територіальні одиниці, що характеризуються визна­ченою політичною самостійністю, мають окремі атрибути держав­ності (конституцію, власне законодавство, систему органів державної влади, громадянство і т. п.), що дає підстави визначати їхній статус як державноподібних утворень (наприклад, суб'єкти федерації, політичні автономії). Самоврядними є такі територіальні одиниці, що слугують просторовою (територіальною) основою місцевого (регіонального) самоврядування, а адміністративно-територіальни­ми — одиниці, що штучно створені центральною владою з метою виз­начення просторових кордонів для діяльності місцевих органів дер­жавної влади¹.

Загалом територіальний устрій держави визначається її історич­ною і культурною еволюцією, становленням і розвитком економічної системи, політичних і правових інститутів. У соціально-економічно­му розвитку суспільства він одночасно виступає і чинником розвитку, і результатом цього розвитку. Формування території держави та її територіального устрою займає тривалий час та залежить від цілого ряду чинників: економічних — історично сформованих форм госпо­дарського зв'язку між територіями; демографічних — кількості насе­лення, його складу, густоти населення; географічних — розмірів тери­торії і навіть клімату та ландшафту; історичних — спільності мови, культури, укладу життя; політичних — способу «збирання» земель (територій) у єдину державу (це могло бути добровільне об'єднання дрібних держав до складу єдиної великої держави, насильне приєднання та утримання певних територій — анексія та ін.). У сучас­ну епоху на вибір форми територіального устрою потужний вплив має національний чинник. Під його безпосереднім впливом нації і на-

¹ Шаповал В. М. Територія держави // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К., 2004. — Т. 6: Т-Я. — С. 43-44.

594

¹ Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посіб. — К., 2006. — С. 372.

595

Розділ 24