Конституційний статус Президента України 1 страница

 

у порядку імпічменту Президента Литви Роландаса Паксаса, який на­дав литовське громадянство громадянину Російської Федерації за фінансову та іншу підтримку під час президентської виборчої кам­панії. За висновком Конституційного суду, Президент не «забезпечив охорону державної таємниці, чинив незаконний вплив на ухвалення рішень про майнові відносини приватних осіб і господарських об'єктів» і «грубо порушив Конституцію».

Як свідчить аналіз інституту імпічменту, його процедура згідно з Конституцією України є дуже складною і скоріше слугує превентив­ним засобом, ніж реальним інструментом конституційної відпо­відальності Президента. Насамперед це пов'язано з тим, що у цій процедурі беруть участь поряд із депутатами парламенту також Кон­ституційний та Верховний Суди. Проведення розслідування та вив­чення матеріалів розслідування судами може потягнути тривалий термін розгляду справи. При цьому існує необхідність законодавчого регулювання процедури імпічменту, оскільки потрібно визначити статус і процесуальне становище спеціальних прокурора та слідчих, строки проведення розслідування та розгляду матеріалів розслідуван­ня Конституційним Судом та Верховним судом.

Підстави для порушення процедури імпічменту Президента України. Згідно з Конституцією процедура імпічменту може бути порушена за вчинення Президентом державної зради та іншого злочину. Держав­на зрада є тяжким злочином і кваліфікується згідно із положеннями Кримінального кодексу. Формулювання «інший злочин» означає, що Президента України можна притягти до відповідальності за вчинення будь-якого злочину. Однак важливе значення для діяльності парла­менту є можливість притягнення до відповідальності Президента України за вчинення службових злочинів.

У зарубіжних країнах можливе притягнення до відповідальності президента також і з інших підстав — порушення конституції і за­конів (Болгарія, Литва, Угорщина, ФРН, Хорватія), порушення при­сяги (Литва), тяжкі злочини і проступки (США), негідна поведінка (Ірландія). Оскільки імпічмент розглядається превентивним засобом конституційної відповідальності, тому підстави для його застосуван­ня повинні бути адекватними. Тому є обґрунтованими пропозиції щодо можливості притягнення до відповідальності Президента України у порядку імпічменту за порушення Конституції.

При вирішенні питання про ініціювання процедури імпічменту повинні бути достатні підстави для того, щоб підозрювати Президен-

та України у вчиненні злочину або іншого злочину. З аналізу випадків застосування імпічменту видно, що підставами його були: 1) переви­щення меж конституційних повноважень на шкоду іншій гілці влади; 2) злісне порушення встановленого порядку правління, що перешко­джає здійсненню владних функцій і досягненню мети діяльності кон­кретної державної установи; 3) використання службового становища в особистих цілях або для досягнення результатів, не пов'язаних із діяльністю посадової особи¹.

Ініціювання процедури імпічменту. Питання про усунення Прези­дента з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від консти­туційного складу Верховної Ради України. Як правило, таке право розглядається як можливість опозиції ставити питання про відповідальність Президента України у разі вчинення ним службових зловживань чи неправомірного тиску на діяльність парламенту. Такий високий поріг для ініціювання процедури імпічменту доступний лише у період співіснування, коли парламентська більшість є опо­зиційною до Президента. Така ініціатива закінчується створенням спеціальної тимчасової слідчої комісії, до якої входять спеціальний прокурор та спеціальні слідчі.

Розслідування обставин вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину. Розслідування цих обставин здійснює спеціальна тимчасова слідча комісія, статус якої необхідно визначати спеціальним законом. Сьогодні не визначена природа такого розслідування. Зрозуміло, що імпічмент не можна вважати різнови­дом кримінального переслідування особи.

Конституційний Суд України це пов'язав із тим, що у разі пору­шення кримінальної справи проти Президента «на нього поширюва­лася б юрисдикція уповноважених органів протягом всього періоду досудового слідства та розгляду справи в судах, що позбавило б його права недоторканності», а тому «імпічмент у системі конституційних інститутів за своєю природою є позасудовим конституційним проце­сом».

Діяльність спеціальної тимчасової слідчої комісії є подібною до розслідування кримінальних справ і з винятками, які пов'язані з підо­зрюваною особою та характером розслідування. Важливим є з'ясу­вання всіх істотних фактичних обставин справи та належної

¹ Кресіна І. О., Коваленко А. А., Балан С. В. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз. — С. 130.

 

426

427

 

Розділ 19

Конституційний статус Президента України

 

кваліфікації діяння Президента, оскільки це матиме важливе значен­ня для постановлення висновку Верховного Суду про те, що в діях Президента містяться ознаки державної зради або іншого злочину. Важливим також є чітке додержання процедури розслідування, оскільки з цього питання постановляє висновок Конституційний Суд. Зокрема, важливим є додержання процедури відібрання пояс­нення від свідків, проведення обшуку, виїмки та інших процесуаль­них дій. Напевно, прокурор повинен здійснювати контроль за додер­жанням процедури розслідування та надавати згоду на проведення найважливіших слідчих дій. За результатами свого розслідування спеціальна тимчасова слідча комісія ухвалює висновок, який розгля­дається на засіданні Верховної Ради.

До складу спеціальної тимчасової слідчої комісії входять народні депутати з урахуванням принципу пропорційного представництва де­путатських фракцій, спеціальний прокурор та троє спеціальних слідчих. У разі обрання спеціальним прокурором та спеціальним слідчим народного депутата враховується принцип пропорційного представництва депутатської фракції у спеціальній тимчасовій слідчій комісії. На посади спеціального прокурора, спеціальних слідчих може бути обрана лише особа, яка відповідає таким вимогам: 1) є громадянином України, який проживає на її території не менше 10 років; 2) вільно володіє державною мовою; 3) має вищу юридичну освіту; 4) має не менш як десятирічний стаж роботи на посаді атесто­ваного прокурора чи слідчого правоохоронних органів України; 5) не має судимості (ст. 168 Регламенту Верховної Ради).

Спеціальна тимчасова слідча комісія з метою забезпечення повно­го і об'єктивного розслідування володіє такими повноваженнями: 1) перевіряє наявність, повноту і обґрунтованість доказів про вчинен­ня Президентом державної зради або іншого злочину; 2) проводить розслідування у разі виявлення під час строку повноважень спеціаль­ної тимчасової слідчої комісії обставин щодо вчинення Президентом державної зради або іншого злочину без додаткового прийняття рішення Верховною Радою з цього питання і за наявності підстав го­тує відповідні пропозиції щодо проекту постанови Верховної Ради про звинувачення Президента.

Для забезпечення всебічного, повного і об'єктивного розслідуван­ня спеціальна тимчасова слідча комісія має право: 1) заслуховувати Президента та захисника (захисників) його прав; 2) витребувати не­обхідні документи, матеріали та інші відомості, що стосуються

428

розслідування, від державних органів, органів місцевого самовряду­вання, юридичних і фізичних осіб; 3) у разі потреби призначати екс­пертизи та залучати фахівців для дослідження і оцінки доказів, визна­чати двох або більше представників від спеціальної тимчасової слідчої комісії і доручати їм бути присутніми під час проведення зазначених експертиз і досліджень та встановлення їх результатів; 4) запрошувати і заслуховувати в порядку, встановленому законом, будь-яких осіб із числа громадян України (крім суддів Консти­туційного Суду та суддів судів загальної юрисдикції), які можуть повідомити про обставини, що стали підставою для ініціювання пи­тання про усунення Президента з поста в порядку імпічменту.

Свою діяльність спеціальна тимчасова слідча комісія здійснює у формі слідчих дій та засідань. Спеціальна тимчасова слідча комісія за наявності відповідних підстав готує висновок про звинувачення Пре­зидента України з урахуванням вимог до обвинувального висновку, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом України. Вис­новок підписують спеціальний прокурор, спеціальні слідчі, голова і секретар спеціальної тимчасової слідчої комісії.

Висунення обвинувачення Президентові у порядку імпічменту. За наявності підстав Верховна Рада не менш як двома третинами від кон­ституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента. Висунення обвинувачення Президентові здійснюється за результата­ми обговорення висновку спеціальної тимчасової слідчої комісії.

Доповідачем і співдоповідачами виступають відповідно представ­ник від спеціальної тимчасової слідчої комісії та ініціатори внесення пропозицій (у разі їх внесення) про внесення змін до проекту поста­нови Верховної Ради про звинувачення Президента України. В обго­воренні беруть участь лише народні депутати. Слово надається також Президентові України та захиснику (захисникам) його прав для повідомлення фактичних довідок. Рішення Верховної Ради про зви­нувачення Президента України приймається таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів і проводиться окремо щодо кожного пунк­ту звинувачення. У постанові Верховної Ради про висунення звину­вачення Президентові визначається про внесення подання про надання відповідного висновку до Конституційного Суду та Верхов­ного Суду.

Надання висновків Конституційним Судом України і Верховним Су­ дом України. Предметом розгляду Конституційного Суду є додержан­ня процедури імпічменту. Конституційний Суд досліджує питання

429

Розділ 19

процесуального права: чи було додержано спеціальною тимчасовою слідчою комісією правової процедури одержання доказів у справі, вчинення процесуальних дій тощо. Предметом розгляду Верховного Суду України є питання матеріального права: з'ясування, чи були наявні у діях Президента ознаки вчинення державної зради або іншо­го злочину.

Прийняття рішення про усунення Президента України з поста. Таке повноваження Верховної Ради є дискреційним за своєю природою. Висновки Конституційного Суду та Верховного Суду розглядаються разом із проектом постанови Верховної Ради про усунення Президен­та з поста в порядку імпічменту. Якщо з матеріалів справи і висновків Конституційного Суду та Верховного Суду видно, що у діях Прези­дента є ознаки державної зради або іншого злочину, додержано процедури розслідування у порядку імпічменту, Верховна Рада може ухвалити постанову про усунення Президента з поста у порядку імпічменту. Голосування є таємним, шляхом опускання бюлетенів у скриньку для голосування. Постанова Верховної Ради про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту вважається прийнятою, якщо за неї проголосувало не менше трьох четвертих народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України.

Розділ 20

Виконавча влада в Україні

20.1. Поняття виконавчої влади і система її органів

Виконавча влада є різновидом державної влади. В умовах, коли згідно з Основним Законом державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, неможливо уяви­ти Україну як сучасну демократичну, правову державу без виконавчої влади, адже остання своїм організаційно-управлінським впливом охоплює практично всі сфери суспільного життя, забезпечуючи вико­нання Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, практичну реалізацію їх норм і принципів. Вона несе на собі основні навантаження по здійсненню державних функцій у галузі соціальних, економічних, культурних та інших суспільних відносин, реалізації і захисту прав і свобод людини і фомадянина, підтримання безпеки і громадського порядку в країні, здійснення оборони і зовнішніх відносин з метою забезпечення нормального життя суспільства та його громадян.

У юридичній науці є чимало досліджень з проблем виконавчої вла­ди, її призначення та функцій, однак жодна з існуючих у науковій літературі її визначень не може претендувати на вичерпність. Лише повно і всебічно вивчаючи виконавчу владу загалом, можна розкрити її сутнісну характеристику, багатогранність та цільове призначення.

 

430

431

Розділ 20

Виконавча влада в Україні

 

Виконавча влада завжди була і є предметом особливої уваги суспільства як у нашій країні, так і в інших державах, адже в ній зосе­реджуються основні важелі впливу на процеси, що відбуваються в різних сферах суспільного життя. її матеріальні й фінансові можли­вості, інформаційний ресурс, різнобічність організації, мобільність дають змогу швидко й ефективно впливати не тільки на політичний курс, а й на загальний стан у країні. Пізнаючи природу виконавчої влади, її властивості і особливості, можна зрозуміти як позитиви, так і негативи в управлінні державними справами. Суспільство завжди проявляло інтерес до функцій виконавчої влади, насамперед таких, як забезпечення публічних інтересів, ефективне регулювання суспільними процесами, додержання встановлених правил, підтри­мання громадського порядку, здійснення контролю тощо. Магіст­ральною спрямованістю виконавчої влади є утвердження і забезпе­чення прав і свобод людини, що відповідно до Конституції України є головним обов'язком держави. Від ефективності виконавчої влади багато в чому залежить благополуччя держави, усіх членів суспільства.

Здійснення виконавчої влади в державі органічно пов'язане з управлінням суспільними відносинами, вирішенням численних нагаль­них проблем суспільства, забезпечення його життєдіяльності. Вона посідає виключно вагоме і відповідальне місце з погляду підтриман­ня належного рівня управління, що ставить перед нею високі вимоги у правовому регулюванні, виходячи з її повноважень, системної організації, високотехнологічного функціонування, професійної на сучасному рівні підготовки управлінських кадрів, впровадження в управлінський процес досягнень науки тощо. Адже саме від стану ви­конавчої влади залежить характер і результативність взаємодії держа­ви і суспільства, державних органів і громадян.

Виконавча влада у силу притаманних їй властивостей, зокрема, та­ких як можливість терміново приймати рішення і здійснювати інші оперативні дії, відіграє найбільш активну роль у своєчасному вирішенні завдань, що стоять перед державою, її окремими регіона­ми, у подоланні форс-мажорних обставин, наслідків стихійного лиха, різного роду катастроф, що виникають у країні, а також несподіваних обставин у міждержавних відносинах. Виконавча влада діє повсюдно, на усій території держави, діє постійно, без перерв у її функціонуванні. Специфічною ознакою є універсальність її виконавчої діяльності. Оскільки інші гілки влади (законодавча та судова) не мають свого ви­конавчого апарату, органи виконавчої влади беруть на себе, по суті, весь обсяг виконавчо-владних функцій.

432

Поряд з цим виконавча влада слугує не тільки для виконання пра­вових актів інших гілок влади. її діяльність у процесі здійснення тако­го виконання пов'язана з розпорядливістю, тобто її органи видають чимало розпорядчих актів, вони спираються на значний потенціал своїх кадрових, фінансових, матеріальних, інформаційних та інших ресурсів. На підставі й у межах закону виконавча влада може застосо­вувати силовий вплив на захист громадського порядку, безпеки дер­жави, публічних інтересів.

Виконавча влада має певну незалежність і самостійність. Це про­являється в тому, що ніякі інші ланки державної влади не повинні бра­ ти на себе її функції, втручатися у визначену законом компетенцію її органів. Виконавча влада має власний механізм, особливі притаманні їй методи впливу на суспільні відносини — управління ними. Це управління певною мірою відрізняється від загального поняття уп­равління державою. Воно є спеціалізованим державним управлінням з застосуванням методів і засобів, притаманних саме гілці виконавчої влади. У цьому легко переконатися, якщо ретельно порівняти її діяльність з діяльністю парламенту або судової системи, зіставити їх функції та призначення в державі. Слід зазначити, що виконавча вла­да займає свою нішу у загальному державному управлінні, яке слід розуміти як цілісну сферу діяльності всіх гілок державної влади, їх ор­ганів та посадових осіб¹.

Виконавча влада — об'єктивно необхідна, адже без неї не може функціонувати держава, бути дійовою і повноцінною єдина, по суті, державна влада. Водночас за своїм характером, способом організації виконавча влада тяжіє до відособленості, авторитаризму, прагне звільнитися від контролю інших гілок влади. У зв'язку з ускладнен­ням завдань управління та з суб'єктивних причин виконавча влада схильна до невиправданого розширення свого апарату, його розбу­хання, бюрократизму, корупції. Для того щоб домогтися успіхів у де­мократизації апарату управління, подолання корупції, потрібне рішу­че посилення контролю за його діяльністю з боку інших органів, а також громадськості, гласності й прозорості роботи, правового і морально­го виховання кадрів, створення умов недопущення скоєння корупційних дій².

¹ Чиркин В. Е. Публичное управление. — М., 2004. — С. 98-99.

² Чиркин В. Е. Государствоведение. — М., 1999. — С. 304-305.

433

Розділ 20

Виконавча влада в Україні

 

Відповідно до радикальних політичних, демократичних, соціаль­них вимог, які висунуло життя у процесі конституційної реформи, в Україні виникла реальна можливість подолання анахронічних ко­мандно-адміністративних форм і методів державного управління та переходу до нової за своєю сутністю державно-владної діяльності. Відкрився реальний шлях до формування нового демократично-пра­вового режиму, заснованого на загальновизнаних демократичних за­садах верховенства права. Цей режим спирається на принцип поділу влади, народовладдя, на пріоритет прав і свобод людини, що є осново­положними вимогами до України в аспекті її сучасної євроінтеграції. Саме такі вимоги мають бути знаковими для організації й діяльності органів виконавчої влади, головними особливостями яких є те, що вони діють на підставі й на виконання законів.

До прийняття Конституції України 1996 р. органи виконавчої вла­ди становили, по суті, єдину систему органів державної влади нарівні з представницькими органами — радами народних депутатів, незва­жаючи на їхню істотну відмінність від останніх з функціонально-структурного погляду. Із закріпленням у Конституції України поло­ження про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а також, що органи кож­ної з цих гілок влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України, відбу­лися суттєві зміни у статусі органів виконавчої влади. Змінилася навіть назва цих органів, які раніше іменувалися як «виконавчі і роз­порядчі органи», або «органи державного управління». Конституція України 1996 р. замінила поняття «органи державного управління» поняттям «виконавча влада» й «органи виконавчої влади».

Така зміна понять не є випадковою, а має глибокий соціальний зміст. Вона випливає з історичних змін, що відбуваються сьогодні у самій сутності української державності, багатьох трансформацій в ор­ганізації та функціонуванні державної влади, насамперед з орієнтації нашої країни на побудову демократичної, соціальної, правової дер­жави, переведення економічних відносин на ринкові рейки. Усе це зумовлює природу певних еволюційних процесів, що відбуваються в нашій державі, змінюється сутність її діяльності, яка наповнюється новим змістом, виникають нові державні структури, способи і засоби, що забезпечують виконання суттєво змінених функцій держави.

Органи виконавчої влади відрізняються від інших органів держави (законодавчих і судових) саме своїм призначенням, змістом своєї діяль-

434

ності і методами роботи. Вони покликані здійснювати підзаконну ор­ганізаційно-управлінську, виконавчо-розпорядчу, контрольно-право­охоронну діяльність. Об'єктами управління у процесі здійснення зако-новиконавчої діяльності є насамперед господарська, соціально-куль­турна й адміністративно-політична сфери. Виконуючи свої завдання і функції, органи виконавчої влади діють від імені держави, для чого їх наділено державно-владними повноваженнями. Вони не тільки прово­дять у життя вимоги законів, указів Президента України та інших право­вих актів, а й самі мають право видавати у межах визначеної їм компе­тенції акти управління, які є обов'язковими для тих, кому вони адресо­вані, і вживати заходів щодо забезпечення реалізації вимог цих актів. Державно-владні повноваження є невід'ємною ознакою кожного держав­ ного органу. Без них орган держави втратив би свою специфіку, не зміг би виконувати покладені на нього завдання, забезпечити своє призна­чення у механізмі держави. Обсяг і характер державно-владних повнова­жень визначається, виходячи з місця і ролі, що їх має той чи інший орган у загальній системі органів, які здійснюють державну владу.

Державні органи виконавчої влади знаходяться на бюджетному фінансуванні і є юридичними особами, тобто мають цивільну право­ здатність. Діючи у межах своєї компетенції, вони користуються відносною юридичною самостійністю, їх взаємодія із законодавчими (представницькими) і судовими органами здійснюється у різно­манітних організаційних формах, таких, як представництво, погод­жувальні комісії, взаємоінформація тощо. Будучи визначеними в Конституції України як самостійний вид державних органів, вони як такі відрізняються від виконавчих органів системи місцевого само­врядування, а також виконавчих органів комерційних і неко-мерційних організацій та громадських об'єднань.

Кожний державний орган виконавчої влади має визначену норма­тивним актом компетенцію, внутрішню структуру, територіальний масштаб діяльності, має свою сферу, що іменується «предметом відан­ня». Орган складається переважно з державних службовців, між яки­ми розподіл посадових обов'язків закріплюється нормативними акта­ми, а кожен із них має відповідати встановленим вимогам щодо рівня професійної підготовки, стажу і досвіду роботи тощо. Державні служ­бовці обіймають посади і виконують свої функції відповідно до зако­нодавства про державну службу.

Для кожного державного органу виконавчої влади затверджується штатний розпис, в якому йдеться про перелік структурних

435

Розділ 20

Виконавча влада в Україні

 

підрозділів, найменування і кількість посад з визначеними посадови­ми окладами. Адміністративна та інша правоздатність і дієздатність органів виконавчої влади виникає одночасно з їх утворенням і визна­ченням компетенції, а припиняється з їх ліквідацією.

Функціонування виконавчої гілки державної влади забезпечується діяльністю системи виконавчих органів, що мають вертикальний зв'язок між супідрядними органами виконавчої влади на підставі роз­ поділу компетенції між ними. Правовий статус органів виконавчої влади як суб'єктів адміністративних та інших правовідносин визна­чається відповідними нормативними актами.

Системність є невід'ємною властивістю виконавчої влади та її органів. Вони функціонують у межах закономірностей державної вла­ди і формуються під впливом об'єктивних і суб'єктивних факторів, та­ких як рівень економічного розвитку суспільства, його політичної і правової культури, зовнішньополітичних умов тощо. Елементний склад системи органів виконавчої влади базується на урахуванні ха­рактеру мети, завдань, функцій держави, її територіальної організації. Основою побудови системи органів виконавчої влади є їх структура і функціональна підпорядкованість. Взаємодія всіх її ланок складає най­важливішу її системну характеристику.

Система органів виконавчої влади, їх правовий статус регулюють­ся Конституцією України (розділ VI), а також законами України, указами Президента України. До системи органів виконавчої влади входять: Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади України, Рада міністрів Автономної Рес­публіки Крим та місцеві державні адміністрації.

20.2. Кабінет Міністрів України — вищий орган

у системі органів виконавчої влади, його склад,

основні функції та повноваження

Вищим органом у системі органів виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України, який очолює систему органів виконавчої влади, є урядом України, який здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні

436

адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих ор­ ганів. Він відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. Ефективність його діяльності як центру державного управління багато в чому залежить від підтрим­ки Верховної Ради та Президента України.

Очолює Кабінет Міністрів України Прем'єр-міністр, який призна­ чається Верховною Радою України за поданням Президента України. До складу Кабінету Міністрів України входять також Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри та міністри. Кандидатура для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вноситься Президентом України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до ст. 83 Консти­туції, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради.

Міністри оборони та закордонних справ України призначаються Вер­ ховною Радою за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням Прем'єр- міністра. За його поданням призначаються також Голова Антимоно-польного комітету України, Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення, Голова Фонду державного майна України.

Верховна Рада України може звільняти зазначених осіб з посади, вирішувати питання про відставку Прем'єр-міністра, а також членів Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів складає свої повнова­ ження перед новообраною Верховною Радою України, а у разі прийняття Верховною Радою резолюції недовіри уряду передбачена відставка всього його складу. У цих випадках Верховна Рада здійснює формуван­ня нового складу Кабінету Міністрів в порядку і строки, визначені Конституцією України. Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою або відставку якого прийнято, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

Конституцією України та Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 21 грудня 2006 р. за № 514-V визначається коло функцій і повноважень Кабінету Міністрів, зокрема, йому властиві такі функції, як: виконавча, бюджетно-фінансова, державного програмування роз­витку України, організаційна, державного контролю та інші. Згідно з Конституцією України Кабінет Міністрів України забезпечує: держав-

437

Розділ 20

Виконавча влада в Україні

 

ний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо ре­алізації прав і свобод людини і громадянина, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, на­уки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокори­стування; розробляє і здійснює загальнодержавні програми еко­номічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності.