Конституційний статус Президента України

Якщо ці заходи не дають змоги належним чином забезпечити основні права і свободи, Президент може вжити заходів у рамках режиму воєнного або надзвичайного стану, що потребує додаткового схвалення упродовж двох діб парламентом (частина третя ст. 83 Кон­ституції України). При цьому вжиття цих екстраординарних заходів повинно бути пропорційним і не накладати надмірних обмежень у сфері основних прав і свобод.

Предмет відання Президента України. Конституція України у ст. 106 визначає предмет відання Президента. При цьому положення ст. 106 потрібно тлумачити системно у взаємозв'язку із статтями 6, 19 та 102 Конституції. Згідно із Конституцією у системі публічної влади Президент наділяється самостійними функціями та предметом відан­ ня. У розумінні ст. 6 Конституції глава держави є самостійним цент­ ром влади, який володіє певною повнотою повноважень, які збалан­совані із повноваженнями парламенту, уряду. Оскільки між главою держави, парламентом і урядом існують тісні взаємозв'язки, то розме­ жування владних функцій між цими органами не є жорсткими, вони переплітаються.

Водночас згідно з частиною другою ст. 19 Конституції Президент зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Діяльність глави держави, таким чином, визначається переліком повноважень, які визначені позитивно у законі. Однак ст. 102 Кон­ституції визначає статус глави держави так, що його функції сформу­льовані у загальному вигляді. Ці функції не повною мірою конкрети­зовані у конституційному переліку повноважень Президента (ст. 106).

Як свідчить зарубіжний досвід, не виключним є виникнення в Україні концепції «прихованих повноважень» Президента. Про це і свідчить практика Конституційного Суду, який вже визнає за Прези­дентом деякі прерогативи з окремих питань конституційного регулю­вання. У справах про Національне бюро розслідування, про управ­ління нафтовою галуззю Конституційний Суд загалом визнав за Президентом повноваження регулювати певні суспільні відносини, однак таке регулювання не повинно посягати на повноваження інших конституційних органів влади. Отже, у майбутньому не уник­нути спірних ситуацій щодо реалізації Президентом власних «прихо­ваних» повноважень, які мають дискреційний характер.

Проблема використання Президентом України своїх дискреційних повноважень стала предметом розгляду в Конституційному Суді.

Згідно з Указом Президента від 24 квітня 1997 р. за № 371 було утво­рено Національне бюро розслідувань, на яке покладалися функції зміцнення національної безпеки, забезпечення належного захисту основних прав і свобод, посилення боротьби із злочинністю, зокрема її організованими формами. Парламентарії піддали сумніву такі по­вноваження глави держави, оскільки вони не передбачені Консти­туцією України. Визнавши деякі положення загаданого указу некон­ституційними, орган конституційної юрисдикції у принципі визнав наявність у Президента дискреційних повноважень. Суд зазначив, що конституційне повноваження Президента України утворювати цент­ральні органи виконавчої влади не пов'язується з наявністю законів стосовно організації і діяльності таких органів влади. Таким чином зроблено крок до доктрини, яка у США відома як доктрина «прихо­ваних повноважень»¹.

Роль Президента як гаранта додержання основних прав і свобод є ще малодослідженою у вітчизняній літературі. У конституційній дер­жаві захист основних прав і свобод покладається на органи правосуд­дя, які компетентні встановлювати факти порушення основних прав і на основі закону застосовувати відповідні санкції.

У цьому відношенні роль Президента України полягає в оператив­ному реагуванні на ці факти шляхом звернення до органів прокурату­ри та судової влади. Зокрема, видання Президентом України Указу від 25 грудня 2003 р. за № I486² мотивувалося «необхідністю вжиття за­ходів щодо забезпечення конституційних прав жителів міста Мукаче­вого». З цього указу не чітко видно, якими міркуваннями керувався глава держави при здійсненні своїх арбітражних функцій, хоча на по­вторних виборах міського голови Мукачевого у липні 2003 р. мали місце численні порушення права на рівне і вільне виборче право, що зафіксували ряд національних та міжнародних неурядових орга­нізацій, а також рішення судів, які за своїм змістом виключали одне одного. Конституційний Суд відмовив у розгляді конституційного звернення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та 52 народних депутатів, оскільки на момент звернення цей указ втра­тив чинність. Думки спеціалістів з приводу конституційності цього

¹ Рішення КСУ від 6 липня 1998 року № 10-рп/98 // КСУ РВ. — 1:247.

² Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення конституційних прав
громадян та нормалізації життєдіяльності м. Мукачевого Закарпатської області» //
Урядовий кур'єр. — 2003. — ЗО грудня.

406

407

Розділ 19