Система конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні

 

Права і свободи людини є основним елементом, ядром її правового статусу. На(ваючи свого закріплення в Конституції України, вони визначають міру можлиі поведінки, відображають певні її межі, можливість користуватися благами для заі волення своїх інтересів і потреб.

Конституційні права і свободи мають свою систему й ознаки, що відрізняють їх І інших прав і свобод. По-перше, вони володіють верховенством. Усі інші прав свободи повинні відповідати їм. Вони є правовою базою для прийняття всіх інш прав і свобод, що деталізують їх. По-друге, конституційні права і свободи є нормаї

126

прямої дії і мають гарантований захист. По-третє, вони базуються на конституційних принципах рівності для кожного і не можуть обмежуватись чи скасовуватись.

Класифікація конституційних прав і свобод може здійснюватися за різними критеріями. Але будь-яка класифікація, як і всякі методи і прийоми вивчення, має суб'єктивний характер.

У той же час визнаними критеріями класифікації прав і свобод є: єдність конституційних та пов'язаних з ними прав і свобод; однорідність прав і свобод незалежно від місця розташування у Конституції чи інших джерелах конституційного права; відповідність історичному характерові їх виникнення і розвитку. Закріплюючи права і свободи людини і громадянина, Конституція України не визначає їх системи, ж передбачає певну послідовність їх викладення у другому розділі «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина».

Залежно від суб'єкта їх можна поділити на права і свободи людини (особи), права ісвободи громадянина; права і свободи іноземців та ін.

За характером суб'єктів та формою здійснення права і свободи поділяють на індивідуальні і колективні (групові). До останніх відносяться право нації, народу на самовизначення, права національних меншин та деяких інших категорій населення (дитини, молоді тощо).

Права і свободи поділяють також на основні (конституційні) і додаткові (конкретизуючі). У літературі існують й інші класифікації. Але в сучасних умовах найпоширенішою і визнаною класифікацією прав і свобод у конституційному праві є їх поділ за змістом і сферою дії. Виділяють три найголовніші види прав і свобод: у сфері особистого життя і безпеки людини; у сфері державного і суспільно-політичного життя; у сфері економічної, соціальної і культурної діяльності.

Закріплюючи права і свободи людини і громадянина, інших категорій населення, Конституція України не визначає їх системи й поділ на різні групи, але передбачає певну послідовність при їх викладенні.

Виходячи із загальновизнаних у теорії конституційного права критеріїв, права і свободи людини та інших категорій можна поділити на п'ять основних груп: особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні та культурні. Ця класифікація, а також віднесення прав і свобод до тієї чи іншої групи мають доволі умовний характер. Наприклад, право на працю можна віднести як до економічних, так і до соціальних прав.

До особистих (громадянських) прав і свобод людини відносять у першу чергу: право на життя, на повагу до її гідності, свободу та особисту недоторканність, свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування тощо.

Політичні права і свободи людини і громадянина включають, насамперед: право на участь в управлінні державними справами, на об'єднання у політичні партії та громадські організації, на проведення зборів, мітингів, демонстрацій, виборчі права та деякі інші.

До економічних, соціальних та культурних прав людини відносять, зокрема: право на власність, на заняття підприємницькою діяльністю, право на працю та пов'язані з нею інші трудові права, право на освіту, на житло, на охорону здоров'я та інші.

III!

127

Більш детальний аналіз зазначених прав і свобод подається в наступних розді підручника.

Але при визначенні тієї чи іншої системи прав і свобод людини в Україні слід ви дити з того, що для розвитку національного законодавства з прав людини в кожі країні, в тому числі і в Україні, велике значення мають загальновизнані міжнаро, стандарти (нбрми) з цих питань.

У**Міжнародні договори й угоди з прав людини, які офіційно визнаються державо стають обов'язковими для виконання. Це положення набуло свого закріпленні Конституції України, у відповідності зі ст. 9 якої чинні міжнародні договори, згс на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національне законодавства.

Загальновизнано, що найбільший розвиток прав і свобод людини у світове масштабі почався після Другої світової війни зі створенням Організації Об'єднай Націй, членом і засновником якої є Україна. У прийнятому Статусі ООН був закрі лений обов'язок держав здійснювати співробітництво у розвиткові поваги до пр людини й основних свобод без жодної дискримінації.

Одним із найперших найважливіших актів міжнародно-правового значення сі ла Загальна декларація прав людини, день прийняття якої 10 грудня 1948 року огол шено всесвітнім Днем прав людини. Декларація складається з преамбули і ЗО стате У першій статті проголошено: «Всі люди народжуються вільними і рівними в сво правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти стосовно один одного в д) братерства.» Принцип вільності і недискримінації людини незалежно від рас кольору шкіри, мови, релігії, політичних переконань та інших ознак передбачаєтьі в другій статті Декларації. У наступних статтях Загальної декларації ВИЗНЗЧЄЕ громадянські (особисті) і політичні права (ст. ст. 3-21), викладені в семи наступні статтях (ст. ст. 22-28) економічні, соціальні і культурні права.

Незважаючи на те, що норми цього нормативного акта міжнародного праї мають декларативний характер і не передбачено механізмів забезпечення виконані; встановлених норм, Загальна декларація відіграла важливу роль і продовж) визначати напрями, найголовніші критерії (стандарти) з прав людини для їх досяі нення у всіх країнах світу.

Продовженням встановлення загальновизнаних стандартів з прав людини стал прийняття Генеральною Асамблею ООН 16 грудня 1966 року ще двох актів: Мі» народного Пакту про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародного паю про громадянські та політичні права, а також факультативного протоколу д останнього.

Усі ці документи визнані і ратифіковані Україною.

Загальну декларацію прав людини і вказані міжнародні пакти разом з ФакулІ тативним протоколом у дипломатичній роботі і літературі об'єднують під єдиної назвою «Міжнародний білль прав людини», або «Міжнародна хартія прав людини»;

Поряд з цими найважливішими нормативними актами Генеральною АсамблеєІ ООН та іншими її органами й організаціями прийняті інші міжнародні документи прав людини (конвенції, угоди, рекомендації тощо), більшість з яких визнай Україною. Ці документи (залежно від змісту) можна об'єднати у кілька груп:

128

найголовніші природні та інші права і свободи людини;

права народів, окремих груп населення та запобігання дискримінації: Декларація пропадання незалежності колоніальним країнам і народам; Конвенція про права дитини 1989 р.; Конвенція про право народів на мир 1984 р.; Декларація про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1967 та інші;

вимоги щодо запобігання злочинам проти людства, рабства, торгівлі людьми та їх експлуатації: Конвенція про запобігання злочинам геноциду і відповідальність за нього 1948 р.; Конвенція про примусову працю тощо;

права людини у сфері правосуддя та захисту від зловживань з боку державних органів та їх посадових осіб: Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку 1979 р.; Декларація основних принципів правосуддя щодо жертв злочину і зловживання владою 1985 р. та інші.

Наведені найважливіші загальновизнані стандарти з прав людини обумовлюють як розвиток конституційно-правового регулювання прав і свобод людини в Україні, так і практику їх застосування та захист від порушень.