Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально визначені.

Дана класифікація грунтується на поміченому римлянами своєрідному явищі, коли юридичні правила доводиться будувати по-різному ­ залежно від того, як визначено ту чи іншу річ у конкретних умовах обороту. Ці умови можуть будуватися так, що пов'язана з ними річ буде тим чи іншим способом виділена (наприклад, придбання відомої картини, скульптури, золотої вази). Така річ називається індивідуально визначена. Але якщо за умовами обороту річ особливо не виділяється, а характеризується загальним чином, то її розглядають уже як визначену родовими ознаками. Такі речі не мали в обороті індивідуальності. Джерела римського права для позначення речей, індивідуально визначених, вживали термін species, а для родово-визначених ­ genus. Поділ речей на родові і індивідуально-визначені пов'язаний з різним вирішенням питання юридичного становища цих речей. Фізична загибель родових речей (від пожежі, крадіжки) цілком можлива, але для права, для кредитора вони не гинули, тому що завжди могли бути замінені іншими речами. Гроші дають у кредит числом і числом же одержують від боржника. Однак, якщо сусід позичав у сусіда золоту вазу, то він уже мав справу з індивідуально-визначеною річчю і повинен був повернути не будь-яку річ, хоча б і золоту, а тільки ту, яку він позичив. Якщо індивідуально-визначена річ випадково гинула, то договір припинявся, хоч зобов'язана особа несла відповідальність у розмірі вартості втраченої речі.

Речі головні і побічні (придаткові).

Головною називалася річ, яка давала назву цілому, або та річ, без якої інша не може вживатися.

Речі побічні певним чином залежали від головної і підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей відносили: частини речі, приналежність, плоди і витрати.

а) Частини речі не були об'єктом юридично самостійного існування. Коли річ у цілому була об'єктом юридичного правочину, то наслідки цього правочину поширювалися і на всі частини речі. Об'єктом самостійних правочинів частина речі могла бути лише в разі свого відокремлення від цілого.

б) Приналежність. Приналежністю називалася річ, пов'язана з іншою (головною) річчю не фізично, а економічно. Головна річ вважалася незакінченою, якщо від неї відокремлена приналежність. Звичайно, приналежність може існувати окремо від головної речі, але тільки в процесі спільного користування досягається господарський результат (наприклад, ключ і замок, човен і весло). У зв'язку з тим, що приналежність може існувати самостійно, вона може бути предметом самостійних прав на неї. Однак, якщо немає спеціальних застережень зацікавлених осіб, усі правові відносини, встановлені на головну річ, поширюються і на приналежність.

в) Плоди. Плодом називається таке органічне або фізичне виробництво речі, яке відокремлюється від неї без порушення її суті і становить звичайний прибуток у господарстві. Плоди бувають природні й цивільні, або прибуткові. Плодами природними вважалось насамперед органічне виробництво таких речей, які регулярно і постійно одержували від експлуатації речей, що приносили плоди без зміни їх господарського призначення. Джерела римського приватного права до плодів природних відносили тварин, овечу вовну, хліб, овочі, фрукти тощо. До плодів належать і цінності, набуті шляхом господарської діяльності, наприклад відсотки від капіталу, орендна плата.

Такі плоди називаються цивільними або прибутковими.

Плоди діляться на такі, що відокремились від речі, яка їх виробляє, і не відокремлені: на плоди наявні в натурі і спожиті та інші. Ці відміни в понятті плодів мають велике значення, якщо порушується питання про право власності та обов'язок повернення плодів. Зокрема, якщо річ повертається на підставі віндикаційного позову, наявні плоди завжди підлягають поверненню власнику разом з річчю. За спожиті плоди добросовісний володілець відповідальності не ніс.

Витрати. Будь-які затрати, зроблені на ту чи іншу річ, називаються вит­ратами. Римське приватне право знало витрати необхідні, без яких річ не може існувати, корисні, які поліпшують річ, збільшуючи її цінність, і витрати заради примхи, особистих смаків. Цей поділ витрат також має правове значення, особливо у позовах про повернення речі.

Речі в обороті і вилучені з обороту. Римські юристи розрізняли речі в обороті і речі, вилучені з обороту.

До першої категорії - в обороті - відносилися речі, які становили об'єкти приватної власності і обороту між окремими людьми (земля, раби, робоча худоба, сервітути, спочатку сільські,а потім і міські).

Вилученими з обороту називалися такі речі, які не могли бути об'єктом особистої власності в силу свого специфічного призначення, а не за своєю природою. Вилученими з обороту були: а) речі, присвячені богам (храми, алтарі); речі, які перебувають під заступництвом богів (міські стіни міста Риму, кладовища тощо); б) речі спільного користування, які безпосередньо служили усім людям (дороги, площі, великі ріки і моря тощо).

Familia та pecunia.

Опозиція «familia» - «pecunia» відноситься до найдавнішого періоду римського права. «Familia» вказує на весь сімейний комплекс (майновий і немайнову під владою домовладики, який тому іменується «pater familias», «пан familia». В опозиції до «Pecunia», «familia» відрізняється статичним станом. Так, вільні люди, що входять до її складу, не є об'єктами обороту («nullius sunt», «не належать нікому»), не будучи res.»Familia» включає кладовища та сімейні святині - res extra commercium. Цей комплекс характеризує статус особи: домовладики як глави familia, підвладних - як осіб, що належать до сімейної групи. Цей термін тому використовується при описі відносин, пов'язаних зі status familiae: спадкуванні без заповіту і опіки.

«Pecunia» (від «pecus» - худоба) відноситься до речей, які стали об'єктом юридичних актів. Іншими словами, «pecunia» - це майно (зі складу familia), залучена в систему вольових відносин з іншими особами, членами інших сімейних груп. Так, раб називається «pecunia», коли він виступає об'єктом угоди його пана з іншим домовладикою, тоді як раби, зайняті в господарстві, іменуються «familia». Цей приклад багатофункціональності об'єкта, який одночасно є і familia, і pecunia, але в різних відносинах (як підвладна особа і як об'єкт угоди), ­ найбільш показовий. Виключаючи святині, які не підлягають залученню в оборот, будь-які предмети сімейного комплексу можуть бути і familia, і pecunia. Важливо, що і та річ, щодо якої вже був здійснений розпорядчий акт, зберігає визначення, пов'язані з familia ­ як об'єкт, що визначає особистий статус. На практиці це означає, що об'єкти сімейного комплексу в архаїчну епоху залишаються належати сімейству (familia), навіть якщо вони відчужені на основі індивідуального волевиявлення як pecunia. Як familia сімейний комплекс характеризує становище домовладики в структурі сімейства, як pecunia ­ вказує на його розпорядчі повноваження за рішенням економічних питань життя сімейства. Якщо домовладика визнаний позбавленим вольової основи особистості – furiosus (божевільний), такі повноваження (auctoritas) переходять до наглядача (Curator furiosi), що виражається як «potestas in pecunia eius» - «Влада над його оборотним майном», тоді як божевільний залишається pater familias.

Згодом, у міру формалізації ролі домовладики в термінах права і затвердження економічного трактування відносин з приводу речей, «familia» втрачає визначеність значення і стає частиною бінома «familia pecuniaque», який позначає в предкласичену епоху все майно домовладики. Типовим значенням терміну «pecunia» стає «гроші» як універсальний засіб обміну, хоча зберігаються і релікти колишнього емблематичного трактування, коли «Pecunia» через вказівку на об'єкт виражає індивідуалізоване розпорядницьке повноваження в опозиції до статичної підвладності речі суспільної одиниці (сімейства або всієї громаді). (Familia) втрималася в римському праві осіб у вигляді привілейованого статусу домовладики, який був єдиним повноправним особою, і позначилася на своєрідності правових форм, які зафіксували затвердження індивідуальної волі в процесі оволодіння зовнішнім світом.

Види прав на речі.

З прав на речі раніше за всіх оформилося володіння,за яким стоїть право приватної власності. І те й інше розумілося юристами-класикамияк безпосереднє панування над річчю, спрямоване прямо на річ, без чийогось посередництва ­ ius in ure. Коли ж річ не належала зацікавленій особі, алеособа претендувала на користування річчю, що належала іншій особі (res aliena), то виникали права, званіпізнішими юристами iura in ure aliena, праваначужуріч.

Основним речовим правом є право власності, обсяг і межі якого римляни визначали шляхом правомочностей власника. Сукупність цих правомочностей становила зміст права власності. Власник мав право володіти річчю (jus possidenti), користуватися нею за власним розсудом (jus utendi) і розпоряджатися нею (jus abutendi), продавати, заставляти, дарувати та ін. Право володіння (jus possidendi). Це право означає, що власник може фактично володіти річчю, тобто річ повинна фактично бути в господарстві власника і виконувати своє господарське призначення. Право володіння власник може здійснювати як особисто, так і передаючи його іншим особам (наприклад, за договором), при цьому зберігаючи право власності на дану річ.

Право користування (jus utendi). Користуватися річчю можна в різних формах: позичити річ, передати в оренду, споживати тощо, не завдаючи при цьому шкоди іншим особам, або користуватися річчю всупереч закону.

Право розпоряджатися річчю (jus abutendi). Це право полягає в тому, що власник міг вирішувати правову долю речі всіма дозволеними способами: продати, заповідати, встановлювати сервітут на користь іншої особи тощо. Право розпорядження річчю може здійснюватися в різних формах, але з однією умовою - воно не повинно суперечити закону.

Обмеження виникали разом з появою самої власності або з’явилися згодом у зв’язку з особливим юридичним актом. Підставами виникнення обмежень права власності були закон і правочин.

І.Закон (lex). На підставі закону обмеження права власності виникали водночас з появою самої власності з міркувань суспільного інтересу або в інтересах сусідів за так званим

ІІ. Правочини. Іноді обмеження права власності виникали не разом з виникненням самої власності, а внаслідок особливого юридичного акту. Ці обмеження полягали в тому, що низка правомочностей власника надавалася невласнику шляхом правочину: невласнику надавалися речові права на чужу річ. У римському праві існувало чотири таких права: сервітути, емфітевзис, суперфіцій і заставне право.

До числа обмежень права власності відносяться заборони відчуження. За законом заборонялося відчужування приданого (dos), дошлюбного дарунка (donatio).

Сутність прав на чужі речі полягала в тому, що суб'єкт цього права мав змогу користуватися чужою річчю, а в деяких випадках навіть розпоряджатися нею. Але оскільки це були права на чужі речі, які належали іншим особам, то, зрозуміло, особа, котра мала право на чужу річ, не могла володіти такими широкими правомочностями, як власник. Суб'єкт цього права мав змогу користуватися чужою річчю лише в певних обмежених масштабах.

Римське цивільне право розрізняло три види прав на чужі речі. Найстародавнішими з них були так звані сервітутні права, або сервітути (лат. servire - служити). Сервітути поділялися на речові й особисті.

Згодом преторська практика створила нові форми права на чужі речі - емфітевзис (спадкове довготермінове право на користування чужою землею) і суперфіцій (довготермінова оренда землі для забудови). До прав на чужі речі відноситься також заставне право, яке на той час набуло широкого розвитку. Ці види прав на чужі речі за обсягом і змістом істотно відрізнялися, хоч і мали багато спільного, про що мова йтиме далі. Теоретичні розробки прав на чужі речі пережили своїх творців і вийшли за межі Риму. Вони були сприйняті наступними правовими системами і набули подальшого розвитку.