Освітню політику можна визначити як низку дій суб’єктів освітньої політики, спрямованих на досягнення цілей освітніх організацій та / або системи освіти.

У цьому визначенні наголошено на цілеспря­мованості політичних процесів, а також на тому, що прийняття рішення передбачає низку дій. Також таке поняття освітньої політики передбачає, розкриття понять об’єкта і суб’єкта освітньої політики.

У загальному контексті освітня політика визначається її суб’єктом, тому може бути – державною, громадською, регіональною, європейською тощо.

Поняття «державної ОП» передбачає, що її суб’єктом є державні органи регулювання освітнього процесу (органи законодавчої, виконавчої, судової влади,). Водночас, у сучасних умовах суб’єктами також виступають як регіональні структури управління освітою, так і міжнародні органи й установи, котрі здійснюють освітню політику на світовому рівні, а також громадський сектор суспільства - інститути громадянського суспільства. Склад і компетенції органів та інституцій освітньої політики є специфічним для кожної держави. Тож, види суб’єктів ОП можна розглядати за двома характеристиками:

За груповою характеристикою: Суб’єктами освітньої політики виступають – 1)окремі індивіди пов’язані з будь якими процесами ОП; 2) соціальні спільноти та соціальні інститути (нація вцілому, політичні партії та рухи, об’єднання громадян); 3) держава в особі її органів.

За вертикальною ознакою: 1) міжнародні органи, установи, організації, які здійснюють ОП на світовому рівні (ЮНЕСКО, міжнародний валютний фонд, органи ЄС – Європейська мережа агенцій гарантування та забезпечення якості освіти).

2) органи, установи та організації, які здійснюють ОП на національному рівні.

3) органи, установи та організації, які здійснюють ОП на місцевому рівні.

Об’єктом ОП є 1) освіта як суспільне благо, як інтелектуальний і матеріальний ресурс суспільства та система освітніх інституцій.

2) Система освітніх інституцій це – а) національні системи освіти, офіційно визначені на державному рівні; б) міжнародні зв’язки національної системи освіти (міжнародні організації, рухи..) в) структурні елементи національної системи освіти – (дошкільна, шкільна, позашкільна, професійно-технічна, вища, освіта дорослих).

ПРЕДМЕТОМ ОП є відносини, які виникають в процесі діяльності суб’єктів ОП з приводу її об’єктів.

З визначення можна сказати, що освітня політика належить до галузі суспільної політики, яка покликана відображати основні цінності суспільства.

Освітня політика має певні характеристики, які важливо знати для того, щоб зрозуміти, яким чином вона формується. Наприклад, Тейлор, Різві,Лінгард і Генрі у роботі" Освітня політика та курс на зміни" визначають такі її характеристики:

· Політика –це більше ніж текст. Багато аспектів освітньої політики не відображають офіційні документи, тому потрібно знати передісторію прийняття політичних рішень – історичні, політичні, економічні обставини.

· Політика має багато вимірів. Політику розробляють зацікавлені групи, які наділені різною впливовістю та наявністю влади.

· Політика ґрунтується на певних цінностях. Політичні рішення представляють певні цінності того суспільства в якому вони формуються.

· Політика існує в контексті. Вона не може бути створена без урахування об’єктивних обставин, в яких вона впроваджуватиметься.

· Політичні рішення – державна справа. Держава це єдиний суб’єкт, який несе відповідальність за розробку і впровадження державної освітньої політики.

· Освітня політика взаємодіє з політикою в інших галузях. Вона пов'язана і залежить з економічною, соціальною політикою, міжнародними відносинами. У краї­нах Центральної та Східної Європи освіту нерідко визначають як пріоритетну сферу. Хоча насправді економічні, фінансові, адмі­ністративні та інші мотиви домінують над освітніми цілями. То­му для тих, хто формує освітню політику, необхідно стежити за подіями у пов’язаних політичних сферах.

· Впровадження політики ніколи не буває прямим. Усу­переч поширеній думці, ґрунтовний політичний документ - це тільки початок, а не кінець довгого шляху. Впровадження політи­ки - найважливіша стадія всього політичного процесу. Політика не може бути впроваджена прямо, шляхом віддання наказів і роз­поряджень. Потрібна напружена і часто болюча робота зі всіма гравцями на освітній арені.
Впровадження політики – найважливіша стадія політичного процесу.

· Політика має навмисні та ненавмисні наслідки. Більш складний - політичний процес, складніше передбачити всі мож­ливі насідки. Ті, хто приймає політичні рішення, повинні бути готовими до протистояння неочікуваним труднощам і зіткнення з непередбачуваними проблемами.

 

3.

У науково-популярній літературі дається декілька визначень поняття саме «державної освітньої політики». Деяких з них є – «Державна освітня політика – найважливіша складова політики держави, інструмент забезпечення фундаментальних прав і свобод особи, підвищення темпів соціально-економічного і науково-технічного розвитку, гуманізації суспільства, зростання культури.» «Це складова політики держави як інструмент забезпечення прав і свобод особи, темпів науково-технічного розвитку, гуманізації суспільства»; «діяльність держави стосовно функціонування освіти та її розвитку».

Державна політика щодо освіти посідає особливе місце та є окремим предметом дослідження на сучасному етапі. Дослідники підкреслюють визначальну роль держави щодо регулювання освітнього процесу відповідно до вимог часу та з метою коригування соціально-економічної ситуації, наводячи низку прикладів щодо формування різноманітних ланок освітньої системи для розв’язання економічних проблем. Освітня політика встановлює на основі суспільної згоди докорінні цілі і завдання розвитку освіти, гарантує їх утілення в життя шляхом узгодження дій держави і суспільства.

Сучасна сфера освіти перебуває під впливом соціально-економічних чинників, тому ОП не повинна відокремлюватись від національного, економічного та соціального розвитку держави. Серед чинників, що зумовлюють та визначають вектор розвитку управління освітньою галуззю є:

- зовнішні: науково-технічний прогрес, зміни соц.-економ. стану країни, характер та особливості управління суспільством, розвиток науки та теорії управління, соціально-політичні фактори, світовий контекст розвитку освіти.

- внутрішні – напрямки соціальної, економічної політики держави, стратегії лідерів політичної сфери, зміна освітньої парадигми, розвиток школи.

Етапи формування освітньої політики:

1. Визначення принципових завдань

2. накреслення найближчих перспектив

3. вироблення методів та засобів, форм діяльності

4. підбір і розстановка суб’єктів для реалізації.

Принципи державної освітньої політики:

1) Поєднання інтересів особистості, суспільства та держави

2) Збереження фундаментальних здобутків національної освіти

3) Забезпечення цілісності освіти різних рівнів, перетворення освіти в процес безперервного розвитку особистості

4) Підвищення на всіх рівнях освітньої системи ролі держави та суспільства в управлінні системою освіти та в оцінці діяльності освітніх закладів.

5) Збереження провідною ролі державних закладів разом з підтримкою недержавних навчальних закладів

6) Підтримка громадських ініціатив та суспільних інститутів у сфері освіти.

 

Стаття 6.Закону України «Про Освіту»

Основні принципи освіти

 

Основними принципами освіти в Україні є:

доступність для кожного громадянина усіх форм і типів
освітніх послуг, що надаються державою;

рівність умов кожної людини для повної реалізації її
здібностей, таланту, всебічного розвитку;

гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських
духовних цінностей;

органічний зв'язок із світовою та національною історією,
культурою, традиціями;

незалежність освіти від політичних партій, громадських і
релігійних організацій;

науковий, світський характер освіти;

інтеграція з наукою і виробництвом;

взаємозв'язок з освітою інших країн;

гнучкість і прогностичність системи освіти;

єдність і наступність системи освіти;

безперервність і різноманітність освіти;

поєднання державного управління і громадського самоврядування
в освіті.

 

ПРИНЦИП ПОЄДНЕННЯ ЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ І ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ

В умовах надмірної централізації в управлінні підсилюється адміністрування, сковується ініціатива керівників нижчих рівнів, учителів, учнів, що перетворює їх у простих виконавців прийнятих без них рішень. Відбувається дублювання управлінських функцій, перевантаження як керівників так і виконавців.

Децентралізація управління також може призвести до зниження ефективності діяльності навчального закладу. Зменшення ролі керівника та адміністрації призводить до втрати аналітичних і контролюючих функцій управління, що в свою чергу створює серйозні проблеми в житті та діяльності педагогічного колективу, спричиняє конфлікти, протистояння адміністративних та громадських органів управління.

Принцип поєднання підвищує координацію дій усіх структурних підрозділів, виключає дублювання, створює умови для прийняття управлінських рішень на професійному рівні, спрямовує діяльність керівників адміністративних і громадських органів в інтересів усього колективу.

Мета державної політики України щодо розвитку освіти, визначеної урядом полягає у створенні умов для розвитку особистості, а також для економічного розвитку суспільства.

Виділяють такі основні пріоритети освітньої політики:

· якість;

· ефективність;

· рівність.

 

Якість – це одна з основних проблем сучасної освітньої політики.

Як визначити якість? Як забезпечити якісну освіту? Як про­водити моніторинг, оцінювати та вимірювати якість? Які є інди­катори якості? Ці та інші питання ставляться з метою кращого розуміння якісного виміру в сучасній освіті. Реформи підвищення конкурентоспроможності та інші практичні політичні кроки роб­ляться для розв’язання проблеми якості. Ця проблема досить нова для країн Центральної та Східної Європи. До повалення берлін­ського муру вважалося, що соціалістична система за своєю при­родою забезпечує кращу якість освіти порівняно з рештою світу.

Ефективність - ще один важливий пріоритет. Сучасні освіт­ні системи стають дедалі дорожчими. Як забезпечити ефективну освіту?Повинна вона бути безкоштовною чи платною? Скільки держава має витрачати на світу?Яким чином інвестиції по­вертаються? Звідки вони повинні надходити? Яке оптимальне співвідношення між державними, приватними інвестиціями і вкладеннями користувачів? Які існують шляхи підвищення ефек­тивності освіти? У країнах Центральної та Східної Європи, де економічні труднощі перехідного періоду обмежують можливість вкладень в освіту з боку держави, ці питання надзвичайно важли­ві. Питання ефективності, як правило, - серед основних мотивів виправдання фінансових реформ.

Рівність. Реформатори освіти завжди переймалися питаннями рівності та соціальної справедливості. Соціальна інтеграція вважається однією з основних цілей освіти. Як забезпечити рівні умови для всіх дітей на початку навчання? Як підгримувати учнів з груп «ризику» впродовж усього періоду навчання? Які існують можли­вості «другого шансу» для тих, хто кинув школу? Як піклуватися про дітей з особливими потребами? Як інтегрувати національні меншини та іммігрантів? Як забезпечити доступ до вищої і про­фесійної освіти для безробітних, військових, ув’язнених? У ко­лишній соціалістичній системі освіти вважалося, що не існує проблеми рівності, хоча насправді це було не завжди так. Однак, коли почалися соціальні та економічні зміни, зростаюча соціаль­на нерівність породила нові проблеми у країнах Центральної та Східної Європи.

Пріоритети визначені у багатьох політичних документах і різ­ними способами. Іноді вони викладені у формі великих завдань, найважливіших для певної країни або регіону. Як приклад мож­на навести освітню політику Європейського Союзу. На основі пропозицій Європейської Комісії та внесків країн-членів у 2001 році Рада прийняла «Звіт про конкретні майбутні завдання освіт­ніх систем». Фактично - це перший документ, який визначає кон­кретний загальний підхід до національної освітньої політики в контексті Європейського Союзу на основі трьох завдань:
підвищення якості та ефективності систем виховання і на­вчання у Європейському Союзі;зробити освіту впродовж життя доступною для всіх; зробити наші системи освіти більшою мірою спрямованими назовні, на навколишній світ.

Підсумовуючи цей короткий огляд, ми вважаємо, що при­наймні є п’ять найважливіших пріоритетів для розвитку освіти країн Центральної та Східної Європи: децентралізація;якість; в'язок з ринком праці;ефективність і дієвість; рівність.

Поняття «державної ОП» передбачає, що її суб’єктом є державні органи регулювання освітнього процесу (органи законодавчої, виконавчої, судової влади,).

Державна ОП розробляється Комітетом Верховної Ради України з питань освітньої політики.

Затверджується – Верховною Радою.

Реалізується – Міністерством освіти і науки, Міністерствами і відомствам України, яким підпорядковані навчальні заклади (МОЗ, МВД), МОН АРК, місцевими органами державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, закладами освіти всіх рівнів.

Функції держави:

- здійснює планування системи освіти

- встановлює пріоритети напрямів розвитку освіти

- визначає обсяги фінансування освіти

- здійснює управління системою освіти

- здійснює контроль всієї системи освіти.

Функції державної освітньої політики:

 

- прогнозування – подальший розвиток, наукове обґрунтування майбутніх змін.

- Планування – формує стратегії, цілі, пріоритети.

- Координація та Організація - роботи всіх ланок системи освіти.

- Управління - системою освіти.

- Фінансове забезпечення

- Регулювання за рахунок нормативно-правового забезпечення.