Урахування діяння як обов'язкової ознаки об'єктивної сторони при кваліфікації злочинів

Об'єктивна сторона злочину - це сукупність установлених кримінальним законом ознак злочину, які характеризують зовнішній процес злочинної поведінки. На відміну від інших структурних частин складу злочину, об'єктивна сторона містить більше інформації, необхідної для кваліфікації діяння.

Значення об'єктивної сторони злочину в першу чергу визначається тим, що точне її встановлення є запорукою правильної кваліфікації. Зокрема, суттєву роль виконує об'єктивна сторона при розмежуванні суміжних складів злочину. Особливо це відчутно при розмежуванні діянь, які посягають на один і той самий об'єкт і мають однакову форму вини. Так, різні види розкрадань можна розмежувати лише за ознаками об'єктивної сторони. Крадіжка (ст. 185 КК України), грабіж (ст. 186 КК України), шахрайство (ст. 190 КК України) посягають на однаковий об'єкт, скоюються умисно, суб'єкт у них загальний. Розмежувати ці злочини, а, отже, здійснити правильну кваліфікацію, можна лише за ознаками об'єктивної сторони, які в названих складах злочинів є різними.

Кримінально-правова кваліфікація за об'єктивною стороною передбачає як мінімум з'ясування характеру суспільно небезпечної дії (бездіяльності), адже основною ознакою об'єктивної сторони кожного складу злочину є лише діяння у формі дії чи бездіяльності. Неможливо охарактеризувати злочин у законі, не вказавши, які ознаки властиві діянню.

Отже, суспільно небезпечна поведінка людини може проявлятися у двох формах: активної (дія) і пасивної (бездіяльність). Поняття «діяння» охоплює обидві ці форми злочинної поведінки. При цьому одні злочини можуть бути вчинені тільки шляхом дії (наприклад, крадіжка), інші - лише шляхом бездіяльності (невиконання судового рішення), треті - як дією, так і бездіяльністю (наприклад, убивство).

Слід зауважити, що при бездіяльності особа не вчиняє певної дії, яку вона за даних конкретних умов повинна була і могла вчинити для запобігання заподіянню шкоди охоронюваним законом цінностям. Із цього випливають дві умови кримінальної відповідальності за злочинну бездіяльність:

1. Наявність у особи обов'язку діяти певним чином. У загальному вигляді фактична підстава діяти може визначатися як об’єктивна необхідність, що зумовлюється положенням суб'єкта в системі суспільних відносин. Це положення у свою чергу зумовлюється функцією, яка виконується суб'єктом у суспільному механізмі чи дією, яка передувала бездіяльності та створила загрозу настанню шкоди конкретному суспільному благу.

Конкретна фактична підстава обов'язку діяти, яка має кримінально-правове значення, може випливати з таких підстав: вимог закону (ст. 136 КК України - закон покладає на громадянина обов'язок надати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані); професійних або службових функцій (ст. 139 КК України - ненадання допомоги хворому медичним працівником); положень договору (ст. 197 КК України – порушення обов'язків щодо охорони майна); родинних відносин (ст. 164 КК України - ухилення від сплати аліментів на утримання дітей) та інших.

2. Відповідальність за бездіяльність передбачає, що особа не тільки була зобов'язана, але й могла діяти. Це означає, що особа в конкретній ситуації мала реальну можливість діяти, тобто виконати активні дії і запобігти тим самим злочинним наслідкам. Можливість діяти визначається, виходячи зі суб'єктивного критерію, тобто враховується можливість такої особи, яка знаходиться в даній конкретній обстановці. Якщо особа зобов'язана діяти певним чином, але можливість діяти була обмежена необхідністю виконати інші обов'язки, то колізія обов'язків вирішується за правилами крайньої необхідності. У деяких випадках у законі спеціально передбачені обставини, які обмежують обов'язок діяти. Так, обов'язок капітана судна надати допомогу при зіткненні з іншим судном екіпажу та пасажирам (ст. 284 КК України) пов'язана з можливістю надання такої допомоги без серйозної небезпеки для свого судна, його екіпажу та пасажирів.

Варто пам'ятати, що при кваліфікації визначається наявність не абстрактного діяння чи діяння взагалі, а на основі ознак, зазначених у законі при характеристиці того або іншого складу злочину. Аналізуючи їх, можемо відзначити, що законодавець по-різному, з різним ступенем узагальнення, інформаційної наповненості описує те або інше діяння. Через це доцільно виділити кілька типів опису злочинного діяння в законі:

- вказується характер діяння та точно називаються його основні ознаки. Такий опис діяння використаний, наприклад, у ч. 1 ст. 115 КК України - вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Цей тип опису злочинного діяння найбільш зручний для кваліфікації, оскільки він дає цілком повне уявлення про його основні риси;

- вказується характер діяння, але детально його ознаки не розкриваються; прикладом може служити діяння, наведене у ст. 303 КК України - втягнення особи в зайняття проституцією. Такий тип опису створює додаткові ускладнення при кваліфікації, оскільки вимагає з'ясування питання про те, що мається на увазі під втягненням і проституцією;

- дається орієнтовний, а не вичерпний перелік діянь, що утворює злочин; у ст. 158 КК України, яка передбачає відповідальність за фальсифікацію виборчих документів, документів референдуму чи фальсифікація підсумків голосування, надання неправдивих відомостей до органів Державного реєстру виборців чи фальсифікація відомостей Державного реєстру виборців мовиться про інше несанкціоноване втручання у роботу Державного реєстру виборців. Для визначення, що мається на увазі під іншими діями, варто виходити з того, що ці Дії повинні бути однаковими за своїм характером із прямо зазначеними в законі, тобто мати ту ж спрямованість, стосуватися того ж кола соціальних цінностей.

Якщо в диспозиції кримінально-правової норми вказано Декілька альтернативних дій, то для кваліфікації злочину достатньо вчинення хоча б однієї з перелічених дій. Скажімо, ч. 1 ст. 263 КК України передбачає альтернативно такі дії, як носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт, передача чи збут вогнепальної зброї (бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв). Вчинення будь-якої з цих дій свідчитиме про наявність складу злочину. Кількість альтернативних дій, які інкримінується особі, не впливає на кваліфікацію, але може враховуватися при індивідуалізації покарання. Крім того, правозастосовцю варто чітко встановлювати, які саме дії винної особи утворюють склад злочину, що кваліфікується. Як приклад розглянемо таку ситуацію.

24 березня 2007 року Г., керуючи автомобілем, під час руху заднім ходом, допустив порушення пункту 1.5, підпункту «б» пункту 2.3, пункту 10.9 Правил дорожнього руху і вчинив наїзд на пішохода М., яка стояла на проїзній частині позаду автомобіля. У результаті дорожньо-транспортної пригоди потерпіла отримала тяжкі тілесні ушкодження, що спричинили її смерть. Кіровський районний суд АР Крим, кваліфікуючи дії Г. за ч. 2 ст. 286 КК України, зайво зазначив таку ознаку розгляданого злочину, як „порушення правил експлуатації транспорту", допустивши неправильне застосування кримінального закону. Адже згідно з матеріалами справи керований засудженим автомобіль був у технічно справному стані. Під час досудового слідства та у судовому засіданні не було виявлено обставин, які б свідчили про наявність у цьому автомобілі таких несправностей, за яких згідно з Правилами його експлуатація була б заборонена.

Часто законодавець для позначення характеру діяння використовує поняття „незаконне". Кримінально-караними визнаються три види незаконності діянь: а) заборонені законом; б) дозволені, але вчинені без установлених у законі підстав; в) дозволені, але вчинені не в установленому законом порядку.

Зміст поняття „незаконне" розкривається двома шляхами:

1. Наведення в диспозиціях відповідних кримінально-правових норм повного або часткового переліку тих незаконних дій, які слід вважати злочинними.

2. У диспозиціях певних кримінально-правових норм не наводиться повний чи частковий перелік тих незаконних дій, які слід уважати злочинними. У цьому разі зміст поняття «незаконне» розкривається шляхом застосування встановлених чинним (некримінальним) законодавством спеціальних положень, які: а) забороняють вчинення певних дій; б) дозволяють їх вчинення, але за наявності певних підстав.

Наприклад, для з'ясування зазначеного у ст. 229 КК України змісту поняття „незаконне", що прив'язується законодавцем до поняття „використання" (щодо знаків для товарів і послуг, фірмових найменувань та кваліфікованих зазначень походження товару), утворюючи у кінцевому підсумку складне поняття „незаконне використання", слід обов'язково звертатись до тих нормативних положень, які: а) взагалі забороняють використання цих засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг; б) дозволяють їх використання, але за наявності певних підстав (умов).

Не заборонені чинним (некримінальним) законодавством діяння, щодо вчинення яких немає жодних встановлених чинним законодавством правил, не можуть кваліфікуватись як незаконні, а отже, і злочинні дії, але можуть кваліфікуватися як зловживання правом, якщо вони є проявом свавілля особи, тобто, якщо особа здійснює своє право вчиняти не заборонені чинним (некримінальним) законодавством діяння таким чином, що порушує права і свободи інших людей.