Криза класичного типу філософування у Західній Європі.

Провiдною темою всiєї новоєвропейської фiлософiї було прославлення розуму, установлення думки про необмеженiсть людського пiзнання. Фiлософськi системи класичного перiоду демонструють оптимiзм, вiру в досягнення свободи на базi прогресу науки, технiки, успiхiв просвiтництва. Рацiоналiзм – це та парадигма, яка була панiвною у фiлософiї з XVII до середини XIX ст. Цю фiлософську течiю прийнято називати класичною.Активнi напади на рацiоналiстичнi концепцiї започаткували А. Шопенгауер i С. К’єркегор. Шопенгауеру притаманний активний протест проти гегелiвського типу мислення. У власному вченнi Шопенгауер покладає сутнiсть фiлософiї не в свiдомостi, а у волi. Воля безсвiдома, iнтелект – щось вторинне, вiн є безпосереднiм проявом волi. Життя людське – це страждання. Життя не покриває витрат на нього, проте ми самi за своєю суттю – воля до життя, тому i вимушенi жити, погано це чи гарно. Заключний висновок Шопенгауера – вiдмова вiд волi до життя.С. К’єркегор також критикує Гегеля за культ розуму i найперше за панлогiзм. На мiсце гегелiвського “Все дiйсне – розумне” К’єркегор поставив би зворотну тезу: все дiйсне – нерозумне, iррацiональне, а що розумне – те не дiйсне. Ф. Нiцше, Г. Зiммель, А. Бергсон та iн. поєднує недовiра до розуму, до рацiоналiстичних систем, якi нездатнi зорiєнтувати людину у свiтi, оскiльки вони вилучають з розгляду суттєвi вимiри її життя. На вiдмiну вiд С. К’єркегора, Ф. Нiцше– противник християнства. Християнство, на його думку, символізує занепад тонусу до життя, боягузтво і стомленість душі, з ним поширюється нігілізм, загальний розклад західної культури. Життя, з точки зору Нiцше, є аристократична рiч, його збудовано на нерiвностi та антагонiзмi слабих i сильних. Життя – це “воля до влади”. Рацiоналiзм може панувати, коли пересiчна людина, “виключена” з ситуацiї, незаангажована емоцiями i пристрастями, може спокiйно спостерiгати i осмислювати перебiг подiй. iррацiоналiзм є певною реакцiєю на глибокi зрушення в суспiльствi, фiлософське вiдбиття економiчного i загальнокультурного буття Європи XIX i XX ст.

10. Позитивізм і марксизм як опозиція новоєвропейській класиці. Позитивізм виник у середині XIX ст. Відмінним у різних поколіннях позитивістів є схема пояснення, яку вони запозичують у спеціальних науках.Перше покоління позитивізму (класичний позитивізм).Огюст Конт, Герберт Спенсер і Джон Стюарт Міль. Вони вважали, що їх час – час мирного розвитку суспільства, коли наука допомагає позбутися соціальних колізій. Для класичного позитивізму характерна соціальна спрямованість, прагнення застосувати науку до раціональної організації суспільства. Класики позитивізму вважали, що все позитивне знання про дійсність може бути отримано лише у вигляді результатів окремих спеціальних наук, а філософія у її старому смислі вже віджила. Останню думку О. Конт аргументував посиланням на відкритий ним закон інтелектуальної еволюції людства– теологічна, метафізична, наукова. Метафізична стадія скороминуча, тимчасова у прогресі людства, вона замість пояснення явищ якимись надприродними факторами.Друге покоління позитивізму – емпіріокритицизму. Ернст Мах і Ріхард Авенаріус. Авенаріус запровадив вживання терміну «емпіріокритицизм» для позначення філософської позиції.Мах серйозно думав, що це в деяких випадках дає йому змогу стати вище протистояння різних позицій у філософії. Третє покоління позитивізму отримало назву неопозитивізм. Головні ідеї неопозитивізму такі: Слід відкинути всю попередню філософію як позбавлену наукового смислу.Коли вже й вести мову про філософію як певний специфічний вид діяльності, то її завдання полягає у аналізі природних і штучних мов. Першим варіантом неопозитивізму став логічний позитивізм Віденського гуртка, представниками якого були Моріс Шлік та Рудольф Карнап. На думку логічних позитивістів, кінцевою метою логічного аналізу мови є виключення з науки усіх тих проблем і висловлювань, які виникають у результаті неправильного вживання мови, порушення його логічних правил. З 60-х років ХХ ст. у західній філософії поширюється так званий пост- позитивізм. Томас Кун у книзі “Структура наукових революцій” продемонстрував неможливість зрозуміти сутність наукового знання поза історичного контексту науки. Інші представники цієї течії показали важливе місце філософських ідей у формуванні природничонаукової картини світу.У філософському відношенні марксизм прийнято пов’язувати з діалектичним і історичним матеріалізмом. Марксистське вчення було започатковане німецькими вченими Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом. найбільш значні твори Маркса “Капітал”, “Злиденність філософії”, “Економічно-філософські рукописи 1844 р.”. Є й такі відомі твори, які Маркс написав разом з Енгельсом: “Святе сімейство”, “Німецька ідеологія”.Енгельс найбільш значних творів “Анти-Дюринг”, “Діалектика природи”, “Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії”, “Розвиток соціалізму від утопії до науки”.Спочатку засновники марксизму захоплювались Гегелем, пізніше пережили і вплив Л. Фейєрбаха. центральної для них була проблема: відношення філософії до дійсності, реальності. Пізніше Маркс не зійшовся з поглядами Гегеля, тому ряд своїх праць Маркс присвятив критиці Гегеля. У знаменитих “Тезах про Фейєрбаха” Маркс досить виразно формулює остаточне рішення проблеми співвідношення філософії і дійсності, коли стверджує, що філософи лише по-різному пояснювали світ, у той час як справа полягає в тому, щоб його змінити. Фундаментальним твором періоду активного продукування Марксом і Енгельсом власної світоглядної концепції була їх спільна праця “Німецька ідеологія”. У цьому великому й багатомірному творі зберігається центральна спрямованість на критичну оцінку пануючої філософії до дійсності, але поряд з цим висувається власна методологія теоретичного відображення дійсності. Набуває сили поворот у бік соціальної проблематики, розробляється методологічний підхід, який засновники марксизму пізніше назвали матеріалістичним розумінням історії. Дійсна історія – це історія живих людських індивідів з певною взаємодією з природою і певними стосунками між людьми. Для нової методології вихідною точкою саме й стають реально діючі люди. У подальших творах Маркса і Енгельса ключового значення набуває категорія суспільного буття. Вона має не тільки характер базового, первинного поняття, що формально фіксує нову світоглядну установку. Маркс і Енгельс високо цінували діалектику. Поєднавши її з матеріалістичним принципом, вони отримали метод, який і могли б назвати діалектичним матеріалізмом, або матеріалістичною діалектикою. За філософією, як вказував Енгельс, ще залишається вчення про мислення, логіка і діалектика. Все інше входить у позитивну науку про природу і історію.

Філософська антропологія

Філософська антропологія сформувалась у Німеччині після Першої світової війни. Одним з основних її засновників вважається Макс Шелер, який дійшов переконання, що криза суспільства у XX столітті відбиває кризу особи. Шелер вбачав головну особливість людини у цільовій спрямованості до Бога, а існування людських уявлень про Бога пов’язував з переживанням абсолютної цінності. Шелер вважав, що у сучасному йому кризовому суспільстві домінуючими стали буржуазні цінності, що призвело до звуження ціннісного горизонту людства. настав час створення синтетичної антропології, здатної стати основою всього знання про світ, оскільки таємниця світу прихована в людині. Згідно Шелеру, задача філософської антропології полягає в тім, аби показати, як із структури людського буття випливають всі людські звершення – суспільність, держава, мова, наука, релігія.Представники біологічного напрямку розглядали людину як специфічну тварину, з біологічної природи якої можна вивести соціальні й історичні особливості. Арнольд Гелен пов’язував природу людини з її біологічною неспеціалізованістю, з наявністю “дистанції” між людиною та природним середовищем. Функціоналістський варіант філософської антропології може бути представлений поглядами іншого Ернста Кассірера, який визначав людину як істоту, що здатна створювати символи. Визначити людину, говорив він, можна лише функціонально, а не субстанціонально. Сфера істинно людського – це система людських дій. Складовими частинами цієї сфери є мова, міф, наука, релігія, мистецтво, а всі вони разом створюють “символічний універсум”. Професійний австрійський психіатр Зиґмунд Фрейд (1856–1939) започаткував такий авторитетний варіант антропології. Сам Фрейд своє вчення називав терміном “психоаналіз”, що мав два значення: 1) спеціальний метод лікування нервових та психічних захворювань; 2) загальна теорія людського несвідомого, яка претендує на те, аби стати основою сучасного розуміння людини. Головною заслугою Фрейда, яку, стало відкриття несвідомого та його ролі у психіці людини і в усій культурі. Фрейд виходив з того, що первинні стимули людської поведінки частіш за все не усвідомлюються людиною, вони є первинними стосовно розуму, і свідомість можна трактувати надбудовою над безсвідомою основою.

12. Феноменологія. Виникнення феноменологічного напрямку пов’язано з німецьким філософом, народженим у Австрії, Едмундом Гусерлем (1859–1938), який надзвичайно вплинув на багатьох філософів XX ст. і на ряд течій у філософії цього століття. Гусерль вказує на дві основні причини, або дві установки: натуралізм та історицизм. Натуралізм, а ним заражена і психологія, схильний все розглядати як природу, він нічого не бачить крім природи і природні процеси фіксує як факти, сторонні людині, тобто прагне вкрай об'єктивістськи оцінювати наукове знання. Історицизм же панує у сфері «наук про дух», тобто у гуманітарному знанні, і розглядає все духовне як історичне утворення. На засадах натуралізму стоїть позитивізм, а на засадах історицизму виростає «світоспоглядальна філософія», що не може бути опорою наук через релятивізм, плинність суб’єктивних уявлень про світ у різних соціальних групах та епохах. Перед лицем кризи як філософії, так і всіх європейських наук, Гусерль радить скористатися досвідом Декарта і радикально повернутися до засад послідовного мислення, віднайти такі очевидності, які поведуть нас правильним шляхом до нової філософії, не відвертаючи навіть у захмарних філософських далях від повсякденного реалістичного грунту. Завдяки такій установці можна буде отримати абсолютно безумовне обґрунтування всіх наук, і особливо філософії. Оце підґрунтя і є феноменологія. Таким чином феноменологія виступає чимось на зразок першої філософії, базової методологічної частини будь-яких наступних філософських міркувань і всіх можливих наук. Для феноменологічного філософування потрібна спеціальна установка і ряд методологічних процедур. Серед них важливе місце займає принцип епохé (грец. έποχή – зупинка в судженнях). Згідно з цим принципом слід виключити з розгляду (або взяти в дужки) зовнішній світ, теорії, погляди. Це означає, що питання відносно істинності чи помилковості наших суджень про світ ми залишаємо осторонь. Процедура έποχή отримала ще назву феноменологічної редукції. трансцендентальної редукції, переходу до чистої свідомості (“трансцендентального ego”). Метою цієї редукції є винесення за дужки тих елементів свідомості, що пов’язані з психофізіологією, і стосуються критики Гусерлем психологізму. Трансцендентальна редукція призводить до «чистої свідомості», яка вже не містить нічого емпіричного. Є ще й третій крок у методології – ейдетична редукція. Чиста свідомість не зовсім безпредметна, у неї теж є “інтенціональність”, спрямованість на об’єкт. Проте об’єктом є дещо таке, що знаходиться у середині самої ж свідомості, що покладається нею. Це дещо – ідеальний предмет думки, сутність або ейдос. Істинне знання і є знанням сутностей (прикладом можуть бути логіка і математика). Знання сутностей – результат безпосереднього спостереження, яке називається ідеацією.

13. Прагматизм. Ця філософська течія виникла ще в 70-х роках XIX ст. в США і є найбільш оригінальним внеском американців у філософську думку. слово “прагматизм” походить від грецького слова (діло, дія, обставина). Прагматизм же запропонував вбачати в знаннях людський інструмент для дії, для досягнення певних цілей. Тому представники цього напрямку оцінюють знання виключно під кутом зору його корисності для досягнення цілей. Мислення, пізнання розглядається не як відображення реальності самої по собі, як вона існує незалежно від людини, а як засіб для вирішення життєвих задач, що постають перед людиною. Засновником прагматизму був Чарльз Пірс (1839–1914). Пірс почав зводити знання до віри, під якою він розумів готовність чи звичку діяти певним способом. Процес пізнання він розглядав не як перехід від незнання до знання, а як перехід від стану сумніву й вагання до впевненої думки, до стійкого вірування, яке може скеровувати дію. Істину Пірс визначає як таке усталене вірування, до якого по кожному питанню, що вивчається, дійшла б необмежена спільнота всіх компетентних дослідників, якби процес дослідження продовжувався безкінечно довго. Тобто істина як ідеал віднесена у безкінечно далеке майбутнє. Пірс заклав основи прагматизму, а розвинув його в окреме філософське вчення Вільям Джеймс (1842–1910). Саме він чітко сформулював центральну ідею прагматизму: думки є істинними, якщо вони виявляються корисними, тобто здатними допомогти нам у досягненні наших цілей. Таке розуміння істини засноване на певному розумінні реальності і свідомості. Первинна реальність для людини – це неупорядкована, хаотична сукупність відчуттів. Ідеї прагматизму розвивав і Джон Дьюі (1859–1952), який своє вчення називав “інструменталізмом”. На його думку, мислення – це засіб, інструмент вирішення проблем. Ідеї є проектами вторгнення в існуючі умови, вони можуть бути корисними чи некорисними, проте істинними чи неістинними їх вважати не можна.

14. Структуралізм. Свій початок структуралізм бере від ідей швейцарського мовознавця Фердинана де Сосюра (1857–1913), який розробив спеціальний метод дослідження мови, вбачаючи в ній систему знаків. Розповсюдження методів структурної лінгвістики на інші сфери культури та філософське осмислення цього процесу вперше розгорнулось у Франції в 40-х – 60-х рр. ХХ ст. Тому, коли говорять про структуралізм, то мають на увазі перш за все французький структуралізм.У Франції структуралізм став модним завдяки філософу і антропологу Клоду Леві-Стросу (1908–2009), який не лише використав структурні методи аналізу мови для вивчення культури первісних народів, а й започаткував пошук їх філософського змісту. Іншими провідними представниками структуралізму є психоаналітик Жак Лакан (1901–1981), літературознавець Ролан Барт (1915–1980), філософ і історик культури Мішель Поль Фуко (1926–1984). Двоє останніх частіше визнаються тепер представниками вже постструктуралізму. Сосюр вважав, що можна створити науку про мову, але не науку про мовлення. Мова й мовлення – два компоненти мовної діяльності. Мова є соціальною частиною мовної діяльності, тобто системою правил, необхідних для комунікації. Вона створена без участі окремого індивіда і береться у готовому вигляді. Важливою є також думка Сосюра про те, що мова не залежить від мислення, навпаки, вона передує будь-якому акту мислення. Людина, прагнучи передати свою думку, просто використовує систему знаків, відношення між якими не контролюються свідомістю. Увага зосереджується на вивченні несвідомого, а свідомість оцінюється як вторинний, поверхневий феномен, джерело ілюзій, котрі заважають об’єктивному дослідженню.Р. Барт і Ж. Лакан перенесли методологічні засоби лінгвістичного аналізу до вивчення сучасних суспільств. Лакан використовував лінгвістичні аналогії в дослідженні людської психіки, уподібнюючи структуру безсвідомого структурі мови. Барт пристосовував метод структурного аналізу до вивчення літератури, систем моди, архітектури, дизайну, їжі тощо. Подати їх як знакові системи Бартові дозволили методи коннотативної семіології, у розвитку якої він сам відіграв значну роль. Мішель Фуко переніс засоби структурного аналізу у сферу історії ідей. У своїй відомій праці “Слова і речі” він на прикладі трьох наук (біології, політичної економії і мовознавства) розглянув зміну структур, які лежали в основі знання протягом трьох періодів історії європейської культури: Ренесанс (XVI ст.), класика (XVII–XVIII ст.) і сучасність (кінець XVIII–XX ст.). Ці структури, які названі ним “епістемами”, визначають саму можливість появи певних ідей, теорій, наук у кожний історичний період. Матезіс, таксономія і генетичний аналіз – засоби упорядкування простих та складних об’єктів і аналіз утворення порядків.

15. Постмодернізм. Постмодернізм – явище не зовсім філософське, або не тільки філософське. У останні два десятиліття минулого сторіччя постмодернізм навіть міг би претендувати на найбільш потужну та популярну духовну течію, у якій філософи, відігравали неабияку роль. У терміні «постмодернізм» латинський префікс «post» («після») вказує на дещо, що йде за модернізмом. Будь-який «ізм» стосується ідеології, отже «модернізм», «постмодернізм» – ідеологічне вираження модерну, постмодерну. Що стосується слова «модерн», то ним з соціально-економічної точки зору називають таку історичну добу та типи суспільств, що прийшли на заміну традиційному суспільству. Суспільство модерну спирається не на традицію, а на раціональність. Ті чи інші норми та цінності в такому суспільстві панують не тому, що вони традиційно наслідуються, а тому, що перед своїм впровадженням пройшли етап раціонального обґрунтування та правового оформлення. Термін «постмодернізм» набув поширення після виходу у 1984 р. у англійському перекладі твору французького філософа Ж.-Ф. Ліотара. Філософський постмодернізм протиставляє себе всій філософській традиції Нового часу, вищим проявом якої була філософська система Гегеля. Система цього німецького мислителя втілювала в собі основні ознаки неприйнятного для постмодерністів стилю мислення: - логоцентризм, тобто віра у панування розумності у світі, впевненість у пріоритетності у житті людини раціональної мови та думки, в те, що логіка займає у мові центральне місце; - визнання структурованості буття, тобто прагнення виявляти в усіх сферах реальності усталені порядки (або структури); - впевненість у приматі тотожності (ідентичності) над відмінністю; - віра в наявність деяких фундаментальних начал, підстав буття, що живило існування метафізики як філософського вчення про граничні основи буття; - упевненість у правильності традиційної (від Платона до Гегеля) концепції репрезентації, тобто віра в те, що «істина» є і вона адекватно репрезентує дійсність. Філософський постмодернізм створив специфічний і досить потужний поняттєвий апарат, який давно вийшов за межі власне філософії і став засобом загальнокультурного рівня.

16. Філософія життя і герменевтика. Філософія життя не є чітким філософським напрямком з однозначною методологічною позицією. До нього відносять найрізноманітніших філософів ряду течій, яких можна поєднати зверненням час від часу до поняття “життя” як ключового. Це, напр., Вільгельм Дільтей (1833–1911), Фрідріх Ніцше (1844–1900), Георг Зіммель (1858–1918), Освальд Шпенглер (1880–1936), Хосе Ортега-і-Гассет (1883–1955). В. Дільтей прагнув створити підвалини “наук про дух” і йшов шляхом ототожнення поняття життя з історією. Г. Зіммель вважав, що ми не спроможні вийти за межі життя і побачити його прояви стороннім поглядом. Смисл історії не можна визначити науково, він є предметом віри.У Анрі Бергсона (1859–1941) життя – це деяка космічна сила, життєвий порив, що виявляється у творчості. Що стосується герменевтики, то назва цієї течії походить від імені персонажа давньогрецької міфології Гермеса, посередника між богами й людьми: він повинен був тлумачити людям веління богів, а богам – прохання людей. Звідси термін “герменевтика” спочатку вживався у смислі тлумачення висловлювань оракулів, стародавніх текстів, знаків, символів чужої мови. У середні віки формою герменевтики була екзегетика, що трактувала Святе Письмо. Філософська герменевтика складалась довго протягом XIX–XX ст. Її засновником вважається Фрідріх Шлейєрмахер (1768–1834). Він розумів герменевтику як метод всіх гуманітарних наук. Пізніше, ближче до кінця XIX ст. вона поєдналась, зокрема у творчості В. Дільтея з філософією життя. Донедавна найбільш авторитетним представником цієї течії був німецький філософ Ганс-Георг Гадамер (1900–2002), котрий проголосив герменевтику універсальною філософією. Вона призначена відповісти на питання: в який спосіб можливе розуміння світу, що нас оточує, і як у цьому розумінні втілюється істина буття. Єдиним способом осягнути життєве є осягнення його “з середини”. Сучасна герменевтика наслідує ірраціоналістичні традиції. У Гадамера буття є мова. Тільки у мові відкривається людині істина буття. Гадамер користується таким важливим для нього поняттям, як “герменевтичне коло”, під яким розуміється гра між інтерпретатором і історичним текстом. Інтерпретатор з кожним циклом роботи з текстом наближається до більш точного смислу.