Практичне застосування розуму. Обґрунтування Кантом морального і правового закону

. Закони цi є законами свободи, а наука про них – етика або вчення про моральнiсть. Цьому вченню Кант присвятив три спецiальних працi: “Основи метафiзики звичаїв” (1785), “Критика практичного розуму” (1788), “Мета­фiзика звичаїв” (1797). В першiй з них він встановлює моральний закон або вищий принцип моралi; у другiй дослiджує,так би мовити, моральну спроможнiсть людини; у третiй – розбудовує систематичне вчення про моральнiсть.

Кант переконаний, що доброю є тiльки одна воля, котра пов’язана з обов’язком. Обов’язок уже мов би містить в собі поняття доброї волі. Iдеальна добра воля буває тодi, коли вона спiвпадає з обов’язком. Скажiмо, коли людина робить благо не з огляду на нагороду, а тiльки заради обов’язку, то це i буде добра воля “в чистому виглядi”, як самоцiль, а не засiб кращого улаштування в життi. Як мисляча, розумна людина Кант мав повне право запропонувати основний закон практичного розуму всiм iншим розумним iстотам, а також подати кожнiй з них дороговказ до самовiдкриття в собi того ж самого закону в найзагальнiшому виглядi. Закон цей звучить як вимога, звернена до нас: “Чини так, щоб максима твоєї волi повсякчас могла заразом правити за принцип загального законодавства” Категоричний iмператив – це єдина моральна норма, на якiй мають базуватися вчинки людей. Вiн – найвищий моральний закон, спiльний всiм розумним iстотам. “Морально необхiдним є визнавати існування Бога”, – пiдбиває підсумок Кант. Сфера практичного розуму включає в себе також право. Для визначення специфiки права у його вiдношеннi до моралi, встановлення поняття права слiд згадати, що людський розум виступає подвiйним законодавцем: 1) по вiдношенню до природи, де панує жорстка причиннiсть, механiчна необхiднiсть; 2) по вiдношенню до царства свободи, де панує не примус, а змушування чи спонукання пiд тиском обов’язку. Закони свободи на вiдмiну вiд законiв природи називаються моральними. У тому випадку, якщо вони стосуються лише зовнiшнiх вчинкiв, Кант називає їх юридичними; коли ж моральнi закони самих себе висувають пiдставами вчинкiв, вони позначаються як етичнi.

3.Естетичне вчення І. Канта. Естетичнi погляди Канта викладено у “Критицi здiбностi судження” (1790). Тезово їх можна звести до таких тверджень. Естетичне займає промiжне мiсце мiж iстиною i добром, красота немовби зливає цi два полюси воєдино. Сприйняття прекрасного – це в той же час окрема галузь людської духовної активностi, воно потребує певних зусиль, часу i рiвня культури. Естетичнi судження базуються на апріорних почуттях задоволення i незадоволення. Задоволення ми можемо вiдчувати i вiд доброго, i вiд корисного, маючи на увазi утилiтарне використання. До естетичного ж належить гарне само по собi, тут доцiльнiший вираз “незацiкавлене приємне”. Це чисте спостереження, в якому затихають будь-якi бажання, занепокоєння волi, ми не прагнемо нiчого одержати вiд предмету, анi пiзнати, анi використати його. Естетичнi судження – це судження смаку виключно на основi задоволення чи незадоволення. Предмет такого задоволення i зветься прекрасним. До Канта предметом естетики вважались тільки витвори мистецтва, природа не бралася до уваги. Кант же до мистецтва і природи поставився однаково: явища природи теж можуть бути предметами людської оцінки з естетичної точки зору.

4. Філософська антропологія І Канта. Фiлософська система Канта завершується вченням про людину, яке він найбільш повно виклав у творi “Антропологiя з прагматичної точки зору” (1798). Людина – головна мета i головний предмет, заради якого здiйснюються всi досягнення науки та культури. У своїй останнiй роботi Кант виступає як гуманіст, але не зачаровується людською природою, далеко не iдеалiзує її. В людях бiльше дуростi, нiж злостi, є й пихатість, i користолюбство i т. iн. Властива їм і “недоброзичлива товариськiсть” як антагонiстичне сполучення нахилу до спiлкування i готовностi до суперечки, наявнiсть злого начала. Та Кант має вiру в прогрес з допомогою розуму, так що добрi задатки, якi є в людях, врештi-решт одержать вiдповiдний розвиток, коли не в конкретнiй обмеженiй людськiй iстотi, то в прогресуючому людствi, в усьому людському родi. Вiн бачить суспiльну недосконалiсть, далекi вiд iдеалу моральнi якостi людей, однак вiрить в те, що вони вийдуть “iз стану неповнолiття”, зумiють як слiд скористатися своїм розумом. Нам часто, вважав він, не розуму не вистачає, а рiшучостi i мужностi у користуваннi цiєю могутньою зброєю, яку нам даровано.

5. Філософська система Г.В.Ф. Гегеля: наука логіки. Предмет логіки Гегель визначає в цілому традиційно: “Предмет логіки є мислення”. Однак не просте мислення, а мислення про мислення, або “мисляче саме себе мислення”. Порівнюючи сучасну йому логіку з практикою мислення, Гегель констатує разючу невідповідність їх одне одному. Фактично початком “Науки логіки” є кінець “Феноменології духу”, – сформоване чисте знання. Предметом логіки є істина як наука. Логіка як наука є системою чистого розуму, вона – “царство чистої думки”.Гегель поділяє логіку на логіку поняття як буття і поняття як поняття, або, умовно кажучи, на об'єктивну та суб'єктивну логіку. Посередині між ними знаходиться вчення про сутність, хоча воно і тяжіє скоріше до об'єктивної логіки, тому що містить у собі систему рефлексивних визначень, які стосуються співвідношення між відмінностями усередині поняття, поки воно ще не стало поняттям як поняттям. Створивши “Науку логіки”, Гегель виконав грандіозну роботу. Нехай по-своєму, але він спромігся упорядкувати всі понятійні пізнавальні засоби, що були вироблені в ході духовного розвитку європейських народів. Це була генеральна ревізія змістів понятійного інструментарію з наступною побудовою категорій у строгій субординації і координації. Гегель переконався, що накопичені за тривалий час змісти слів нагромаджуються один на інший, створюючи безладдя, різнопланові значення просвічуються через оболонку одного й того ж слова-поняття, перетинаються з такими ж значеннями інших слів-понять. Йому удалося навести тут певний порядок. “Вища задача логіки, – писав Гегель, – очистити категорії”. Для опису цього порядку треба було звернутися до спеціальної термінології, до мови власного винаходу, щоб не відбулося додаткової накладки змістів тих слів, що досліджуються, і тих слів, за допомогою яких проводиться дослідження. Ця специфічна мова і додає труднощі в розумінні “Науки логіки”. Часом і самому Гегелю не дістає службової термінології, і він звертається до слів-метафор, що можуть зовсім збити з пантелику читача. І все-таки тренований на гегелівських текстах читач швидко звикає до особливостей стилю великого філософа й одержує задоволення від глибини його думки, від “дисципліни свідомості”