Схоластика та нове бачення співвідношення віри та розуму у вченні Д. Скота, В. Оккама, та винахідництво Р. Бекона

Лекція 5. ВІД ВІРИ ДО РОЗУМУ: СХОЛАСТИКА ТА ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

 

Мета заняття: вміти робити правильні, послідовні узагальнення

Схоластика та нове бачення співвідношення віри та розуму у вченні Д. Скота, В. Оккама, та винахідництво Р. Бекона

Схола́стика (від школа) — панівний у середньовічній Європі філософський і педагогічний метод.

Загальна характеристика

Ще у кінці V — на початку VI ст. склалася система освіти Середньовіччя. В школах викладання будується відповідно до системи «семи вільних мистецтв», в обмеженому вигляді — тридоріжжя, чотиридоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки — схоластика. Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких формується класичний вид схоластики.

Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, що полягав переважно у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів і Біблії та виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Значного впливу схоластика зазнала з боку антично-грецької діалектики, а також науки та логіки в розумінні Аристотеля.

У повсякденному спілкуванні схоластикою часто називають знання, відірвані від життя, які засновані на абстрактних міркуваннях, що не перевірялися досвідом.

Періоди схоластики

Схоластику поділяють на ранню, зрілу та пізню. Існує також, схожий на досократський період, досхоластичний період, який датується VI — IX ст.

Рання схоластика (VII–XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). У цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків. У принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.).

У ранній схоластиці домінує суперечка про універсалії: що більше належить до сутності — одиночні речі чи загальні (універсальні) поняття? Реалісти (послідовники Платона) вважали, що універсальні поняття реально існують як сутності речей, тобто створюються перед окремими речами. Номіналісти (послідовники Аристотеля) вважали, що справжня суть полягає в окремих речах, а універсальні поняття не більше, ніж сформовані в голові людей (від лат. «номен» — ім'я). Отже, універсалії створюються після речей. Згідно із таким вченням, Свята Трійця повинна складатися з трьох осіб. Варто звернути увагу на наступну термінологічну деталь: реалісти були б ідеалістами, а номіналісти — реалістами. Синтез був запропонований Абеляром (концептуалізм): універсалії знаходяться в окремих речах як їх властивості (лат. «in rebus»), а за їх межами як поняття духа (для Бога вони є перед речами, а для людини після речей).

У період зрілої схоластики (XII–XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, що поступово витіснявся аристотелізмом. У цей період домінують вчення Фоми Аквінського, учня Альберта Великого, який у своїй системі багато в чому йде за вченням Аристотеля.

Пізня схоластика (XIII–XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Томи Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, притаманної авероїзму, що руйнує «гармонію» віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології. Розмежування віри та розуму як окремих речей можна також обґрунтувати тим фактом, що освіту здобувало все більше людей, не пов'язаних із церквою.

 

Блаженний Дунс Скот, O.F.M. (лат. Duns Scotus, пр. 1266 — 8 листопада 1308) — філософ і теолог Високого Середньовіччя, який значно вплинув на католицькі й світські ідеї свого часу. Найбільше він відомий доктриною «одноголосності» буття, поняттям формальної різниці та ідеєю цьогості, атрибуту, що робить будь-що тим, чим воно є. Він розвинув складну систему доказів існування Бога, пропагував ідею непорочного зачаття.

Життя

Про життя Дунса Скота збереглося мало свідчень. Сучасники звали його Йоганнесом Дунсом, що за звичаями того часу вказувало на його походження з міста Дунс у Шотландії. Сучасною англійською мовою його власне ім'я звучить Джон, а перекладають його за традицією Йоан або Іоанн. Дунс Шотландець був францисканським ченцем. Він навчався в Оксфордському університеті, куди переселилася значна францисканська громада після закриття Паризького університету 1230 року.

До 1300–1301 років він залишався в Оксфорді, а з 1302 року почав викладати «Сентенції» Ломбарда в Паризькому університеті. Потім його прогнали з Університету через суперечку між Папою Римським Боніфацієм VIII та французьким королем Філіпом Красивим, в якій він взяв бік Папи. З 1304 він знову викладав в Паризькому університеті, доки 1307 року його з невідомої причини направили в Кельн. У Кельні він помер 8 листопада 1308 року. Його поховали в францисканській церкві. 20 березня 1993 року за Івана-Павла II Дунса Скота було беатифіковано.

Твори

Найголовнішим твором Дунса Скота були коментарі до «Сентенцій» Петра Ломбарда, в яких він виклав свої основні ідеї. Коментарі існують у кількох варіантах. Класичним вважається варіант на основі лекцій, які він читав в Окфорді, хоча цей варіант не завершений. Два інші варіанти включають конспекти лекцій, прочитаних у Парижі. Це не просто коментарі. Твір Ломбарда був основою для дискусій щодо широкого кола філософських та теологічних питань.

У коментарях до Аристотелевого «Органону» Скот розмірковував на чисто філософські та логічні теми. Він також написав коментарі до «Метафізики» Аристотеля. Ці коментарі було втрачено впродовж століть і віднайдено тільки нещодавно.

Метафізика

Дунс Скот вважається реалістом, напротивагу номіналістам в дискусії про універсалії. Тобто, він визнавав реальне існування абстракцій, а не вважав їх тільки назвами.

Питання індивідуального

Дунс Скот запропонував поняття цьогості (лат. haecceitas), критикуючи тих, хто надавав надто великого значення загальному і не міг пояснити суті індивідуального. Мішенню його критики був гілеморфізм, тобто теорія, що пояснює буття як сукупність матерії та форми, де матерія забезпечує завдяки своїй невизначеності індивідуальність, а форма надає матерії визначеності. Такі ідеї були продовженням метафізики Аристотеля, і їх відстоював, зокрема, домініканець Тома Аквінський. Скот заперечував те, що невизначена матерія може надати чомусь індивідуальності — Сократа робить Сократом його «Сократність». Не потрібно шукати іншої причини індивідуального, крім самої індивідуальності, ніщо інше не може пояснити існування окремого. Для пояснення своєї думки Скот говорить про ангелів, які є нематеріальними, а, отже, чистою формою, однак кожен із них відрізняється від інших.

Поняття цьогості критикував Лейбніц, який дав індивідуальному епістемологічне, а не онтологічне, як у Скота, пояснення.

Питання буття

Дунс Скот відстоював думку, що буття єдине, і те, яким чином Бог є, нічим не відрізняється від того, яким чином є будь-що інше.

Ві́льям О́ккам, O.F.M. (англ. William of Ockham, бл. 1300—†1350) — англійський філософ-схоласт, францисканець. Написав ряд богословських та філософських праць — з логіки та з фізики Аристотеля. Завершив розпочату ще його попередниками критику філософських доведень існування Бога, проголосивши, що буття Бога — предмет релігійної віри, а не філософії, яка спирається на доведення.

Система поглядів

За Оккамом, тільки чуттєве, наочне знання (що зветься інтуїцією) може засвідчити існування чого б то не було і тільки воно стосується фактів. Вчення про роль чуттєвої інтуїції та досвіду в пізнанні пов'язане у Оккама з двома іншими важливими положеннями його теорії пізнання: вимогою простоти пояснення (принцип економії, Бритва Оккама) та положенням про те, що реально існує одиничне (номінальне).

Основним завданням пізнання Оккам бачить осягнення реально існуючого часткового, одиничного. Загальне існує тільки в свідомості суб'єкта. Поза свідомістю та поза душею будь-яка річ є одиничною. Хоча все реальне, за Оккамом, одиничне, все ж індивіди можуть бути розподілені розумом на класи, тобто розподілені за родами та видами. В самих речах намає ні загального, ані часткового. І те, і друге притаманне тільки нашому способові сприйняття однієї і тієї ж речі. Для пояснення переходу думки до загального (до універсалії) він вводить поняття про «інтенцію», тобто про спрямованість думки, про логічні та психологічні акти чи знаки. Всі загальні поняття (універсалії) — знаки (терміни), що логічно позначають об'єкти.

Універсалії не притаманні самій речі, вони завжди існують після неї, існують тільки у свідомості, проте вони не позбавлені повністю об'єктивного значення. Хоча універсалія — тільки знак, але такий, що заміщує не будь-які предмети, а тільки ті, які самі по собі схожі між собою. Тому номіналізм Оккама іноді називають «термінізмом» (від слова «термін»). «Термінізм» Оккама пов'язаний з його вченням про досвід. Через те, що реальними є тільки одиничні речі, то пізнання об'єктивного світу починається з досвіду і проходить через канали відчуттів. Первинний вид знання — це наочне знання, яким пізнається одиничне. Вслід за ним іде «абстрактне» знання, або «знання про загальне».

На цих засадах Оккам будує свою теорію науки. Науки поділяються на реальні та раціональні. Реальні науки розглядають поняття з погляду їх відношення до речей, раціональні — з точки зору їх відношення до інших понять, а не до речей.

Ле́зо (бри́тва) О́ккама (чи принцип простоти) — принцип логіки, який приписують середньовічному філософу Вільгельму із Оккама (або Окхама). Принцип стверджує, що не треба робити більше припущень, ніж мінімально потрібно. Цей принцип також відомий як принцип ощадливості або Лезо Оккама (завдяки використуваній грі слів у латинському оригіналі — зголити також означає знайти істину, відокремити хибне припущення).

Історія

Те, що називають «Бритвою Оккама», не було відкрито самим Оккамом, він лише сформулював відомий ще з часів Арістотеля «принцип достатньої ґрунтовності». «Бритва Оккама» — лише назва принципу і не означає авторства.

Практичне застосування

Згаданий принцип лежить в основі всього наукового моделювання і побудови теорій. Згідно з принципом простоти з набору наявних еквівалентних моделей будь-якого явища слід вибрати найпростішу. У будь-якій даній моделі, принцип простоти допомагає нам відкинути («зголити») ті поняття, змінні або конструкції, які непотрібні, щоб пояснити явище. Дотримуючись цих правил, розвиток моделі стане набагато легшим, а виникнення неузгодженостей, двозначностей і надмірностей зменшується.

Хоча принцип може видатися тривіальним, він критичний для конструювання моделей завдяки явищу, відомому як «недовизначеність теорій даними». Для даного набору спостережень або даних завжди існує нескінченний ряд можливих моделей, які пояснюють ці дані. Це виникає тому, що модель зазвичай являє собою нескінченний цілий ряд можливих випадків, з якого спостережувані випадки — тільки обмежена підмножина. На неспостережувані випадки модель розповсюджується за рахунок висновків, що покривають як зроблені, так і потенційні спостереження.

Наприклад, через дві точки на діаграмі спостережень ви можете завжди провести пряму лінію, і зробити висновок, що всі подальші спостереження лежатимуть на тій лінії. Проте, можна також провести нескінченну різноманітність різних, складніших кривих, які проходять через ті ж дві точки, і ці криві так само добре відповідали б емпіричним даним. Тільки принцип простоти в даному випадку вимагає вибрати «пряме» (тобто лінійне) відношення як кандидата на найкращу модель. Подібне міркування може бути поширене на випадок n точок даних, розташованих за будь-яким розподілом.

Хоча цей принцип необхідний для створення моделей складних систем, його використання може призвести до проблем, коли ми вибираємо між гіпотезами, які не еквівалентні (або це невідомо). Критерії простоти часто розрізняються, і часто не ясно, яка гіпотеза найпростіша. До того ж невідомо pro tanto, що найпростіша гіпотеза повинна бути правильною.

 

Ро́джер Бе́кон (англ. Roger Bacon) (1214— 11 червня 1294) — англійський філософ, учений, викладач Оксфордського університету, францисканець. У 1266 за пропозицією свого друга, папи Климента IV, він почав свою «Велику працю» (Opus maius) — конспект всіх галузей знання. У 1268 він послав свою працю разом з «Малою працею» (Opus minus) та іншими статтями папі.

Життєпис

Народився на початку 13 ст. в селі Ільчестер, Англія. Є кілька версій щодо року народження - "1210", "1213/1214", "1214/1215" або "1220".

 

Навчався в Оксфорді. Виїжджав до Лінкольні в гості до відмого філософа Роберта Гросетеста, котрий став його вчителем у цій галузі. У 1237 році погодився на пропозицію Паризького університету продовжити там навчання. Там Роджер Бекон вивчав латину, Аристотелівську логіку, арифметику та геометрію.

1277 року засуджений церквою за «деякі нововведення» (єресь), відсторонений від викладання в Оксфордському університеті й ув'язнений. Легенда стверджує, що він пробув у в'язниці 14 років.

Бекон цікавився алхімією, біологією, фізикою і магією. У світогляді Бекона було чимало містики, але головна його заслуга в наголошенні на науковому методі досліджень. Він одним із перших наполягав на необхідності дослідного пізнання природи.

Його заслугами вважають багато відкриттів, включаючи відкриття збільшувальних лінз. У своїх працях він висунув низку цікавих ідей про літальні апарати, підйомні крани, про способи добування багатьох хімічних речовин, у тому числі пороху.

Філософські погляди

Був прихильником матеріалізму, засуджував схоластичне начотництво й сліпе поклоніння авторитетам. Закликав самостійно вивчати природу, захищав метод пізнання, що ґрунтувався на математиці та експерименті. У теорії пізнання Бекон відстоював номіналізм. Як мету всіх наук Бекон бачив збільшення влади людини над природою. Цікавився ідеями магії та алхімії, висунув низку сміливих наукових гіпотез. Головним принципом його переконань стало твердження "Ми пануємо над природою, лише скоряючись їй".