Розділ дев’ятий. Не‑щоденник. Поліна

 

 

…Ця маленька і приємна на дотик машинка лежить у мене під щокою.

Нас обіцяли навчити користуватися мобільними телефонами перед першим балом. Але я вже навчилась!

Я знаю, що, коли мені буде погано, наберу чотирнадцять літер алфавіту, що складається в речення: «Як‑там‑мо‑яКиць‑ка?»

Таким чином я навчуся піклуватись про когось іншого.

Когось іншого, крім себе.

Уже зовсім скоро настане ранок, і мені треба поспати.

Машинка тепла від мого тепла. Або просто – тепла.

Я думаю і дивлюсь, як сходять з неба зірки за вікном.

Ніхто ніколи не розмовляв зі мною…

Ніхто ніколи не торкався мене…

Ніхто ніколи не питав у мене ні про що…

Ніхто ніколи не розповідав мені казки, не тримав на колінах, не витирав з обличчя сліз, не годував з ложечки…

ЧОМУ?

Адже який гріх в тому, що Форнаріна так ніжно тримає на руках своє немовля?

А Мікеланджело так ніжно малює їх – на віки вічні?

Який гріх у тому, що я прихистила Кицьку?

Хіба комусь від того стало гірше?

Я так хочу поділитися з кимось своїми новими відчуттями. Щоб їх могли пізнати інші – Рів, Озу, Ліл, Іта, Мія.

Пані Директорка. Пані Вчительки.

Сказати, що любити – не так страшно і не так… грішно.

А чому б і ні?

Адже в будь‑якій науці існують свої помилки, свої неточності. Певно, пані Директорці це теж було б цікаво послухати!

Про доньку пекаря Форнаріну, з якої писав Матір Божу Мікеланджело. Про Венеру – богиню кохання, яка – о, це така новина для мене! – оголена перед усім тисячолітнім світом і не соромиться того! А у нас в коридорі вона стоїть точнісінько така, як в тому альбомі з репродукціями, тільки в сукні.

Я б сказала всім (як казав ВІН), що в красі немає сорому.

Я б перерила всі книжки в нашій бібліотеці і вклеїла б туди всі видерті сторінки, щоб точно знати, що сталося з Анною Кареніною чи мадам Боварі.

Я б сказала на «літсуді», що книжки мсьє Флобера і містера Голсуорсі мають не по двадцять, а по сто двадцять, а може, й набагато більше сторінок.

Хіба це так погано – знати більше?

Розуміти, що світ великий і по ньому можна їхати довше, ніж півгодини?!

Але найбільше, про що я хочу сказати, так це про музику.

Добре, що нам не забороняють слухати її, адже в ній немає бентежних слів. А я б сказала, що вони там – є!

Більше того, в ній є все: слова, картини, запахи. У ній є цілий шлях.

У ній є історія того, хто грає…

Ох, якби я могла розповісти зараз про себе – без слів, одним лише подихом!

Дивно лише те, що вона, та музика, криється всередині металу чи дерева і потребує стільки душі і зусиль, щоб вийняти її звідти!

Якщо ВІН думає, що нічого не розповів мені про себе – ВІН помиляється, адже це зробив його саксофон.

Я майже впевнена, що чула його розповідь і можу повторити слово до слова!

«Відтепер і назавжди ти ніколи не відчуватимеш холоду, голоду, зневіри і насмішок.

Ти знайдеш свою амфору, свій срібний щит і їхнє місце в звивинах простору. Корона знайде свою голову, посох – свою руку, очі – свою ціль, ягня – свої ясла, фарби – своє полотно, ступні – свою дорогу, рани – свій бинт… У небесному човні по місячному озеру у спалахах заграв попливеш вічною осінню…

У південному містечку серед розпеченої черепиці чекатиме на тебе віслючок, навантажений прянощами, і ти знайдеш свій притулок серед барвистих рушників, глиняних свищиків, на сторінках книг, в полумиску з трояндовою водою, під полотняною сферою прибережних кав’ярень, на дні порцелянової філіжанки… У небі, в морі і на суші… У камені, де у відбиток археоптерикса можна залити віск, а можна – свинець…

У череві золотої риби засвітишся тисячною ікринкою… Тонким смичком перепливеш водяні кола самотності…»

Ось як би я переклала ту мелодію!

Ось яким я б побачила цей шлях, по якому хотіла піти далі…

Можливо, після мого першого балу він і буде саме таким.

Але тепер мене гриз сумнів: чи зможе той, хто обере мене, піти зі мною? Чи ВІН дійсно має рацію і я не мушу йти з «першим‑ліпшим»?

А як же наші правила?

Наш Статут?

Я не помітила, як палату лазарету залило гостре світло і врізалось в мої розпухлі від недосипання очі.

Скоро сюди хтось прийде. Хтось із відвідувачів, аби проявити милосердя. Господи, нехай це буде Ліл!

Нехай це буде Ліл!

Тепер, після свого другого нічного візиту до «забороненої зони», я не боялася прояву емоцій. Я завжди любила мовчунку Ліл за її особливість і чому мушу приховувати це?

Несподівано я подумала, що любила й інших. Тільки не знала про це до сьогоднішнього дня.

Вогняну зеленооку Рів, зерняток Іту та Мію, зворушливих у своєму бажанні приховати дружбу, хворобливу квіточку Озу. Протягом цих років, коли ми росли і дорослішали, вони, саме вони були моєю єдиною родиною. Невже скоро ми розлучимось і ніколи, ніколи не запитаємо одна в одної: «Ну, як тобі? Що болить? Про що ти думаєш і… чим я можу тобі допомогти?»

Нас ніколи не вчили вимовляти ці слова. І всі ми думали, що це – беззаперечно. Але це не так. І скоро я доведу це всім. Першій – Ліл!

Коли двері палати прочинилися, я вже всією шкурою відчула: так, це вона! Ніби вона, Ліл, так само відчула мої заклики.

Я зіскочила з ліжка, навіть не подумавши, що не встигла скинути сукню, змінивши її на нічну сорочку, кинулася до неї і міцно обняла.

Це були мої перші «людські» обійми після того, як я обнімала Кицьку. Це було так приємно, ніби в мене одразу ж потужним потоком перелилося тепло і світло.

Пальці мої ожили і спалахнули, я погладила її по обличчі і здушеним голосом вимовила: «Ліл…»

Вона сахнулась.

Аж до стіни відлетіла.

Втислася в неї і дивилась на мене широко розкритими очима, мов бачила перед собою тигра.

– Що з тобою, Пат? – нарешті вимовила вона. – Що з тобою? Ти збожеволіла?

Я засміялась. Певно, я дійсно виглядала несповна розуму.

Я взяла її за руку так міцно, що вона не могла пручатися і всадовила поруч із собою на ліжко.

Шкода, що я так і не поспала хоч трохи, адже думки мої плутались, а вуста були такі сухі, що ледь ворушились. Але я, не випускаючи її рук зі своїх, говорила і говорила. Про те, що давно‑давно хочу дружити з нею, що ми не мусимо загубитися, що світ – прекрасний і великий, що Венера – оголена, а мадам де Реналь не винна, що… що звукоутворюючим елементом у саксофоні є тростина, котру ще називають «язичок» і що його діапазон складається з трьох регістрів і покриває дві з половиною октави…

Що у мене є секрет – і цей секрет називається кішка Кицька. І – це: я показую Ліл маленький телефончик.

Я ледь ворушу губами. Відчуваю, що Ліл турботливо і обережно вкладає мене назад, у ліжко, накриває ковдрою, шепоче: «Тобі треба поспати, Пат…»

Як мені приємно відчувати, що нарешті хтось піклується про мене. Обличчя Ліл розпливається перед моїми очима.

Я більше не можу і не хочу боротися зі сном. Я надто втомилась.

Як приємно засинати. І відчувати, що засинаєш.

Глибоким, спокійним, медовим сном…

 

***

 

Скільки я спала? День? Два? Тиждень?

За вікном – дощ. І не зрозуміло, який час доби – вечір чи ранок?

Така тиша довкола. Лише чутно, як барабанить по підвіконню дощ. Я так люблю цей звук. Люблю засинати під нього.

Але знову поринути в сон не вдається. До палати входить пані Вчителька. У неї суворе обличчя, і мій намір сказати їй пару добрих слів випаровується, як і бажання поспати.

– Пат, – каже пані Вчителька. – Йди‑но за мною. Тебе кличе пані Директорка.

– А хіба вона вже вийшла з відпустки? – питаю я.

– Вийшла заради тебе. Ти ж у нас хвора. От вона і вийшла. Зможеш іти?

Мене огортає хвиля справжньої вдячності: це ж треба – пані Директорка приїхала сюди заради мене.

Мені трохи ніяково вилізати з‑під ковдри, адже на мені та ж сама сукня, досить зім’ята і шкарпетки – досить брудні. Але пані Вчителька ніби не помічає цього, не промовляє жодного слова докору за таке неподобство, і мене знову огортає хвиля вдячності.

Пані Вчителька веде мене з лазарету крізь сад, до головної будівлі. І я дивуюсь тому, що все бачу якось по‑новому, ніби зблизька розглядаю картину – одну з тих, котрі бачила в тих ЙОГО альбомах з репродукціями: кожна травинка вимальована окремо, сливи вкриті сріблястим пилком, яблука світяться зсередини, а з бічних алей і від галявини з басейном чуються дитячі голоси і тріпотіння їхніх крил.

– Як гарно… – кажу я, глибоко вдихаючи аромат саду.

Пані Вчителька не відповідає, веде мене вперед.

Крізь загальну залу, по сходах, по килимах, повз одягнуті скульптури різних грецьких богів, до дверей кабінету.

Вона прочиняє двері і питає:

– Дозволите?

Потім пропускає мене вперед і одразу зачиняє за мною двері.

Кабінет просторий і затемнений оксамитовими шторами.

Кроків за двадцять від мене – не менше! – стоїть довгий стіл. За ним сидить пані Директорка.

Я роблю кніксен. Говорити першою належить їй.

– Доброго дня, Пат, – каже пані Директорка. – Кажуть, ти дуже захворіла…

Я опускаю очі долу.

– Що у тебе болить? – турботливо питає пані Директорка. – Де саме?

Я притискаю руку до грудей з правого боку.

– Серце зліва, Пат, – каже пані Директорка.

Я перекладаю руку на лівий бік і червонію.

– Що з твоїм волоссям, Пат? – питає вона.

– Хіба можна ходити в такій зім’ятій сукні, Пат? – питає вона.

– Чим від тебе пахне? – питає вона. І супить брови. Тепер її погляд не здається мені лагідним, він поволі крижаніє. І від того миттю всередині мене все холоне і застигає, мов віск у холодній воді.

– Кажи мені правду, Пат! – наказує вона і… і кладе на стіл мій – точніше ЙОГО – мобільний телефон. – Це ми знайшли у тебе, Пат, поки ти спала! Кажи мені правду.

Я мовчу.

Я не можу брехати, але й сказати правду теж не можу.

Пані Директорка стукає пальцями по столу, вибиває барабанний дріб, мов той дощ по підвіконню. Нарешті вона каже найстрашніше:

– Я все знаю, Пат. Ти порушила наші закони, Пат. І ти чудово знаєш, що має бути далі.

Вона натискає кнопку на столі, і до кабінету входять пані Вчительки. Їх двоє.

– Зараз тебе поведуть в очищувальний карцер, – каже пані Директорка. – Там ти подумаєш про свої вчинки і підготуєш промову для загальних зборів. Потім, на жаль, ми розпрощаємось з тобою, Пат.

Мої ноги підкошуються, і пані Вчительки міцно підхоплюють мене під руки. І я чую, як на столі дзеленчить мій телефончик! Він виграє чудову сонячну мелодію.

Вчительки міцно стискають, крутять мої руки.

– Виведіть її, ‑ говорить їм пані Директорка, натискаючи на кнопку відповіді, і каже в неї: – Ви помилилися. У нас ніколи такої дівчини не було! – і відвертається до вікна.

 

***

 

Це кімната в глибокому підвалі, без вікон.

Тут є залізне ліжко з тонкою вовняною ковдрою, унітаз і один стілець. Над головою ледь жевріє кругленька лампочка, вбудована в стелю, вона нестерпно блимає кожні дві‑три секунди. І від цього починають боліти очі, прямо на чоло вилізають.

За мурованими стінами чується якесь шурхотіння.

На стільці стоїть трилітровий слоїк з солоними огірками. Нам нечасто давали солоні огірки – лише свіжі, з грядок чи теплиць. І тому я одразу схрумала аж п’ять штук! Якщо мені доведеться тут померти, то перед тим я встигну з’їсти їх усі.

Раніше я думала, що «очищувальний карцер» (нас не раз лякали можливістю опинитися в ньому!) – це щось на зразок лікарні: там чисто і світло, і весь час в душі є тепла вода, щоб помитися і тим очиститись. Думала, що туди приходить священик і веде задушевні бесіди, лунає музика.

Думала, що там є вікна…

Тут немає годинника, і тому я не знаю, скільки минуло часу. Взагалі‑то я не люблю дивитись на годинник, мені здається, що він з’їдає години, хвилини і миті, що належать моєму життю.

Але нині мені стає страшно від того, що я не знаю, скільки я тут і скільки ще мушу тут пробути. За якийсь період часу, що проминув, я спала тричі. Але сон – це теж з царини моїх жахіть: він теж краде в людей добру частку життя.

До того ж я могла спати і годину, і вісім чи просто забутися на якихось п’ятнадцять хвилин. Можна рахувати по огірках: скажімо, нас годували тричі на день. Якщо я одразу з’їла огірки, а потім почуття голоду виникло не так скоро – минуло півдня. Якщо настане ніч, то я взагалі не відчуватиму голоду довгий час. А може, хтось зайде сюди, занесе воду і їжу. І тоді я розпитаю, котра година і що буде далі.

 

…Але ніхто не заходить.

Очі болять від блимання зіпсованої лампочки. І дуже холодно.

Ковдра не рятує – вона волога і коротка. Огірки теж не рятують від голоду. Навпаки – тепер мене мучить спрага.

Я п’ю розсіл, але від того спрага лише посилюється. Язик розпухає в роті.

Думки плутаються. По периметру кімнати бігає щось сіре. Я так думаю, що це миші. Або у мене мерехтить в очах. Або мерехтить всередині заплющених очей, адже я весь час намагаюсь опустити повіки, щоб захиститись від блимання.

Пані Директорка сказала, що тут я мушу очиститись і підготуватися до загальних осудних зборів. Але я не знаю, що маю робити, щоб очиститись і щоб підготуватись.

Пити хочеться все нестерпніше. І я не можу думати ні про що, крім склянки води.

Цікаво, скільки часу людина може прожити без води?

День чи два? І чи одразу помирає чи спочатку божеволіє? Ловить мишей і п’є їхню кров? Облизує холодні мури і вологу підлогу? Роздирає свої судини? …Що це – марення чи правда?

Бачу перед собою красиву чорнокосу дівчину в німбі світла, вона тримає в руках невелику срібну тацю. На таці стоїть склянка з водою.

Я тягну руку, але не можу дотягнутися. Чарівна дівчина дивиться на мене з жахом і не робить ані кроку вперед. І я знову заплющую очі: це мара.

Але бажання знову побачити склянку з водою змушує мене підвести товстелезні важкі повіки. І знову переді мною вимальовується прекрасна дівчина з тацею в руках. За її спиною сяє світло. Таке, що мені знову хочеться заплющити очі.

Але я борюся, борюся з усіх сил. Сідаю на ліжку, тру очі, змушую їх дивитися.

Дівчина не зникає.

Більше того, я поволі починаю впізнавати її.

Ліл!

Це вона стоїть переді мною зі склянкою води.

– Попий, Пат, – тихо каже Ліл. – Пані Директорка сказала, що тобі треба випити це до денця.

Вона простягає до мене руки з тацею. І я бачу її очі…

Вони блимають, мов та лампочка, в них світиться нетерпіння. Бачу, що їй конче необхідно, щоб я випила. Погляд у неї гострий, вії чорні‑чорні і пухнасті, очі – мов павучки в оточенні цих пухнастих і довгих вій. Ловлять мене, приманюють срібною тацею.

– Ліл… – кажу я, ледь ворушачи губами. – Ліл, це ти забрала мій телефон…

Чорні очі округлюються, наливаються жахом.

Ліл трясе головою і підступає до мене.

– Випий, – каже вона. – Пий негайно!

За її спиною крізь прочинені двері ллється і сяє світло.

Можливо, воно й не сяє, адже там лише довгий коридор, але це світло вказує мені шлях. І перша сходинка на цьому шляху – нічого не брати з рук того, в кому сумніваєшся! Це не записано в нашому Статуті, ніхто не вчив нас такого, але якась свіжа і несподівана сила здіймається в мені, мов хвиля.

 

Нічого не бери з рук того, в кому сумніваєшся!

 

Ліл дивиться на мене своїми очима‑павучками і, певно, бачить щось таке, від чого її рот відкривається у німому здивуванні. Я посміхаюсь, і мої спраглі пересушені вуста пирскають кров’ю. Я знаю, що зроблю наступної миті!

Світло за спиною Ліл вабить мене.

Я щосили підбиваю тацю зі склянкою. Вона летить в обличчя Ліл, вода заливає її розкритий рот, сліпить очі. Я вискакую в коридор і міцно зачиняю за собою важкі двері, накидаю на них залізний гачок і біжу, біжу коридором.

Тільки б швидше дістатися до шпарини в живоплоті.

З мене досить. Досить.

Досить…

 

Епілоги

 

Алекс Струтівський

На галявині, в густому нестриженому газоні, вовтузяться діти.

Жінка похилого віку, сидячи в шезлонзі біля висохлого чи просто порожнього басейну, намагається перелічити їх, ворушачи губами: «Один… два… А де Даня? Ага, ось він…

Три… Настя? Куди вона поділась…»

Вона квокче вже хвилин десять. Перерахувавши дітей, вона занурюється у своє плетиво. І знову підводить очі до малечі: виконує доручення батьків. Вона давно знає кожен куток цієї галявини, цього саду і цього великого будинку на березі ріки.

Дітлахи стрибають перед її очима і в очах, мов м’ячі. І лише один не завдає їй клопоту.

Це хлопчик, що сидить у візку з великими колесами по обох боках. Він жадібним поглядом спостерігає за забавками розбишак. Все його тіло – рухоме, але некоординоване, тягнеться туди. Рухи, не керовані мозком, здаються безладними і безпомічними.

Цей хлопчик хворий. І жінка з тривогою спостерігає за ним. У її погляді – така сама погано прихована заздрість до його здорових ровесників.

Перед галявиною – стежка, що веде до пляжу, за нею – великий дім. З кожного боку якого – по двоє дверей. Це окремі входи до помешкання. Очевидно, будинок було перебудовано з метою зробити кілька окремих помешкань.

Двері різні – металеві, дубові, із вставками матового скла. Біля кожного входу лежить щось «своє», що теж свідчить про різномастість мешканців – іграшки, відра, колеса від авто, знаряддя праці.

Половина двору завішана мотузками, на яких сушиться білизна – теж різнобарвна, мов на ярмарку.

З дверей, єдині з яких не виглядають «припасованими», а швидше за все, є «центральним входом», виходить жінка, кидає погляд на галявину.

– Мамо, – каже вона. – Ну, чого ти так хвилюєшся, у них є батьки!

Молода жінка підходить до візка. Хлопчик радісно повертає голову, а разом із нею вивертається все його тіло, злітають догори тоненькі руки і ноги. Жінка заспокоює малого, підправляє кінцівки, мне в руці його покручені пальчики. Вона нахиляється і подає старій жінці клубок, що скотився з її колін.

– Щось сталося? – прискіпливо заглядає їй в очі стара.

– Так, – каже молодша і витягає з кишені зібганий лист, схожий на довідку. – Ось надіслали з колонії…

Старша жінка дістає окуляри, довго заправляє дужки за вуха, читає довідку, ворушачи губами.

– Ну ось, – каже вона, знімаючи окуляри. – Тепер нема чого хвилюватися, що пустили сюди квартирантів. Тепер ніхто у вас не відніме вашу власність.

– Нашу. Нашу власність, – поправляє її жінка.

– Тут написано, що за фактом смерті… буде проведено розслідування.

– Не сміши.

– А що смішного я сказала? Певно, його вбили якісь злодії. Він же знаєш який… гоноровий… Був.

– Які злодії, мамо? У нього була окрема камера з телевізором. Свої все й підлаштували. Свої чи чужі. Але не злодії. І – не випадково. Забагато знав. Я впевнена.

– Ну, царство небесне… – зітхає стара і обводить поглядом дім, галявину, сад. – Без нього не бачити нам всього цього. Добре, що все так владналося.

Вони мовчки дивляться на хлопчика.

У них попереду купа часу, щоб поставити його на ноги.

Вони вірять, що це можливо, були б гроші. А гроші у них тепер є…

Відсотки з бізнесу, квартирна платня, нерухомість, цінні папери.

– Добре, що ви встигли одружитися, – зітхає Віра Іванівна. – Добре, що він визнав спадкоємця. Якби не сів – нічого б цього не сталося.

– Так, – підтверджує Олена і додає уїдливо: – Мрії збуваються.

Вона бере візок за ріжки і котить до будинку: прийшов масажист.

Віра Іванівна дивиться їм услід. Мрії збуваються, подумки повторює вона останні слова доньки.

Мрії збуваються…

 

 

Леонора

Він називався Валерій Геннадійович. Тепер він для неї просто Валера, або Валера‑холера. Або «чума», як каже її матуся.

Через цю чуму вона вже втретє вагітна! А куди народжувати ще одного нахлібника у двокімнатну клітку? Хіба що собі на голову, каже мати! Певно, так і буде.

Вона не виправдала її сподівань і тепер мусить терпіти.

Часом вона думає, як це сталося, чому? І не може знайти відповіді. Відповідь у неї одна – її звуть «Валера‑холера», її перше кохання і її неймовірний подив, через який очі у неї завжди трішки вирячені, мов у гумової ляльки. Так само, як і тоді, коли вона вперше побачила його в ліцейській стайні.

З одного боку, вона, Леонора, не любить згадувати той день. З другого – це був єдиний день, в який вона водночас почувалася нещасно‑щасливою. Більше таких яскравих днів вона не мала. І навряд чи матиме.

Спочатку вона була нещасна. Кілька годин просиділа в напівтемній кімнаті карцеру, розмазуючи по обличчі сльози і ковтаючи воду із напіврозбитої склянки, яку принесла тій навіженій Пат.

Поки її визволили пані Директорка та три пані Вчительки, проминуло багато‑багато часу. Здається, ціла вічність…

Вони увійшли, мружачи очі і не одразу упізнали її.

– Ліл? Це ти, Ліл?! – вигукнула пані Директорка, хапаючись за серце. – А де Пат?

Пані Вчительки заквоктали, як збентежені посеред ночі курки. Її витягли, ретельно допитали і махнули рукою, зайняті пошуками підступної втікачки.

А вона пішла блукати алеями і садом, рюмсаючи і не розбираючи шляху.

У голові спочатку трохи паморочилось.

А потім, мов крізь туман, вона побачила пістряву зелень саду, а за ним – стайні і стайні, де відбувалися уроки зоології й природознавства.

Від них пахло чимось дуже непристойним для її тонкого нюху.

Ох, повернутися б назад…

Але вона увійшла у відчинені двері стайні і побачила лискучі крупи шести коней, на яких їх вчили верхової їзди. І подумала, що зовсім скоро у неї буде їх набагато більше, всі – білі або сірі, «в яблуко». І всі належатимуть тільки їй. Їй одній.

А ще у неї буде цілий окремий гардероб з різним одягом для їзди верхи – червоного, білого з чорним, синього і пурпурового кольору. З оксамиту і шовку. Штани – оксамитові, сорочки – шовкові, з широкими рукавами та вузькими довгими манжетами. І високі чоботи з лайкової шкіри.

Вона страшенно злякалася, коли з однієї загорожі вийшла велика тінь. Тінь тримала в руці граблі з насадженим на зубці гноєм упереміж із вологим сіном. Це від неї і цих граблів ішов той запах, на який вона пішла, мов заворожена.

Тінь заклякла перед нею, так само, як і вона заклякла перед тінню.

– Ти що тут робиш, мухо? – промовила тінь чоловічим голосом.

Вона мусила тікати, бігти, мчати, накивати п’ятами наввипередки із власними ногами!

Але вона цього не зробила!

Смужка світла впала на обличчя тіні – і вона перестала бути тінню.

Це і був Валерій Геннадійович, конюх, що працював тут з шостої до восьмої, прибираючи сміття і гній. О, яка блискавка пронизала її мозок! …Потім вона почала ходити сюди часто. Щодня.

Спочатку він проганяв її, мов нав’язливу муху. І так і називав «мухою» через її смоляне волосся і великі очі, котрі одразу ж вилізли на лоба і стали трішки виряченими від подиву. Потім – звик. І вона могла сидіти в стайнях ціле літо, спостерігаючи, як він чистить гній, навалюючи його у візок красивими, сильними рухами довгих рук із великими, мов сковорідки, долонями.

Потім цими ж долонями він обмацував її всю – з ніг до голови і крутив у руках, мов ляльку, підсміюючись з її мереживної білизни, запаху шкіри, що, за його словами, «відгонила тістечком», з густого волосся, що здавалося йому «зовсім кінським».

– У тебе є маєток? – питала вона. І він кивав: – Є, є! Великий маєток! – І авто?

– Авжеж! Багато‑багато авто! – казав він.

– А яхта? Скільки яхт?

– Тисячі, мільйони білих яхт! – регочучи, казав він.

Отже, все було так, як вона хотіла…

– Ти принц?

– Звісно, принціше не бува…

– Ти навмисно працюєш тут, аби бути ближче до мене?

– Еге ж…

– Як романтично! Коли ми поїдемо до нашого маєтку?

– Коли рак свисне…

– Так кажуть у твоїй країні?

– Еге ж… І вона вже не чекала Першого балу.

Власне, його й не відбулося. Адже наприкінці літа до ліцею вламався загін людей у камуфляжі, купа журналістів із камерами. І пронеслися жахливі звістки, що Тур таки дійсно загинула від рук свого чоловіка – красеня Алекса. А згодом чутки поширилися і перетворилися на факти: п’ятдесят випускниць зі ста п’ятдесяти щорічно гинуть від рук своїх власників. І щорічно ці власники поновлюють своє членство у клубі ЛСД, обираючи собі нову жертву. ЛСД терміново закрили «на карантин», почалися перевірки, статті в газетах, розслідування на телебаченні і просто розслідування, в результаті яких увесь педагогічний склад ліцею було розпущено, а майно конфісковано. Навіть ящики з парфумами, взуттям та новою, ще з ярличками, білизною.

Леонора добре пам’ятала, як на ранок після закриття ЛСД шляхом, що вів «невідомо куди», йшли її колежанки, що лишилися напризволяще.

Вони йшли великою сірою юрмою, хто в чому був, не відриваючи очей від бруківки. І ніхто не зустрічав їх, не розбирав по домівках. Навіть молодших. І Леонора розуміла, що їй поталанило більше, ніж іншим.

Так, як вона мріяла.

Вона стояла біля стайні, де Валера‑холєра збирав візок у дорогу до їхнього маєтку, і дивилася услід своїм однокашницям, відшуковуючи в юрмі Іту, Рів, Мію та Озу.

Але вони вже повністю злилися з печальною сірою масою, що сунула з брами замку, мов тісто з діжки.

А Леонора почувалася щасливою. Дуже щасливою. Сьогодні увечері вона переступить поріг свого маєтку і замовить на ніч філіжанку гарячого шоколаду!

Мрії збуваються…

 

 

Пані директорка

– Помилка в тому, що наші заклади – закриті. Це неправильно. Адже ми живемо в демократичних суспільствах, а все те, що стосується розвитку суспільства має бути відкритим, прозорим і зрозумілим. Тоді не виникне сумних непорозумінь і дражливих суперечностей. Нині немає жодної потреби в секретності таких закладів, адже суспільство дозріло до розуміння необхідності таких установ. Більше того, ми мусимо зробити все, аби наші ідеї та ідеї наших попередників вийшли з‑за стін закритих закладів і активно просувалися в життя методами активної пропаганди.

Вона зробила значущу паузу, перевела подих і поглянула на останні два абзаци промови, написаної англійською. До закінчення доповіді у неї лишалося три хвилини. Але вона чудово вкладеться і в дві! Вона кинула погляд за скляну стіну зали засідань і знову пораділа тому краєвиду, який ось вже кілька місяців милував її очі: широкі хвилі океану, пальми, білий пісок і охайні вілли в запашних тропічних джунглях.

Конференція на Ланкгаві тривала три дні, але вона вже добре освоїлась на цьому острові і, здається, прийняла остаточне рішення: вона лишається тут надовго. Трохи непокоїть клімат – завжди рівний, з температурою тридцять градусів, яка тут підтримується якимись вищими силами, мов у тераріумі. Але до цього можна звикнути. Це краще, ніж Лондон, куди вона емігрувала, навіть не дуже й обираючи нове місце проживання. Тоді, після скандалу, котрий здійнявся у пресі, їй треба було просто втекти.

– Отже, – продовжила говорити вона, майже не заглядаючи в папірець. – Досвід показує: прозорість і зрозумілість цілей дасть більший результат, ніж середньовічна утаємниченість, цей атавізм минулого. Проект виходу на широку арену нашої діяльності, аби не затримувати вашу увагу, шановні пані та панове, я з повагою передаю до центрального керівництва. Сподіваюсь, що після розгляду моїх пропозицій і внесення необхідних коректив, вони будуть оприлюдненні та піддані широкому обговоренню для подальшого застосування в наших організаціях по всьому світу.

Вона закрила стулки теки, обтягнутої червоною шкірою, і з шанобливим уклоном простягнула голові. Зійшла зі сцени під тривалі оплески, якими тут зазвичай зустрічали і проводжали представників країн третього світу: у них завжди були цікаві, сміливі й несподівані пропозиції. Її доповідь була останньою.

Президент і всі члени президії зарухалися на своїх місцях, голова оголосив невеличку перерву перед початком бенкету.

Зал одностайно підвівся і барвистою вервечкою потягнувся до чотирьох виходів.

Хтось ніжно вхопив її за лікоть якраз у ту мить, коли вона вже стояла в дверях.

– Енн, ви так швидко втікаєте, що в мене почалася задишка, – почула вона голос Президента.

Його очі приязно посміхалися до неї.

– Семе, дорогий, хіба від вас втечеш? – посміхнулася вона у відповідь. – Я просто страшенно хочу пити!

– Чудово. Я теж, – сказав він. – Але запрошую вас випити не в холі. Там не дадуть поспілкуватися…

Вона кивнула, поправляючи на стегнах складки білої спідниці – чи не занадто вона пом’ялась? Чи має вона привабливий і солідний вигляд для приватного аперитиву з самим Президентом асоціації ЛСД?

Все ще тримаючи її під лікоть, він пішов крізь юрбу, що оточила фуршетні столи з напоями і, попутно киваючи всім, завів у бічні дверцята маленької вітальні.

Тут стояв сервірований напоями і фруктами скляний столик, котрий тримали на своїх спинах три кованих з металу (швидше за все, олова, символу цієї країни) слони і два глибокі крісла у формі цунамі.

Він налив дві склянки шампанського.

– Ви чудово виглядаєте, Енн, – сказав він з посмішкою, простягаючи їй келих. – Майже як двадцять років тому. Хіба що соком налилися…

– О, хіба ви пам’ятаєте, як я виглядала двадцять років тому? – зраділа вона.

– Звісно, я пам’ятаю всіх своїх найкращих працівників.

Особливо з таких екзотичних і складних країн, як ваша. І ви, наскільки пам’ятаю, завжди подавали цікаві пропозиції.

– Дякую. Дякую… – зашарілася вона і підвела келих.

Дзеленькнув кришталь. Вони випили і сіли.

– Я уважно розгляну ваші пропозиції, ‑ сказав він. – Але цікавість ятрить мене вже зараз. Адже, наскільки мені відомо, вашу філію ЛСД ліквідовано. Інший на вашому місці склав би руки…

Вона сумно опустила очі долу, збираючись з думками.

– Це правда, – вимовила вона. – І я доповідала, через що це сталося…

– Так, так, – підхопив він. – Я пам’ятаю: передвиборний скандал з убивством однієї з вихованок…

Вона кивнула і її пересмикнуло, ніби вона знову брала участь у спостереженні, як люди в камуфляжі трощать лабораторію і викидають на вулицю клітки з мишами під нестерпний лемент її переляканих підопічних.

– А що новенького ви придумали цього разу? – посміхнувся він, наблизившись до неї так, що вона почула легкий запах жасмину від його охайної білої борідки.

– Все просто, – сказала вона, – ми дозріли до повної відкритості нашої програми.

– Можете пояснити до початку бенкету? – Він глянув на годинник і посміхнувся. – Переварюватиму інформацію разом із гусячою печінкою!

– Питання досить делікатне, і боюся, воно здасться вам дещо… грубим. На перший погляд.

– Тоді почніть з другого погляду! – засміявся він.

Вона розсміялась у відповідь.

– Замість того, аби фінансувати наші навчальні заклади і витрачатися на багаторічне утримання учениць та вчительського складу, – почала говорити вона, – ми і наші потенційні клієнти можуть вкладати гроші в… світові телепроекти, які виконуватимуть ту саму функцію що й ми, тільки набагато ефективніше.

Він зі здивуванням підняв брови:

– Тобто?

Вона зітхнула:

– Певно, коротко не зможу…

– Зможете, – сказав він. – Отже?

– Розумієте, Семе, ми всі стоїмо на вістрі бритви, і вона ріже нам ступні. «Нам» – це в глобальному розумінні: нам всім – людству. Це непевне і неприємне становище. Але воно вигідне тим, кому потрібно, аби суспільство зробило правильний крок – у потрібний бік. І для цього, як ніколи, склався гарний час: на лезі довго не встоїш! Варто лише трішки, буквально кінчиком пальця чи навіть подихом, підштовхнути до потрібного кроку. І вибір буде зроблено мимоволі, але з повним відчуттям, що ти зробив його цілком самостійно! Адже подих у спину – не постріл!

Він зареготав так, що пролив шампанське на свої білі штани, закашлявся, витираючи очі хусткою, замахав на неї руками, зробив ще купу кумедних і приязних рухів.

– Розумнице! Націлилися на моє місце, Енні?!

– Боже збав! – розсміялася у відповідь вона. – Я не вирішую світових проблем.

– Продовжуйте! – відкашлявшись та відсміявшись, попросив він. – Яким чином це стосується нашої організації?

– Ми, залучаючи кращих спеціалістів світової теле‑ і кіноіндустрії, вигадуємо і знімаємо телепрограми, які виконуватимуть ту ж місію, що й ЛСД! До речі, вони вже існують – як розвага, як видовище, як суспільні подразники. Але мета їхня – мізерна: заробити на рекламі і глупстві людському.

Ми ж поставимо це на ідеологічні рейки. Ненав’язливо, як… як подих. І щороку випускниць буде не сто п’ятдесят, а мільйони, тисячі мільйонів, яких, вже готовенькими, ми селекціонуємо, класифікуємо і розподілимо між нашими клієнтами.

Конфіденційно. Без всіх тих балів, знайомств і складання угод з подальшою відповідальністю. Це минулий день! Нашою справою буде лише тестування і розподіл вже готового біоматеріалу! А всю виховну частину справи виконають за нас телебачення, соціальні мережі та інші засоби масових комунікацій. Відпаде необхідність такої кількості людей.

Вона махнула рукою на двері, за якими нечутно гув вулик учасників конференції.

– Всі міркування і детальні розробки викладено в тій червоній теці, ‑ втомлено додала вона.

– Я подивлюся її першою, – сказав він і посміхнувся: – Я й сам давно думаю про те, що світ більше не потребує штучного насадження глупства, він і сам почав досить активно виробляти і розповсюджувати його! А нам варто розвиватися в інших напрямках, охоплюючи більше царин: політику, мистецтво, літературу.

Він помітив, як вона здригнулась, а щоки вкрилися нервовими червоними плямами.

– Не шарійтесь, Ганно, – посміхнувся він, називаючи її тим іменем, з яким вона приїхала сюди, – я давно вже називаю речі своїми іменами. Світ тримається на більшості.

За великим рахунком, ця більшість, м’яко кажучи… не здатна мислити самостійно. І саме вона допомагає сильним світу цього заробляти гроші на своєму ж невігластві, глупстві, темноті. Я далекий від ідей про рівність. Я вважаю, що на тлі темряви сонце світить яскравіше. І це сонце має світити людям освіченим і заможним.

– Ви не жартуєте, Семе? – з надією запитала вона. – Ви від початку знали, чим все закінчиться, влаштовуючи мережу ЛСД?

Він засміявся і пролив шампанське на білу краватку.

– Це відпрацьований проект. Навіть ви в своїй країні дійшли цієї думки.

– Ну… – знизала плечима вона. – Якби не обставини, то…

– До речі, а що з вами сталося? Ваш заклад був одним з найуспішніших.

Вона покашляла, даючи собі можливість трохи подумати над відповіддю.

– Ми не встежили за однією відступницею. Через те пережили зовнішнє втручання якраз напередодні зміни влади.

Випускниці вдалося втекти, а наступного дня нас атакували загони народних дружин та журналістів. І – понеслося. Я нічого не могла вдіяти, адже… Адже під дулом револьвера сама розкрила таємницю вірусу одному пройдисвіту.

– Певно, не обійшлося без кохання? – посміхнувся він.

– Не знаю. Не впевнена. Думаю, не обійшлося без політики.

– О, моя дорога, все в світі пов’язане із великими почуттями або з їх відсутністю. І те, й інше – небезпечно. Але і те, й інше грає нам на руку. Ваша відступниця була інфікована?

– На жаль, ні, ‑ похитала головою вона. – То був гарний екземпляр, і якби вона інфікувалась, ми б, незважаючи на наше розформування, нині побачили б її в перших лавах феміністичних рухів. Вона б добре сублімувала свою енергію! Вже тоді б, повірте, їхні заходи були б набагато цікавішими, ніж роздягання на публіці. То була досить пристрасна дівчинка. За відсутністю чоловіка, якого ми не встигли підсунути, вона б пішла далі, ніж служіння комусь одному.

Вона замислилась і на кілька секунд поринула в ту неприємну мить, коли люди в уніформах трощили її лабораторію.

Він вловив її настрій, поклав свою долоню на її і заспокійливо поплескав по ній.

– Нічого, люба, не засмучуйтесь тимчасовою поразкою.

Ви на правильному шляху. Люди давно відвикли думати.

Маю на увазі: відвикли думати довго й об’ємно. Відвикли аналізувати. Вони, мов примати, здатні сприймати картинку, рух, запах, звук, але не довго, не більш ніж п’ятнадцять хвилин, до того ж в одній безвимірній площині.

– Тобто? – Вона скинула брови і розширеними очима дивилася на свого колишнього наставника, відчуваючи, що і зараз їхні думки збігаються. Тільки він, як і завжди, робить це струнко, чітко і навіть – поетично.

– Ну це як слухати рингтон на мобілці, в котрому лунає музика Моцарта! – пояснив він. – От більшість і слухає Моцарта у кількахвилинному рінгтоні – і лишається цілком задоволеною. Адже не потребує більшого. Вся симфонія – то вже занадто. Над нею ж треба думати! А що менше загальна маса буде думати, що більше втрачатиме навички аналізу, то легше надаватиметься керуванню! І краще обслуговуватиме потреби еліти.

– Але це… Це не зовсім…

– …коректно? – посміхнувся він й іронічно додав: – Це ви хотіли сказати?

– Так, – кивнула вона. – Не зовсім чесно.

– Це – чесно! – посерйознішав він. – Чесно, тому що нині немає подвійної моралі, як це було раніше, і всі набутки людства стали більш‑менш доступними. Чесно, тому що нині кожен робить свій вибір: загнати в мобілку шмат музики великих композиторів чи піти і послухати її у виконанні симфонічного оркестру! Ніхто не заборонить тобі зробити те й інше! Ось у чому секрет. Прочитати Біблію в коміксах чи в оригіналі. Чи зовсім не читати її. Побачити Клімта в галереї – чи на кавовій філіжанці. Кожному своє. І наше завдання полегшити цей вибір для тих, кому важко визначитись. І ми це робитимемо чесно: через різного роду телешоу! Будемо одружувати і розлучати, виховувати, народжувати, революціонувати, смішити, шокувати, роздавати мільйони – і все це привселюдно! Щоби ніхто не міг запідозрити нас у всесвітній змові проти цих простих смертних!

Це буде їхній вибір. А ми… – Він примружився, згадуючи її слова. – А ми лише легенько дмухнемо їм у потилицю.

– Щоб ошукати остаточно і безповоротно! – розсміялася вона, жартома погрожуючи йому пальчиком. – Геніально, Семе!

– Фі, люба… Слово «ошукати» – не з мого лексикону. – І не з мого також. Пробачте! – скромно опустила вона очі.

Якусь мить вони сиділи, як двоє школяриків, чемно склавши руки на колінах, аж доки вона помітила в його очах зблиск сміху. І вона зареготали – весело, щиро, поплескуючи одне одного по коліні та плечі.

– Що ж, ходімо вечеряти, Енн, – сказав він, подаючи їй руку. – Я радий був погомоніти з вами.

Вони вийшли до зали, де біля столиків купчилися колеги.

Вона влилася в знайоме середовище і відчула себе спокійною.

За широким склом океан котив хвилі і був безмежним. І вона остаточно вирішила залишитись тут. Світ малий, подумала вона, ним можна керувати з будь‑якої точки, головне – мати ідею. І тоді… …мрії збуваються.

 

ЧАСТИНА ДРУГА

 

Розділ перший. Ланцелот

 

 

– Чорт! – вилаявся Барс, вкотре встромляючи картку в отвір дверей готельного номера.

– Переверни!

– Вже сто разів перевертав, – огризнувся він. – Ось тобі і п’ять зірок, блін! Доведеться спускатися на рецепшн, міняти карту. Ти почекаєш?

– Ні, ‑ сказав я. – Піду спати.

– А по чарці?

– Та дідько з чаркою! Я втомився.

Знав, що те «по чарці» може затягнутися до ранку. А на ранок я маю бути свіжим, мов травнева троянда.

– Ну як знаєш, – ображено засопів Барс. – На добраніч, малята!

Він пішов довгим коридором до ліфта.

Я ступив ще з десяток кроків до свого номера. Моя картка спрацювала бездоганно.

Я вставив її в термінал, і номер засвітився по всіх кутках приємним тьмяним світлом.

Одразу ж з‑під широченного ліжка до мене випірнула Кицька.

Вона давно звикла мандрувати, але завжди – ось вже скільки років! – зберігала незалежний і ображений вигляд, коли я повертався до неї після виступів.

Важкими кроками поважної людини, котра знає собі ціну, вона наблизилась до мене і підвела голову – мовляв, «ну, як все пройшло?».

– Все ок, – сказав я, – завтра вранці піду укладати контракт.

«Куди ще нас занесе?» – незадоволено нявкнула вона.

– Кілька виступів з Бреговичем. Спочатку Португалія, потім – Париж… Як складеться.

«А коли – додому?» – дряпнула вона мене за штанину.

– Скоро, стара, скоро. Обіцяю, – винувато пробурмотів я, скидаючи піджак, – але сама розумієш – з Бреговичем граєш не щодня. Доведеться тобі потерпіти.

Я погладив її, і на руці залишилась шерсть. Завтра куплю їй вітаміни і проколю з тиждень, вирішив я.

– А тепер – спати.

Кицька слухняно залізла до свого плетеного кошика, який я завжди возив із собою.

Я погасив усі лампочки, крім бра у формі мушлі, що висіла над ліжком – і в широкому, майже на всю стіну, вікні засвітилося інше кіно: підсвічені неоном обриси храмів, кольорові ліхтарики кав’ярень, намисто алей, обплетених гірляндами – синіми, зеленими, червоними.

Я вимкнув бра, і скляний екран наблизився, а я розчинився в кам’яній плоті міста, мов сніг, що почав осипатися з темного нічного неба. Готель, в якому ми оселились, був височенним – зі свого поверху я міг бачити велику частину Градчан, окреслених золотим паском Влтави.

Сьогодні ми відбули другу частину фестивальних виступів. Тричі я грав один, «на біс». І тепер, незважаючи на втому і стоячи над нічною Прагою на висоті пташиного лету, відчував себе справжнім господарем міста.

Це були рідкісні і швидкоплинні хвилини, в які мене водночас охоплювали два полярно різних почуття: щастя і… марності життя.

Вони, мов голки, пронизували серце, легені, нирки. І, мов дві ріки, що зустрічаються в одному руслі, здіймали коловорот, в якому я жив і вмирав одночасно. Не знаю, але, швидше за все, це можна було б назвати піком пізнання того короткого відрізка, котрий ми проводимо на землі.

У такі хвилини переді мною завжди поставала картина нашого погрому ЛСД – той же захват і той же відчай. Захват, коли я в складі Народної Опозиції трощив лабораторію, відчай – коли не знайшов там те, що шукав…

Згодом я змирився.

Але слід від тої давньої події лишився в мені досить дивною пересторогою: я досі був самотнім. Кожне моє намагання зв’язати себе з кимось закінчувалося провалом. Ловив себе на думці, що жінка, яка подобається мені на даний момент, заражена тим клятим вірусом, знання про існування якого отруїло моє життя. І, якщо бути відвертим, зупинило пошуки моєї давньої знайомої.

Я навіть був радий, що не знайшов її.

Але й інші не викликали у мене довіри.

Попри це, ми чудово вживалися з Кицькою! Та й в оркестрі справи йшли якнайкраще.

Ми багато гастролювали. А часом я їздив сам, збираючи аншлаги.

Точно кажуть: якщо десь віднімається, то десь і додається.

Якщо не таланить в коханні – чекай на світове визнання.

Перший камінчик до цього «п’єдесталу» несподівано заклала Сезарія Евора, котра звалилася на мене, мов велична чорна хмара. Вона ще не була настільки популярна в країнах «третього світу», і мій приятель, що організовував її виступ, запропонував мені розігріти публіку двома‑трьома композиціями.

Тоді мій саксофон, незважаючи на всі мої умовляння бути поміркованим, майже сказився і заговорив про Острови Зеленого Мису на кабовердійському діалекті. Він сам, як колись давно з тою дівчиною, котра подарувала мені Кицьку, або з тюленихою Мінні, повів мене на батьківщину цієї чорної королеви і розбалакався настільки щиро, що їй довелося взятися за сигарету прямо за кулісами. Одне слово, «розігрів» вийшов таким, що після концерту босонога богиня, котра не вирізнялася красномовством, міцно стисла мою руку в своїй – жорсткій, мов наждак, і, незважаючи на поганий переклад, дала мені знати, що…

Власне, якби це була проста сільська бабця, я б переклав цю промову приблизно так: «Не сиди в сраці, синку! В тебе є що сказати світові!» Здається, вона додала ще пару міцних кабовердійських висловів, які перекладач не зрозумів. Проте, після такої «путівки в життя» я дійсно покотився світами, мов перекотиполе. І потягнув за собою Барса, Петровича і ще кількох лабухів, котрі складали мені добру компанію.

З того часу я зрозумів, що весь світ, ця маленька кулька, обплутана мережею кровоносних судин, як живіт вагітної жінки. Ці судини, на відміну від людських, існують як окрема замкнена система, але в ній ти можеш дихати і жити як цілком рівноцінна частка.

Я міг існувати лише в «системі», яка стосувалась мистецтва – в ній обмінювались кров’ю всі, хто мав причетність до творчості.

Дивовижні потоки цієї крові поєднували тебе з тим, про що ти мріяв у дитинстві або – перебуваючи в повній ж… в якомусь найглухішому куті світу. Важливо було лише під’єднатися до цієї системи, влити в неї свою кров з усією пристрастю і бажанням бути саме в ній.

Я існував у музиці, як моя загибла Мінні – у воді. Я знав усіх музикантів світу, слухав їх на дисках і знав на ім’я з давніх‑давен. Вони існували для мене, як друзі і співрозмовники. І тому, з роками, не було нічого дивного в тому, що я входив до них, як давній приятель, починаючи розмову з напівслова.

Так само, в своїй мережі судин, що обплутували світ, жили і політики, і чиновники, і… алкоголіки, що купчаться зранку під пивними ятками. У кожного свої координати і таємні знаки, зрозумілі тільки їм.

Я лише досі не знав, в якій системі знаходиться та дівчина, яку я намагався вселити в свій світ. Але здогадувався, що вона давно живе в системі жіночих турбот про родинне вогнище, в системі моди, виховання дітей, кулінарії, шиття і серіалів.

Босонога чорна королева, огрядна і дивовижно природна в своїй некрасивості, дала мені зрозуміти, що все можливо. І тому з хлопцями з Wedding and Funeral Orchestra – Весільно‑похоронного оркестру Горана Бреговича, котрі якось давали жару на Софійському майдані, ми знайшли спільну мову, щойно я «на спір» зіграв пару фраз «Місячної сонати»

Бетховена, поєднуючи ті стилі, в яких вони працювали: хардрок, класику, симфо‑рок та, на відміну від їхніх національних мотивів, котрі додавали того особливого колориту, яким вони й вирізнялися з‑поміж інших, втулив туди кілька імпровізів українського фолку. Вони реготали, мов навіжені.

А моє плече розболілось від їхніх поплескувань.

Чесно кажучи, я й сам не чекав такого ефекту від «Місячної сонати».

Але моя теорія про кровоносні судини світу діяла і навіть сягала таких класичних глибин, як Бетховен.

До речі, ця теорія стосувалася і більш дієвих справ! Горан писав для Сезарії, Сезарія (Царство їй Небесне!), як людина діла, певно, закинула парочку слів про мене. Крім того, один із менеджерів оркестру був болгарином, який бачив наші виступи з Мінні в Балканському шапіто. Тобто це була ціла низка випадковостей, котрі підтверджували, що я влив кров туди, куди треба! І ось тепер, перебуваючи у Празі, я мав зустрітися з менеджером і домовитись про виступи в складі оркестру Бреговича. Оскільки ми ще мали концертувати кілька тижнів, він приїхав сюди, до Чехії.

Я ще нічого не говорив про це ані Барсу, ані Петровичу, але передчуття скорої розлуки і деякого зрадництва навіювали на мене безсоння вже з тиждень. Мій стан могла зрозуміти лише Кицька. Але її я не збирався покидати. І це було моїм єдиним виправданням перед собою і своїм страхом перед оманою в стосунках. Вже хто‑хто, а Кицька точно не була заражена підступним вірусом.

Вона любила мене «за просто так», за ніщо.

Стоячи над містом, мов примара, я взяв саксофон. Коли ми залишалися наодинці, він завжди казав мені правду. Часом ця правда не була приємною.

«Ти погубив Мінні. Вона могла б до старості плюскатись у воді і ловити рибу з рук відвідувачів зоопарку. І була б щасливою, якби не твоя музика. І дівчина, яку ти не шукав або шукав з таємною надією не знайти, адже ти – боягуз, могла би бути щасливою, якби не твоє самовпевнене втручання…»

Його голос був хрипким.

Зрештою, вимовивши ще кілька відморожених нот, він закашлявся, як старий курець, і чортихнувся: «Дідько! Хіба ти не чуєш, бовдуре, у мене стерлась тростина?!»

Так, я чув, що звук став гіршим.

Звісно, тростина, або як її ще називають «язичок» – те, що утворює звук всередині інструмента, давно зносилася, як кросівки у футболіста. Я це помітив ще позавчора. Але міняти його тут видавалося неможливим. Я прискіпливо ставився до такої важливої частини, тому тростина мого саксофона була виготовлена на замовлення у майстра, котрий мешкав за тисячі кілометрів від цього місця.

Це був єдиний майстер у світі, котрому я міг довірити виготовлення нового «язичка». Справа в тім, що він робив його не з синтетичних матеріалів і не фабричним способом. Робив з очерету, котрий, за якимось дивними забобонами, збирав і висушував у певні дні і певний час доби. Так робили його батько і дід, так навчили робити і його.

Тростини були «фірмові», адже на кожній мікроспокічними літерами були викарбувані його ініціали – Т. (що означало Теодор) П. (що означало Павлишин). До того ж мене приваблювало і те, що він дивовижно виготовляв «джазові» лігатури[2]! не з металу, а зі шкіри. І цю шкіру він обробляв за власною технологією.

Колись я їздив до нього, а останні кілька років за браком часу отримував потрібні деталі лише поштою. І ось тепер, як на гріх і зовсім невчасно, настав час замінити тростину!

Я розгубився. Сто разів прокляв себе за легковажність.

Якщо тут я ще відіграю свої концерти, то навряд чи зможу гідно представити себе в турі з Бреговичем. А шукати іншу тростину деінде не було сенсу, адже я давно перевірив: мій сакс міг говорити лише з фірмовим язичком марки «ТП».

Хоча, здається, три‑чотири дні у мене буде і я встигну змотатися в Очеретянськ (так називалося містечко, де мешкав пан Теодор) на авто туди‑назад.

 

Вранці я вирушив на зустріч з Атанасом Тодоровим – тим самим менеджером, що привіз мій контракт.

Ми домовились зустрітися о дев’ятій у кав’ярні «Синій кінь».

Прекрасна Прага потопала в золоті і пурпурі чудової сонячної осені. На ще зеленому листі кущів вигрівалися на сонечку величезні юрмища червоно‑чорних жучків, яких ми в дитинстві називали «хрестоносцями». Своїми червоними панцирами вони нагадували такі ж щільні юрмища дахів старої Праги, котрі добре проглядалися з пагорба, на якому стояв наш готель.

Я сто разів фотографував цей пейзаж – і вдень, і вночі.

Але щоразу робив новий знімок і щоразу знаходив нові нюанси, як на картинах імпресіоністів.

Сьогодні теракотова черепиця дахів була вкрита сивиною першої паморозі. Але легенький, ледь помітний холодок поволі танув у золоті сонячних променів, мов крижаний кубик у бокалі з шампанським.

Я спустився до Карлового Мосту в піднесеному настрої, подумки кивнув лицарю з обличчям Марини Цвєтаєвої, котрий, за іронією долі, стояв навпроти вікна її колишнього празького помешкання.

Кинув кілька монет у капелюх довгокосого хіпі з білим пацюком на плечі, котрий завжди лежав в арці горілиць і часом досить кумедно (для туристів) зображав напади тропічної лихоманки. Хіпі звали Карлом, його пацюка – Гамлетом. Загалом обидва були неабиякими пройдисвітами і знавцями найглухіших кнайп єврейської частини міста, де ми неодноразово пересиджували, споюючи Гамлета чеським пивом і марнуючи час в душевних сварках про Лестера Янга та Коулмена Хоукінса, оригінальні записи яких я вициганював у Карла за порцію баранячого стегна зі спаржею.

Я завжди вважав, що Карловий Міст, це диявольське творіння Петера Парлера, замішане на яйцях, сирі та молоці шість сторіч тому, – найкраще, наймагічніше місце в світі.

Принаймні там, проходячи повз галерею скульптур – мовчазну і досить красномовну, я не відчував марнославства навіть тоді, коли запросто вітався з усіма святими, включно з групою святого Луїтгарді. Єдине, що ніколи не спадало мені на думку, так це прикластися долонею до мідного хреста, яким на парапеті помічено місце страти Яна Непомуцького. Не те щоби я не поважав святого мученика, навпаки, його цілком зрозуміла чоловіча мужність під час тортур викликали у мене неабияку повагу: богослова стратили за те, що він не видав таємницю сповіді королеви Софії. Просто я бачив у цьому ритуалі цілком «туристичну фішку», котра давно вже стала розмінною. Гіди, шикуючи групи у величезні черги до цього хреста, завжди попереджали, що він здійснює всі бажання, але натомість відбирає в людини рік життя. А потім, перекурюючи, з посмішкою спостерігали, як з черги поволі випадає найбільш поміркований люд.

Йдучи повз це святе місце, я подумав, що саме зараз залюбки б пожертвував роком життя за нову тростину.

Міст ще не був переповнений туристами, над ним ще висів легкий флер вранішнього туману, і я вирішив, що пару хвилин сорому варті однієї важливої деталі для мого вірного супутника життя.

Озираючись, чи не спостерігає за мною Карл, я підійшов до парапету і, роблячи вигляд, що це випадковий жест, поклав долоню на мідний хрест…

На диво, він вже встиг прогрітися. Що тепер? Треба просити. Але якими словами говорять до святих?

Я сказав так: «Слухай, старий, мені конче потрібна тростина! Дай мені можливість і час знайти її!» Потім я сказав «амінь» і поглянув на Непомуцького, що стояв на протилежному боці парапету в вінку, складеному з п’яти гострих зірок, і підморгнув йому: «Ок?»

Але той у своєму екстатичному пориві не звернув на мене жодної уваги.

Проте за контрактом, котрий привіз Атанас Тодоров, у мене, на щастя, виявився цілий тиждень вільного часу.

Тобто я міг спокійно відіграти два останніх концерти з Петровичем і Барсом, ще й влаштувати їм гідну «відхідну», а потім змотатися на рідну землю і спокійнісінько дістати там очеретяного язика, без якого мій металевий товариш був лише купкою залізяччя.

 

 

Розділ другий. Тростина

 

«…Він був чи не єдиним білим тенор‑саксофоністом, котрий грав на рівні з чорними. А переграти чорних – то треба бути в джазі напівбогом!

Його називали «містер Звук» – Стен Гетц.

Стенлі Гаєцький, український єврей… А знаєш, все, що пов’язане з цим національним коктейлем, навіть якщо він замішаний батьками, а ти ніколи не бачив батьківщини – отруєно такими мелодіями, що… мама‑дорога! Немає нічого щемливішого за народні мелодії. Почуєш – і сам виймеш з себе душу! І вже вона – не твоя, а відлітає за кожною нотою, а тіло – то таке, тлін, тлін… …У кінці п’ятдесятих я мав одну, так би мовити, платівку – тоді їх робили на рентгенівських знімках, тобто – на чиїхось легенях! – Бена Уебстера з оркестром Еллінгтона.

Дід тоді вже помер, а батько, за словами матусі, був геть божевільним, адже лагодив духові інструменти – справа неприбуткова. Та ще мене вчив грати спочатку на сопілці, потім продали корову – купив мені саксофон.

Уявити лише: якщо у нас комусь музичний інструмент купували, то лише акордеон, щоб можна було на вечірках грати.

А про сакс навіть і не чули. Сурма – вона і в Африці сурма…

Все те від діда пішло. Те божевілля. Він моряком, ще до Жовтневого перевороту, ходив з Одеси аж до самої Америки. Лишитися там хотів, але ностальгія замучила, та й бабцю тут мусив ще від першого чоловіка відбити, тому повернувся. Та не сам, а з таким дивним футляром, а в ньому – така собі зігнута сурма на червоному оксамиті.

Тоді ще творіння Адольфа Сакса у нас не знали.

Грав він таємно. Оскільки не було партитур – говорив сам, як Бог на душу клав. Забирався в клуню і з пацюками музикою розмовляв. Грав доти, доки в табори не заграв.

А той сакс йому теж до діла пришили як буржуазний пережиток.

Але я не про це…

Я той сакс як вперше побачив – він вже, як консервна бляшанка, виглядав, адже дід його якимось дивом зберіг до кінця життя, – затрусився увесь. Перевернулося щось в мені, та так, що досі на ноги не встало. Добре, що й тато таким самим був. Зрозумів…

Отже, ми з ним тоді слухали платівку на чиїхось ребрах разом. І ось там – де зараз літня кухня – я тоді й відрубав собі фалангу на пальці! Якесь запаморочення найшло! Може, дійсно, були в нашому роду за чоловічою лінією якісь божевільні гени. Слухаю – і розумію, що мені так ніколи не зіграти! І така туга найшла, хоч вішайся чи – до очерету головою. Дихати не можна! Такий біль ось тут, посередині грудей, що негайно треба було його чимось перебити. Ось я, дурень малий, за сокиру – і хрясь!

Але, знаєш – не шкодую! От хрест, не шкодую! Не віриш? Віриш. А знаєш, чому так вчинив? Це я в собі назавжди заздрість відрубав! Якби не відрубав – на стіни зараз би ліз, пхався в музиканти. А оскільки мені малого нічого не треба, а до великого було, як до Києва рачки – загинув би, в чарці б втопився. Знаєш, це треба одразу зрозуміти – в чому твій шлях. Певно, та фаланга була, як… жертвоприношення. Адже дав мені Господь просвітлення і путь вказав.

Тепер чи не півсвіту найвідоміших музикантів говорять моїми язиками! Хіба це не варте якогось там пальця?!

Сидимо тут, мов звірі, пучки у мене, бач, які – чорні.

А там, за океаном чи ще далі – говорять твої діти твоєю мовою.

Хоч неабияка то справа – тростину виточити. Кожен може. Нібито. А от їдуть по неї сюди, до мене. Бо знаю секрет ручної обробки. Тобі передам. Бо відходжу. Чуєш, відходити буду скоро…»

«…Кажуть звідусіль, що зараз світ духовно збіднів, от, мовляв, сімдесят відсотків у нашій країні книжок взагалі не читають. Сам чув з телевізора. Бідкаються, що є ті сімдесят відсотків невігласів, немов на них увесь світ тримається. Судять‑рядять, як привчити людей до прекрасного, до розуму, до мистецтва. А я так думаю. От розлилася по землі велика темна калюжа і її темнота – стовідсоткова. Але в ночі відбивається в ній місяць. І це золоте світло займає тридцять відсотків від обсягу тієї калюжі. І, отже, виявляється, що не вся вона темна!

Так із тою людською темнотою: була вона і завжди буде. Тільки ті люди самі зробили свій вибір. Не варто на них орієнтуватись. Вони й не читають. Але не тільки це. Вони і музики не розуміють, і живопису, і гарного кіно. І важливі для митця не вони, а ті світлі, для кого працюємо, душу рвемо. Знай це…»

 

Сім років проминуло з того часу, як помер пан Теодор. Але щоразу, як беруся до його альтового саксофона (у нього був альтовий!) – це як розмова. Така, як зараз. І не тільки з паном Теодором!

Сігурд Рашер… Койлмен Хоукінс… Лестер Янг… Бен Уебстер…

Як вони, вар’яти, звучать!

Щоправда, пан Теодор використовував слово «транспонують», адже ноти, котрі віртуози витискають з саксофона, – не відповідають за висотою написаним на папері. Тому – геть ноти, казав пан Теодор, краще цитувати своїми легенями драми Шекспіра чи вірші Данте, а ноти і партитури нехай залишаться учням. Книжок у хаті він мав багато, ніколи на них грошей не шкодував. А коли час був, грав на своєму альтовому, як міг, адже через ту втрачену фалангу щось у його музиці залишалося недоказаним, щось завжди випадало. Тепер, коли альтовий моїми вустами заговорив більш‑менш зрозуміло, треба було дізнатися те, що пан Теодор залишив на здогадку.

Мабуть, навмисне залишив.

Адже лак у мене виходить непоганий, але – рідкіший, ніж майстер робив. Але то навіть на краще. А от кілька років не відомо було, як і чим він шліфував тростину. Був у нього певний секрет, а який саме – так і не встиг сказати.

Лиш потер у повітрі чорними пучками пальців, ніби розтирав у них щось – та на цьому жесті й відійшов.

А чую, чую його досі…

 

«…Якщо хтось скаже тобі, що «виконує музику такого‑то і такого‑то», як це оголошують конферансьє на концертах, – не вір. Не можна музику виконати, мов роботу!

Вона, як душа, або є в тобі, або немає. Якщо немає, то ти не живеш, а лише перебуваєш свій час на землі. Тут або‑або: або згинь у темряві, або відгукнися на світло всім серцем.

Ніколи не пошкодуєш. Без того ти не людина. Людина лише та, хто бодай одну струну в собі має. А інші – донизує до самої старості, до смерті. В когось дві залишається, в когось – сто дві. То вже – як життєва карта ляже. Але бодай одну в собі виростити треба… …Нині скрізь можна тростину купити – з синтетичного матеріалу. Але то – мертва річ. Говорить лише те, що з землі енергію увібрало, з душ людських, що до тебе жили – очерет, бамбук. Все те, що дихає, росте і помирає, як людина. Пальцями то все обробляти треба, живою рукою. І тростину, і мундштук, і лігатуру. І в покритті секрет, в лаку, і в шліфовці. …Тростина і саксофон – це як… жінка і чоловік. Без тростини сакс – німий, тростина без сакса – звичайна тріска. А якщо і те, і те у фабричному інструменті на місці – виникає інша проблема: розмір. Все має співпасти, до міліметра. Для кожного сакса має бути своя тростина. І якщо не вистачає того півміліметра, говорить сакс таке, що, як казали моя бабуся – «на голову не надінеш». Какофонія виходить. У світі її багато…

Я експериментував з тростинами – не сприймай за алегорію! – аж доки не зрозумів, що не можуть вони однаковими бути. На мільйон саксів – мільйон тростин! Для деяких треба важчі, інші навпаки – варто полегшувати. У кожного інструмента має бути свій характер, як в людини».

 

…Помер пан Теодор уві сні.

Щодня – от уже сім років – ходжу на могилу.

Потім купую пиво і чипси. І розмовляю з ним альтовим.

А пиво і чипси – то з іншої опери. Але так само – гірчить…

 

 

Містечко наше маленьке, але воно саме містечко, а не селище чи село.

У ньому все як годиться – ринкова площа, автостанція, руїни фортеці, костели, православні церкви і навіть одна синагога, сквер з Луна‑парком і та частина, яка називається Старе Місто. Воно вимощене бруківкою. У ньому вузенькі вулиці і старі облуплені будинки, кілька пивних яток під червоними парасольками і де‑не‑де – скульптури, які давно потребують реставрування.

Там же, в колишньому маєтку, розташована музична школа, за нею – цвинтар і далі – урвище, поле і ліс.

Усе місто дихає провінційністю і… старовиною. Провінційністю – в кращому розумінні, коли йдеться про неквапливість, неметушливу увагу до кожної дрібниці, дитяче захоплення усім, що потрапляє в поле зору, і жагу всотувати в себе все нове, все, чим об’їдаються великі і галасливі міста, втрачаючи смак до всього істинного. А старовиною наше місто – видихає. В прямому сенсі: робить ковток повітря, котре часом просякнуте випарами бензину чи димом шашликів, а видихає зі своїх тисячолітніх легенів особливий музейний дух, що йде від бруківки і стін старої фортеці, від урвищ і обважнілого прадавнього лісу.