Розділ третій. Не‑щоденник 8 страница

Крізь нещільно затулені повіки я бачила її очі зовсім близько і, не витримавши, розплющила очі. Ліл відсахнулася.

Я запитально поглянула на неї.

– Від тебе чимось пахне… – сказала Ліл.

– Чим? – злякалась я, чудово розуміючи, що це, без сумніву, запах диявольської сірки.

– Як від автомобіля… – пояснила Ліл. – Щось схоже на запах того, чим заправляють мотори. Забула, як називається…

Я промовчала, злякавшись, що не досить добре вимила голову. До того ж міг смердіти і мій халат, котрий я заховала під подушку. А можливо, це вже давалося взнаки дихання пекла, в яке я поринула.

– Слухай, Ліл, – наважилась попросити я. – Чи не можеш ти принести мені щось з гардеробної? Якусь сукню чи штани.

– Навіщо? – запитала Ліл. – Коли видужаєш – тоді й принесу. Зараз пані Вихователька не дозволить.

– А ти запитай у неї. Просто мій халат зовсім мокрий – я вчора сильно спітніла від болю… – збрехала я.

– Так, це недобре, – погодилась Ліл і відклала книгу. – Зараз спробую.

Я згадала, що й мої капці були мокрі від роси, і додала: – І… засандаль мене…

– Що? – не зрозуміла Ліл.

Я злякалась. Адже «засандалити» було одне з тих нових слів, яке почула вночі у вбиральні.

– Ну… – зніяковіла я. – Може, ти принесеш мені ще й якесь взуття? Мої капці геть розлізлися.

Ліл знизала плечима і тихо вийшла з палати, не забувши при цьому замкнути її на ключ.

Я була рада лишитися сама.

Поглянула на вікно. Воно здавалося щільно зачиненим, але я знала, що це не так. Може, попросити пані Виховательку, доки не пізно, забити його найміцнішими довгими цвяхами?

З двору доносились веселі голоси курсанток, котрі збирали в лікарняному саду райські яблучка на варення.

Я нарешті лишилась наодинці, відкрила книжку «Катрусина любов», втупилась в неї. Слова так і стрибали перед моїми очима.

Серед них не було жодного з тих, що я почула сьогодні вночі.

Отже, стріти розмовляють зовсім не так, як ми.

Я напружила пам’ять, згадуючи нові слова і поняття. І подумки складала такий собі словничок з почутих слів.

«Засандалити». Тут все зрозуміло – «одягнути сандалії», тобто взутися.

«Тоналка»? Та дівчина сказала щось на зразок «у тебе є тоналка?» – може, вона мала на увазі камертон, за яким можна перевірити тональність голосу? Тобто стріти так само піклуються про інтонацію в розмові, аби голос лунав мелодійно?

Нас цього вчили на уроках «спілкування».

Далі йшли «хаєр» і «прикид». Що таке «хаєр», я зрозуміла – йшлося про зачіску. Отже, стріти так само вивчають англійську, як і ми.

А от щодо «прикиду»… Пані Вчителька іноді говорила нам «зробимо прикидку», коли йшлося про чернеткове написання якогось твору, щоб ми не наробили помилок. Тобто стріти теж користуються «прикидом», щоб не наробити помилок. Тільки‑от в чому? «КапЕць» – це точно «кАпець», але з неправильно поставленим наголосом.

А от словам «цирли», «фуфло», «кумарить», «хєрня», «мусора» я не могла знайти аналогів. Може, я просто неправильно їх почула?

Я подумала про те, що якщо рано чи пізно нам усім доведеться вийти за межі нашого закладу, то чому ми не вивчаємо мову стрітів? Адже спілкуватися з ними все одно доведеться – з прислугою, водіями, перукарками, продавчинями, лікарями, – тобто з усією обслугою, з якою так чи інакше доведеться зустрічатись у самостійному житті.

Певно, мені треба внести таку пропозицію на розгляд, коли почнеться новий навчальний рік. Але як пояснити, де я почула ці слова? Ох…

У думках я знову і знову поверталася до нічної події, і вона здавалася мені жахливим, але й цікавим сном. Мені часом снилися такі сни – в них було багато забороненого, чужого, того, про що не можна розповідати вголос.

А «розповідання снів» теж входило до програми навчання, тільки така практика називалася інакше – «година відвертості». Пані Директорка збирала нас біля каміна, і ми по черзі розповідали, що кому наснилося. Вона вважала, що сни – то є втілення всіх наших потаємних прагнень і бажань.

Здебільшого наші сни були казковими, в них фігурували білі коні, карети, принци, ельфи, перемога добра над злом, весілля. Всі розповідали майже одне й те саме, і ми були щасливі від такої одностайності.

Але тепер і це непокоїло мене, адже я точно знала: більшість зі своїх розповідей про сни, котрі я могла озвучити біля каміна, були вигадкою. Адже досить часто мені снилося зовсім інше – не білі коні, не ельфи і не весілля, а якісь уривки з того часу, який я погано пам’ятаю наяву: обличчя незнайомих людей, лабіринти вулиць, якими я лечу і не можу зупинитися, мерехтливі вогні, зачинені двері.

Спочатку я думала, що я одна така, а потім, коли чула, як стогнуть уві сні мої колежанки, зрозуміла, що і їхні сни часом далекі від тих райдужно‑рожевих казок, які вони розповідають біля вогнища.

А після того балу, після пригоди в нічному садку, в мої сни дедалі частіше приходив той Саксофон. І те, що наяву здавалося мені жахливим і моторошним, те, через що я так страждала, уві сні поставало переді мною таким привабливим, що вранці я по півгодини стояла під прохолодним душем.

Але що було правдивішим – мої сни чи реальність, я поки що не могла визначити. Не могла визначитись і зараз.

Я втупилась у книжку і змусила себе прочитати кілька рядків.

«…Він взяв її за руку. Вона затремтіла, опустивши очі долу. Він став перед нею на одне коліно.

– Я тебе кохаю, – урочисто промовив він. – А ти? Ти кохаєш мене?

– Так, я тебе кохаю, – сказала вона.

– Скоро ми одружимось. І будемо щасливі, ‑ сказав він. – Ти моє сонце, ти моє небо…

– Так, ми одружимось і будемо щасливі, ‑ повторила вона.

Він підвівся з колін. Вони взялися за руки і пішли краєм моря. У щасливу далечінь, де на них чекало світле майбутнє…»

Ну ось як все мусить відбуватися!

Я ткнулась мокрим обличчям в подушку. Ось як! Ніхто не лазить вночі через паркан, не дихає димом, не жує чипсів, не бруднить одяг мокрою росою, не порушує правил етикету.

Як я могла піти на все це?

Коли повернеться Ліл, я попрошу її викликати пані Виховательку і зізнаюсь їй у всьому. Я хочу бути чистою. Знову бути чистою, як у той щасливий день, коли пані Директорка повела мене до дортуару…

Повернулася Ліл. У руках вона тримала сукню і капці.

Я подякувала і знову втупилась у книгу, щоб вона не помітила, що моє обличчя мокре, а очі – червоні.

– Після третьої мене змінить Рів, – сказала Ліл.

– Співчуваю, що ви витрачаєте на мене час, – сказала я.

– Такий порядок, – зітхнула Ліл і взяла з ліжка своє «Домоводство».

Розмову було закінчено.

Певно, Ліл все ще сердилася за те, що ми вважали її брехухою.

Я чомусь згадала, як теревенили ті стрітівські дівчата у вбиральні – хоч і незрозуміло, але весело і швидко, розуміючи одна одну з півслова. Гомоніли, не замислюючись, що можна казати, а що ні.

От якби я могла так само вільно і невимушено побалакати хоч з кимось, порадитись, розповісти про свої сумніви!

– Про що ти читаєш? – запитала я Ліл.

Вона відірвала очі від сторінки.

– Готуюсь на завтра, – сказала вона.

– А що буде завтра?

– Консервування. Цого року багато яблук і вишень…

– А‑а‑а… – сказала я.

Ліл знову встромила ніс у книгу.

– Ліл… – знову покликала я, і вона незадоволено поглянула на мене. – Ти коли‑небудь хотіла вийти за паркан?

– На все свій час, – повторила вона слова пані Директорки, котрі ми не раз чули на загальних зборах.

Я кивнула. Але не заспокоїлась.

– Ліл, – знову покликала її, ‑ а ти не боїшся?

– Чого? – не зрозуміла вона.

– Ну… що там, – я кивнула за вікно, – все буде не так, як ми те уявляємо.

– Послухай, Пат, з мене досить! – розсердилась Ліл. – Ні про що таке я більше думати не хочу. І не буду. І тобі не раджу.

Так, точно, вона ще злилась на нас.

Ліл сиділа переді мною, мов стіна, битися в яку не було жодного сенсу.

– Ліл, – знову покликала я. – Що таке колібрі?

– Це така маленька пташка, – не відриваючи погляд від книги, сказала Ліл, – вона живе на квітах і харчується нектаром.

Я це знала і сама, але мені дуже захотілося вимовити це слово…

– Ліл!

Вона знервовано відкинула книгу:

– Ну що? Що? Що ти від мене хочеш?!

Ого! Добре, що цей прояв емоції ніхто не бачив, крім мене.

– Ліл, – сказала я, – ти ж також думаєш про це…

– Про що? – буркнула вона.

– Про те, що буде з нами ЗА парканом. Про це думають всі. Але мовчать… Хіба це не брехня?

– Ти дійсно хвора, Пат, – сказала Ліл і поклала мені руку на чоло. – У тебе температура.

Я скинула її руку.

– Ліл, а те, що ми дивилися на бали і нікому про це не розповідали, хіба це не злочин? А сни, Ліл? Хіба тобі завжди сняться ті карети?

Вона дивилась на мене з острахом.

– Ти мариш, Пат? Я покличу Виховательку.

– Поклич, – сказала я, – і я розповім їй про щоденник Тур… Про те, що підглядали за балами.

– Ти… Ти… – Вона аж задихнулась від гніву і не могла вимовити ані слова.

– Ми очистимось, Ліл. Ми всі очистимось. Ми мусимо це зробити.

Ліл насупилась.

– Можливо, вам нічого й не буде через це, – нарешті тихо сказала вона. – Тобі, Рів, Озу і, звісно ж, Іті та Мії.

А от я не хочу повертатися, звідки прийшла.

Я була здивована.

– А хіба ти знаєш, звідки прийшла?!

Я побачила, як вона знітилася, а потім опанувавши себе, промовила:

– Напевне – ні. Але знаю, що не жила так, як ви.

Вона насупилась.

Певно, я зачепила її за щось живе.

А вона тихо додала:

– Я мало що пам’ятаю, але що таке бути голодною – знаю. Тут мене годують, взувають і одягають. Ти ж знаєш – я «пільговичка», мене сюди взяли з ласки начальства. Я хочу вийти заміж. І бути щасливою. Так, як інші.

– Як Тур? – запитала я.

– Навіть як Тур… – тихо промовила Ліл і додала: – Не будемо більше про це, Пат. Добре?

Ми знову занурились в своє читання. Я – про Катрусину любов, вона – про консервування. І більше не розмовляли.

Але я зрозуміла, що не сама в своїх небезпечних роздумах.

Проте поділитися ще небезпечнішими не могла. Боялась підвести Ліл!

Заплющила очі і вдала, ніби сплю. Але крізь прикриті повіки я знову відчувала на собі її погляд.

Почула, як вона підняла з підлоги мої старі капці, покрутила їх в руках, сколупнула з підошви кавалок вологої землі, розтерла його в пальцях, навіть понюхала і поставила капці на місце…

Удень до мене прийшли відвідувачі – дівчатка молодших класів.

Слухати їхні веселі голоси, якими вони заспівали кілька пісень, було нестерпно. Пані Вихователька диригувала цим самодіяльним хором, дівчатка витягували шиї, старанно відкривали роти, намагаючись співати в унісон.

Співаючи, вони з цікавістю розглядали мене.

Ми так само ходили відвідувати своїх старших колежанок, коли ті хворіли, взимку приносили мед, влітку – квіти. Це називалось «офіра благочинності».

Цікаво, подумалось мені, чи хтось з них протопче стежку на дах бальної зали, як це зробила я…

До дев’ятої години вечора зі мною залишалась Рів. На відміну від Ліл, вона жваво переповідала події, що відбувалися поза межами лазарету – хто що сказав, хто скільки ягід назбирав, хто в чому був одягнутий і таке інше. Я робила вигляд, що слухаю. Кивала. Розтягувала вуста у посмішку. Чомусь її мова і побудова речень видалися мені штучними.

Дивно, що я раніше цього не помічала.

У цій же другій половині дня, починаючи години з шостої, на мене напав такий трем, що я змушена була накритися товстою ковдрою, адже з кожною годиною лікарняне ліжко перетворювалося на дедалі гарячішу пательню, на якій мене підсмажували живцем.

Зранку я точно знала, що нізащо більше не переступлю поріг, а точніше, підвіконня лазарету. Вдень почала вагатися, а увечері вагання переросло в тремтіння, сенсу якого я не могла збагнути.

Останньою до мене зайшла пані Вихователька. Ще раз принесла чай і сухарі, від яких мене вже нудило, поміряла температуру, помацала чоло. Сказала, що я маю жахливий вигляд і завтра вона мусить викликати лікаря з міста.

Потім вона побажала мені доброї ночі і пішла, зачинивши двері на ключ…

 

 

Розділ шостий. Ланц

 

 

Часом, щоб продовжувати жити, треба знайти точку відліку.

Ту нову і несподівану емоцію, від якої в тобі знову народиться щось важливе і величне – те, через що ти черговий раз здригнешся і захочеш іти далі.

Ця точка може бути незначною, не революційною для всього людства – вона лише твоя. А весь твій егоїзм щодо неї полягає в тому, що, збадьорившись, ти потім не можеш пригадати, з чого все почалося.

Адже ця точка відліку може бути ледь чутною з сусіднього вікна мелодією, запахом чи звичайною репродукцією в книзі. Ти торкаєшся її поглядом чи слухом, і вона пробуджує гребінець хвилі, яка застоялась в тобі, мов у каламутному озері. Хвиля здіймається і виносить тебе на новий берег.

Після того, як побачив спороте навхрест черево Мінні, я довго не міг знайти ніякої точки. Просто не знав, на що дивитися, що слухати. Яка музика, яке полотно чи випадкове обличчя в натовпі поверне мені життєві орієнтири, виштовхне на новий виток дороги. І чи станеться це взагалі?

Не можу сказати, що я не шукав ту точку відліку.

Відкривав навмання сторінки улюблених книжок, вмикав диски з музикою чи фільмами, нюхав свіжозмелену каву, торкався клапанів саксофона. Одне слово, робив усе, що раніше збурювало мою уяву і відкидало думки про марність життя далеко назад. Але точка знайшлася у несподіваному місці – простіше кажучи, на моєму ж тілі, трохи вище шлунка…

…Уранці, сидячи на балконі, я намагався впорядкувати свої думки за допомогою «Внутрішньої сторони вітру» Милорада Павича. Я блукав поглядом по тому, що знав майже напам’ять: «Він був половиною чогось. Сильною, красивою і обдарованою половиною чогось, що, певно, було сильнішим, більшим і красивішим за нього. Отже, він був зачарованою половиною чогось величного і незбагненного…»

Образливо бути половиною чогось, подумав я. Подумав так, ніби прочитане стосувалося саме мене, а не героя книги. Але якщо я подумав саме так, то, певно, так воно і було!

Я здригнувся. Дійсно, я здригнувся, ясно відчувши себе уламком.

Але уламком від чого або чого? Ох! Постріл Павича влучив у саме серце.

Щасливі ті, хто ніколи нічого не дізнається про себе – через отруйні тексти, фарби і мелодії, подумав я.

Уламком чого я міг би бути?

А уламками чого був, скажімо, Барс? Або Фелікс чи Петрович?

Про Фелікса я одразу вирішив, що він був уламком унітаза. Це дуже йому личило – білий і блискучий на всі тридцять два зуби – він і гадки не мав, що був лише уламком унітаза. Можливо, імпортного, але ж все одно унітаза! Я вголос розсміявся. Чого, до речі, давно не робив на самоті.

Барс… Тут все просто: він був ідеальним уламком. Просто уламком – і все. Він шукав те, до чого міг би приліпитись, не опікуючись естетичністю зовнішньої форми того предмета, до якого приліпиться. Але якщо приліпиться – вже будьте певні! – буде вважати себе кращою половиною.

Петрович. Він був уламком музики – видертою сторінкою з партитури якого‑небудь великого композитора. Не всією партитурою, звісно, а тим аркушем, де розписана партія литавр і зовсім трохи, наприкінці – вступ віолончелі…

Я по черзі почав згадувати своїх знайомих і друзів, дивуючись з того, як чітко розставляю їх по місцях, від яких вони відламалися. Я реготав із дотепності своїх спостережень.

Серед них були загублені частини побутової техніки – від авто до прасок, відірвані шматки від полотен художника Васі Пупкіна, фрагменти рук Венери Мілоської і навіть мізерні закарлючки від золотих перснів! Деякі з моїх знайомих були уламками бігудів, мобільних телефонів, низки намиста чи цеглинками Нью‑Йоркських хмарочосів…

Я перебирав у пам’яті все і всіх, подумки прилаштовуючи потрібне до потрібного. І світ в моїй уяві ставав гармонійним.

Одне я не міг вирішити: чиїм уламком був я сам? Мінні?

Але вона була уламком мого саксофона, найважливішим його клапаном – це точно.

Я уявляв затонулий галеон, що лежить на дні моря, уявляв заповнені водою каюти, зітлілі дошки дверей і палуб, амфори із золотом, скульптури богів, що мали охороняти судно від катаклізмів, кістки матросів, відполіровані водою та вустами мільйонів морських мешканців. Можливо, саме там лежить це «щось», з чим би я міг скласти єдине ціле. Це здалося мені спокусливим.

Я зітхнув і опустив очі долу, продовжуючи читати той абзац. «…а вона була досконалим цілим. Невеликим, невизначеним, не надто сильним чи гармонійним цілим, але – цілим…» І я знову задихнувся, подумки закреслюючи попередні фантазії. Звісно, так мало бути: не все в світі є уламком чогось!

Здебільшого це так. Але є виняток!

Ці «винятки» досконалі у всьому, що вони роблять. Їм не потрібно приклеюватись до чогось більшого, навіть якщо їхній розмір – мізерний, а сили – мінімальні.

Чи стане шукати перлина, викохана в природному середовищі – в морі, низку штучних перлів? Чи потребує удосконалення сіль? І взагалі, як визначити, хто ти є? Цілісне не шукає собі місця – воно існує в будь‑яких умовах, навіть у в’язниці чи на дні ями. Воно регенерується тим, що має всередині себе.

Якщо це так, то я – типовий уламок. Адже мені потрібно знайти точку відліку – тобто той зовнішній вплив, який стане важелем для мого спустошеного єства.

Це печально. Але не смертельно.

Нова – з учорашньої ночі! – мешканка моєї оселі на ім’я Кицька скочила мені на коліна, шалено замуркотіла, підштовхнула мою руку так, щоб вона лягла їй на голову, і запитально зазирнула в очі.

Я знав, про що вона питає.

Я б запитав її про те саме.

– Не знаю… – сказав я. І кішка Кицька зіскочила на підлогу. Я став їй нецікавий.

Вона, як маленька цілісна істота нелюдського походження, цікавилася лише такими, як вона сама.

Раптом мене в голову вдарила думка, що Пат – ця колібрі, ця прибулиця з іншого світу, це створіння зі стертими поняттями про життя – і є тим «недосконалим цілим», яке існує саме в собі, мов перлина на дні моря.

Вона (чи вони?) запрограмована на щастя і в будь‑якому випадку буде щаслива. Мов дорогоцінне каміння, не розчиниться в жодному хімічному розчині! Буде існувати на рівні своїх уявлень про життєві цінності. І цей камінець можна розтрощити хіба що молотом…

Але тоді чому вона була тут? Програма дала збій? І невже вона дійсно була тут? Чи я просто марю?

Я вийшов на кухню. На столі лежали речові докази: розсипана сіль, шматки чорного хліба, надкушена редиска, кавові зерна, мисочка з імбиром, що подавався до м’яса, і… розкрита книга з репродукціями Мікеланджело, по якій блукали її пальчики.

 

***

 

…Коли я дочекався її біля паркану, ніч перевалила за першу годину.

Вона випірнула із заростів винограду біла, мов примара, і така ж бліда в місячному світлі, як і минулої ночі.

Цього разу ніяковість між нами збільшилася.

Одна справа – романтично викрасти панянку з її монастиря, інша – налагоджувати хоч якісь стосунки, хоча б на рівні розмов «ні про що». Тим паче, коли ти маєш підступну мету розібрати механізм і подивитися, що в нього всередині, як це робив у дитинстві з усіма своїми іграшковими автомобільчиками.

Була ще й інша мета: розслідування смерті онуки пані Тамари. Притримуватимуся її, вирішив я. Адже колібрі – єдина, хто міг пролити бодай краплину світла на цю справу.

Тому я вирішив бути серйозним, стриманим і ні в якому разі більше не піджартовувати з неї.

Вона так само, як і вчора, тремтіла і блимала очима, мов механічна лялька. Але покірно осідлала мотоцикл, обхопивши мене обома руками. І – стоп!

Саме в цю мить я відчув щось на зразок господнього одкровення (як би знущально і дико це не лунало!). Це була мить, в яку мені захотілося жити, дихати, рухатись і говорити, сміятися, пити вино, бігти краєм моря, злетіти на дельтаплані, стрибати по гілках, мов Мауглі, проповідувати на вулиці, пливти небом, мов хмара, пролитись дощем на кожний кущ. І все це – водночас, просто зараз, коли її рученята, мов якісь електричні дротики, з’єдналися на моєму торсі й дали потужніший електричний розряд.

Потім це минулося.

Я уважно стежив за дорогою і ні про що таке не думав.

На в’їзді до міста я зупинився.

Вона розчепила і опустила руки.

За спиною я чув її уривчасте дихання.

– Чого б ти хотіла? – запитав, не обертаючись, щоб не злякати її ані рухом, ані поглядом.

– Я… хочу… їсти… – почулося у відповідь.

Це просте і цілком природне для будь‑якої нормальної людини бажання охопило мою голову вогнем: ВОНА ХОЧЕ ЇСТИ.

Цей напис засвітився перед моїми очима на чорному тлі неба, мов заповідь Божа – на весь світ, на всі часи, що проминули і що прийдуть після.

Я кивнув, завів мотор і рвонув у цілодобовий супермаркет.

На стоянці наказав їй нікуди не відходити від «харлея» і, біжучи до скляних дверей магазину, сто разів обернувся на ходу, засвідчуючись, що вона сидить верхи на моїй залізячці, мов статуя.

Усередині магазину я розгубився: що вона їсть?

Пригадалося дурне: «Їж ананаси, рябчиків жуй…», а ще «Ананаси в шампанському, ананаси в шампанському!»

Тут було все. І ананаси, і шампанське. Але що їдять колібрі? Фрукти? Тістечка? Йогурти? Клюють насіння? І щоб усе було «без ГМО»!

Гарно я міг готувати лише м’ясо. Взяв два здоровенних біфштекси, купу приправ і зелені. Вона хотіла їсти – і це був не жарт.

Вийшов з супермаркету і очманів: її на мотоциклі не було.

На мить у мене зник зір, а потім увімкнувся з такою чіткістю, що я побачив цифри на панелі управління авто, що стояло на самому краю майданчика. Я відсканував всю землю в радіусі п’ятдесяти метрів від «харлея», аж доки здогадався подивитися вниз.

Вона сиділа біля самого колеса з кицькою на руках.

Кицька несамовито втискалася в неї, а вона розглядала її з таким ніжним виразом обличчя, що мадонна Літта зі своїм немовлям роботи Леонардо здалася мені наглядачкою в притулку для малолітніх злочинців.

Вона нарешті підвела очі:

– Візьмемо її з собою?

– Не вмію готувати кішок, – спробував пожартувати я.

Але вона мене не зрозуміла. Взяла кицьку на руки і знову покірно всілася на мотоцикл.

Не питала, куди ми поїдемо, не кокетувала, не поставила жодного запитання.

Я попрямував до свого помешкання на околиці міста, намагаючись об’їжджати гучні місця, і тому ми їхали глухими провулками, де ще збереглися зарості бузкових кущів і райських яблук.

Біля під’їзду вона так само не запитала те, про що зазвичай питають панянки, котрих запрошуєш до себе «на чарку кави». Вона мовчки йшла за мною, тримаючи кицьку на руках, і я почувався Мойсеєм, котрий нарешті довів бодай одну вцілілу вівцю до наміченої мети. Лишалося тільки нагодувати її.

У хаті вона (так само міцно притискаючи до себе кицьку) пройшла за мною до кухні, слід у слід. І це теж було дивним, адже інші панянки завжди цікавились вмістом мого помешкання, чіпали книжки, музичні інструменти, що висіли на стіні, заглядали до ванної, виходили на балкон чи починали підправляти макіяж перед люстерком у передпокої.

Вона ж сіла на кухні за стіл і дивилась, як я витягаю з пакета їжу.

Побачивши запаковані в пластик біфштекси, вона сказала:

– Це що?

– Телятина, – сказав я. Її здивуванню не було меж.

– Така маленька?

– Ну, розумієш, це не вся телятина, це – її найсмачніша частина, – пояснив я.

– Ви хочете сказати, що це – частина маленької корови? А де ж вся корова?

Я ледь не розреготався, але стримався.

– Вся корова розібрана ось на такі маленькі частини, – серйозно пояснив я, викладаючи біфштекси на дошку.

Вона дивилась на них, навіть пальчиком торкнулась.

– А що ж залишилось їй самій?! – вбила вона мене наступним запитанням.

Я постав перед глухим кутом.

Певно, вона думає, що тварини, мов фруктові дерева, віддають з себе їстівну частину і продовжують жити далі. Але як пояснити, що це не так. Мабуть, це відіб’є у неї апетит. І я запитав:

– А вам що ніколи не давали м’яса?

– Дають котлети, – сказала вона. – У нас є ферма. Там з корів, певно, беруть і молоко, і м’ясо. Як видобувають, молоко я знаю. Але як беруть м’ясо, не бачила.

Я гмикнув і вирішив не пояснювати, як саме відбувається цей процес. Думаю, їй би це не сподобалось.

– Як назвеш кішку? – запитав я, аби перевести розмову на щось інше.

– Кішка, – сказала вона.

– Це неправильно, – сказав я. – Кожна тварина, яку береш собі, повинна мати своє ім’я.

– А як звати твою телятину? – запитала вона.

Я закашлявся і почав щосили гамселити по м’ясу молотком.

Вона замислилася, дивлячись на кішку.

– А можна назвати її кішка Кицька? – запитала вона.

– Ну якщо ти не знаєш інших котячих імен, можна і так, – згодився я і запропонував: – Давай нагодуємо її.

– А що вони їдять?

– Зараз побачиш.

Я дістав з холодильника шматок старої ковбаси і налив у блюдечко молока.

Вона з острахом опустила кішку Кицьку на підлогу. Та, озираючись і обнюхуючи кожен наступний крок, пішла до їжі.

Пат із зацікавленістю дивилась на неї.

– У вас там і кішок немає? – осяяло мене нове відкриття.

– На фермі є, ‑ сказала вона. – Але нам забороняють наближатися до них через мікроби…

Підрум’янені шматки м’яса виглядали спокусливо.

Я розіклав їх по тарілках разом із зеленню, на кожний вичавив змійку аджики у формі «смайлика», навіть очка намалював.

Розіклав виделку і ніж, пам’ятаючи, як її обурила відсутність таких приладів у пабі, поставив перед нею склянку з серветками.

– Ми завжди переодягаємося до вечері… ‑ зітхнула вона.

– Але ти і так чудово виглядаєш, – заспокоїв я її. І вона взялася за ніж із виделкою. Відрізала тоненький шматок і обережно поклала його до рота. Жуючи, примружила очі. Я сидів, мов кам’яний, спостерігаючи за виразом її натхненного обличчя. Нарешті вона сказала:

– Смачно… І я із полегшенням шалено запрацював ножем і виделкою, ніби звалився на власну кухню з голодних країв. Було таке відчуття, ніби мене помилували після наказу про страту через повішення! Якби вона сказала щось протилежне, не впевнений, що я б не вистрибнув з вікна.

Потім я мріяв, аби поглинання біфштексів тривало якомога довше. Адже просто не знав, що робити далі. Звісно, від неї не можна було чекати жодної ініціативи.

Вона поїла, відсунула тарілку, акуратно витерла руки і вуста серветкою і склала руки на колінцях, як першокласниці в школі.

Гм…

Ну, в принципі, у нас є купа справ, подумав я і запитав руба, щоб показати, що ми тут зібралися не задля розваги:

– Ти сказала, що не знаєш, хто така Таміла. Між тим, Таміла – це повне ім’я однієї вашої учениці.

– Але у нас немає таких імен… – розгублено, мов на допиті, сказала вона.

– Знаю. Для вас вона була Тур. Її рученята впали з колін, а очі ледь не вдвічі збільшив страх. Вона мовчала. Тільки блимала на мене своїми очиськами, ніби побачила в моїй руці сокиру.

Я поспішив заспокоїти її:

– Не бійся. Справа проста: її бабуся попросила мене дізнатися, від чого вона померла. От я і подумав, може, ти щось знаєш.

Але мої слова не заспокоїли її. Вона вся стислась, мов молюск, і пропищала – так само, як пищать молюски, коли їх кропиш лимонним соком:

– Я нічого не знаю…

Але було в її голосі і словах щось таке, що дало зрозуміти: знає. І я перетворився на справжнього слідчого.

– Неправда, – досить суворо сказав я. І, щоб додушити в ній сумління, додав: – Якщо ваш заклад такий ідеальний, то мушу сказати, що вас вчать ідеально брехати!

Вона закрила обличчя руками і так гірко розридалася, що Кицька стрибнула їй на коліна, намагаючись підсунути свою голову під її долоні.

Я теж, сказати чесно, злякався. Хіба я мав на меті образити колібрі? Я присів перед нею навпочіпки і, так само, як Кицька, спробував відірвати її долоні від обличчя.

– Ну, ну… – ніяково бурмотів я. – Заспокойся, колібрі! Не треба плакати, маленька. Ну‑ну‑ну…

Усе це лунало по‑ідіотськи і не дало жодних результатів.

Я зітхнув, піднявся, пройшовся з кінця в кінець кухні, міркуючи, що робити. Якби вона була немовлям, я б проторохкотів перед її носом брязкальцем! І в цю ж мить я збагнув, що можу зробити.

Витяг з футляра саксофон…

Я зовсім не думав, що заграю. Але щось таки заграв.

Пальці самі показували шлях мелодії – і я нічого не міг з тим вдіяти. Я грав те, на чому ми зупинилися з Мінні. Ту саму мелодію, під яку вона танцювала, ту, яку більше не грав нікому і ніколи.

Власне, я й не грав, а лише дослухався до слів, котрі давно чув, але не міг дотепер вилучити з музики.

«Відтепер і назавжди ти ніколи не відчуватимеш холоду, голоду, зневіри і насмішок.

Ти знайдеш свою амфору, свій срібний щит і їхнє місце в звивинах простору. Корона знайде свою голову, посох – свою руку, очі – свою ціль, ягня – свої ясла, фарби – своє полотно, ступні – свою дорогу, рани – свій бинт… У небесному човні по місячному озеру у спалахах заграв попливеш вічною осінню…