Свідомість як філософська проблема.

Свідомість – одне з головних понять філософії, психології, соціології, яке означає найвищий рівень відображення об”єктивної дійсності, що притаманне лише людині як соціальній істоті. Це продукт суспільно-історичного розвитку, функціональна властивість мозку, регулятор свідомої діяльності, поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю (самопізнання, самооцінка, самокерування).

Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.

Функції свідомості: 1) пізнавальна – дає можливість здобути знання про навколишню об”єктивну і суб”єктивну дійсність. Вона є визначальною для всіх інших. 2) акумулятивна – сприяє збереженню знань попередніх поколінь, використанню їх для безпосередньої практичної дійсності та прогнозування майбутнього. 3) функція цілеспрямованості – формує мету і цілі в процесі відображення. 4) творча – дає можливість знайти оптимальний та адекватний шлях використання методів і засобів, що сприятимуть найшвидшому досяганню мети, цілей і конкретних завдань. 5) комунікативна – визначає взаємодію між людьми, істинне спілкування між ними. 6) регулятивна – дає змогу свідомо використати знання для практичної діяльності згідно з запланованою метою з можливістю корекції на рівні особи або суспільства загалом.

Рівні відображення: 1) рівень неживої природи (фізико-хімічне відображення)-відображення проходить за законами фізики, хімії, механіки. Взаємодія між матеріальними об”єктами в неживій природі спричинює зміни фізичних властивостей, появу певних хімічних якостей. Наслідки зберігаються певний час. 2) рівень живої природи (біологічне)-відображення виявляється у формах подразливості, чутливості, а згодом і психіки. Таке відображення дає змогу живим організмам пасивно адаптуватися до навколишнього середовища. 3) найвищий рівень живої природи – з”являється психічне відображення, формується нервова система. Формою відображення стає відчуття. Виникає цнс, умовні рефлекси тощо. Найскладніший і найвищий рівень відображення у формі свідомості належить людині.

34. Сутнісний вимір проблеми особистості.

Людина – істота розумна, людина – істота, яка має самосвідомість, моральна і вільна істота тощо. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу: свідомість, мова, здібність до праці і творчості.

У з’ясуванні загального змісту антропосоціогенеза важливу роль відіграла і відіграє трудова гіпотеза, яка визначала значення праці в процесі антропосоціогенеза. Та значення праці в процесі становлення людини і суспільства не можна перебільшувати, тлумачити в дусі натуралістичних (а тим більш механістичних) уявлень про причини і залежності. Важлива риса антропосоціогенеза – комплексність, і тому неправильно твердити, що спочатку виникла праця, потім суспільство, а ще пізніше – мова, мислення, свідомість. Та праця і сама має історію походження, перетворюючись в повноцінну предметно-практичну діяльність лише у взаємодії з факторами соціалізації: мова, свідомість, моральність, міфологія, ритуальна практика та ін. Людина з самого початку діяльна, і всі її специфічні властивості формуються в ході розвитку предметної діяльності, а отже історично. Самі потреби людей сформовані історично і при визначальному впливі праці. Людина, виштовхана з суспільства в природу (окремо від інших людей, від знарядь, знань і навичок), виявляється ні до чого не здатною твариною, бо специфічно людський спосіб життєдіяльності – праця — уже за походженням є колективною, спільною діяльністю. Практично універсальність людини проявляється саме в тій універсальності, яка всю природу перетворює в її неорганічне тіло, оскільки вона служить, по-перше, безпосереднім життєвим засобом для людини, а по-друге, матерією, предметом і знаряддям її життєдіяльності. Лише членами суспільства люди можуть відчувати себе господарями природи або істотами, захищеними від її стихійних сил. І те особливе значення, яке людські індивіди одержують усередині суспільства, врешті-решт визначається їх місцем в складній і багатоманітній системі відносин, що складаються з приводу виробництва, суспільної праці. Отже, поняття людини дає найзагальнішу, абстрактну характеристику індивіда як родової істоти.

Поняття індивіда визначає людину як окремого представника людського роду, будь-якої соціальної спільності. Особливо індивід означає неподільну далі частку якогось цілого. Це своєрідний соціальний атом, окрема людина, окремий представник людського роду і член якоїсь соціальної спільності. Це сама проста і абстрактна характеристика людини, що говорить лише про те, що вона відокремлена від інших індивідів. Відокремленість не становить її суттєву характеристику, бо відокремлена одна від одної і в такому розумінні індивідуальні всі об’єкти у Всесвіті. З допомогою поняття індивіда підкреслюється і те, що є спільним між окремою людиною і іншими людьми, і те, як повно у людині відображені родові якості. Але людина не є тільки зв’язаною суспільством з іншими людьми, а має свою певну незалежність завдяки соціальній і духовній активності.

Людина в її конкретному прояві є оригінальна і неповторна істота. Індивід означає окреме існування людського, поєднує природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості. Як соціальний атом, індивід виник в історії не випадково і не відразу. Тривалий період існували своєрідна цілісність суспільства, злиття окремих одиниць в ціле. Ніхто не гадав і не почував себе окремо. Спільний уклад життя, виробництво, споживання, побут, традиції підкоряли кожного члена суспільства родовій цілісності. Поділ праці та обмін продуктами внесли тоді перші елементи нерівності, та приватна власність остаточно розколола цілісність суспільства. На руїнах родоплемінного устрою з виникненням класів формувалося й усвідомлення окремою людиною своєї відмінності від інших, насамперед, як суб’єкта приватної власності. Індивід відчув себе окремим власником, як господар власного майна, знарядь праці, суб’єкт сім’ї та ширших спільностей. Кожен індивід існує окремо і разом з іншими, із своїм владним життям і спільними потребами, інтересами, метою, справами. Його єдність з суспільством коливається в широкому діапазоні: від повного злиття (наприклад,, буржуа XVIII ст. повністю ототожнює себе з усіма проявами громадянського суспільства) – до відчуження (пролетарі того ж періоду відчували себе знедоленими, ізгоями). У такій єдності індивід розвивав і зміцнював свою особливість -‘ складової цілісної природи індивіда як окремої людини, сукупності своєрідних якостей і ознак позначається поняттям індивідуальності.

Поняття індивідуальності розкриває людину як самобутнього індивіда з його неповторною здібністю бути самим собою. Поняття індивідуальності суттєво конкретизує поняття людини й індивіда, але недостатньо охоплює свідомо-вольову якість людини. Такий недолік компенсується поняттям особистості, що характеризує, насамперед, суспільно-розвинуту людину.

Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об’єднує в собі особисті, соціальні і природні якості. Поняття індивідуальності і особистості тісно зв’язані між собою. Індивідуальність виступає тут як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб’єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. На основі індивідуального Я формуються інші соціальні та індивідуальні якості. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов’язані, а і взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв’язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, але й від особистого ставлення до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.

35. Сутність людини і сенс її життя.

Під поняттям „людина” розуміємо суп. Істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики найвищого якісного рівня матеріального світу – сусп. буття.

Основні ідеї, які треба враховувати при створенні цілісної філософської концепції людини:
людину слід розглядати з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивного, скінченого і нескінченного. Призначення людини прагнення до єдності, гармонії.

Субстратні рівні(природне, суспільне, внутрішній.духовний світ) не слід протиставляти.

Природне в людині не зводиться лише до біологічного, а має в собі безконечність космосу.

Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу.

Сенс життя людини полягає в реалізації потреб суспільства та власного покликання. Визначення сенсу життя пов’язане з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату. Сенс життя притаманний життю з самого початку. Сенс створюється самою людиною, залежить від розуміння життя, має індивідуальний харер.

Сенс життя – світоглядне філософське поняття, яке містить сукупність уявлень про сутність людини, цілі існування, цінності.

36. Сутність людини у системі християнського світогляду.

Новим фактором, який вплинув на формування людинознавчих концепцій і визначив їх подальший розвиток, стало прийняття Київською Руссю християнства, що призвело до зміни світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів. На зміну язичницькому світосприйняттю приходить християнізована картина світу, яка по-новому поставила проблему людини, розуміння її сутності та призначення в світі. Християнський світогляд стає панівним і цим зумовлюється його провідна роль у культурі в цілому і зокрема у формуванні філософського мислення.

Християнство винесло божество (Бога) за межі природи, поставивши в її центрі людину. Віднині стало „аксіомою, що людина – центр Всесвіту” і лише в ній є сенс існування світу. Однак світ, природа не залишилися самі по собі і в собі. Природа розглядалась як така, що служить людині, допомагає їй матеріальними благами, через неї Бог передає людині заповіді поведінки. Всесвіт повертається до людини, співчутливо бере участь у її долі. Саме під впливом цього людина „розправила плечі”, світ постав перед нею своєю широтою, вона втратила страх перед світом, намагаючись підпорядкувати собі навколишній простір, відкрила для себе далекі країни, зв’язки з якими почали налаштовуватись завдяки християнській релігії. Русь об’єдналась у феодальну державу, одну з найбільших у тогочасному світі, кличе до далеких переїздів і навіть переселень завдяки монументалізму нового світорозуміння.

Таким чином, Новий Заповіт християнської Біблії, як нова епоха в житті людства, означає для давнього русича встановлення нових взаємин між Богом і людиною Людина, викуплена із першородного гріха і його наслідків добровільною жертвою на хресті Ісуса Христа, вступила у цілком нову фазу розвитку. Вона перейшла із рабського підзаконного стану у вільний стан синівства й благодаті, де отримала нові гили для досягнення поставленого перед нею християнством ідеалу моральної досконалості.

Християнський світогляд по-новому поставив проблему людини як цінності. Міфо-релігійні уявлення про цінність і гідність людини раніше не виходили за межі чуттєво-конкретного відображення: гідність і слава воїна, казкового героя-богатиря тощо. Християнський погляд на людину ґрунтується на одному з головних догматів -боговтілення. Цей догмат зовсім по-іншому розкриває онтологічну сутність людської особистості, по-іншому трактує її цінність. У дохристиянських уявленнях людина по відношенню до природи- це незначна частина природи, Всесвіту, мізерний елемент грандіозної системи. Ідея ж боговтілення надає людській природі надзвичайної глибини: вона здатна вмістити саме Божество, яке не вміщує увесь Всесвіт. Так, Макарій Єгипетський відзначав: "Безмірно високе достоїнство людини. Подивись, яке небо і земля, сонце і місяць: і не в них благословив успокоїтись Господь, а тільки в людині. Тому людина дорожча від усіх творінь, навіть, наважуся сказати, не тільки видимих, а й невидимих, тобто службових духів"
Отже, людина в етичній системі християнства незмірно дорожча не тільки всіх скарбів землі, а навіть Всесвіту. Кожна окрема особистість - неповторна, унікальна, незамінна.

37.Основні методи і форми наукового пізнання.

Наукове пізнання — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання.

В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є: 1) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Проблема – це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Постановка проблеми — це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і оману. Проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості.

Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми або для усунення суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою.

На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалектичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії. Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Теорія на відміну від гіпотези, є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об’єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Теорія дає змогу зрозуміти об’єкт пізнання в його внутрішніх зв’язках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Дві найважливіші функції теорії – пояснення та передбачення.

Усі ці форми наукового пізнання діалектично взаємопов’язані, і взаємо обумовлюють одна одну.

38. Зміст та функції поняття "буття" у філософії.

Буття — це реально існуюча стабільна, самостійна, об’єктивна, вічна, без­межна субстанція, що містить у собі все суще матеріального й духовного світу (матерія і дух перебувають у стані єдності, але водночас вони є протилежними за своєю сутністю). В основі ка­тегорії буття лежить ідея, що реально існуючий світ розвивається в просторі й часі й має внутрішню причину, джерело руху в са­мому собі. Тому буття не є незмінним, нерухомим, безформним, а завжди має певну структуру, у ньому можна виокремити такі відносно самостійні форми:

1. Буття природного, яке поділяється на буття: а) «першої природи» — сукупність природних умов існування людського суспільства; б) «другої природи» — буття предметів та явищ, створених людиною в процесі перетворення першої природи.

2. Буття людини — це реальне існування людини, яке також має два аспекти: а) існування людини як частини природи; б) іс­нування людини як суспільної істоти (у суспільних відносинах, активній трудовій діяльності).

3. Буття духовного (ідеального) — існування духовного як самостійної реальності у вигляді індивідуалізованого духовного буття й об’єктивізованого (позаіндивідуального) духовного бут­тя. Це буття охоплює сферу свідомого та несвідомого, є тотож­ним поняттю свідомості (мисленню) індивіда. Існує як духовний світ окремої людини у вигляді переживань, ідей, думок, цінніс­них орієнтацій, переконань, вражень тощо.

4. Буття соціального – система суспільних процесів, що віддзеркалює буття людини у суспільстві та буття самого суспільства.

39. Гносеологія: поняття та основні принципи.

Гносеологія – це філософська дисципліна, що вивчає пізнання, його можливості, роль у людській практиці, рушійні сили, визначальні риси та критерії істини. В основі сучасної гносеології лежать кілька принципів.

1. Принцип об’єктивності – визнання об’єктивного існування дійсності, як об’єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб’єкта пізнання.

2. Принцип пізнавальності – пізнання можливе, людські знання здатні давати адекватне відображення дійсності, пізнання людини немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання воно обмежене рівнем розвитку людської практики.

3. Принцип активності – процес пізнавання є творчим актом відображення навколишнього світу у свідомості людини.

4. Принцип діалектики – визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.

5. Принцип практики – практика як діяльність людини з перетворення довколишнього світу та самої сеье є головною рушійною силою, метою пізнання.

6. Принцип історизму – вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні.

7. Принцип конкретності істини – абстрактної істини не може бути – вона завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

40. Закони діалектики.

Принципи діалектики – вихідні, об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає,що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому. Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку та загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип заперечення заперечення. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

41. Предмет і основні принципи філософської антропології.
– ідеаліст. Течія в зах-європ. Філософії 20 ст., заснована М. Шелером і Х. Плеснером. Будучи абстракцією, це поняття має 2 реальні втілення-окрема людина та людство вцілому. Людство скл. З окремих людей і кожна людина є членом людської спільноти. Людина вцілому, безвідносно до світу та суспільства, є предметом вивчення філософської антропології. Наукові теорії, які намагались розв’язати проблему сутності людини, можна умовно розподілити на 2 напрями:
– біологічні теорії;
– теорії соціологічні.

Перші виходять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати визначення людині як біологічному видові.

Другий вид теорій теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною суспільства.(теорія Маркса)

Обидва види теорій мають спільну рису – вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось – природи чи суспільства.(вперше – в античності)

Началами людини є тіло і душа. Тіло – чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа – те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати задоволення і страждати. Життя людини відбувається в 2 площинах – матеріальній і духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно з законами матеріального світу.

Дух є осередком мислення та дії людини. Також виділяють 2 духовні потенції людини-розум і волю.

Однією з провідних у сучасній західній філософії є гуманітарно-антропологічна орієнтація. Це зумовлено кількома причинами: по-перше, прагненням знайти альтернативу “соціалістичному гуманізму”; по-друге, спробами відшукати прийнятні для західного суспільства орієнтири особистого та суспільного розвитку; і, по-третє, посиленням анти-сцієнтичної спрямованості деяких течій західної філософії.

Сутність антропологічного підходу зводиться до спроби визначити специфіку, основи та сфери власне людського буття, людської індивідуальності, творчих можливостей людини, виходячи із самої людини і через неї, пояснити як її власну природу, так і смисл та природу навколишнього світу.

Філософська антропологія в широкому значенні — це філософське вчення про природу і сутність людини. Але в даному випадку філософська антропологія розглядається як течія західної філософії XX ст. (переважно німецької), що виникла в 20-х роках як прояв загального “антропологічного перевороту”, що відбувався в першій чверті нашого сторіччя в західноєвропейській філософії. Основними представниками цієї течії є: М. Шелер (1874—1928), Г.Плеснер (1892—1985), А.Гелен (1904— 1976), Е.Ротхакер (1888—1965), Н.Е.Хенгстенберг (нар.1904), О.Д-Воль-нов (нар. 1903).

Ідейними джерелами філософської антропології були філософія німецького романтизму та “філософія життя”. Для методологічного обгрунтування і безпосереднього аналізу різноманітних проявів людської сутності представники філософської антропології широко застосовують деякі принципи трансценденталізму Канта та неокантіанства, трансцендентальної феноменології Гуссерля та трансцендентальної аналітики людського буття Хайдеггера.

Представники філософської антропології трактують її як науку про метафізичне походження людини, про її фізичне, психічне, духовне начала в світі, про ті сили і тенденції, які рухають нею і які вона приводить у рух. Спеціальні науки про людину, навіть у їх єдності, на думку Шелера, не дають чіткого уявлення про сутність людини, не прояснюють її. За цих умов завдання філософської антропології полягає в тому, щоб чітко показати, яким чином із основної структури людського буття випливають усі специфічні монополії, звершення й справи людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї справедливого й несправедливого, держава, керівництво, мистецтво, міф, релігія, наука, історичність та суспільність. Філософська антропологія має об’єднати конкретно-наукове, предметне вивчення різноманітних сторін і сфер людського буття з цілісним філософським його осягненням, тобто шляхом об’єктивного осмислення та використання нового наукового знання відновити цілісний філософський образ людини. Отже, центральним питанням цієї філософської течії є питання про сутність людини. Німецький філософ Г.Плеснер підкреслював, що це питання (про сутність людини) можна розгорнути в двох напрямах: горизонтально, тобто в напрямі, який визначається пошуками людиною її зв’язків із світом, в її діяннях та стражданнях; і вертикально, тобто в напрямі, що виникає внаслідок її природного становища в світі як організму в ряд організмів. Можна сподіватись на цілісне охоплення обома цими напрямами людини як суб’єкт-об’єкта природи, не розділяючи її в штучних абстракціях.

Об’єднуючим началом філософської антропології, як бачимо, є проблема людини. Проте, в цьому принципово єдиному цілісному філософському напрямку співіснують відносно самостійні антропологічні концепції: 1) біологічна (Гелен, Портман); 2) культурологічна (Ротхакер, Ландман); 3) релігійна (Шелер, Хенгстенберг); 4) педагогічна (Больнов). Практично всі вони виходять із основної тези Шелера про принципову протилежність людини і тварини. Якщо тварина одвічно і всебічно залежить від природних потягів та прив’язана до конкретного середовища, умов свого життя, то людина є вільною, незалежною істотою, поведінка якої строго і однозначно не зумовлюється природною доцільністю, що дає їй можливість ставитись до предмета своєї творчості з певною поміркованістю.

Згідно з біологічною концепцією людина є “біологічно недостатньою” істотою, оскільки їй не вистачає інстинктів. Вона “не завершена” і “не закріплена” у тваринно-біологічній організації, а тому і не має можливості вести виключно природне існування. Людина віддана сама собі і тому змушена шукати відмінні від тваринних засоби відтворення свого життя. Гелен вважав, що історія, суспільство та його установи — це форми доповнення біологічної недостатності людини, які реалізують її напівінстинктивні спрямування. Гелен заперечує положення про історичний характер процесу руйнування системи інстинктів у людини, вважаючи цей процес одвічною і органічною характеристикою людської природи. Він намагався довести, що саме в антисуспільній та протиприродній поведінці людини і утверджується її родова сутність. І далі він робить висновок, що становлення цієї сутності розриває зв’язок із природними передумовами антропосоціогенезу.

Інший представник філософської антропології — Плеснер вважає, що для пояснення людини не може бути використане таке поняття, як “біологічно недостатня істота”. Тим самим він констатує обмеженість біологічної концепції і пропонує своє бачення сутності людини. Природу людини Плеснер визначає на основі аналізу біофізичних аспектів її існування та даних науки про дух і культуру. Застосовуючи методологічні принципи Плеснера, філософська антропологія в цілому висуває вимогу побудови концепцій, вільних від засилля і емпіричних, чисто апріорних підходів, від необгрунтованих метафізичних тлумачень людської природи. Значною мірою це знайшло відображення в культурологічній концепції сучасної філософської антропології. Основний представник цієї течії німецький філософ Е.Ротхакер розробляв концепцію людини під впливом ідеї історичної обумовленості пізнання, теорії наук про дух. Він намагався пояснити людину в усій її цілісності, висунути таку трактовку її природи, в якій емпірична предметність і духовна суб’єктивність були б органічно поєднані. Завдання, за Ротха-кером, полягає в подоланні абсолютизації як предметності, так і духовності людини, у розгляді її як живої і творчої історичної особистості. Остання, на його думку, має три складові: по-перше, тваринне життя людини; по-друге, визначене пориваннями та почуттями Воно; по-третє, мисляче і самоусвідомлене “Я”.

 

1.
СИМВОЛ ПЕЧЕРИ

"Держава" (або "Про справедливість") складається з 10 книг. Цедіалог, в якомуберуть участь Сократ, Кефал, Главкон, Адімант, Полемарх.

У «символі печери» Платона чітко прослідковується його теорія про поділ світу на світ речей і світ ідей. Життя людей він порівнює з життям у печері. Саме ця печера, у якій проживають люди, є втіленням світу речей, чуттєвого світу. Живучи у ній, люди обмежено сприймають світ, бачачи лише «тіні» ідей, які вони помилково приймають за істину. Люди є в’язнями своєї печери, а отже і в’язнями чуттєвості, хибного сприйняття світу. В принципі, вони можуть вийти з цієї печери на світло, пізнати істину, але не наважуються, не хочуть. І коли хтось виходить за межі печери, а потім повертається повідомити, що за межами печери – зовсім інший світ і намагається звільнити їх з цієї «в’язниці», то люди піднімають його на сміх. Цей «хтось» - філософ. Таким чином, Платон доводить вищість філософії, її прагнення до пізнання істини, а також акцентує увагу на зневажливому ставленні до філософів у той час, обмеженості людей.

 

2. ОСЬОВИЙ ЧАС - періодпояви раціональноїфілософії та етичноорієнтованих релігій в історіїлюдства. Добаякіснихтрансформаційсоціокультурноїсистеми при переходівідранніх до розвинутихцивілізацій. Термін, запропонованийнімецькимфілософом Карлом Ясперсом^[2]. Тривав з 800 по 200 рік до Р. Х. Ключовимифігурамиперіодубули Конфуцій (Стародавній Китай), Будда(СтародавняІндія) та Сократ (СтародавняГреція).

Відбуваєтьсязагальнедуховнепіднесення, появавидатнихтворів. Деяківченісхильнірозглядатице як звичайнийзбіг, але на думку автора, цесвідчило про прорив у свідомостілюдини - починаєтьсяосмисленнябуття в цілому, самоїлюдини та її меж. Коли людинаосягнулавеличсвіту, з¢являєтьсяжах і відчуттявласноїбезпорадності.Водночас у соціальномужитті - боротьбавсіхпротивсіх, активнеспілкуванняміж культурами, загальнакомунікація, щозумовлюєінтенсивнийдуховнийрух. Люди впершерозмірковують над історією і намагаютьсяпевним чином опануватихідподій. Все це - одухотвореннялюдини. Вона вже не замикається у собі, а починаєсприйматинове. Людина післяосьовогоперіоду - відкрила для себе світзовнішній і світвнутрішній - свійвласнийсвіт.Отже, з*являютьсярозум і особистість - те, щодає нам змогутвердити про появулюдинитакої, якою вона є сьогодні.
У виявленні причин цьогоявищаіснуютьрізніпідходи:

-досягненнялюдиноюпевногоступеню духовного і фізичногорозвитку;

-взаємопроникнення культур, обмінздобутками;

-певнаневідомаспорідненістьцих культур;

 

 

3. БАТІЩЕВ МУДРИЙ

Той мудрий, хто розсуває межі

власної духовної індивідуальності

і вміщає в себе життя інакші

і живе одночасно багатьма життями;

Мудрий – хто віднаходить міру необхідності

хто вміє поразки обертати на перемоги

а втрати падінь – на енергію світлих злетів

та на повчальні уроки всезагальні:

аби з граничного мінімуму подій

видобувати граничний максимум уроків –

невтомно черпаєш з океану Універсуму,

повного нежданої таїни,

новизну дивовижну і повчальну,

загадковість і більших, і менших

і прагнеш у кожного вслухатися,

як в унікальний голос Універсального Хору.

І робиш це не з принуки,

А в усій простоті любові.

 

 

4. БАТІЩЕВ ВМІЄ СПІЛКУВАТИСЬ

Вміє спілкуватися – хто уважний до інших

хто, чуйно готовий до поклику будь-кого,

вкладає себе в добротурботливі вчинки,

ненав’язливо пособляє, підтримує

і простою користю, і співчутливою увагою,

Але спілкувальник не той, хто метушиться,

а до себе самого не уважний і некритичний,

Ти ж бо, всупереч усім рольовим маскам,

зрікся хитрощів – способів здаватися

заради мудрого мистецтва – просто бути,

і здатен відкритись безмежно щиро,

Бо тоді воістину зустрічаєшся з іншими,

коли перш зустрічаєшся із собою справжнім.

Вміє спілкуватися – здатний усамітнюватись

і знаходити в тиші чистої німотності

зовсім не провалля в глухоту самоти,

але максимальне й найтонше дослуховування

особистісно глибинного буття всіх:

 

 

5. Піко деллаМірандола ПРО ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ

У праці йдеться про визначення місця людини у світі. Бог, створюючи людину, визначив, що вона є невизначначеним творінням, і просто помістив її у центр світу без визначеного для неї місця. «Не зробивтобіанінебесним, аніземним, анісмертним, анібессмертним, щобти сам, вільний й славниймайстер, сформувавсобі у образі, якийтиобереш. Тіможешпереродитись в нижчі, нерозумністворіння, але й можешпереродитися за веліннямсвоєїдуші й в вищібожественні.», - так передаєПікоделлаМірандолазвертанняТворця до людини. У людині, згідноіз автором, присутнізавдатки будь-якогожиття.І основна позначка людини, її вище призначення, розкривається в заклику: «Нам слід знехтувати земним, відкинути небесне й врешті-решт, залищивши позаду все, що є в світі, поринути в розташовану над світом курію, найближчу до найвищої божественності». І існує лише один шлях до цієї вищої божественності – це шлях до розуму, до очищення душі від бруду невігластва, до наповнення душі світлом філософії, удосконалення її пізнанням божественних промов.

 

6. ЮРКЕВИЧ СЕРЦЕ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ У ЖИТТІ ЛЮДИНИ

Хто читає з належною увагою слово Боже, той легко може помітити, що в усіх священних книгах і в усіх богонатхненних авторів серце людське розглядається як осереддя всього тілесного й духовного життя людини, як найістотніший орган і щонайближче містище всіх сил. Серце є осереддя душевного й духовного життя людини. Так, у серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; у ньому виникають різноманітні наміри й бажання; воно є містище волі та її жадань. Серце є містище всіх пізнавальних дій душі.Серце є осереддя багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей. Серцеві притаманні всі ступені радощів, всі ступені скорбот,нарешті, серце є осереддя моральнісного життя людини. У серці поєднуються всі моральнісні стани людини, від щонайвищої таємничої любові до Бога, до тієї зарозумілості, яка, обожнюючи себе, ставить своє серце нарівні з серцем Божим і каже: Я Бог. Як осереддя всього тілесного й багатоманітного духовного життя людини, серце називається джерелом життя або витоками життя.

 

7. СКОВОРОДА БАЙКА ПРО КОТІВ

ПРО СРОДНУ ПРАЦЮ
“Кіт охочий до риби; та води боїться”. Се лихо переслідує кожного, хтоласий не на звання, а до прибутків. Чи не нещасне осе судження – люблю від господаря платіж, а виноград копати не охочий? Звичайно, той не охочий, хто не зроджений до сього. Справжньомумисливцевібільшерадостідає ловитва та праця, ніжсмаженийзаєць на столі.Багатохто, потоптавши природу, вибирає для себе ремесло наймодніше і найприбутковіше, але сим вони лишеошукують себе. Прибуток не є утіха, але муситьслугувати для задоволеннятілесних потреб, а коли се й утіха, то не для серця; утіху для серцяматимете у спорідненійпраці. Тим ся справа приємніша, чимспорідненіша. Коли б утіхабулавідрозкоші, то чибуло б так мало багатих? Але спокійних і бадьорихсеред них мало.

 

8. БЕРДЯЄВ ПРО СВОБОДУ ЛЮДСЬКОГО ДУХУ

…У нійвирішуєтьсяосновна тема, тема про свободу людського духу. Вона в "Легенді" прикрита. Ця легенда – небувала по силі хвала Ісусу Христу. Доля людини неминуче спрямовуєїїабо до великого інквізитора, або до Ісуса Христа. Необхідновибрати. Третього не дано. Ісус Христос впродовж монологу увесь час мовчить. Позитивна релігійнаідея не знаходитьсобівираження в слові. Істина про свободу невимовна. Вимовляється легко лишеідея про примус.В "Легенді" протистоятьвіч-на-віч свобода і примус, віра в Сенсжиття і сумнів. Божественна любов і безбожнеспівчуття до людей, Христос і антихрист. Великий інквізитор – аскет, він не прагненіякихматеріальних благ. Це – людинаідеї. У нього є таємниця. Таємницяця – невіра в Бога. Втратившивіру сам, великий інквізиторвідчув, щовеличезнамаса людей не в силі понести тягарсвободи, сповіщеноїІсусом Христом. Шлях свободиважкий, мученицький, трагічний шлях. Вінпотребуєгероїзму. ІНКВІЗИТОР НЕ ВІРИТЬ В БОГА, НЕ ВІРИТЬ В ЛЮДЕЙ! Три спокуси, які не прийнявІсус Христос в пустелі, “передбачили всю подальшуісторіюлюдства і виявили три проблеми, в якихпереплилисявсінерозв'язніісторичніпротиріччялюдськоїприроди на землі”. Спокуси не прийнявІсус Христос в ім'ясвободилюдського духу. Ісус Христос не бажав, щоб дух людськийбувпоневоленийхлібами, чудом і царюваннямземним. Великий інквізиторприймаєвсі три спокуси в ім'ящастя і заспокоєння людей. Прийнявши три спокуси, вінвідмовляєтьсявідсвободи.

 

9. МАКСИМОВИЧ ЛИСТ ПРО ФІЛОСОФІЮ

Ви не випадково полюбили філософію: без неї немає повного знання.Але говорячи це, я розумію не ту філософію, яка свої побудови грунтує на розрахунках одного розуму. Така філософія може бути досить розумна, але завжди холодна,вона не зігріває душі. Розум сам по собі не дає живого знання, повного переконання: його стихія – сумнів. Але де ж переконання? На це слово, як співзвучна струна, слушно вже відповідало вам серце. В серці міститься переконання; від теплоти почуття воно залежить. Але основне загальне почуття є любов. Вона є вище почуття нашої душі, головне почуття природи, врешті почуття божественне: бо Бог є любов, а хто пробуває в любові, той пробуває в Бозі. Отже: без любові немає повного розуміння. Розум звеличує, любов творить. Звідси відкривається значення філософії: це любов до мудрості!Але що є наука філософія? Який предмет її? я скажу вам, як сам думаю: це дане Піфагором: любов до мудрості. Але переважно передусім філософом називається той, хто зміг найголовніші сфери знання звести до єдиного, загального начала, і з нього розвивати знання в стрункій системі.