Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та її політика.

18 жовтня 1918 р. у Львові виникла Українська Націонольна Рада з депутатів австрійського парламенту, крайових сеймів Галичини та Буковини. 28 жовтня у Кракові виникла польська Ліквідаційна комісія, яка заявила про намір перебрати владу у всій Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складались з поляків, присягнути на вірність Польщі.

Саме тому, в ніч на 1 листопада 1918 р. уЛьвові відбулось повстання українських частин, якими керував сотник українських січових стрільців Дмитро Вітовський. Польські військові сили були захоплені зненацька. Але незабаром вони оговтались і вже в другій половині дня в південно-західній частині міста почались бої. В ході військових сутичок з ворогом, галичани розпочали творення своєї держави. 9 листопада сформовоно уряд — Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким, до якого увійшло ще 11 секретарів. 13 листопада Українська Націонольна Рада затвердила «Тимчасовий основний закон», який дав назву новоствореній державі — Західно-Українська Народна Республіка.

20 листопада з Перемишля до Львова прибуло 6 польських військових ешелонів. Вранці 21 листопада польські війська перейшли у наступ по всьому фронту у Львові. Українське командування прийняло рішення залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше — до Станіслава. 22-26 листопода відбулись вибори до Української Народної Ради. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич. 22 січня 1919 р· відбулося об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу.

Для боротьби з поляками було створено армію – УГА.

В травні в наступ проти УГА перейшли польські дивізії армії, які прибули з Франції. Під тиском переважаючих сил УГА відступила в трикутник: Збруч, Дністер, залізниця з Гусятина через Чортків на Заліщики. В цей час президенту ЗУНР було надано диктаторські повноваження, командуючим УГА, призначено колишнього царського генерала Олександра Грекова. 7 червня УҐА перейшла в наступ. В ході т.з. Чортківської офензиви була визволена значна територія Галичини. Проте сили були нерівними: 40-45 тисячам вояків УГА протистояла 100-тисячна польська армія. Наступ було зупинено, ворог перейшов в контрнаступ. 16 липня війська УГА разом з урядом відступили на східний берег р.3бруч - на територію УНР.

 

Варіант №8

1. Київська держава за князя Святослава.

2. Радянсько – польська війна і Україна. Ризький договір 1921 р.

3. Референдум 1 грудня 1991 р., значення.

1. Київська держава за князя Святослава.

Святослав((964—972 pp.) — київський князь, син Ігоря та Ольги. Сучасники називали його «князем-воїном», адже ще з дитячих років Святослава залучали до військової справи, зокрема він брав участь в облозі деревлянського міста Іскоростеня в 945 році.

Ставши самостійним правителем, Святослав багато зробив для зміцнення Київської держави:

• приєднав племена в'ятичів, землі яких простягалися між Окою та Волгою;

• посадив у найбільших центрах Русі-України своїх синів: Ярополка в Києві, Олега в Овручі, Володимира (позашлюбного сина від Малуші) у Великому Новгороді. В управлінні державою дітям Святослава допомагали бояри. Зовнішня політика. Зміцнивши свої позиції на зовнішніх кордонах Русі, Святослав вирушив на супротивників.

У війні 965-968 pp. він розгромив Хозарський каганат. Це звичайно мало велике значення для зміцнення авторитету Святослава як полководця, але не як політика та правителя держави. Адже Хозарія на той час не становила небезпеки для слов'ян. Більш того, вона слугувала певним кордоном між руськими землями та войовничими сусідами. Коли Хозарія зникла, «тюркським коридором» стали проходити кочівники, завдаючи величезної шкоди Русі.

Згодом Святослав підкорив ясів (осетинів) і касогів (черкесів і адигейців), захопив хозарську фортецю Саркел (пониззя Дону), яка дістала назву Біла Вежа. Кордони Русі розширювалися й на південь: замість Пантикапею з'явилося місто Корчів (Керч), яке разом з містом Тмутаракань (на Таманському півострові) уходило до Тмутараканського князівства.

Восени 969 року Святослав знову з'явився на Дунаї — його резиденцію Переяславець відбили болгари, знесилені сторони 971 року змушені були укласти мирний договір. Греки за цим договором зобов'язалися забезпечити руське військо всілякими харчами, а Святослав — відмовитися від своїх претензій на візантійські володіння.

Та бажання позбутися небезпечного суперника підштовхнуло грецького імператора Іоанна Цимісхія на підступний учинок: він найняв печенігів для вбивства руського полководця. Нічого не підозрюючи, князь на чолі виснаженого війська вже повертався додому, як на нього напали печеніги на чолі з ханом Курею. Київський князь загинув у бою 972 року. Печенізький хан відрубав йому голову й зробив з неї чашу, вихваляючись перед усіма своїм трофеєм. На думку істориків, Святослав був, без сумніву, «зразком великих полководців», «Олександром [Македонським] нашої історії».

 

2Радянсько – польська війна і Україна. Ризький договір 1921 р.Скориставшись слабкістю своїх сусідів на сході, польські війська на кінець 1919 р. окупували майже всю Білорусію, Зах1дну Волинь. У квітні 1920 р. між представниками польського уряду та Петлюри було укладено блок угод: загальну, торговельно-економічну та військову конвенції. Польща згідно угод отримувала Холмщину, Підпяшшя, Лемківщину, Західну Волинь, частину Полісся то всю Галичину.

25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польських армії (загальною чисельністю близько 150 тисяч чоловік) вступили на територію України. Разом з ними наступали дві дивізії військ УНР на чолі з Удовиченком то Безручком. До них 5 травня приєдналась також п'ятитисячна група, що повернулась з першого зимового походу. 6 травня польська армія та війська УНР вступили в Київ, 9 травня вони форсували Дніпро, але на цьому наступ припинився. Обіцяного представниками УНР всенародного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося. Дві бригади Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА) в районі Вінниці підняли антибіпьшовицьке повстання, але були роззброєні поляками, а їхній особовий склад інтерновано. Лише один кіннотний полк ЧУГА, який вий-шов з Тирасполя, зміг з'єднатися з українськими військами.

Співвідношення сил поступово змінювалось. На польський фронт були перекинуті 1-а Кінна Армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапаївська дивізія, 26 травня радянські війська на Півдненно-3ахідному фронті перейшли в контр-наступ. Наприкінці червня війська Західного фронту вступили на територію Польщі і рушили на Варшову. Військо Південно-3ахідного фронту під командуванням Єгорова наступали на Львів Було нанесено могутній удар по стику фронтів Червоної Армії. В жовтні було укладено перемир'я.

Залишившись без союзників, армія УНР та нечисельні загони російських білогвардійців (т.з. 3-тя Руська армія) вели бої на Поділлі. 27 вересня частини УНР вступили в Проскурів. Наступ розвивався спочатку успішно, але невдовзі наступив перелом. 14 листопада уряд УНР залишив Кам'янець-Подільський та остаточно виїхав до Польщі. 21 листопада залишки армії УНР перейшли за р.3бруч та були інтерновані польськими властями. Деякий час в Польщі існували уряд та окремі структури УНР.

18 березня 1921 р. між Польщею та Радянською Росією укладено Ризький договір· До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся. За нею залишалась Східно Галичина.

 

3.Референдум 1 грудня 1991 р., значення

Проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму про ставлення громадян України до Акта проголошення незалежності України стало епохальною подією, що у корені змінило історичну долю українського народу.

До бюлетеню з референдуму були включені текст Акта проголошення незалежності України, прийнятого Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 p., і питання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?».

У голосуванні взяли участь 31 млн 891,7 тис. громадян, тобто 84,2% від загальної кількості включених до списків. Із них на питання бюлетеня відповіли «Так, підтверджую» 28 млн 804,1 тис. громадян, або 90,3%. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України, незалежно від національної приналежності.

Причинами такої високої політичної активності громадян України стали:

- сформоване протягом багатьох століть прагнення українського народу до державотворення;

- віра народу у свої сили і можливості;

- розпочатий процес розпаду СРСР.

Значення Всеукраїнського референдуму. Референдум 1 грудня 1991 р. підтвердив Акт проголошення незалежності України, проголошений Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. Якщо рішення Верховної Ради могла скасувати Верховна Рада іншого скликання, то рішення референдуму скасувати не міг ніхто.

Рішення референдуму дозволили Україні затвердитися на міжнародній арені як незалежній державі. До 1 грудня 1991 р. формально незалежну Україну не визнала жодна держава. Протягом тільки грудня 1991 р. вона була визнана понад 40 державами світу.

Всеукраїнський референдум перекреслив рішення березневого референдуму про збереження Союзу РСР, його підсумки створили правову основу для перетворення декларованої незалежності в реальну.

I референдум 1991 p., і президентські вибори підтвердили бажання переважної більшості громадян України жити в незалежній демократичній державі, самостійно вирішувати внутрішні політичні й економічні проблеми.

Вікова мрія українського народу про незалежність знайшла політичне оформлення.

Молода держава стала будувати відносини з іншими державами на основі взаємної поваги суверенітету, незалежності і територіальної цілісності, невтручання в їхні внутрішні справи, розвитку всебічних політичних, економічних і культурних зв'язків.

Варіант № 9

1. Прийняття Християнства, історичне значення Хрещення Русі.

2. Включення українських земель до складу Росії. Адміністративно-територіальний поділ українських земель.

3. Економічні реформи наприкінці 1950-х на початку 1960 – х р. М.Хрущов.

Однією з найважливіших реформ Володимира, було прийняття християнства на Русі. Як єдиної державної релігії. Для цього князь придумав цілий план. Похід князя на Корсунь (Херсонес). Узяти місто виявилося непросто, адже воно мало могутні мури й дисципліноване військо, а вільні громадяни були справжніми патріотами своєї держави. Князь почав облогу й заявив, що буде тут стояти навіть три роки, поки корсунці не здадуться.

За наказом Володимира навколо міста почали будувати величезний, заввишки з мури, вал, який греки зруйнували, зробивши підкоп. Але в місті знайшовся прибічник Володимира. Він пустив стрілу в бік руського війська з запискою, що взяти Корсунь можна, перекривши колодязі йзалишивши мешканців без води. Руси так і зробили.

Місто капітулювало, після чого Володимир сповістив імператорів Василія і Костянтина, що бажає одружитися з їхньою сестрою Анною. Відмовити київському князю не наважилися, проте погодилися лише за умови, що Володимир прийме хрещення. Анна в супроводі найвищих політичних та релігійних діячів прибула до Корсуня, мешканці якого вітали її як визволительку.

Володимир одружився з цісарівною Анною, віддав Корсунь грекам і з почестями повернувся до Києва.

Повернувшись з Візантії, князь знав напевне, що Русь буде християнською. У літописі ця подія датована 988 роком, що традиційно вважається початком запровадження християнської релігії. Частина населення Русі чинила опір нововведенням і деякий час лишалася відданою вірі своїх батьків і дідів. Тому християнство на Русі запроваджували примусово. Цей процес тривав кілька століть.

Щоб закріпити нову релігію, князь наказав будувати церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли ідоли (язичницькі боги).

Головною причиною прийняття візантійського різновиду християнства в Київській Русі стало те, що ця релігійна практика освячувала княжу владу й усебічно відстоювала її авторитет (на відміну від римської, яка в середньовіччі боронила зверхність духовної влади над світською).

Значення прийняття православного християнства в Київській Русі:

• прискорення розвитку феодального землеволодіння (монастирі перетворювалися на великих феодальних землевласників);

• усебічний розвиток руської культури, освіти, моралі. При монастирях і церквах відкривалися школи, створювалися скарбниці духовних знань — бібліотеки;

• відбувся процес міжнародного визнання Київської Русі, передусім християнським світом.

 

2. Включення українських земель до складу Росії. Адміністративно-територіальний поділ українських земель. Щоб скористатися багатствами України і насамперед її людськими ресурсами, назавжди приєднати українські території до складу Російської імперії, необхідно було замкнути українців у міцні лещата російського адміністративно-територіального устрою. Із цією метою на зламі XVIII-XIX ст. підросійську Україну було поділено на 9 губерній.

Адміністрування, тобто управління в них здійснювалося за імперськими зразками. Колишні козацькі полки Слобожанщини було перетворено на Слобідсько-Українську губернію. На території колишньої Гетьманщини створено Чернігівську та Полтавську губернії. Правобережжя поділено на Волинську, Київську та Подільську губернії. Південні землі включено до складу імперії як Катеринославську (колишні землі запорозьких козаків), Херсонську (землі Османської імперії від гирла Дніпра до гирла Дністра) і Таврійську губернії (землі колишнього Кримського ханства). З невеликими змінами даний адміністративно-територіальний поділ зберігався до часів української революції 1917-1921 pp.Управління губерніями здійснювали генерал-губернатори, призначені царем. На початку XIX ст. було створене Малоросійське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли дві лівобережні губернії. Після завершення російсько-турецької війни південні губернії та Бессарабська область увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства.

У 1830-1831 pp. правобережні губернії стали складовими Київського генерал-губернаторства. Генерал-губернатори мали майже необмежену владу й насамперед займалися військовими справами та попереджали будь-які прояви опозиційності, стежачи за «состоянием умов», як формулювалося в царській інструкції.Губернії складалися з повітів, управління в яких здійснювали царські справники.

Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. У містах замість магістратів, що керувалися магдебурзьким правом самоврядування, було запроваджено міські думи, які працювали за російськими законами. У 1835 р. позбавлене магдебурзького права останнє самоврядне місто України — Київ.

3. Економічні реформи наприкінці 1950-х на початку 1960 – х р. М.Хрущов.

З початком десталінізації було зроблено спробу переглянути й деякі аспекти економічної політики, щоправда, не зачіпаючи основ тоталітарної системи. Передусім М. Хрущов почав реформувати сільське господарство у яке перебувало у стані хронічної кризи.

Бажаючи покінчити з постійною нестачею продуктів харчування, М. Хрущов запропонував програму освоєння цілинних земель у Казахстані та Західному Сибіру. Однак це дало лише тимчасовий ефект, не вирішивши проблеми хронічного відставання сільського господарства.

Наступним кроком М. Хрущова стала т.зв. кукурудзяно-горохова епопея. Спостерігаючи за успіхами аграрного сектору США, він вирішив запровадити окремі досягнення американських фермерів у СРСР. Колгоспам і радгоспам було наказано збільшити посіви кукурудзи, гороху та деяких інших культур, що мало підняти рівень кормової бази тваринництва, а отже, забезпечити потреби споживачів у молоці, м'ясі, маслі тощо. СРСР вперше змушений був закупити зерно за кордоном.

У цілому негативні наслідки мали й ліквідація машинно-транспортних станцій (МТС) та передача їх техніки колгоспам, боротьба з присадибними господарствами, створення "рукотворних морів" тощо.

Експерименти відбувалися також у промисловості. У 1957 р. почали реформувати управління народним господарством. Вважаючи над централізовані галузеві міністерства неспроможними забезпечити швидке зростання промислового виробництва, М. Хрущов замість них утворив територіальні управління — ради народного господарства (раднаргоспи). Це дало деякий ефект. Тисячі заводів і фабрик, позбувшись опіки центру, збільшили випуск теле- і радіоприймачів, пральних машин, пилососів, холодильників, фотоапаратів, мотоциклів, інших дефіцитних товарів. Темпи приросту промислової продукції у 1950-х — першій пол. 1960-х років майже вдвічі перевищували показники 1965—1985 рр. У цьому розумінні період правління Хрущова був найдинамічнішим для розвитку української промисловості.

Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбулося. Реформи мали половинчастий характер. Ні М. Хрущов, ні тим більше його найближче оточення не ставили питання про повний злам командно-адміністративної системи.

Варіант № 10

1. Князювання Ярослава Мудрого.

2. Виникнення політичних партій в Україні наприкінці ХІХ – поч.. ХХ ст.

3. Неп і українське село.

1.. Під час правління Ярослава (1019—1054), прозваного за свою освіченість та любов до книг Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту. Ярослав був продовжувачем політики Володимира Великого. Об'єднавши всю Русь, він уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на внутрішньополітичному розвитку країни. Метою його воєнних походів було забезпечення цілісності державних кордонів Русі. У 1030—1031 pp. він відвоював у Польщі червенські міста. У 1036 р. Ярослав здобув блискучу перемогу над печенігами. Печеніги були розгромлені вщент, а на місці того бойовища, як сповіщають стародавні перекази, незабаром засяяли золоті куполи Софійського собору. У 1038—1040 pp. Ярослав здійснив походи на ятвягів та Литву, примусив ці народи платити данину. На знак перемоги було засновано місто Юр'єв над Чудським озером (ім'я при хрещенні Ярослава — Юрій Використовуючи в зовнішній політиці «шлюбну дипломатію», Ярослав Мудрий поріднився з багатьма могутніми дворами тодішньої Європи, видавши заміж своїх дочок за європейських монархів. У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готовність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв'язки. За цією міркою престиж Ярослава і справді мав бути великим. Не дивно, що історики часто називають Ярослава «тестем Європи». Велику увагу Ярослав приділяв організації внутріполітичного життя. Управління країною він здійснював через своїх синів-намісників. Красномовним доказом його прагнень до державного благоустрою є збірник законів «Руська правда». Цей законодавчий документ вважається одним з найцінніших джерел вивчення феодальних відносин в Київській Русі. За часів Ярослава зріс рівень культури й освіти в Київській державі. Київ перетворився на одну з впливових столиць Європи.. Славу Ярославу принесла не експансія на чужі землі, а оборона своїх, турбота про свій народ, встановлення державного порядку в своїй країні. Вони запровадили нову адміністративну організацію, нове державне право, сприяли розвитку культури й писемності серед населення.

2. Виникнення політичних партій в Україні наприкінці ХІХ – поч.. ХХ ст.

У жовтні 1890 року в Галичині під впливом революційно-демократичних ідей М. Драгоманова ліве крило західноукраїнського національного руху оформилося в Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Її фундаторами були «ветерани» радикалів Іван Франко та Михайло Павлик. Новостворена політична партія була фактично першою на українських землях — як західних, так і східних.

У 1895 році один з лідерів «молодших» радикалів Юліан Бачинський опублікував свою працю «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), у якій на підставі аналізу економічного розвитку виявив суперечності, що заважають вільному розвиткові українського народу, і дійшов висновку, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічного та культурного піднесення та и узагалі передумовою самої можливості її існування. У вересні 1899 року частина радикально налаштованих членів РУРП, що вийшла з партії, створила окрему Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Лідерами її були М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський та ін. 20 грудня 1899 року за участю понад 150 представників з усієї Галичини. Серед них були колишні народовці на чолі з Ю. Романчуком та група радикалів (В. Будзиновський, К. і Є. Левицькі, В. Охрімович, І. Франко та ін.). У роботі наради брав участь і М. Грушевський. Її головним підсумком було офіційне створення нового політичного угруповання — Національно-демократичного сторонництва, або Української національно-демократичної партії (УНДП).

Склавши програму, що мала примирити і радикалів, і русофілів, націонал-демократи проголосили своєю головною метою національну соборність і незалежність України.

3. У березні 1921 р. відбувся черговий X з'їзд РКП(б), було прийнято перехід до ННЕПу.

Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої конвертованої грошової одиниці; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; запровадження господарського розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій; відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозкладки продподатком.

У сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішою була заміна продрозкладки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був у два рази меншим, ніж розмір продрозкладки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися у кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.

Позитивним здобутком НЕПу в Україні стало зростання кредитної кооперації.

Підсумки непу досить суперечливі. Завдяки йому було відновлено господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання, пожвавилася торгівля і товарообмін, була Знята соціальна напруженість.

Проте відставала більшість галузей важкої промисловості, що, як і транспорт, зв'язок, зовнішня торгівля, перебували під контролем держави. У державній власності залишались усі великі підприємства. Ставала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшовиків і практикою.

Варіант № 11

1. Князь Володимир Великий, його політика.

2. Розвиток культури в Україні 20 - 30 –ті рр. ХХ ст. «Розстріляне відродження».

3. Акт проголошення незалежності України.

Князювання Володимира (980—1015), одного а найвизначніших державних діячів, розпочалося в скрутні часи. Країна була знесилена постійним війнами Святослава та між князівськими чварами; печенізька навала спустошувала південні землі, загрожуючи столиці; в суспільстві активізувалися відцентрові тенденції. Тому новий володар спрямовує зусилля на зміцнення внутрішнього становища держави. Він приєднав Полоцьку землю, зайняв Перемишль, Червень та інші порубіжні міста на заході, де проживали дуліби та хорвати, а згодом і Закарпаття; придушив на півночі повстання в'ятичів і радимичів. У той час фактично завершується тривалий процес формування державної території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням схід них слов'ян.Володимир зосередив увагу на захисті власних кордонів.. Щоб убезпечити західний кордон, заснував над Бугом місто, назване його іменем — Володимир (Волинський). Упродовж майже всього правління вів наполегливу і виснажливу боротьбу проти незліченних печенізьких орд. Для захисту від кочівників розпочав будівництво т.зв. Змієвих Валів — системи гігантських земляних валів з добротними дубовими частоколами на них, фортець, укріплених міст, яка простягалася майже на тисячу кілометрів.Водночас зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир розгортає широку програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. Одною з найважливіших була адміністративна реформа (бл. 988 р.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи — землі навколо найбільших міст. Так Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши її виключно в руках своєї династії.Значну роль як у посиленні обороноздатності країни, так і в зміцненні особистої влади великого князя, відіграла військова реформа. було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння — бенефіції надавалися за умови несення служби. Це сприяло залученню нових сил із народного середовища, які стали опорою князівської влади.

Політичне об'єднання Київської держави потребувало відповідних зрушень і в релігійній сфері. Хрещення Київської держави, що розпочалося в 988 р., відбувалося повільно, зі значним опором народу, який продовжував поклонятися прадавнім божествам, але неухильно. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя, сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек, будівництву храмів. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Розширилися її політичні" економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами.Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяла розквіту Русі та зміцненню її міжнародного авторитету. Значного розвитку набуло господарство. За Володимира, крім гривень, розпочалося карбування перших на Русі золотих і срібних монет — злотників і срібників. На деяких із них уперше як герб князя було викарбовано знак тризуба.

2 Розвиток культури в Україні 20 - 30 –ті рр. ХХ ст. «Розстріляне відродження»

.Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х — на початку 30—х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорталась боротьба проти "націоналістичних ухилів". М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.

Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників

Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.

Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літераторів і митців назвали "розстріляним відродженням".

3. Доля України вирішилася несподівано з погляду поточного моменту, але закономірно з огляду на її тисячолітню історію державотворення та постійне прагнення до волі. 19 серпня 1991 р. групою найвищих державних посадовців СРСР вчинила спробу державного перевороту. Путчисти прагнули не допустити підписання нового союзного договору та намагалися повернути радянську імперію до стану напередодні 1985 р. Проте їх задум наштовхнувся на рішучий народний спротив. Вже на третій день організатори перевороту визнали поразку. Так безславно закінчувалося понад 70-річне існування страхітливої імперії під назвою СРСР.

24 серпня відкрилась позачергова сесія Верховної Ради України. В умовах загальнонародного піднесення та повної розгубленості депутатів-комуністі в вона проголосила незалежність України, яка мала бути підтверджена на референдумі 1 грудня 1991 р. У наступні дні Президія Верховної Ради прийняла постанови про департизацію державних органів, установ та організацій, про заборону діяльності компартії України, яка була причетна до путчу, про передачу майна КПУ та КПРС на території України на баланс Верховної Ради та місцевих рад.

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. В ньому взяли участь 84,2 % виборців, з яких 90,32 % проголосували за незалежність України.

Одночасно з референдумом відбулися вибори Президента України. Серед 6 кандидатів майже 62 % виборців підтримали Леоніда Кравчука.

Отже, після тривалого періоду бездержавності український народ отримав ще один унікальний шанс, щоб перетворити Україну на вільну, демократичну, заможну державу, яка б стала рівноправним партнером міжнародної спільноти.

Варіант №12

1.Українські землі у складі Великого князівства Литовського.

2. Іван Виговський. Гадяцький трактат.

3. Суспільно – політичне життя в Україні в 1930-х рр. Сталінські репресії.

1.Українські землі у складі Великого князівства Литовського

.Велике князівство Литовське утворилося в середині ХІІ ст., коли під загрозою німецьких рицарів-хрестоносців під владою литовського князя Міндовга.

У 40-80-х роках XIV ст. до Великого князівства Литовського приєднуються Поділля, Волинь, Київщина, Переяславщина, Чернігівщина й Сіверщина. Землі колишньої Русі у складі нової держави переважали не лише територіально (співвідношення між ними та власне литовськими землями в 1430 р. становило 12:1), а й відзначалися значно вищим рівнем суспільного розвитку. Не випадково руська мова стала державною, а руські правові норми й форми організації влади переносяться на литовський ґрунт. Великий литовський князь Ольгерд запозичив з Русі принцип володарювання: право на нього визнавалося лише за одним князівським родом, представники якого підкорялися старшому в роду. У XV ст. зростає роль дорадчого органу - ради при князі (пані/рада). Відповідно назву держави було змінено на Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське.

В 1323-1324 рр. литовський князь Гедимін ( 1316—1341 рр.) йде на руські землі та приєднує до Литви Київське князівство, Берестейську і Дорогочинську землі. В 1340 р. Гедимін сажає на князівство в Волинській землі свого сина Любарта Гедимінича (1340-1385).

В 1340 р. угорсько-польські війська під керівництвом польського короля Казимира ІІІ (1333-1370) вторглись в Галичину і оволоділи Львовом. Так почалася боротьба за галицько-волинські землі між Литвою та Польщею.

Литовський князь Ольгерд (1345-1377) при симпатії українського населення, що знаходилося під золотоординським ігом, починає похід на Чернігово-Сіверщину і Київщину. До 1362 р. ці території опиняються під владою Ольгерда.

До кінця 40-х років XIV ст. сини Михайла-Коріата Гедиміновича опанували територію між Дністром і Південним Бугом (у середній течії), яка складала частину Подільської землі, що належала Золотій Орді.

Восени 1362 р. неподалік р. Сині Води військо Ольгерда розгромило монголів західного улусу Золотої Орди. Завдяки цій перемозі Київська, Чернігівська, Сіверська, Переяславська, Подільська й Волинська землі закріплюються у складі Литви. Проте це не означало їх визволення від Золотої Орди, бо Ольгерд продовжував визнавати їх данницьку залежність від хана. Лише наприкінці XIV ст. хан Тохтамиш своїм ярликом передав їх Литовському князівству. Ольгерд відновив їхній удільний устрій, але на чолі князівств поставив представників литовської династії (своїх синів і племінників). Удільні князі перебували у васальній залежності від великого князя, зобов'язуючись «служити вірно», виплачувати щорічну данину і в разі потреби виставляти в його розпорядження своє військо. У 1370-1386 рр. Галичиною оволоділа Угорщина. В умовах боротьби за владу син Ольгерда Ягайло, шукаючи підтримки в Польщі, уклав в 1385 р. з нею Кревську унію (союз). Вона передбачала приєднання до Польщі Литовського князівства, повернення захоплених у неї земель та прийняття литовцями католицизму (до цього часу вони залишалися язичниками). Наступного року Ягайло під ім'ям Владислава хрестився, одружився з польською королевою Ядвігою і коронувався як «володар і король Королівства Польського».

Зусиллями литовського князя Вітовта ( 1392-1430) до Литви були приєднані південноукраїнські степи аж до Чорного моря. Це відбулося у 1397-1398 рр. внаслідок розгрому дрібних татарських ханів.

Пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392— 1430 рр.). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний Польщею довічним правителем Литовського князівства. З метою централізації управління.Особливість приєднання українських земель до Литви полягала в тому, що воно відбувалося під гаслом звільнення від золотоординської залежності, без насильства, зі збереженням існуючих віри, мови, судочинства, традицій життя.

2. У серпні після того, як Юрій Хмельницький зрікся влади на корсунській Раді обирають гетьманом України Івана Виговського. Новий гетьман у внутрішній і зовнішній політиці йшов слідами Б.Хмельницького. він почав впроваджувати кілька програм: у жовтні 1957р підписав угоду з Шведами;відновив союз з Кримським Ханством; розпочав переговори з Польщею; хотів укласти угоду з Росією, рівна держава.

У своїй внутрішній політиці він спирався на козацьку старшину. Проти політики гетьмана було селянства, міщанство, дрібне козацтво. Саме вони підняли повстання у 1657 році. 11 червня 1658 р. заколотники були розбиті. У вересні 1658 р. був підписання Гадяцький трактат, про унію між Україною, Польщею, Литвою,

який передбачав: і) Україна у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств під назвою Князівства Руського об'єднувалася з королівством Польським і Великим князівством Литовським персональною унією, тобто особою спільного короля; 2) найвища законодавча влада належала Національним зборам депутатів від усіх земель Князівства Руського; 3) на чолі виконавчої влади мав стояти гетьман, який обирався пожиттєво і затверджувався королем; 4) князівство Руське повинно було мати свій суд, скарбницю, грошову одиницю, 40-тисяч-не військо, українське діловодство; 5) перебування польських та литовських частин на українській території заборонялося, а при нагальній потребі вони підпорядковувалися українському гетьманові; 6) загальна свобода віри, слова, друку тощо. Укладаючи Гадяцький договір, І.Виговський прагнув, щоб Україна ввійшла до Речі Посполитої як рівноправний суб'єкт федерації. Однак Польща у принципових питаннях виявила непоступливість. Було відкинуто домагання українців про включення до складу Князівства Руського західноукраїнських земель; обмежувалися його права на міжнародні відносини; фактично ліквідовувалася створена під час революції нова модель соціально-економічних відносин; відкривалися можливості доступу в Україну польської шляхти тощо. Тому Гадяцький договір не міг повністю задовольнити українських державників. Саме він викликав невдоволення Росії, яка розпочала війну проти Гетьмана. Виговський за важких політичних обставин зрікається булави і виїжджає до Польщі (1659р).

3. З кінця 20-х рр. починає затверджуватися сталінський тоталітарний режим, оформлюється культ особи Сталіна, відновлюються репресії, дещо призабуті за роки непу. Сталінський курс на суцільну масову колективізацію і ліквідацію куркуля як класу, на форсовану індустріалізацію, неминуче повинен був викликати опір з боку різних верств населення в Україні, в першу чергу селянства та інтелігенціїВже на початку 1928 р. відбувся процес над старими спеціалістами Донбасу, який дістав назву "Шахтинська справа". Стара технічна інтелігенція була звинувачена у "шкідництві". З 49 засуджених 7 розстріляли. Цей процес провели, щоб залякати старих спеціалістів-інженерів.У березні 1930 р. в Харкові відбувся процес над Спілкою визволення України, за яким проходило 45 видатних діячів української національної інтелігенції: академіки С. Єфремов, М. Слабченко, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, Л. Старицькі-Черняхівська та ін. Усього по Україні за справою СВУ було репресовано до 5 тисяч чоловік. Обидва ці процеси були сфабриковані ОДПУ.У січні 1930 р. була ліквідована Українська автокефальна православна церква.У першій половині 30-х рр. репресії проти української інтелігенції набувають більшого розмаху, особливо у 1932-1933 рр., що не випадково співпадає з голодомором. До українських діячів широко застосовується звинувачення в націоналізмі. Почалася критика М. Скрипника, не витримавши якої, 7 липня 1933 р. він покінчив життя самогубством. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством М. Хвильовий, протестуючи цим проти переслідувань діячів української культури. У грудні 1934 р. в Харкові, під час заключного етапу Республіканської олімпіади міста і села, були заарештовані і розстріляні майже триста українських кобзарів та лірників.З 1933 р. починаються широкі репресії проти діячів української культури, жертвами яких стали близько 500 письменників. У 1933 р. були заарештовані Л. Курбас, художник М. Бойчук та вся його школа. Всі існуючі літературно-художні об'єднання були ліквідовані У 1934 р. при загадкових обставинах помер М. Грушевський.Особливого розмаху сталінські репресії набувають після вбивства Кірова (1 грудня 1934 р.). В Україні органи держбезпеки "викривають" багато "контрреволюційних організацій", серед яких найбільші були: у 1933 - "Український національній центр", "Українська військова організація", "Польська організація військова", у 1934 - "Білогвардійський терористичний центр у Києві" та інші.

Пік репресій припадає на 1937-1938 рр., коли жертвами їх стають кілька мільйонів чоловік, з яких кілька сотень тисяч було розстріляно Широкими були репресії й проти військових кадрів.

Наприкінці 30-х рр. завершується згортання українізації, що особливо активізується після самогубства Скрипника. У 1938 р. були закриті навчальні заклади з національними мовами навчання, а у 1939 р. були ліквідовані національні райони, національні сільські та інші ради.

Наприкінці 30-х рр. сталінський тоталітарний режим остаточно затвердився в усіх сферах життя - економічній, політичній і духовній. 5 грудня 1937 р. надзвичайний ХІV Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив нову конституцію УРСР, яка була дуже демократичною, але тодішня суспільна практика це заперечувала.

Варіант № 13

1. Данило Галицький, його політика.

2. Універсали Центральної Ради.

3. Спроба державного перевороту в СРСР і Україна (серпень 1991 р.).

Після смерті галицько-волинського князя Романа у 1205 р. в князівстві розгорнулася 33-річна боротьба між місцевим боярством, що мало велику силу, та синами Романа. Ситуація ускладнилася вторгненням поляків та угорців. Боротьба закінчилася перемогою князя Данила Романовича в 1238 році – він вигнав з Галича чернігівських князів і сів на батьківський престол. У цьому ж році він розбив німецьких рицарів під Дорогочином, у 1240 р. захопив Київщину, а в 1245 р. він остаточно переміг місцевих бояр і вигнав угорське військо. З цього часу він став повноправним володарем Галицько-Волинської держави.
Данило був мудрим і вмілим правителем, за часів його правління було побудовано нові міста, в тому числі Львів (названий на честь старшого сина Лева), фортеці, церкви, монастирі; князь сприяв розвитку культури. Він дещо зменшив гноблення соціальних низів, розширив права ремісників і купців. Данило успішно воював з польськими й литовськими феодалами, створив небачену до того регулярну піхоту. Головною метою свого життя він вважав боротьбу проти татаро-монгольських загарбників.
Намагаючися захистити свою державу від монголів й знайти в Європі союзників для боротьби з ними, Данило уклав союз з Папою Римським і був урочисто коронований у Дорогочині в 1253 році. Він став першим українським королем. Він розбив у 1254 р. татарського воєводу Куремсу, однак протистояти військам хана Бурундая не зміг. Татари примусили Данила Галицького зруйнувати укріплення Львова, Володимира, Луцька, лише хитрістю вдалося зберегти Холм.
Звільнити свої землі від татаро-монголів йому не вдалося і 1264 р. Данило Галицький помер у Холмі. Проте татарам теж не вдалося зруйнувати Галицько-Волинську державу.

3.У 1991 р. Україна зазнала кризи, пов'язаної з надзвичайно гострим протистоянням між старими соціально-політичними структурами і вже глибоко зміненим суспільством. Зростали вимоги прискорити реформування суспільства, швидше ліквідувати віджилі структури, зміцнити процеси демократизації та державотворення. З іншого боку, посилилися спроби зберегти панування КПРС, яка керувала від імені народу, не отримавши на це повноважень, зберегти панування партійно-бюрократичних структур, панівне становище військово-промислового комплексу.

 

Боротьба точилася навколо підписання нового союзного договору, що передбачав створення «реальної федерації рівноправних республік». В Україні ця ідея була зустрінута неоднозначно. Окремі статті нового союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки, союзні органи влади мали великі повноваження у фінансовій політиці, міжнародних відносинах; передбачалося верховенство союзних законів над республіканськими.

 

Аби запобігти розпаду СРСР, союзне керівництво на чолі з М. Горбачовим намагалося якнайшвидше підписати новий союзний договір. Улітку 1991 р. у підмосковному Ново-Огарьово відбулися переговори президента СРСР М. Горбачова з керівниками дев'яти союзних республік, включаючи й Україну. Попереднє підписання договору планувалося провести наприкінці літа 1991 р.

 

Але 19—21 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено спробу державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Криму і відсторонений від влади. Організаторами заколоту був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. До Москви вводилися війська. На території СРСР на шість місяців був оголошений надзвичайний стан.

 

Свої дії члени ДКНС мотивували тим, що вони йдуть назустріч народу, прагнуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну до періоду «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності.

 

Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. Проти дій ДКНС найбільш рішуче виступили демократичні сили: Рух, нові політичні партії.

 

Депутати-опозиціонери української Верховної Ради — Народна Рада і представники демократичних організацій України — визнали дії ДКНС антиконституційними, спрямованими на відновлення необмеженої диктатури КПРС. Народна Рада закликала депутатів Верховної Ради зібратися на надзвичайну сесію, а військовослужбовців — захистити свій народ і не виконувати наказів путчистів.

 

На захист ДКНС виступили більшість членів КПРС. Вони закликали пересічних комуністів підтримати дії путчистів. Але народ не пішов за змовниками. У Москві відбулися зіткнення. Росіяни підтримали Б. Єльцина, який тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР. Армія теж не підтримала путчистів. 21 серпня змовники визнали свою поразку.

 

Підсумком цих подій для України стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України, у якому зазначалося: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України». 1 грудня 1991 р. був проведений всеукраїнський референдум про підтвердження незалежності України. Майже 90,3 % громадян, що брали участь у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори президента України. Ним став Леонід Кравчук. На карті світу з'явилася нова самостійна демократична держава — Україна, яка пройшла складний і суперечливий шлях до незалежності.

Варіант № 14

1. Галицько-Волинська держава за наступників Данила Галицького. Значення Галицько-Волинського князівства в історії України

2. Конституція Пилипа Орлика – перша Конституція України, її значення.

3. Революція гідності.

1.Після смерті Данила Галицького держава розпадається. Брат Данила правив на Волині, а в Галичині і Холмщині – три його сини Лев, Мстислав і Шварно.
Син Лев правив Галичиною 40 років (1264-1301 pp.), він жив з татарами у злагоді, ходив разом, з ними проти Польщі, Литви, Угорщини. За його князювання було приєднано Закарпаття.
На Волині правили Василько Романович та його син-філософ Володимир.
Знову об'єднав князівство син Лева Юрій І. Столицею став Володимир-Волинський. Галицько-Волинська держава пережила короткочасне піднесення. 1303 р. було утворено Галицьку митрополію, що сприяло зміцненню незалежності князівства. Його сини Андрій та Лев, які правили разом у 1308-1323 pp., були останніми представниками роду Романовичів. Після їх загибелі у бою з татарами спадкоємця по чоловічій лінії не залишилося.
Останній король Болеслав-Юрій II, син мазовецького князя, – егоїстичний і короткозорий політик, підписав угоду, за якою князівство після його смерті мало перейти до польського короля. Не бажаючи цього, бояри отруїли князя, але його загибель не змінила подій, і протягом 1340-1347 pp. Галичина та Холмщина переходять до Польщі та Угорщини, а Волинь – до Литви. Бояри на чолі з Дмитром Дядьком протягом 9 років намагалися відстояти незалежність Галицько-Волинської держави, однак їх боротьба закінчилася поразкою. Галицько-Волинська держава перестала існувати, а українські землі підпали під владу іноземних держав.
Значення Галицько-Волинської держави полягає у тому, що вона продовжила державотворчі традиції Київської Русі, була наступним етапом розвитку української державності. Протягом ста років вона зберігала культурну і національну самобутність Русі. Саме Галицько-Волинська держава може вважатися першою повноцінною державою українського народу.

2 У квітні 1710 р. в Бендерах (Молдова) гетьманом на еміграції було обрано Пилипа Орлика, вихованця Києво-Могилянської академії, який був при Мазепі генеральним писарем. На козацькій раді прийнято документ «Пакти і Конституція прав і вільностей війська Запорізького», що став першою писаною конституцією у світі.
В документі, що складався з 16 статей, проголошувалася незалежність України в межах Зборівського договору 1649 року. За ним Україна перетворювалася на аристократичну республіку – законодавчою владою ставала Генеральна рада, що обиралася зі старшини та представників від полків і збиралася тричі на рік (на Різдво, Великдень, Покрову), гетьман зосереджував у своїх руках виконавчу владу. Листи інших держав гетьман мав зачитувати старшині, так само, як і відповіді на них, за необхідності міг зберігати ці відомості в таємниці. Скарбницею Війська Запорізького розпоряджався генеральний підскарбій. Конституція вперше в Європі започатковувала поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову. Та оскільки гетьман перебував за кордоном, ця конституція діяла на контрольованій території лише до 1714 року.
Уклавши договір з Туреччиною, війська Орлика розпочали наступ на Україну, дійшли до Білої Церкви, однак через зраду татар змушені були повернутися. Натомість до Молдови дійшли війська Петра І, де в липні 1711 р. вони були розбиті. Однак Орлику не вдалося скористатися поразкою російських військ, і в 1714 р. він виїхав до Західної Європи. Жив у Швеції, Німеччині, Франції, а останні 20 років свого життя – в Туреччині. Протягом всього свого свідомого життя він намагався створити антимосковську коаліцію держав для звільнення України. Однак Росія Петра І була могутньою імперією, проти якої ніхто не бажав виступати. Діло Орлика продовжив його син Григір.

 

Варіант № 13

1. Місце і роль гетьмана Івана Мазепи в українському національному русі.

2. Створення української Центральної Ради, її лідери та політичні програми.

3. Окупаційний режим в Україні у 1941 – 1944 рр.

1. Місце і роль гетьмана Івана Мазепи в українському національному русі.

Найдовше з усіх гетьманів – з 1687 по 1710 р. – тримав гетьманську булаву Іван Степанович Мазепа З початком його гетьманування закінчується страшний період Руїни – недарма в пам'яті народній залишилася приказка «Від Богдана до Івана не було гетьмана» (мається на увазі від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи). Ставши гетьманом, він був змушений підписати Коломацькі статті, що обмежували й без того куцу автономію України і владу гетьмана. Гетьман за ними мав бути слухняним виконавцем царської волі. За Мазепи внутрішнє життя України стабілізувалося. В цей час в Україні зростає шляхетське землеволодіння, офіційно вводиться панщина (2 дні на тиждень). Оскільки сам гетьман був великим землевласником, він сприяв цим процесам. Бувши близьким другом російського імператора Петра І, він виконував всі його накази.
У 1702 р. у Мазепи з'явився небезпечний конкурент в особі фастівського полковника С. Палія, що підняв повстання на польському Правобережжі з метою визволитися від поляків та об'єднати Україну. Палій був прихильником козацького, демократичного ладу в Україні, а Мазепа – аристократичного, тому за доносами Мазепи Палій був усунутий та за вказівкою Петра І засланий до Сибіру.
Північна війна Росії зі Швецією підривала сили України, і гетьман вирішив скористатися поразками російського війська у перший період війни. З 1706 р. він розпочинає таємні зносини зі шведським королем Карлом XII, а в 1708 р. переходить на його бік з метою відірвати Україну від Росії. Водночас він укладає договір з польським королем про перехід України під владу Польщі. Однак у червні 1709 р. шведські війська під Полтавою зазнали поразки, через яку стали нездійсненими плани гетьмана. Мазепа врятувався втечею до Молдови, де й помер в 1710 році.
2.Створення української Центральної Ради, її лідери та політичні програми.

Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії.. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні органи влади — Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський — відомий український історик і політик. Видатними діячами УЦР стали також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський.

Партійний склад УЦР був різноманітний, її членами стали представники ТУП, який згодом було перейменовано у Союз українських автономістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народної партії. Крім партій до складу УЦР увійшли представники громадських організацій.

Основні напрямки політичної програми УЦР

· Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель.

· Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки.

· Співпраця з Тимчасовим урядом.

· Надання національним меншинам рівних політичних прав,

Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 1917—1920 pp. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені.

3. Окупаційний режим в Україні у 1941 – 1944 рр.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Гітлерівці розпочали встановлювати свій «новий» порядок. Концентровано політика «о'своєння» східного простору була викладена у плані «Ост». Виходячи з нього, гітлерівці розробили серію директив, наказів, інструкцій, якими керувалися у практичному здійсненні своїх варварських задумів. Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8—9 млн німців. Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький простір». Видаючи себе за представників «нордичної раси», гітлерівці називали окуповані райони України «німецькою Індією», а український народ — білими рабами. Українська нація була оголошена «неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово «Україна». Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення гітлерівців до інших народів. Вони планували щорічно знищувати 10 млн неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі стояли євреї. Спеціальні частини СС знищили євреїв в Україні 900 тис. Тільки за п'ять днів вересня 1941 р. в Києві у Бабиному яру фашисти розстріляли понад 50 тис. мирного населення — євреїв, українців, росіян. А всього там за роки окупації загинуло понад 220 осіб, різних національностей.Крім Києва, найбільшими «фабриками знищення» були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України. Таких таборів на окупованій території республіки нараховувалося понад 250.

Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942—1944 рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб. Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на окупованих українських землях свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку.

Варіант № 14

1. Виникнення та устрій Запорізької Січі.

2. Відбудова народного господарства України після Другої світової війни.

3. Релігії та Церква в сучасній Україні.

Приблизно 1550 р. на острові Мала Хортиця черкаський староста – князь Дмитро Вишневецький-Байда заснував фортецю, що поклала початок Запорізькій Січі. Запорізька – оскільки перебувала за порогами Дніпра (великими каменями, що залишилися з часів льодовика і перекривали течію річки), Січ – тому, що огорожа складалася з закопаних у землю дерев'яних стовпів, засічених угорі.
Запорізькі козаки створили струнку військову організацію: козацтво поділялося на полки по 500-1000 чол. на чолі з полковниками, полки ділилися на сотні на чолі з сотниками, сотні – на курені на чолі з курінними отаманами. Все запорізьке військо очолював кошовий отаман, пізніше – гетьман. Всі посади у Січі були виборними, головні питання вирішувалися на козацькій раді. Жінок у Січ не пускали, а одружені козаки проживали на хуторах – зимівниках. У 1593 р. засновано другу Січ на острові Базавлук. Влада запорожців розповсюджувалася не тільки на острів, де вони перебували, а й на округи, де жили одружені козаки, розташовувалися запорозькі зимівники. Вся територія «Вольностей Війська Запорозького» (територія, що контролювалася козаками) поділялася на адміністративні одиниці – паланки. Кількість їх у різні часи змінювалася. Фактично козаки контролювали все нижнє Подніпров'я, суміжні з кримськими татарами землі Дикого поля.
Спочатку польський уряд намагався протистояти козацтву, оскільки вільне селянство не вписувався у структуру польського суспільства та й козаки часто здійснювали набіги на Кримське ханство, а це загострювало польсько-кримські відносини. Однак, коли поляки зрозуміли, що козаки фактично виконують функції прикордонної варти, польський уряд став робити спроби підпорядкувати козацтво собі. В 1572 р. король Сигізмунд II прийняв на державну службу для захисту кордонів 300 козаків – так було започатковане реєстрове козацтво на чолі з гетьманом. Реєстровому козацтву формально підпорядковувалася і Запорізька Січ, проте повністю взяти її під контроль Речі Посполитій так і не вдалося. У 1616 р. польський сейм з незадоволенням відзначав, що у складі Речі Посполитої існує інша республіка.
Запорізька Січ стала осередком української державності періоду пізнього середньовіччя (раннього нового часу), козацтво перетворилося на велику військову і політичну силу.

2 Відбудова та розвиток господарства України у повоєнні роки відбувалися в умовах, коли переважна більшість українських земель опинилися у межах однієї держави Особливо складним у повоєнний період було становище сільського господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання повністю деградувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння, робочих рук. Вироблена колгоспами продукція фактично, вилучалася державою методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символічною. Село не забезпечувалося пенсіями. Більшість колгоспників не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити села

Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, яка знищила врожай у південних областях республіки. Почався голод 1946—1947 рр., який охопив значну територію, де проживали мільйони людей. За найскромнішими підрахунками, понад 1 млн. осіб загинуло. Траплялися випадки людоїдства.

СРСР мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак добірну пшеницю вивозили за кордон, а власне населення партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР у 1946— 1947 рр. становив 2,5 млн. т, що могло б вирішити проблему голодуючих регіонів.

Від голодної смерті багатьох східних українців урятувала допомога селян західноукраїнських областей, де ще не було колгоспів. Західні українці чесно, по-християнськи, виконали людський обов'язок перед земляками, які опинилися у безвихідному становищі. Але їхньої допомоги було замало, оскільки масштаби катастрофи були надто великими.

Лише в 1947 р., на рішучі прохання першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, Сталін дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику, а також 140 млн. руб. для організації безплатного харчування населення. Хоча ця "допомога" була мізерною, але якоюсь мірою полегшила становище мешканців південних областей України. У 1947 р. вони вдалися до скасування карткової системи на продукти харчування, а згодом і на промислові товари. Це була пропагандистська акція. Голодна, розорена країна не могла прогодувати населення з допомогою карток, а скасувавши їх, поставила його на край прірви. У містах люди стояли в чергах за хлібом по кілька діб. Промислових товарів у продажу не було. Грошова реформа 1947 р. остаточно "почистила" кишені простих трудівників.

Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління, ігнорування інтересів простих людей. Поряд із вагомими успіхами, насамперед у галузях важкої промисловості, темпи розвитку харчової та легкої промисловості, сільськогосподарського виробництва значно відставали, не задовольняючи потреб населення у предметах споживання.

3.Незважаючи на десятиріччя гонінь, релігія і церква зуміли зберегти своє місце в суспільстві і вплив на нього
З проголошенням незалежності України церковне життя пожвавлюється: йде помітне зростання кількості релігійних громад, будуються храми (у 1991-2004 pp. було побудовано та здійснювалося будівництво близько чотирьох тисяч храмів), відроджуються монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи. У духовний світ наших громадян глибше входить релігійна література, нам відкривається багатюща духовна спадщина України.
Відносини з релігійними громадами, особами, які належать до різних конфесій, у нашій країні регулюють Конституція і Закон України "Про свободу совісті та релігійних організацій" Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви.

Завдяки вдосконаленню законодавства, адміністративним та організаційним заходам вдалося нормалізувати релігійну обстановку.

Незабаром після проголошення незалежності визріла криза в православ'ї України, яке функціонувало на платформі РПЦ. Собор православної церкви в Києві проголосив автокефальність (незалежність), визнав себе Українською православною церквою (УПЦ). Собор звернувся до Московського патріархату з проханням канонізувати її в такому статусі.
Більше того, не без заціка