Новий політичний лад в Західній Україні

Після придушення повстання 1848 р. Габсбурги зробили спробу ліквідувати рево-люційні реформи й відновити абсолютну владу цісаря. Вони розпустили парламенті скасували конституцію — це стало початком десятиліття задушливого неоабсолю-тизму. В Галичині, де українське духовенство повернулося до церковних справ,у 1851 р. добровільно саморозпустилася Головна Руська Рада. Одним із небагатьохпочинань українців, яке пожвавлювало життя в провінції в сонні 1850-ті роки, бу-ло спорудження у Львові Руського Народного Дому — культурного осередку,що будувався на внески громади. Втім майже скрізь на місце руху та активності1848 року приходили пасивність та інерція. Один дотепний українець пожартував:«Чим вище здіймається наш Народний Дім, тим нижче падає наша культурна діяль-ність».

Проте все ж відбувалися важливі, хоч ще й не дуже помітні, зміни. У 1849 р. на-місником Галичини було призначено Агенора Голуховського — багатого польськогоземлевласника й довірену особу Франца Йосифа. Це призначення мало два важли-вих аспекти: по-перше, новий намісник у відповідності з автократичною полі-тикою Відня дістав широкі повноваження, включаючи нагляд за дотриманням зако-нів, за справами промисловості, освіти й релігії в провінції; по-друге, Голуховськийвважав, що зосередження сил на досягненні невеликих, але конкретних цілей швид-ше покращить становище поляків, ніж героїчні, але невдалі повстання. Протягомнаступних 25 років Голуховський, що тричі призначався намісником Галичини йдвічі міністром у Відні, відіграватиме вирішальну роль у формуванні нового полі-тичного устрою в провінції.

Зростання польських впливів. Демонстративно підкреслюючи свою відданістьГабсбургам і свої наміри справедливо ставитися до українців, Голуховський,проте, систематично поширював в уряді провінції польські впливи. За його пора-дою Відень відмовився від плану поділу Галичини на окремі польську та українськучастини. Його повідомлення, в яких перебільшувалися симпатії українців до Росії,похитнули довір'я цісарського уряду до «тирольців Сходу». Із посиленням своговпливу Голуховський ставав дедалі відвертішим у своїй пропольській, антиукра-їнській політиці. Сподіваючись покінчити з присутністю українців у Львівськомууніверситеті, він змусив Головацького піти у відставку з посади професора україн-ської літератури. Переконаний в необхідності спольщення українців, він навіть зро-бив спробу впровадити в греко-католицькій церкві римський календар, а у 1859 р.—латинську абетку для українських видань. Тут він зайшов надто далеко. Проекти Го-луховського викликали обурення української інтелігенції, що вивело її із заціпе-ніння. Запеклі суперечки навколо цих питань перетворилися на справжню «абетко-ву війну» з намісником і змусили його відступити. Але Голуховський продовжу-вав наступ на інших фронтах, систематично замінюючи німецьких чиновників поля-ками й розширюючи вживання польської мови у школах. Так він підготував грунт длярізкого посилення польських впливів у Галичині.

У 1859 р. відбувся ще один вирішальний перелам в історії габсбурзької імперії,коли французи й сардінці завдали їй жорстокої поразки в Італії. Ослаблені зовніГабсбурги були змушені піти й на внутрішні поступки. Внаслідок цього було ліквідо-вано неоабсолютистський режим і відновлено конституційне парламентське прав-ління, цього разу надовго. У Відні скликали центральний парламент, а кожна про-вінція отримала свою власну асамблею. До 1873 р. депутати центрального парла-менту обиралися з числа депутатів асамблей.

Щоб мати підтримку вищих класів, Відень створив виборчу систему, яка ви-разно відповідала їхнім інтересам. Члени провінційних асамблей обиралися чотир-ма категоріями, або куріями, виборців: великими землевласниками, торговими пала-тами, міщанами і сільськими громадами, кожну з яких представляла певна кіль-кість делегатів. Із 150 депутатів галицького сейму інтереси великих землевласниківпредставляли 44 делегати, торгових палат — три, міщан — 28, сільських громад(від яких теж могли обиратися поміщики) — 74. Наскільки мало представленимиу сеймі були селяни, видно з правил виборів: якщо для обрання депутатів від куріїземлевласників достатньо було 52 виборців, то депутат від сільської громади обирав-ся 8764. Для українців, народу переважно сільського, це було вкрай невигідним.Внаслідок цього у виборах до галицького сейму частка українців звичайно обмежу-валася 15 %. Вони також мали непропорційно мало депутатів у віденському парла-менті. Без сумніву, найбільші переваги дістала в парламентській системі Галичинипольська шляхта.

Але поляків чекали ще більші здобутки. Знайома модель була повторена у 1867 р.Зазнавши поразки у війні з Пруссією, Габсбурги були змушені піти на далекосяжніпоступки мадярам — найсильнішому народові імперії. Результатом цього стававстро-угорський компроміс 1867 р., за яким у пряму підлеглість угорців перехо-

дило близько половини імперії, включаючи Закарпаття. Габсбурзька імперія теперстала Австро-Угорською імперією. Успіх угорців спонукав поляків домагатися пов-ного когітролю над Галичиною. Формально відмовившись задовольнити ці вимоги,Відень, проте, погодився на неофіційний політичний компроміс: за підтримку, що їїполяки надаватимуть Габсбургам, він обіцяв не втручатися в політику поляків у Гали-чині. Фактично Галичина мала перетворитися на польську «державу в державі».

Несподіване посилення впливу поляків на галицькі справи зайшло значно далі тихможливостей, які їм гарантувала більшість у сеймі. До 1916 р. лише поляки моглиобіймати посаду намісника. Коли в центральному уряді призначався міністр у спра-вах Галичини, то це також завжди був поляк. Швидко звільнявся від німців і поло-нізувався чиновницький апарат. Шкільна справа майже цілком перебувала в рукахполяків, і з 1869 р. польська мова стала офіційною в освіті та адміністрації провінції.На соціально-економічному і культурному рівні поляки були значно сильнішими, ніжукраїнці, їхні аристократи володіли великими землями, їхня інтелігенція була більшчисельною, освіченою і різнобічною; їхня частка в міському населенні швидко зроста-' ла, а їхні культурні досягнення ще до 1867 р. вражали. Не дивно, що поляки сподіва-лися прокласти собі шлях до влади в Галичині.

Цілі поляків у Галичині. Як же збиралися поляки розпорядитися здобутою вла-дою? Щоб зрозуміти польську політику в 1868—1914 рр., слід розглянути подіїу польській перспективі. Поляки, вірніше, шляхта та інтелігенція, бо польські селя-ни характеризувалися майже такою ж політичною наївністю, як і українці,— булинародом зраджених надій. У кінці XVIII ст. їх позбавили державності, а повстання1830 й 1863 рр. з метою відвоювати державність зазнали страшної невдачі. Українці,можливо, сприймали їх як пихатих і непереборних противників, але багатьом поля-кам не давало спокою почуття власного безсилля перед німцями та росіянами. Післякатастрофи 1863 р. у способі мислення поляків відбувалася важлива зміна, й голов-ною дійовою особою цього процесу був Голуховський. Відкидаючи революційнудіяльність як неефективну, польські лідери обстоювали політику «органічної праці»:конкретної (щоб не сказати буденної) діяльності для зміцнення польського суспіль-ства шляхом його модернізації. Надзвичайно сприятливі умови для реалізації цьогопідходу існували в Галичині, тому її стали розглядати як польський П'ємонт, тобтоплацдарм, з якого почнеться відродження польського народу.

А як же бути з українцями, цими відданими Габсбургам «тирольцями Сходу»?Позиція Відня у цьому питанні знайшла свій відбиток у цинічних словах одногоавстрійського політика: «Питання про те, чи існуватимуть русини і в якій мірі, ли-шається на розсуд галицького сейму». Інакше кажучи, українців віддавали на ми-лість поляків. Плани, що їх будували для Галичини польські патріоти (багато з нихбули цілком демократично настроєними), природним чином диктували їм негативнеставлення до національних прагнень українців. Ще більшими противниками українцівбули «подоляни» — архіконсервативні польські землевласники зі Східної Галичини,які виступали проти українців не лише з політичних, а й із соціально-економічнихміркувань: для них підтвердити права українців було все одно що піти назустріч ви-могам селян. Відтак до давньої ворожнечі між польською шляхтою та українськимселянством додався новий і ще більш вибухонебезпечний конфлікт національнихінтересів. Таке поєднання надавало конфронтації між поляками та українцями в Га-личині особливої гостроти.

Спочатку ставлення поляків до українців (особливо очевидне серед консерва-тивних «подолян») зводилося до заперечення факту існування українців як окре-мої нації, вони начебто — лише підгрупа поляків. Це й пояснює таку заяву одногопольського лідера: «Не існує ніяких русинів, а лише Польща й Московщина». Колиіз різкою активізацією українців у 1848 р. стало складно утриматися на цих позиціях, «подоляни» почали проводити новий курс, сформульований Голуховським. Він пе-редбачав заходи, спрямовані на дискредитацію українців у Відні, на гальмуванняїхнього національного і соціального руху будь-якими способами і на всіх рівнях, наїхню прискорену полонізацію.

З особливою рішучістю ця політика проводилася в освітній справі. Після 1867 р.польська мова як мова навчання замінила німецьку у Львівському університеті та всіхпрофесійно-технічних закладах. Цілковитої полонізації зазнали також середні шко-ли, або гімназії: в 1914 р. у провінції налічувалося 96 польських і лише шість укра-їнських гімназій, тобто одна на кожних 42 тис. поляків і 520 тис. українців. У почат-кових школах польських класів було втроє більше, ніж українських.

Дискримінація українців здійснювалася на всіх рівнях. Так, у 1907 р. поль-ські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж україн-ські. Інвестиції, звичайно, направлялися в західну, польську частину провінції.На кожному кроці українці натикалися не лише на байдужість, а й на активний опіруряду. Вони були змушені вести гостру, вперту боротьбу за кожну установу, кожнупосаду, кожне призначення й, по суті, за кожне українське слово.

Цю всеохоплюючу й часто дріб'язкову ворожнечу загострювали глибокі відмін-ності у психології польських та українських провідників. Якщо у світогляді поль-ської інтелігенції було щось шляхетське, то ідеологія української інтелігенції булаявно плебейською. За словами Івана Лисяка-Рудницького, «кожен освічений украї-нець лише на одне-два покоління відійшов або від пасторату, або від селянської ха-ти». Єдиною спільною рисою світосприймання освічених поляків і українців було,на думку того ж таки Рудницького, те, що «обидві громади вважали свій конфліктаналогічним великій війні XVII ст. між польською шляхтою й українськими коза-ками».

Реакція українців

Якщо 1848 рік був кульмінацією українського руху в Галичині, то 1860-ті рокистали, без сумніву, його спадом. Поступки Відня полякам вразили й здивували укра-їнців. Під час революції 1848 р. вони змагалися з поляками як з політичне рівнимисобі, тепер же українці виявилися цілком підпорядкованими їм. Із покоління в по-коління вони вірили, що непохитна відданість Габсбургам гарантувала їм під-тримку династії, але у 1867 р. з болем зрозуміли, що це були помилкові припущення.Нова політична ситуація в Галичині показала, що перед представниками українськоїверхівки з середовища священиків, яких звичайно називали «старими русинами»,лежало похмуре майбутнє. Крім того, що Відень виявився ненадійним, його міцьі престиж значно послабшали внаслідок недавніх політичних поразок. Поляки ж бу-ли сильними, як ніколи. А в середовищі власного народу українські вожді бачили тіль-ки маси убогих і неписьменних селян. Переживаючи глибоку кризу віри у власнісили, вони стали шукати нові джерела підтримки.

Русофіли. У 1860-х роках інтереси й надії багатьох освічених українців зосере-дилися на Росії. У цьому не було несподіванки: адже саме в цей час різні слов'янськінароди, такі як чехи, серби і болгари, котрі зазнавали тяжкого гніту німців та турків,також спрямували свої погляди до близького слов'янського народу — росіян —у пошуках допомоги. Дбаючи про власні цілі, Росія сприяла слов'янофільськимтенденціям, налагоджуючи з цими «спорідненими» народами культурні зв'язки йпідтримуючи їх фінансове. Одним із перших і найпалкіших російських культурнихмісіонерів був Михайло Погодін — відомий історик консервативних поглядів, якийу 1835 р. відвідав Львів і зав'язав контакти з українською інтелігенцією. Хоч у той час його проросійська агітація не мала помітних наслідків, вона стала приносити плодив атмосфері 1860-х років.

Першим у Галичині новонаверненим русофілом став Денис Зубрицький —історик, один із нечисленних українських дворян. Завдяки його власним стараннямта намаганням невтомного Погодіна до цієї течії вдалося прилучити інших освіче-них українців і серед них — Якова Головацького, одного з членів «Руської трійці».Однак вирішального прориву в Галичині русофільство домоглося під кінець 1860-хроків, коли його догмати прийняло так зване Святоюрське коло греко-католицькоговищого духовенства. Відтак русофільство швидко поширилося на більшість духо-венства, й до кінця XIX ст. священики являли собою його основну соціальну базу.Користуючись підтримкою значної частини західноукраїнської верхівки, русофіль-ство стало відігравати провідну роль в культурному й політичному житті Східної Га-личини, Буковини і Закарпаття.

Русофільство приваблювало «старих русинів» не лише завдяки слов'янофільськійпропаганді та розчаруванню Габсбургами, але ще й тому, що багато ветеранів подій1848 р. вважали, ніби вистояти у змаганні з поляками можна лише спираючись на Ро-сію. Важливу роль відігравала також і суспільна психологія. Навіть випадковий спо-стерігач ясно бачив, що українська духовна еліта страждала від комплексу етніч-ної та соціальної неповноцінності. Як і кожна еліта, вона прагнула визнання й пре-стижу. Однак польська шляхта рідко пропускала нагоду підкреслити свою соціальнувищість перед греко-католицьким священством. Зрозуміло, що селянська природаукраїнського суспільства й культури не давала жаданого престижу, а після невдач1860-х років українство стало ще менш привабливим. Тому можливість ототож-нення з могутнім російським царем, багаточисельним російським народом і його про-цвітаючою культурою відповідала глибоко затаєним потребам духовенства. Булитакож і прагматичні міркування: враховуючи ослабленість Австрії та могутністьРосії, цілком реальну можливість того, що росіяни рано чи пізно захоплять Галичину,багато освічених українців вважали обачним раніше «всістися на російський віз».

У своєму русофільстві українці відрізнялися від чехів та інших слов'ян тим, щозаходили значно далі, наголошуючи на подібності й навіть тотожності українців і ро-сіян. На думку таких провідних русофілів, як Богдан Дідицький, Іван Наумович,Михайло Качковський, а також Адольф Добрянський в Закарпатті, українці єлише окремим відгалуженням триєдиного російського народу, двома іншими складо-вими якого є великороси й білоруси. Вперше ці погляди були опубліковані у 1866 р.у таємно фінансованій російським урядом газеті «старих русинів» «Слово»: «Ми не мо-жемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні,літературні, релігійні та етнічні зв'язки, що єднають нас з усім російським світом.Ми більше не є русини 1848 року; ми справжні росіяни».

Остаточно здаючи позиції 1848 р., «старі русини» демонстрували своє невір'я уздатність власними силами вистояти в культурних і, особливо важливо, в політичнихзмаганнях. Сутність цієї позиції виражало популярне тоді прислів'я: «Якщо нам су-дилося потонути, то краще зробити це у російському морі, ніж у польському болоті».Цей підхід мав також інші наслідки: покладаючи всі свої надії на підтримку ро-сіян, русофіли дійшли висновку про марність спроб мобілізувати українські маси.Тому їхній політичний курс став характеризуватися пасивністю та інертністю.

Але «старим русинам» бракувало відваги відкрито відкинути Габсбургів. Наго-лошуючи на своїх культурних зв'язках із Росією, вони були достатньо обачними,щоб у тій самій статті у «Слові» заявляти: «Ми є і завжди були непохитно вірниминашому августійшому австрійському монархові й славетній династії Габсбургів». Де-які, особливо вище духовенство, заходили ще далі, доводячи, ніби вони — не ро-сіяни, не українці, а окремий галицький народ. Плутана самоідентифікація, наголо-шування на своїх локальних особливостях, плазування перед можновладцями та намагання ототожнитися з могутньою Російською імперією з одночасним обстою-ванням певних регіональних відмінностей — все це, звичайно, не являло собою чо-гось нового в українській історії. В сутності, тут ішлося про західноукраїнський ва-ріант «малоросійської» ментальності, поширеної на Східній Україні.

Вплив русофільства на українців найсильніше виявлявся у царині мови. Висту-паючи з елітарних позицій, «старі русини» затято відмовлялися брати за основуукраїнської літературної мови місцевий діалект (чи, як вони його називали, «мовусвинопасів і чабанів»). Вони хотіли, щоб їхня мова мала визнану літературну тради-цію й престиж, і тому в публікаціях користувалися церковнослов'янською мовоюрелігійних текстів з домішками польських, російських та українських слів.

Можливо, ця незграбна й штучна суміш, або язичіє, як її називали, й була пре-стижною, але правда й те, що її важко було зрозуміти, особливо селянам. Навітьті освічені українці, які писали нею, кожен за власними безладними правилами,рідко коли нею розмовляли, воліючи користуватися польською мовою. На питання,чому саме польською, «старі русини» відповідали: «Бо малоросійська — це моваселян, а російської ми не знаємо, тому ми користуємося цивілізованою мовою поля-ків». Погляди «старих русинів» на мову були запереченням літературних принципів,що ними керувалися «Руська трійця» й ті відкриті прибічники місцевого діалекту,котрі з'явилися у 1848 р. Русофіли були такими затятими противниками народногодіалекту, що навіть привітали заборону українських публікацій в Росії у 1876 р.І саме навколо питання про мову в середовищі українських студентів стала розви-ватися опозиція галицьким русофілам.

Нелегко було молодшому поколінню вступати у бій зі старшим, що вже міцностояло на ногах. Русофіли панували майже в усіх українських закладах. В їхніхруках перебували Народний Дім, добре фінансований Ставропігійський інститут, ви-давництво «Галицько-руська матиця», а також велика частина преси, включаючи най-більшу газету «Слово». Крім того, у 1870 р. русофіли заснували політичну органі-зацію — Руську Раду, яка претендувала на роль головного послідовника справи Го-ловної Руської Ради 1848 р. і яку вони намагалися перетворити на єдиного пред-ставника всіх українців у Галичині. Так навіть серед власної еліти український рухмав рішучого й сильного противника.

Народовці. У період до революції 1848 р. саме молодь на чолі з «Руською трійцею»виступила за користування народною мовою, й попри перешкоди з боку старшогопокоління не хто інший, як молодь, стала на захист розмовної мови в 1860-х роках.Подібно до «старих русинів» багато молодих західних українців звертали поглядина схід. Але якщо старше покоління підлещувалося до царя, то натхненникоммолоді був Шевченко. Вона не лише захоплювалася красою, енергією й силою, яківін відкрив у народній мові, а й поділяла орієнтацію поета і багатьох східних укра-їнців на народ. Відтак цих західних українців звичайно називали народовцями.

Крім вікових та ідеологічних відмінностей, русофілів відрізняли від народовціві розбіжності в соціальному статусі. До перших, як правило, належали добре за-безпечені церковні та світські чиновники та інші «солідні громадяни»; інші жпереважно були студентами, молодими священиками, представниками світськоїінтелігенції, котра народжувалася. Однак не слід перебільшувати відмінностей,що розділяли цих два табори, які формувалися в тонкому прошарку освічених за-хідних українців. Спочатку суперечки між ними точилися майже виключно навколопитань мови й літератури. В інших питаннях прибічники обох угруповань мали спіль-ні цінності (та й походження, часто священицьке) й дивилися на ці суперечки як нарозбіжності між старшими й молодшими членами однієї родини.

Проте зовнішні впливи поступово поглиблювали розрив між двома фракціями.Якщо русофіли знайомилися з творами консервативних російських письменників-слов'янофілів, то народовці жадібно читали Шевченка, Куліша і Костомарова.Ця література зближувала останніх з київськими українофілами. Особливо після про-ведення антиукраїнських заходів 1863 і 1876 рр. східноукраїнські автори сталичастіше друкуватися у часописах галицьких народовців. Ці контакти утвердилисяпісля того, як Антонович, Кониський і Куліш відвідали Галичину і, як би там не бу-ло, стали причетними до західноукраїнської політики. Під впливом ліберальне на-строєних східних українців дещо розширилися інтелектуальні обрії провінційних іприв'язаних до церкви західних українців. На початковому етапі зміцнення цихстосунків демократичні та світські тенденції навіть переважали. Але інтелектуальнийта ідеологічний вплив східних українців на західних мав свої межі. Коли наприкінці1870-х років Драгоманов, перебуваючи у вигнанні, спробував прищепити їм своїкосмополітичні, соціалістичні та антиклерикальні думки, його «безбожний анархізм»викликав у них відразу. Багато народовців були молодими сільськими священи-ками, які прагнули розширити контакти з селом. Тому вони часом не могли й не ба-жали вийти поза ці прагнення.

Згода, що зароджувалася у середовищі народовців, спиралася передусім на ви-знання того факту, що українці — це окрема нація, котра проживає на просторахвід Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна го-вірка. Вони дійшли висновку, що найефективніший спосіб вирізнення і розвитку цієїнаціональної самобутності полягає в тому, щоб культивувати і пропагувати укра-їнську мову. Відтак основним національним питанням для них було питання мовий літератури. Такий вузький підхід виключав можливість порушувати суспільніпроблеми, виступати проти уряду, взагалі займатися політикою. В цьому відношеннінародовці були західноукраїнським різновидом українофілів Російської імперії. Іншаспільна риса полягала в тому, що народовці, як і українофіли, на відміну від русо-філів не мали чужоземної підтримки. Спираючись на «власний народ», вони були(принаймні в теорії) демократичнішими, ніж їхні консервативні суперники-русо-філи.

Майже всі існуючі українські заклади, включаючи пресу, перебували під контро-лем русофілів, народовці ж не мали до них широкого доступу. Єдине, що їм лишило-ся,— це створити нові. Народовці заснували кілька таємних гуртків (позаяк русо-фільські верховоди заборонили семінаристам вступати до груп народовців та чита-ти їхні часописи), найважливішим серед яких була «Молода Русь», утворенав 1861 р. у Львові. Ці гуртки переважно займалися виданням часописів, ціле роз-маїття яких з'явилося у 1860-х роках. Так, зокрема, «Вечорниці» (1862) популяри-зували Шевченка й перебували під впливом петербурзької «Основи»; «Мета» (1863—1865) оголосила своїм завданням поширення знань серед світської інтелігенції; «Ни-ва» (1865) й «Русалка» зосередилися на літературі; «Правда» (1867—1880) булаорганом, в якому часто друкували свої твори східні українці, й слугувала чимосьна зразок всеукраїнського форуму. За винятком «Правди», ці редаговані недосвід-ченими молодими ентузіастами видання мали обмеженого читача, незначні фінансовіресурси й швидко позникали.

Водночас ряд народовців розробляли українську граматику й словники. Іншимрізновидом їхньої діяльності став український театр. Заснований 1868р.у Львові, він,як і в Російській Україні, перетворився на особливо ефективний засіб поглибленнянаціональної свідомості. В 1868 р. група з майже 60 студентів на чолі з АнатолемВахнянином створили товариство «Просвіта», що займалося «вивченням та освітоюнароду». А в 1873 р. за фінансової та моральної підтримки східних українців уЛьвові було засноване вже згадуване Товариство ім. Т. Г. Шевченка.

Незважаючи на цей вибух літературної та культурної діяльності, незабаром ста-ло очевидним, що насправді зв'язки народовців із народом є слабкими. Крім осмис-лення цього, їх змусили переглянути свої позиції ряд інших чинників. Після Емського указу 1876 р. несподівано стали зростати контакти з більш досвідченими схід-ними українцями. Драматичним доказом політичного безсилля українців у Галичиністав 1879 рік, коли, очолювані русофілами, вони спромоглися послати лише трьохделегатів до сейму провінції. У 1880 р. прийшли нові лідери, що належали до середо-вища світської інтелігенції,— такі професори і юристи, як Юліан Романчук, Олек-сандр Огоновський та брати Барвінські.

Під впливом цих подій у народовців з'явилося бажання прислухатися принаймнідо одного із закликів Драгоманова: «Поляки витіснили вас із галицького сейму:русофіли вигнали вас із ваших установ... ми закликаємо вас відійти від політики ком-промісів і взаємних звинувачень, а натомість іти в народ і організовуватися». Щодорусофілів, то Драгоманов радив узагалі не контактувати з ними. Цю пораду народов-ці взяли на озброєння. Ті, хто належав до русофільських закладів та студентськихклубів, вийшли з них. У 1880р. вони відкрили орієнтовану на маси газету, демонстра-тивно назвавши її «Діло» на противагу русофільському «Слову». Того ж року з метоюобговорення становища й потреб українського суспільства вони скликали першіукраїнські масові збори, або віче. На нього зійшлося близько 2 тис. осіб, у тому числібагато селян. У 1885 р. було засновано представницький орган — Народну Раду.

Радикали. На думку деяких сучасників, навіть найактивнішої діяльності наро-довців було мало, щоб забезпечити їм конструктивну й прогресивну роль в укра-їнському суспільстві. Що ж до русофілів, то їхні переконання були до такої міри без-надійно реакційними, що не витримували ніякої критики. Принаймні так вважавДрагоманов. Як представника більш інтелектуально розвиненої східноукраїнськоїінтелігенції, цього емігранта, що проживав у Женеві, шокували низький культурнийрівень, провінціалізм і дріб'язковість галичан. Він особливо гостро виступав протипанівного й, на його думку, негативного впливу духовенства на українське життя(на Східній Україні, де духовенство великою мірою русифікувалося, його вплив наукраїнський рух був мінімальним). Цього переконаного соціаліста обурював повто-рюваний багатьма галицькими священиками під час проповідей аргумент, нібито убо-гість селян була передусім наслідком їхнього пияцтва й лінощів. Переконавшись, щостарше покоління західних українців (до якого у 1870-х та 1880-х роках він зарахо-вував і народовців) у своєму ретроградстві зайшло надто далеко, аби спромогтися ви-правитися, Драгоманов зосереджує увагу на розвитку контактів із галицькими сту-дентами.

У ряді послань, опублікованих у галицькому студентському часописі «Друг», Дра-гоманов закликає молодь відкинути погляди старшого покоління й розширятисвої інтелектуальні обрії, знайомлячись із кращими здобутками європейської таросійської культури й науки, присвятити себе служінню гнобленим масам не лишесловом, а й ділом. Його заклик припав до душі невеликій групі західноукраїнськоїмолоді, викресавши іскру того, що можна назвати інтелектуальною революцією. Вінпідштовхнув членів цієї групи на пошуки третього й соціальне більш виправданогошляху обстоювання інтересів українців.

Перші прибічники Драгоманова з'явилися у віденському клубі українських сту-дентів «Січ». Наприкінці 1870-х років його ідеї почали підтримувати дві студентськігрупи у Львові — русофільський «Академический кружок» та українофільський«Дружній лихвар». Про свою підтримку також заявило кілька невеликих груп гім-назистів у провінції. Але найважливішими послідовниками поглядів Драгомановабули два обдарованих, енергійних і самовідданих студенти скромного селянськогопоходження — Іван Франко, котрий стане одним із найкращих українських письмен-ників, та Михайло Павлик. Саме вони очолять інтелектуальне та ідеологічне повстан-ня проти ідейно обмеженого й консервативно мислячого західноукраїнського про-воду, повстання, до якого закликав їхній женевський наставник.

За освяченою часом традицією інтелігенції першим провісником інтелектуальнихзмін став часопис. У 1876 р. Паклик і Франко починають редагувати русофіль-ське студентське видання «Друг». Вони негайно відкидають язичіє, на якому вінпублікувався, й переходять на українську народну говірку, а також розгортають на-ступ на русофілів. Згодом вони поширюють критику на народовців, висміюючи їх запосередність літературної продукції та консерватизм. Галицькі українці, шокованігострою критикою, радикалізмом і антиклерикалізмом редакторів, вирішили ска-сувати передплату (кількість читачів зменшилася з 500 до 260), і Драгоманов му-сив надати часописові фінансову підтримку. Павлик також допомагає соціалістам-революціонерам. У 1878 р. на втіху галицько-українському «істеблішменту» йогоі Франка судять за підривну діяльність.

Незважаючи на легке покарання, українське суспільство відвернулося від Франка,й він був змушений звернутися по допомогу до польських соціалістів. Водночасз'явилися нові послідовники соціалізму, такі як Вячеслав Будзиновський, МиколаГанкевич, Станіслав Козловський і Кирило Триловський. Внаслідок цього у 1880-хроках серед західних українців розвинулося невелике, але активне ліве крило.У 1890 р. ці молоді активісти разом з «ветеранами» Франком і Павликом були готовідо організації політичної партії. Це мала бути перша українська політична партія наЗахідній і Східній Україні, її поява (що на десятиліття випередила східноукраїнськуРУП) відкриє новий динамічний період розвитку галицьких українців.

Зростання організованості

У розглядувану добу українці Галичини здобули репутацію людей високооргані-зованих і суспільне дисциплінованих, особливо в порівнянні з їхніми співвітчиз-никами на сході. Однією з причин того, що галицькі українці розвинули ці риси,була нагода застосовувати їх. Попри своє невигідне становище порівняно з поляками,після 1861 р. українці Австрії жили за конституційної монархії, що надавала їм наба-гато ширшу свободу слова та асоціацій, ніж це було можливим у Російській імперії.

Зростанню організаторської діяльності, яке спостерігалося в Східній Галичинінаприкінці XIX — на початку XX ст., сприяв і ряд інших чинників. Західні українцізазнавали прямого впливу таких суспільне високодисциплінованих народів, як німціта чехи. Ще безпосередніше впливали на них поляки, які стали на шлях політики «ор-ганічної праці», спрямованої на зміцнення їхньої спільності шляхом мобілізації тарозвитку економічних і культурних ресурсів. Якщо західні українці хотіли змагати-ся з поляками, вони з усією очевидністю повинні були б застосувати аналогіч-ний підхід. Звідси й таке гасло народовців, як «Спирайся на власні сили». Нарешті,в 1880-х роках серед українців сформувався новий тип проводу, уособленням якогостав громадський діяч. Цей провід здебільшого складали педагоги і особливо юрис-ти — як ідеалісти, всім серцем віддані справі народного добробуту, так і прагмати-ки, які намагалися пристосувати українського селянина до вимог тогочасногосуспільства.

Досягнення освіти й культури. Провісником цієї нової течії стало товариство«Просвіта», засноване в 1868 р. народовцями. Привятивши себе справі піднесеннякультурного й освітнього рівня селянства, це львівське товариство за допомогоюсільських учителів і парафіяльних священиків поступово поширило по всій СхіднійГаличині мережу читалень і бібліотек. У них селян заохочували читати пресу (нерід-ко один письменний селянин читав цілому гуртові своїх неписьменних сусідів) і об-говорювати політичні та соціальні питання. Популярність цих читалень зросла, колиз часом при них почали діяти хори, театральні трупи, гімнастичні товариства та кооперативи. Під кінець століття вони фактично стали суперничати з церквою ташинком. Це було великим внеском у піднесення політичної та національної свідо-мості селянства.

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вах-нянин і особливо Олександр 0гоновський,до 1914 р. товариство мало 77 регіональ-них відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі йогольвівської філії й близько 200 тис.— у сільських читальнях. Здійснювалися такожспроби організувати сільську молодь. На зразок чеських організацій у 1894 р. булизасновані гімнастично-протипожежні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Особ-ливо діяльними виявили себе тут радикали, зокрема Кирило Триловський.

Ці юнацькі групи давали селянам нагоду не тільки брати участь у парадах,вони виховували схильність до дисципліни, співпраці, знань та розвивали почуття' патріотизму. На 1914 р. вони налічували 974 місцевих відділення й понад 33 тис. чле-нів. Зростання таких організацій свідчило про те, що народовці змогли перейти віді діяльності в ефемерних часописах і малозгуртованих студентських групах 1860-х; років до систематичної діяльності в масових організаціях, що були характерною оз-накою 1890-х та початку 1900-х років. Конкуруючи з народовцями, у 1874 р. русофі-. ли засновують Товариство ім. Качковського, але за чисельністю воно значно поступа-лося перед організаціями суперників.

Галицькі вожді з деяким запізненням зрозуміли, що, крім культурних потреб се-лянства, їм доведеться звертатися й до економічних питань. Через своє соціальнестановище та психологію вони не виявляли великого інтересу до революційних мето-дів, які набули такого поширення в Російській імперії, а натомість виступали за само-допомогу, тобто покращення долі селян шляхом створення кооперативів. Першаспроба мобілізувати селян для їхнього власного блага мала місце у 1870-х роках,коли духовенство розпочало кампанію проти пияцтва на селі. Масові сходи таобітниці, які давалися на них всією громадою, допомогли скоротити споживанняалкоголю, а сама кампанія стала для церкви одним із перших найбільш конкретнихїї досягнень.

Згодом економічні заходи щодо селян очолила світська інтелігенція. Спочаткутовариство «Просвіта» фінансувало кооперативні крамниці, склади та кредитовіспілки. Але воно не могло забезпечити необхідну кваліфіковану допомогу та орга-нізувати спеціалізовані кооперативи. Цю потребу взявся задовольнити Василь На-гірний — иіонер західноукраїнського кооперативного руху, який протягом 10 роківзаймався вивченням досвіду швейцарських кооперативів. У 1883 р. він організувавспоживчий кооператив «Народна торгівля», що ставив собі за мету закуповуватий продавати великі партії продуктів, оминаючи посередників, а заощаджені грошіпередавати селянам. За допомогою своєї організації Нагірний сподівався привчитиукраїнців до комерційної діяльності.

Поступово виникали інші кооперативи. У 1899 р., щоб навчати селян сучаснихметодів господарювання, Євген Олесницький заснував «Сільський господар», якийу 1913 р. налічував понад 32 тис. членів. Однак найчисельнішими серед кооперати-вів були кредитові спілки. Деякі з них виникли ще в 1873 р., проте лише в 1894 р.із заснуванням спілки «Віра» вони отримали стабільну, добре відрегульовану основу.Даючи десятипроцентні позички, ці спілки, яких налічувалися сотні, швидко витіс-нили більшість лихварів. Ще одна важлива економічна установа з'явилася в 1895 р.у Львові—страхова компанія «Дністер». На 1907 р. вона мала 213 тис. клієнтів.Зростання кооперативів привело до організації в 1904 р. Центральної асоціації укра-їнських кооперативів, що мала близько 550 філій, переважно кредитових спілок,і 180 тис. членів. У 1909 р. на 40-ві роковини «Просвіти» діячі кооперативного рухускликали з'їзд (який зібрав 768 делегатів, здебільшого молодої світської інтеліген-ції), щоб визначити напрями майбутнього розвитку нації. Багато делегатів, охоплених надзвичайно оптимістичним настроєм, висловлювали думку про те, що українцінарешті стають господарями власної долі.

Важливим аспектом кооперативного руху, а також діяльності товариства «Про-світа» було сприяння розвиткові тісних гармонійних взаємин між селянством та "інтелігенцією, чого не вдалося досягти інтелігенції Російської України. Успіхи наро- "довців у згуртуванні мас забезпечили їм остаточну перемогу над русофілами, при- ^бічники яких серед членів кооперативів складали лише близько однієї п'ятої числа ' Рукраїнофілів. Нарешті, зростання кооперативів мало серйозні негативні наслідки дляєврейської спільності: бойкотування алкоголю, кредитові спілки, споживчі коопе-ративи завдали дошкульного удару по євреях-шинкарях, лихварях і крамарях —і загострило тертя між українцями та євреями, часто спонукаючи останніх доеміграції.

Міське культурне життя. Підбадьорена своїми організаторськими досягненнямисеред селян, інтелігенція намагалася зміцнити своє становище і в міському середо-вищі. Об'єктом її уваги стала освіта, особливо середня та університетська. Як і на-лежало сподіватися, українці були мізерно представлені на всіх освітніх рівнях.Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кількість класних приміщеньі вчителів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися у гімназіях та університе-тах, де поляки робили все можливе, щоб затримати зростання української освіченоїеліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 % складали полякий лише 16%— українці (у 1854 р., до того як поляки встановили контроль над сис-темою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки малиЗО гімназій, то українці — лише дві. У Львівському університеті українці навчалисяголовним чином на факультетах теології та права й складали близько ЗО % загаль-ного числа його студентів, яке становило 1700 чоловік. У 1911 р. із майже ^0 ви-кладачів професорів-українців було лише вісім. Тому не підлягало сумніву, що дляпідвищення свого культурного рівня українцям належало домогтися широкогодоступу до вищої освіти.

Оскільки для відкриття гімназій потрібна була згода уряду, поляки та українціборолися за кожну школу на політичному рівні. До 1914 р. українцям удалося приму-сити уряд відкрити ще чотири гімназії, фінансованих державою. За той же періодполяки відстояли для себе в кілька разів більше середніх і ремісничих шкіл. Усвідом-люючи, що уряй не задовольнить їхніх потреб, українці звернулися до громади й за-вдяки приватним внескам заснували ще вісім гімназій. Щоб допомогти студентам,особливо тим, котрі приїжджали із сіл, при гімназіях та університетах відкриваличисленні гуртожитки, утримувані приватним коштом.

Ще з більшою рішучістю поляки прагнули зберегти «польськість» освіти у Львів-ському університеті. Щоправда, час від часу їм доводилося йти на поступки. Так,у 1894 р. під тиском Відня вони неохоче погодилися на запровадження для україн-ців ще однієї професорської посади (з історії), не підозрюючи, що це єдине призна-чення за своїми наслідками дорівнюватиме багатьом. Оскільки в Галичині не булокваліфікованих кандидатів, зайняти нову посаду запросили 28-річного учня Ан-тоновича — Михайла Грушевського з Києва. З приїздом Грушевського до Львовав українській науці відкрилася нова ера.

Цей найвизначніший з усіх українських істориків починає видавати свою фунда-ментальну «Історію України-Руси», поставивши собі виразну мету дати історичнеобгрунтування ідеї української державності. Майже без усякої сторонньої допомогиГрушевський реорганізовує Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у справжнюакадемію наук. Незабаром товариство об'єднало майже всіх провідних східно- ізахідноукраїнських, а також багатьох славетних європейських учених. До 1913 р.,крім численних інших публікацій, воно видало 120 томів своїх «Записок», що користувалися великим авторитетом. Його багата бібліотека й численні підсекції слугу-вали школою підготовки нового покоління обдарованих учених.

Вражаючих успіхів було також досягнуто в літературі; вони насамперед пов'яза-ні з Іваном Франком — одним із провідних українських письменників. Поєднуючинепомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеа-ліста в кращі людські риси, Франко творив у надзвичайній різноманітності жанрів —романи, повісті, психологічні та соціальні нариси, сатира, поезія, драматургія —і широкому діапазоні тем. Поряд з обов'язковими тоді описами селянських злиднів, у романах «Боа Сопзігісіог» та «Борислав сміється» він відтворює тяжке життя робіт-ників нафтових промислів. Поряд із психологічно тонкими й сповненими тепла опо-віданнями про дітей з'являються ретельно вималювані картини тюремного життя.А в його нарисах про деградуючу аристократію та інтелігенцію, що переживала своєстановлення, проступає глибоке розуміння соціології. Франко був також блискучимученим, відважним полемістом і, як ми пересвідчилися, видатним політичним діячем,якого часто не розуміла й кривдила його власна громада.

Іншими видатними західноукраїнськими письменниками були Василь Стефаникта Ольга Кобилянська. Перший уславився своїми короткими, але насиченими опо-віданнями про трагічне життя селян; у творах Кобилянської знаходило відображенняодвічне «прагнення краси» й «шляхетності духу». У царині мистецтв творили такі видатні художники, як Олександр Новаківський, Іван Труш та багато їхніх учнів, якікористувалися підтримкою нового митрополита Андрея Шептицького й завдякийого субсидіям часто їздили за кордон. Оперний світ хвилювала своїми виступамивсесвітньовідома співачка Соломія Крушельницька; зокрема, її спів забезпечив успіхопері Пуччіні «Мадам Баттерфляй».

Іншим свідченням розвитку українських культурних установ у Галичині був швид-кий розквіт преси. Під умілим редакторським керівництвом Олександра Барвін-ського заснована у 1880 р. газета «Діло» поклала край пануванню у пресі русофіліві стала найбільш впливовою й популярною українською газетою. Щоб не пасти зад-ніх, радикали та інші суперники народовців також заснували власні періодичнівидання, створили різноманітні освітні товариства, професійні спілки, релігійні та мо-лодіжні групи. На 1913 р. західні українці вже мали 80 періодичних видань, із них 66у Галичині, а решта — на Буковині та Закарпатті.

Політичні партії. В міру того як формувалися ідеологічні течії та зростала орга-нізаційна інфраструктура, дедалі нагальнішою ставала потреба координації дійу парламентській системі. З'являлися передумови до виникнення політичних партій,що мали замінити слабко згуртованих народовців та русофілів. На відміну від неве-ликих радикально настроєних підпільних партій у Російській Україні галицькі пар-тії розвивалися легальне й, намагаючись завоювати якнайбільше виборців, додержу-валися в цілому помірного тону. Інша відмінність між східними та західнимипартіями корінилася в підході до національного питання. В той час як перші агоні-зували у пошуках способу пов'язати його з соціально-економічними проблемами,другі, навіть найбільш соціалістичне настроєні, однозначно наголошували на своїйвідданості єдиному великому українському народові, вимагали рівності з полякамиі вбачали кінцевою метою самостійну державу. Вимоги незалежності не були не-сподіваними, про аналогічні прагнення давно оголосили інші народи габсбурзькоїімперії. З піднесенням войовничості західних українців проголошення ними подіб-них вимог було лише справою часу. Так, коли у 1896 р. молодий радикал Юліан Ба-чинський у своїй книзі «и^гаіпа Іітегіепіа» вперше став обстоювати єднання всіхукраїнців у незалежній державі, його ідея справила надихаючий вплив на всіх на-ціональне свідомих українців.

Як вже згадувалося, не хто інший, як радикали у 1890 р. формально згуртувалисяв політичну організацію, відтак претендуючи на те, щоб вважатися першою укра-їнською політичною партією. Під проводом Франка і Павлика та керуючись пора-дами Драгоманова, вони стали на позиції «наукового соціалізму», критикуючигреко-католицьке духовенство за його соціальний консерватизм і виступаючи заспівпрацю з польськими робітниками й селянами. У 1895 р. вони «націоналізують»свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найповніше реалізуватисоціалізм можна в рамках незалежної української держави, а у короткій перспекти-ві — у цілком автономній українській провінції Австрійської імперії. Проте воро-жість духовенства, яке заблокувало радикалам доступ на село, малочисельністьукраїнського пролетаріату, залежність від польських соціалістів та фракціонізм недавали змоги цій діяльній новаторській партії завоювати собі широку підтримкув галицькому суспільстві.

У 1899 р. оновлені народовці на чолі з Євгеном Левицьким та ВолодимиромОхримовичем (до них приєдналися Грушевський і Франко, що покинув ворогую-чих між собою радикалів) утворили Національно-демократичну партію. Склавшипрограму, що могла б привабити невдоволених радикалів і розчарованих русофілів,націонал-демократи також проголосили своєю довготривалою метою національнунезалежність; водночас до своїх найближчих цілей вони віднесли автономію і збере-ження відданості Габсбургам. У інших питаннях партія стояла на типово ліберальній платформі, уникаючи суперечливих соціальних проблем. Поміркована орієнтаціяй підтримка таких народовських організацій, як «Просвіта», незабаром перетворилинаціонал-демократів на найбільшу українську партію Галичини.

Дві інші партії з'явилися на протилежних кінцях ідеологічного спектру. У 1899 р.з метою обстоювати інтереси українських робітників марксисти Микола Ганке-вич і Семен Вітик заснували Соціал-демократичну партію. Того ж року окремі пред-ставники духовенства утворили Католицько-руський союз. Проте обидві партії немали великого успіху, оскільки у першому випадку, щоб забезпечити марксистівсоціальною базою, бракувало українських робітників, а в другому — для більшостімолодих священиків-українофілів відвертий націоналізм націонал-демократів бувпривабливішим, ніж завзятий консерватизм клерикальної партії.

Щоб завоювати підтримку селян, усі ці партії організовували віча — народнізібрання, що їх скликали на селі партійні активісти для обговорення загальних про-блем життя. Нерідко в них брали участь великі маси селяр. Так, під час виборчоїкампанії 1905—1906 рр. на національно-демократичне віче зійшлося близько 20 тис.чоловік, що свідчило про поширення політичної свідомості серед селян.

Із зростанням організаційної та політичної сили українофілів слабнув впливрусофілів. Для молодшого покоління української інтелігенції ба навіть для напівосві-чених селян язичіє звучало надто штучно, ототожнення з росіянами було надтонеприродним, соціальна консервативність русофілів — надто реакційною, а їхня за-лежність від допомоги з-за кордону — принизливою. Спроби русофілів змагатисяз українофілами на організаційному рівні не були дуже успішними: в 1914 р. То-вариство ім. Качковського мало тільки 300 читалень порівняно з 3 тис. читалень«Просвіти»; якщо українська кооперативна спілка мала понад 900 відділень, ана-логічна русофільська організація — всього 106. Не краще складалися справи у полі-тиці. В 1913 р. до галицького сейму було обрано ЗО делегатів-українофілів і лишеодин русофіл.

Сподіваючись затримати процес свого занепаду, в 1900 р. молодше й агресивнішепокоління русофілів проголосило «новий курс», що закликав до цілковитого ототож-нення з Росією. Вони заснували Російську національну партію, отримували ще біль-ші дотації від царського уряду та агітували за перехід галицьких українців у пра-вослав'я. Щоб посіяти серед українців розбрат, а також сприяти консервативним тен-денціям, польські аристократи в Галичині почали підтримувати русофілів. Таким чи-ном, від цілковитого розвалу табір русофілів рятувала в основному допомога цар-ських чиновників і польських землевласників.

Східна Галичина: українська твердиня. У 1907 р. видатний польсько-єврейськийліберал Вільгельм Фельдман писав: «У XX столітті багато народів постало з попелу,але відродження небагатьох відбулася так швидко й енергійно, як відродження укра-їнців Австрії... їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдякитому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток».Хоч Фельдман і не вважав, що західні українці подолали всі перешкоди (адже вони,як і раніше, належали до найчисельніших і найбільш політичне дискримінованихнародів імперії), він, однак, наголошував на тому, що вони стають на ноги, перетво-рюючись на велику силу. Із поширенням українських організацій західні українцінарешті брали справи у власні руки, а їхній національний рух показував себеявищем багатогранним і соціальне базованим. Словом, якби у майбутньому з'явила-ся нагода здобути незалежність, західні українці були б готові скористатися нею.

Наростання національного руху в Галичині мало великий вплив на взаємини між'східними та західними українцями. Фактично, саме такі східняки, як Антонович,Кониський, Куліш, а пізніше Драгоманов та Грушевський, першими зрозуміли те,що Галичина здатна відіграти роль П'ємонта, або бази національного відродження.

Ще у 1860-х роках вони співпрацювали з галицькими часописами й надавали фі- ^^нансову допомогу західноукраїнським культурним закладам. Із збільшенням числа ^д іцих часописів і закладів активізувалася й участь у них східняків, ^д

На початку XX ст. східні українці часто були кореспондентами й передплат- ^д і никами галицької преси, вчені та письменники обох регіонів нерідко разом працювали ^1 ів НТШ, студенти Російської України не раз їздили слухати українські літні курси ^д ів Галичині, а українські емігранти, особливо після 1905 р., знаходили собі притулок Ц іі засновували свої штаб-квартири у Львові. Спостерігаючи життя українців на захо- Ц іді, репресована царатом українська інтелігенція Російської імперії бачила, як те, про д1 ]що вона могла лише мріяти, ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворнийвплив на українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних інте-лектуалів, а головне — надихаюче відчуття того, що вони є не малим ізольованим на-родом чисельністю лише в 4 млн, а частиною великої 20-мільйонної нації. Таким чи-ном, завдяки гарантованим австрійською конституцією правам, потребі організу-ватися, щоб вистояти у змаганні з поляками, моральній та інтелектуальній під-тримці східних українців невелика, убога й відстала Галичина сформувалася яктвердиня національного руху.