Зміни в Австрійській імперії

На початку 1848 р. правляча династія Габсбургів була впевнена у майбутньомусвоєї імперії. Однією з підстав для цього був недавній успіх Габсбургів у врегулю-ванні ситуації на таких неспокійних землях, як Галичина, де протягом десятилітьневеликі групи польської шляхти та інтелігенції плели змову з метою відновленнядавньої Речі Посполитої. Переконані в тому, що домагаються політичної свободи длявсіх, поляки завжди вважали, що все населення розчленованої Речі Посполитої,незалежно від соціального та етнічного походження, підтримує їхні цілі. Ця впев-неність посилилася у 1830-ті роки, коли до польських таємних осередків приєднала-ся група українських семінаристів. Проте коли поляки відмовилися визнати їх якокрему національність, українці вийшли із змови. У 1846 р. впевненість поляківу широкій підтримці їхньої справи зазнала ще дошкульнішого удару. Дізнавшися,що польська шляхта готує повстання, австрійські урядовці переконали селянЗахідної Галичини в тому, що їхні пани збираються й далі, як раніше, жорстоковизискувати їх. Розлючені польські селяни накинулися на власну шляхту, вирізавшибагатьох і тим самим підірвавши її заміри.

Революція 1848 р. в Галичині. Повстання, що навесні 1848 р. охопили більшучастину Європи, позначили собою корінні зміни у майбутньому імперії Габсбургів.Ці повстання, спричинені не лише вимогами політичних і соціально-економічнихреформ, але також — і це особливо стосувалося Центральної Європи — прагненнямнаціонального суверенітету, завдали нищівного удару консервативній багатонаціо-нальній імперії. Під час цієї «весни народів», коли питання про національну незалежність постало як осново політичне питання, німецькі та італійські піддані Габсбургів піднялися за возз'єднання зі своїми братами поза межами імперії. Одночаснорозпочали війну за національну незалежність мадяри, а поляки знову виступилиза відновлення втраченої держави. Під впливом цих подій свої національні вимогистали висувати інші народи імперії. Запанував хаос, і, здавалося, імперія опиниласяна грані розвалу.

Коли 19 березня 1848 р. до Львова дійшли звістки про повстання у Відні, відставку ненависного князя Меттерніха та обіцянки переляканого імператора Фердинанда провести політичну лібералізацію і суспільні реформи, поляки негайно почали діяти. Вони надіслали цісареві петицію, закликаючи до ще більшої лібералізації танадання полякам у Галичині ще ширших політичних прав, цілком зігнорувавши прицьому всяку присутність у провінції українців. Щоб заручитися широкою під-тримкою цих вимог, ІЗ квітня у Львові було створено Польську Раду Народову.Незабаром після того виникла мережа місцевих рад, а також було засновано газету.На превеликий подив і розчарування поляків, українці, яких ті не вважали за окремунацію, відмовилися взяти участь у цих заходах. Натомість вони утворили власнийпредставницький орган — Головну Руську Раду з розгалуженнями на місцях, а також свою газету. На щастя для Габсбургів, в особі щойно призначеного губернаторапровінції Франца Стадіона вони знайшли надзвичайно розумного й винахідливогозахисника австрійських інтересів у Галичині. У напруженій ситуації, що виникла там,йому вдавалося майстерно маніпулювати ключовими політичними питаннями, зіштовхуючи українців із поляками й зберігаючи контроль Габсбургів у провінції.

Перед українцями у 1848 р. стояло два першочергових і тісно переплетенихпитання. Одне за своєю суттю було соціально-економічним і торкалося традиційноїпроблеми селянства, зокрема нестерпно тяжких феодальних повинностей. Іншепов'язувалося з новою концепцією національної належності, і в тому числі зіспівіснуванням в одній провінції двох народів — поляків та українців, котрі донедавнього часу завжди вважали себе просто селянством чи шляхтою, греко- чиримо-католиками, а тепер починали визначати себе за окремі етнокультурні спіль-ності, або нації, з різними національними прагненнями.

Селянська проблема. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників, ліберальної інтелігенції та навіть деяких представників шляхти цілком очевидним стало те,що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в її маєтках,безнадійно застаріли. Ще у 1780-х роках, за правління Йосифа II, у відносинах «землевласник — селянин» було проведено важливі зміни. Найважливішою з них було те,що селяни тепер могли обстоювати свої права в суді. За іншою реформою, землі фео-дала відмежовувалися від земель, виділених для користування селянам. Проте ли-шалася основна ознака відносин «землевласник — селянин» — панщина, особливоу таких відсталих частинах імперії, як Галичина. Панщина полягала в повинностіселян обробляти землі пана (звичайно два-три дні на тиждень) за право користуватися своїми наділами. Власне, ця ненависна повинність і була основною причиною невдоволення серед галицьких селян.

Революція 1848 р. й особливо напруженість, до якої вона спричинилася в Галичині, нарешті створили умови для скасування цього останнього пережитку кріпацтва. Засвоївши урок 1846 р., польські патріоти — в основному шляхта — теперпалко прагнули завоювати симпатії селян, щоб зміцнити свої позиції в Галичині. То-му вони спонукали інших польських шляхтичів добровільно скасовувати ненависнупанщину. Та більшість шляхти реагувала різко негативно. Тактика поляків завдалаСтадіонові стільки клопоту, що він заходився переконувати Відень взяти на себе ініціативу у звільненні селян від повинностей, оскільки, мовляв, це не лише звело б нанівець польські розрахунки, а й завоювало б монархії вдячність селян у найкритичніший момент. Переконаний його аргументами, 23 квітня 1848 р. Фердинанд 1 видавісторичний маніфест, що скасовував панщину в Галичині. Він майже на п'ять місяців випереджав аналогічний указ, що забороняв панщину в усіх частинах імперії.

Задум Стадіона виявився вдалим. Українські селяни, принаймні, з ентузіазмом ві-тали цей маніфест і клялися у вірності Габсбургам (хоч зрозуміло, що маніфест ли-шав без відповіді багато запитань). Аби заспокоїти шляхту, віденський уряд оголосив про виплату їй компенсації за втрачену робочу силу. (Пізніше він переклавблизько двох третин суми цього відшкодування на саме селянство.) До того ж, хоч;70 % оброблюваних земель отримували селяни, а ЗО %— землевласники, основнепитання про те, кому належать ліси й пасовиська, що раніше були спільною влас-ністю, лишалося нерозв'язаним. Із часом ці громадські землі перейдуть у воло-діння феодалів, а селяни стануть залежними від них у таких надзвичайно важливихсправах, як заготівля дров та випас худоби. Й нарешті, розміри селянських наділівбули жалюгідними: понад 70 % із них займали менше 14 акрів, що в кращому випадкуледве дозволяло прогодувати середню сім'ю.

Проте це ще не значить, що скасування панщини мало принесло селянинові.Навпаки, воно розірвало останній формальний зв'язок між ним і паном. Зробившигалицького селянина володарем своєї власної землі, а отже й долі, воно пробудилов ньому не властивий раніше потяг до політики, освіти ба навіть культури; Відтак і на-далі галицький селянин став тим політичним чинником, який не можна було більшеігнорувати.

Національне питання. Революція 1848 р. дала невеликому прошаркові західноукраїнського суспільства, що переважно складався з представників духовенства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєїнації як окремої та до заснування національних установ. Полохливу західноукраїнську еліту всіляко заохочував і підтримував габсбурзький губернатор Стадіон,який відкрито сприяв українцям протягом усього 1848 р., сподіваючись використатиїх на противагу агресивнішим полякам. Тим-то поляки згодом довго звинувачу-ватимуть Габсбургів у «винайденні русинів» (тобто українців), маючи на увазі,що українці, мовляв,— лише побічний продукт австрійських махінацій, а не справж-ня нація. Однак українці, яких тішила така увага з боку уряду й водночас обурю-вало невдоволення поляків, уперше вирішили вийти на політичну арену.

19 квітня намовлена Стадіоном група греко-католицьких священиків, пов'язанихіз собором Св. Юра у Львові, на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем зверну-лася до імператора з петицією. На відміну від раніше поданої польської петиції,це було несміливе й лояльне звернення. У передмові до нього подавався історичнийогляд, в якому підкреслювались осібність українців Східної Галичини, давня славасередньовічного Галицького князівства, його наступне поневолення та пригноблен-ня поляками й той факт, що населення належить до великої руської (української)нації, всі 15 млн членів якої, з них 2,5 млн галичан, розмовляють однією мовою.Петиція містила прохання ввести у школах та адміністративних закладахСхідної Галичини українську мову, удоступнити для українців урядові посади й ре-ально зрівняти в правах греко- й римо-католицьке духовенство. Через два тижні,2 травня 1848 р., у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українськуполітичну організацію. Очолена єпископом Яхимовичем, вона налічувала 66 членів,майже половину яких складали духовенство й студенти-богослови, а другу половину — світська інтелігенція. В наступні кілька тижнів священики, що виступили го-ловними організаторами Головної Руської Ради, заснували по всій Східній Галичині50 місцевих і ІЗ регіональних її філій. Іншою нечуваною подією став вихід 15 травняпершого українського тижневика «Зоря Галицька». Одночасно були налагодженіконтакти з українцями Буковини й Закарпаття.

Зростання політичної активності українців у Східній Галичині неухильно вело дозагострення українсько-польського антагонізму. Розглядаючи Галичину як наріжнийкамінь у планах відродження своєї державності, поляки дивилися на появу про-австрійськи настроєного українського руху як на серйозну загрозу. Тому вони зро-били спробу нейтралізувати Головну Руську Раду, утворивши конкуруючу «україн-ську» організацію, настроєну пропольськи. 23 травня у Львові зібралася жменькаостаточно полонізованої шляхти та інтелігенції українського походження — назразок тих, котрі називали себе «русинами польської нації» (цепіе гиІЬепіпаїіопе роіопі), яка проголосила створення Руського Собору. Була також заснованаукраїнська газета «Киз^уі ОпеупуЬ», що друкувалася латинською абеткою. Полякамудалося домогтися певного успіху, заманивши на посаду її редактора члена «Русь-кої трійці» Івана Вагилевича. Але це було єдине їхнє досягнення. Існування РуськогоСобору та його газети, що майже повсюдно викликали до себе ворожість серед укра-їнців, виявилося коротким і ефемерним. Більше того, весь цей епізод погіршив поль-сько-українські стосунки.

Празький конгрес. Незабаром між поляками та українцями відбулася гострасутичка. За всієї іронії, вона трапилася саме на Слов'янському конгресі у Празі, напочатку червня організованому чехами власне для того, щоб сприяти слов'янськійсолідарності та узгодити спільні інтереси. Своїх делегатів до Праги послали ГоловнаРуська Рада, Польська Рада Народова та Руський Собор. На велике здивуваннячехів, між поляками та українцями миттєво розгорілися тривалі дебати про те, хтоповинен репрезентувати Галичину і якими мають бути стосунки між їхніми двоманародами. Проте найбільш суперечливе питання випливло дещо пізніше, коли укра-їнці висунули вимогу про поділ Галичини на дві окремі адміністрації: польську таукраїнську, що викликало затятий опір поляків.

Оскільки запекле суперництво між поляками та українцями перешкоджалоуспішній роботі конгресу, втрутилися чехи й допомогли досягти компромісу міждвома делегаціями. Якщо українці відмовляться від вимоги про поділ Галичини, тополяки погодяться визнати їх за окрему націю з рівними мовними правамита рівними можливостями, зокрема займати адміністративні посади. Втім цюугоду так і не реалізували, бо за кілька днів після її досягнення австрійські військаобстріляли Прагу, змусивши конгрес роз'їхатися й позбавивши його рішення реаль-ного змісту. Так було перервано перший у новітній історії дебют українців наміжнародній політичній арені.

Українці в імперському парламенті. Під час роботи Слов'янського конгресув Галичині почалися вибори до рейхстагу — нижньої палати новоствореного імпер-ського парламенту. Для українців, і особливо селянства, вони були справою новоюй малозрозумілою. На відміну від них поляки, набагато досвідченіші у політичній грі,мали на виборах виразні переваги: шляхом поширення чуток і погрозами їм удалосявідвернути від голосування багатьох українських селян. А ті, хто все-таки голосував,підтримували своїх товаришів із селян, багато з яких були неписьменними, а не реко-мендованих Головною Руською Радою священиків та представників міської інтелі-генції. Внаслідок цього зі 100 виділених Галичині місць українці здобули тільки 25.Із них 15 дісталося селянам, вісім — священикам і два — представникам інтелі-генції.

У парламентських дебатах, що відбулися у другій половині 1848 р. спочаткуу Відні, а потім у Кромержі, українці зосереджувалися на двох питаннях: компен-сації землевласникам-феодалам за скасування панщини й, знову ж таки, адміні-стративного поділу Галичини. Українські селяни різко відкидали будь-яку формукомпенсації. У своїй пристрасній промові, першій, будь-коли виголошеній українцем у парламенті, простий селянин Іван Капущак засудив багатовікове гнобленняселянства шляхтою, закінчивши її такими словами: «Чи за такі образи й кривди ми щемаємо платити компенсацію? Напевно, ні. Хай нашою платою будуть ті батоги і на-гайки, що шмагали по наших спинах. Хай вони задовольнять панів!»

Хоч ця пам'ятна промова викликала захоплені оплески, пропозиція про ви-плату компенсації все ж таки пройшла невеликою більшістю голосів. Розчарованіселянські депутати втратили інтерес до подальших дискусій. Інші представники укра-їнської делегації, зі свого боку, вважали адміністративний поділ Галичини на окреміукраїнську та польську частини «справою життя і смерті для народу». На підтримкусвоєї пропозиції вони подали список із близько 15 тис. підписів, що згодом зріс до200 тис. Але й їм після кількох місяців гострих дебатів не вдалося переконати біль-шість парламенту. Тим часом імперський уряд став поступово брати ситуацію підконтроль. У грудні, незабаром після того, як на трон сів новий імператор, 18-річнийФранц Йосиф, парламент розпустили.

Діяльність українців у Східній Галичині. Конкретнішими були здобутки укра-їнців на місцевому рівні. Взявши за приклад чеську культурну організацію «Матіца»,у липні 1848 р. вони заснували у Львові «Галицько-руську матицю». Цей закладставив собі за мету публікувати для широкого читача дешеві книжки про релігію,звичаї, ремесла, сільське господарство та педагогіку. Він також намагався сприятивикористанню української мови в школах. 19 жовтня для визначення загальнихкультурних потреб українців та обговорення питань нормування української мовиГоловна Руська Рада скликала з'їзд українських учених. Більш як дві третиниз приблизно 100 учасників становило духовенство, решту — інтелігенція. Недивно, що з'їзд дійшов висновку про сумний стан української культури в Галичині.Близько двох третин освічених українців полонізувалися, а селяни переважно ли-шалися неписьменними. Проблема ускладнювалася відсутністю літературного стан-дарту української мови. Після тривалих нарад з'їзд одностайно рекомендував ко-ристуватися кирилицею, а не латинською абеткою. Було також досягнуто згоди проте, що основою для літературної норми має служити розмовна мова, але цю про-позицію прийняли, подолавши значний опір і з багатьма застереженнями.

У цей період українці розпочали будівництво у Львові Народного Дому, що мавмістити музей, бібліотеку та видавництво, їм також удалося добитися заснуваннякафедри української мови й літератури при університеті, її першим завідувачембув Яків Головацький. І нарешті, під кінець 1848 р., не бажаючи приєднуватися доконтрольованої поляками Галицької народної гвардії, українці, виявляючи свою від-даність Габсбургам, попросили згоди Відня сформувати українські військові частини.Та не встигли 1400 «руських стрільців» як слід опанувати військову науку, як їхкинули проти повсталих мадярів.

Буковина й Закарпаття. 1848 рік позначений зростанням активності й в іншихзахідноукраїнських землях, хоч і в значно менших масштабах, ніж у Галичині.В невеликій Буковині відбулося лише кілька більш-менш значних подій: проти ру-мунських панів вибухнуло кілька селянських повстань під проводом відважногоЛук'яна Кобилиці; до парламенту було обрано п'ять українських делегатів; і в 1849 р.цей край відокремлено від Галичини й перетворено на окрему провінцію Корони.

У зайнятому мадярами Закарпатті спостерігалося незначне пожвавлення актив-ності, головним чином пов'язане з діяльністю талановитого й енергійного Адоль-фа Добрянського. Коли мадяри повстали проти Габсбургів, вони, як і поляки в Гали-чині, сподівалися дістати підтримку немадярського населення, яке вони рокамигнобили. Проте Добрянський, будучи чимось на зразок Головної Руської Ради в однійособі, переконав своїх земляків відкинути улещування мадярів і присягнути на вірність Відню. Переконаний у тому, що слов'янський люд Закарпаття належитьдо єдиної з українцями Галичини етнічної родини, Добрянський також домагався,щоб Головна Руська Рада у Львові проголосила серед своїх цілей приєднання За-карпаття до Галичини. Ці погляди не перешкоджали Добрянському й невеликомуколу його прибічників плекати проросійські симпатії, які посилювалися присутністюросійських військ, що йшли через Закарпаття на придушення ненависних мадярів.Русофільські тенденції й надалі підігріватимуть суперечки про національну належ-ність населення цієї найбільш ізольованої з усіх українських земель.

Значення 1848 року. На західноукраїнських землях революційні події 1848 р. бу-ли наче спресовані у 277 днів. У цей переламний період українці вперше у своїй істо-рії дістали нагоду самовиразитися як нація. Проте цей самовияв мав неоднозначнінаслідки. Поза всяким сумнівом, найбільшими досягненнями 1848 р. для українцівстали скасування панщини та впровадження конституційного правління. Але ці здо-бутки не належали виключно українцям, оскільки завдяки тимчасовій слабкості габ-сбурзького режиму аналогічних поступок домоглися й інші народи. Найвидатнішимсеред суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної РуськоїРади. З огляду на цілковиту відсутність в українців будь-якого досвіду політичноїборотьби успіхи Головної Руської Ради, яка змогла мобілізувати ще вчора пасивнихукраїнців на досягнення чітко окреслених цілей, були просто вражаючими. Заснував-ши установи, що систематично сприяли культурному розвиткові, Головна РуськаРада зробила перші кроки до перетворення Галичини на організаційну твердинюукраїнства.

Але 1848 рік висвітлив і недоліки західних українців, найсерйозніший із якихполягав у відсутності дійового проводу. Монополізувавши керівництво, духовен-ство наклало на весь західноукраїнський політичний рух свій незгладимий відбиток.Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики Головної РуськоїРади нав'язували українському суспільству позицію цілковитої й безумовної під-тримки династії. Внаслідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на боціабсолютизму проти повсталих поляків і мадярів, які переважно дотримувалися лі-беральних і демократичних поглядів (продовжуючи в той же час перебувати вспілці з дворянами-землевласниками). Відтак через політичну і суспільну консерва-тивність духовенства та через те, що антиавстрійські сили ототожнювалися з нена-висними панами, українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбурзької династії.До того ж замість домагатися від уряду більших поступок за свою підтримку, свя-щеники Головної Руської Ради не спромоглися ні на що краще, як покірно сподіва-тися цісарської прихильності. Такий підхід мав розчаровуючі наслідки.

Проте в цілому 1848 рік, без сумніву, знаменував переламний момент в історіїзахідних українців. Він покінчив з їхньою віковою інертністю, бездіяльністю таізоляцією й поклав початок довгій запеклій боротьбі за національне та соціальневизволення.