Закріплення методів (засобів) і форм державного регулювання економіки в законодавстві України

Для ефективної реалізації державного регулювання господар ської діяльності воно потребує належного рівня правового забезпечення.

Конституційні норми (ст.ст. 13,42,85,92,98-100,106,116,119 тощо) закріплюють низку механізмів взаємодії органів державної влади у сфері законодавчого регулювання господарської діяльності, а також порядок здійснення органами державної влади контрольних функцій.

Закони та інші нормативно-правові акти створюють необхідний юридичний режим забезпечення публічних інтересів у сфері економіки. Об'єктом охорони можуть бути: а) інтереси національної економіки; б) державні потреби; в) економічні інтереси територіальних утворень; г) вимоги до видів діяльності, якості товарів і послуг; д) інтереси об'єднань груп власників або власників взагалі; е) інтереси споживачів.

Пов'язуючою ланкою між Конституцією і ГК України є ст.5 ГК України, що визначає поняття правового господарського порядку, який формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання і державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність. Конституція України безпосередньо не містить положень про основи правопорядку в сфері господарювання, проте їх зміст випливає з суті й духу Основного закону. Виділення і закріплення в ГК України конституційно-правових основ правопорядку в господарській сфері свідчить також про значний прогрес науки господарського права в цілому.

Центральне місце в системі цих актів займає ГК України, розділ 2 якого визначає основні напрями і форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання, зокрема засоби державного регулювання господарської діяльності (ст. 12), державний контроль і нагляд за господарською діяльністю (ст. 19), особливості управління господарською діяльністювдержавному секторі економіки (ст.22) тощо. ГК України є стрижневим кодифікаційним актом у системі господарського законодавства, який забезпечує державне регулювання господарської діяльності.

Ці положення кореспондують зі ст. 12 Хартії економічних прав та обов'язків держав від 12 грудня 1974 p., відповідно до яких кожна держава несе відповідальність за сприяння економічному, соціальному і культурному розвитку свого народу. 3 цією метою кожна держава має право і несе відповідальність за вибір цілей і засобів розвитку, використання своїх ресурсів, впровадження прогресивних економічних і соціальних реформ, а також забезпечення повної участі свого народу в процесі розвитку.

Важливе значення в здійсненні державного регулювання господарської діяльності, зокрема підприємництва, має Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності від 11.09.2003 р., який визначає правові і організаційні

принципи реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності (див. § 6 цього розділу підручника).

Також блок господарського законодавства України про державний вплив на економіку включає закони України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців» від 15.05.2003 р., «Про ліцензування певних видів господарської діяльності від 01.06.2000 р., «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р., «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.90 р. «Про цінні папери та фондовий ринок* від 23.02.2006 р., «Про рекламу» в редакції від 12.06.2006 р., «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» від 06.09.2006 р. тощо.

Не менш важливими е закони про державне регулювання окремих сфер господарської діяльності. Це, наприклад, закони України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10.96 р., «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07,2001 р., «Про особливості держи юного регулювання діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язаної з реалізацією та експортом лісоматеріалів» від 08.09.2006 р. тощо.

Серед підзаконних актів можна виділити Указ Президента України «Про Концепцію вдосконалення державного регулювання господарської діяльності» під 03.09.2007 р., в якому зосереджені пропозиції щодо усунення недоліків у засобах державного регулювання господарської діяльності. Наприклад, пропозиція щодо скорочення нероліну видів господарської діяльності, які потребують ліцензування; пропозиція щодо забезпечення скорочення і прозорості процедури припинення юридичної особи; щодо приведення процедур, пов'язаних з технічним регулюванням, у відповідності я вимогами СОТ та ЄС тощо.

У ст. 12 ГК України, яка визначає засоби державного регулювання господарської діяльності, вказано, що держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних і інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Основними засобами регулюючої дії держави на діяльність суб'єктів господарювання є: державне замовлення; — ліцензування, патентування і квотування; - сертифікація і стандартизація; застосування нормативів і лімітів; регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових і інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій. Ю.О. Тіхоміров справедливо підкреслюй гнучкість засобів державного регулювання, вказуючи, що є стійкі засоби (наприклад- реєстрація підприємств), є більш рухомі (види податків, ліцензій і т. д.)» а є і оперативно змінні. Важливо в будь-якій економічній ситуації правильно використовувати той «набір» засобів регулювання, який дозволяє зберегти фундамент економіки і одночасно стимулювати господарське саморегулювання суб'єктів ринкових відносин, забезпечити функціонування незалежних ринкових структур: банків, інформаційних центрів, страхових компаній.

Перелік засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання не може мати вичерпного характеру, оскільки відмічені засоби не вичерпують всього різноманіття інструментів впливу на господарську діяльність.

Зокрема, в ст. 12 ГК України прямо не називається державна реєстрація суб'єктів господарювання. Разом з тим, це є одним з найбільш юридично значимих засобів регулювання, який безпосередньо впливає на економіку країни, її прозорість. Не випадково, в літературі державну реєстрацію відзначають як прямий спосіб державного регулювання. Оскільки ліцензування і патентування законодавець відносить до основних засобів державного регулювання господарської діяльності, то немає жодних підстав не визнавати державну реєстрацію засобом регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання.

До першої групи засобів державного регулювання в ГК України віднесено державне замовлення (ст. 13). Регулювання відносин у цій сфері здійснюється в законах України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» від 22.12.95 p., «Про державне оборонне замовлення» від 03.03.99 р., «Про державний матеріальний резерв» від 24.01.97 р. тощо.

Для визначення специфіки державного замовлення як засобу державного регулювання сфери господарювання важливе значення має законодавче визначення поняття «пріоритетні державні потреби». Під ним у ст. 1 вказаного Закону від 22.12.95 р. розуміються потреби України в товарах, роботах і послугах, які необхідні для вирішення найважливіших соціально-економічних проблем, підтримки обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримки на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, які утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Щодо особливостей постачання (закупівлі) для державних ц₀, треб сільськогосподарської продукції і продовольства, то тут можна виділити Постанову Кабінету Міністрів України «Про активізацію діяльності біржового ринку продукції агропромислового комплексу та необхідних для його потреб матеріально-технічних ресурсів» від 19.10.99 р., в якому передбачено, що закупівля сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб здійснюється лише через товарні біржі.

До другої групи засобів державного регулювання господарської діяльності ч. 2 ст. 12 ГК України відносить ліцензування, патентування і квотування. Згідно з ч. 1 ст. 14 ГК України такі засоби державного регулювання направлені на забезпечення єдиної державної політики в цій сфері і захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства і окремих споживачів. Правові основи ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності і квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом. Тому якщо у суб'єкта господарювання відсутня ліцензія на здійснення певного виду діяльності, то договір, безпосередньо пов'язаний з такою діяльністю має бути визнаний недійсним (Роз'яснення Президії ВАСУ Щ 02-5/111 від 12.03.99 p.).

До третьої групи засобів державного регулювання господарської діяльності ч. 2 ст. 12 ГК України відносить сертифікацію і стандартизацію.

У літературі сертифікація і стандартизація наголошуються як ефективний засіб дії державних органів і органів місцевого саморегулювання на сферу господарювання.

Сертифікація і стандартизація є специфічними засобами регулювання господарської діяльності і, водночас, складовими національної системи технічного регулювання.

Відповідно до ч. 2 ст. 92 Конституції України порядок встановлення державних стандартів визначається виключно законами України. Правові принципи стандартизації в Україні визначені в законах України «Про стандартизацію» від 17.05.2001 р. і «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» від 01.12.2005 р. Сьогодні основними в цій сфері є заходи щодо гармонізації вітчизняних, міжнародних і регіональних стандартів, які повинні застосовуватися суб'єктами господарської діяльності на добровільних засадах.

У даний час сертифікація стала одним з найважливіших механізмів управління якістю, який дає змогу оцінити продукцію, забезпечує контроль за відповідністю продукції вимогам екологічної чистоти, а також підвищує її конкурентноздатність.

Термін «сертифікація» вперше був сформульований і визначений Комітетом з питань сертифікації (СЕРТІКО) Міжнародної організації із стандартизації (ІСО) і включений у постанову № 2 ІСО версії 1982 р. «Загальні терміни і визначення у галузі стандартизації, сертифікації і акредитації випробувальних лабораторій».

Згідно з цим документом, сертифікація визначалася як дія, яка підтверджується сертифікатом відповідності або знаком відповідності стосовно того, що виріб або послуга відповідає певним стандартам або іншим нормативним документам.

Перелік продукції, який підлягає обов'язковій сертифікації в Україні, затверджений наказом. Державного комітету України з питань технічного регулювання і споживчої політики в редакції від 15.05.2007р.

Закон України «Про підтвердження відповідності» від 17.05.2001 р. визначає, що сертифікація — процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем екологічного управління, персоналу встановленим законодавством вимогам.

Основні Положення щодо технічного регулювання в економіці передбачені ст. 15 ГК України. У сфері господарювання застосовуються:

— технічні регламенти;

— стандарти;

— кодекси сталої практики;

— класифікатори;

— технічні умови.

Серед засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання ст. 12 ГК України вказує на застосування нормативів і лімітів. У літературі також наголошується, що важливими інструментами регулювання господарської діяльності є встановлення норм, нормативів, лімітів, правил, які є обов'язковими для дотримання.

Залежно від того, всі чи окремі суб'єкти можуть їх застосовувати, можна розрізняти норми і нормативи загальної і спеціальної дії. Загальними для всіх суб'єктів господарської діяльності є норми амортизаційних відрахувань, норми і нормативи віднесення на собівартість витрат щодо відряджень, на представницькі витрати, витрати на рекламу, на підготовку і перепідготовку кадрів. До них відносяться санітарні норми і гігієнічні нормативи, якими забезпечується санітарна безпека виробництва.

Для державного регулювання ринку необхідна централізована розробка його основних вартісних параметрів на певний період часу, Ці функції також виконують нормативи. До основних планованих ринкових нормативів належать ціни і тарифи, ставки податкових платежів, ставки банківського відсотка, централізовані інвестиції і дотації. Перераховані нормативи складають основний набір інструментів планового регулювання товарно-грошових відносив. Всі вони взаємодіють у сукупності. Цілеспрямовано змінюючи їх величину, але, не виходячи при цьому за межі об'єктивної міри законів товарного виробництва, держава може створювати сприятливі умови для виробництва і реалізації тих чи інших видів продукції і тим самим регулювати їх обсяги, наближаючи виробництво до вимог державного плану розвитку економіки¹.

Наприклад, у своїй постанові за скаргою ТОВ «Рада» до Державної інспекції з контролю за цінами в м. Києві від 11.01.2005 р. № 28/157 Вищий господарський суд України вказав на необхідність застосування встановлених нормативів у сфері житлово-комунальних послуг, які не підлягають розширювальному тлумаченню. А всі інші заходи у сфері даних послуг, наприклад забезпечення комфортності прибудинкових територій, — не є обов'язковими нормативами і не входять в обов'язкові комунальні платежі.

До основних груп засобів державного регулювання економіки ГК відносить надання інвестиційних, податкових та інших пільг.

Сьогодні в законодавстві практично відсутні інвестиційні пільги, що є негативним чинником для іноземного інвестування. Водночас за даними Міністерства економіки України потреба в таких інвестиціях складає понад 50 млрд дол.» а за деякими іншими відомостями — 60 млрд. дол. Ці кошти в першу чергу потрібні металургії, хімічній промисловості, транспортному господарству і житлово- комунальній сфері.

На жаль, законодавець України в цьому питанні є непослідовним. Прикладом можуть служити положення, які містилися раніше в ст.ст. 21, 22 Закону України «Про інноваційну діяльність» від 04.07.2002 р. Проте, впродовж останніх років дія статей 21 і 22 цього Закону щодо відповідних пільг припиняється згідно з законам про Державний бюджет України. Таким чином, небажання зменшувати доходи бюджету призводить до заборони найважливішого стимулу інноваційної діяльності.

Також у законодавстві відсутнє визначення податкових пільг, в літературі під податковою пільгою розуміється звільнення платника податків від нарахування і сплати податку або сплата податку в меншому розмірі за наявності підстав, визначених законодавством.

При цьому розрізняють наступні види податкових пільг: вилучення, знижка і податковий кредит)

Важливим засобом державного регулювання є правове регулювання цін і тарифів з метою підтримки стабільності виробництва, створення стимулів для товаровиробників, обмеження монополізму.

Важливість цінової політики держави підкреслена у рішенні Конституційного Суду України в справі про комунальні послуги від 02.03.99 p. № 1-18/99, в якому відмічено, що цінова політика, тобто стратегія держави щодо встановлення і зміни цін, е однією з складових частин внутрішньої економічної і соціальної політики держави. Основи цієї політики реалізовані Верховною Радою України, зокрема, в Законі України.«Про ціни та ціноутворення» від 03.12.90 p., який сформулював основні принципи встановлення і застосування цін і тарифів і організації контролю за їх дотриманням на території України. Державне регулювання цін у країнах з ринковою економікою передбачає такий вплив На процеси ціноутворення, який би сприяв стабільному розвитку економічної системи в цілому, тобто через ціни нівелювати циклічні коливання процесів відтворення. Залежно від конкретної господарської кон'юнктури регулювання має антикризовий та антиінфляційний характер.

Окрему групу засобів державного регулювання господарської діяльності складають дотації, компенсації, цільові інновації і субсидії.

На думку деяких вчених держава здійснює заходи щодо надання фінансової допомоги та підтримки господарюючим суб'єктам і галузям, діяльність яких, з одного боку, є життєво необхідною для задоволення публічних інтересів суспільства, а з іншого —- не може здійснюватися без залучення засобів ззовні. Фінансова допомога і підтримка можуть здійснюватися шляхом фінансування певних витрат організацій (селективне санування) або галузей у цілому шляхом надання дотацій, субсидій, субвенцій. За деякими розрахунками, обсяг державної допомоги промисловості склав у 2006 році 4318,2 млн грн, приблизно 1,9 % ВВП України. Для порівняння: обсяг підтримки промисловості в ЄС у цей період склав 0,39 % ВВП.

ГК України містить загальні положення щодо дотацій та інших засобів державної підтримки суб'єктів господарської діяльності, зокрема, ст. 26 ГК України визначає конкретні види допомоги з боку держави суб'єктам господарювання, надання якої не є порушенням вільної конкуренції.

Субсидія — це вид допомоги, який надається державою або відповідною установою окремим юридичним або фізичним особам переважно в грошовій формі з метою забезпечення або відшкодування непередбачених матеріальних витрат унаслідок певних негативних явищ (безробіття, інфляційних процесів і т. п.), а також фінансова чи інша підтримка і стимулювання певної діяльності* Чинне законодавство визначає декілька понять субсидій. Найповніше визначення міститься в Постанові Кабінету Міністрів України від 31.03.2003 р. № 182-р «Про Концепцію перебудови системе державних субсидій, які застосовуються в галузях національної економіки», в якому субсидія визначена як фінансова або інша підтримка державними органами виробництва, переробки, продажу, транспортування, експорту, споживання відповідного товару, в результаті якої суб'єкт господарювання отримує пільги (доходи).

Іншою формою державної фінансової підтримки є дотації. В «чистому» вигляді поняття дотації законодавство не містить. Виходячи зі ст. 1 Бюджетного кодексу України дотацією вирівнювання є міжбюджетний трансферт на вирівнювання прибутковою частини бюджету, який її отримує. Поняття дотації визначається, наприклад, у порядку видачі працедавцеві дотацій на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних, затвердженому Міністерством праці і соціальної політики від 26.01.2001 р. № 75/ 5266, де дотація визначена як кошти Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття для покриття певних витрат.

З господарсько-правових позицій дотації — це грошові кошти, які надаються з бюджету юридичним і фізичним особам для відновлення рентабельності виробництва суспільно-необхідної продукції. Дотації з державного бюджету видаються малодоходним і неприбутковим суб'єктам у галузях економіки, які мають важливе соціальне значення. Це, перш за все, сільське господарство. Наприклад, ще в середині 90-х pp. загальна сума таких субсидій у США складала 20 % вартості сільськогосподарської продукції країни, в Канаді — 25 %, Швейцарії — 50 %, Фінляндії — 65 %. Норвегії — 75 %, Японії — 80 %.

Необхідно на рівні закону визначити засоби державної фінансової підтримки суб'єктів господарювання, оскільки на сьогоднішній день їхнє правове регулювання є фрагментарним. Зокрема, О.П. Подцерковний пропонує закріпити поняття господарських дотацій і господарських субсидій у Бюджетному кодексі України, а також визначити їхнє місце в системі державних витрат.

Розглянувши засоби правового регулювання можна дійти висновку про те, що всі вони поєднані в певну систему, і, як правило, застосовуються в сукупності. Взаємозв'язок засобів різних видів часто буває нерозривним. Важливим є встановлення відповідності економічного засобу закону і призначенню цього засобу, тобто його меті.

Планування та прогнозування господарської діяльності

В економічній науковій літературі існують різні уявлення щодо методів та форм державного регулювання економіки. Однак представники практично кожної економічної концепції посилаються на необхідність застосування такої форми державного регулювання економіки як планування. Науковці зазначають, що «економічна політика так само не має змісту без планування, як у цілому господарська діяльність. Кожний, хто приймає рішення в сфері економіки, повинен планувати. Відносно цього пункту не може існувати двох різних думок. Єдине, що важливо й може бути предметом обговорення, це питання про форму державного планування в переважно ринковому господарстві».

Планування залежно від засобів досягнення його цілей та характеру державного впливу на економіку поділяється на два види: авторитарне планування (у східноєвропейських країнах в період їхнього соціалістичного розвитку іменованого директивним плануванням) і індикативне планування (від лат. «вказувати»).

Досвід СРСР у цілому довів нежиттєздатність всеохоплюючого планування, яке гальмує суспільний розвиток та веде до необмеженого права держави на використання факторів виробництва, контролю за виробництвом і споживанням, зайвої деталізації й дріб'язкової регламентації планів для господарюючих суб'єктів, обмеження самостійності підприємств, змушених діяти із затвердженими директивами на шкоду своїм економічним інтересам.

Жорстке директивне планування, що існувало в період СРСР, виявилося несумісним з положеннями Конституції України про рівний захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13), свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом (ст. 42), тощо. Директивне планування було замінено на індикативне, котре знаходить своє відображення в законодавстві більшості країн світу. В.К. Мамутов і О.О. Чувпило встановили сутність даного виду планування у тому, що, визначаючи напрямки своєї економічної політики на плановий період, держава через свої центральні планувальні органи може створювати умови, за яких приватним підприємствам приємніше закладати у свої плани те, що відповідає цілям держави.

Правове регулювання планування виступає як інструмент керування ринковою економікою в руках держави, ґрунтуючись об'єктивних закономірностях соціально-економічного прогресу.

Економічна політика держави закріплюється, зокрема, у прогнозах та програмах економічного і соціального розвитку України, окремих регіонів, програмах розвитку тієї чи іншої галузі, цільових програмах. Це знайшло своє відображення у Конституції України в частині встановлення обов'язку Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та регіональних органів влади і управління здійснювати планування у формі розробки загальнодержавних і регіональних програм соціально-економічного розвитку (п. 6 ч. 1 ст. 85, п. 4. ст. 116, п. З ст. 119, ст. 143 Конституції України).

Без цього неможливо забезпечити соціальну орієнтацію економіки. Не маючи перспективних прогнозів, планів і програм розвитку, не можна складати обґрунтовані бюджети на державному та місцевому рівнях. Це вже підтверджено багаторічною практикою, у тому числі і розвинутих країн. Наприклад, загальнодержавне планування соціально-економічного розвитку Японії по суті відображає конкретизовану економічну частину всеохоплюючих довгострокових державних програм. Країною, що послідовно дотримується ідеї планового регулювання економіки, також є Франція, де ідея використати планування як інструменту «підняття» ослабленою війною економіки виникла у 1946 році.

Першим комплексним актом у сфері планування соціально- економічного розвитку України став Закон України «Про державне прогнозування та розробку програм економічного і соціального розвитку України» від 23.03.2000 p., що встановив державні основи прогнозування й програмування економічних відносин в Україні. Однак зазначений Закон не торкнувся питань загальної категорії планування як засобу державного впливу на економіку, що включає прогнозування, програмування, розробку концепції, стратегії, визначення пріоритетів розвитку країни й інших складових.

Відповідно до статті 1 цього Закону державне прогнозування економічного і соціального розвитку — науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки

або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку е засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально- економічних процесів.

Під програмою зазначений Закон розуміє документ, в якому визначаються цілі та пріоритети соціального і економічного розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку розробляються на основі комплексного аналізу демографічної ситуації, стану використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, конкурентоспроможності вітчизняної економіки, оцінки досягнутого рівня розвитку економіки та інших факторів і очікуваних тенденцій зміни впливу цих факторів у перспективі.

Законом передбачено, що прогнози економічного і соціального розвитку розробляються на середньостроковий (5 років) і короткостроковий (1 рік) періоди, а державні програми економічного і соціального розвитку — на короткостроковий період.

Також Закон передбачає щорічну розробку Державної програми економічного і соціального розвитку України взаємоузгоджено з проектом Державного бюджету України на відповідний рік. У ній конкретизуються заходи, передбачені в Програмі діяльності Кабінету Міністрів України, та завдання, визначені у щорічному посланні Президента до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України.

Порядок та строки розробки прогнозних і програмних документів регламентовані Постановою KM України № 621 від 26 квітня 2003 року «Про розроблення прогнозних і програмних документів економічного та соціального розвитку та складанні проекту державного бюджету».

Основи програмування пріоритетних напрямків розвитку держави та її економіки встановив Закон України «Про державні цільові програми» від 18.03.2004 року. До умов розробки державної цільової програми законодавець відносить: існування проблеми, розв'язання якої неможливо засобами територіального чи галузевого управління та потребує державної підтримки, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; відповідність мети програм, пріоритетним напрямам державної політики; наявність реальної можливості ресурсного забезпечення виконання програми тощо.

Важливий крок у напрямку затвердження правових засад планування зробив Господарський кодекс України. У ст. 11 ГК України визначені напрямки та форми державного планування. Говорячи про таку форму державного впливу на економіку, не можна не помітити системної організуючої дії правила частини 5 цієї статті: «Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності».

Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України" у ст. 2 закріпив правові принципи, на яких повинне ґрунтуватися державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України, до яких належать принципи: цілісності, об'єктивності, науковості, гласності, самостійності, рівності, дотримання загальнодержавних інтересів.

Використання правових засобів у процесі планування господарської діяльності є стартом у досягненні господарського порядку. Однак варто мати на увазі, що яку б економічну та правову силу не мали б державні плани, вони не повинні переступати межу, за якої можливе обмеження прав господарюючих суб'єктів на вільне підприємництво, що повинне забезпечуватися та контролюватися системою демократичних інститутів.