Німецька класична філософія

Філософські погляди І. Канта

Іммануїл Кант – німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії.

Філософію Канта поділяють на два періоди — докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.) і критичний, коли Кант розпочав досліджувати обмеження розуму.

В «докритичний» період Кант виступав як впливовий вчений, теоретик, природодослідник. У цей період він визнавав можливість об'єктивного існування речей поза свідомістю людини.

У «докритичний період» Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, яка впливає на швидкість їхнього обертання, про сповільнення обертання Землі внаслідок тертя, викликаного приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.

У «критичний період» творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їхньої сутності. В цей період Кант публікує ряд праць таких, як «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності суджень» (1790).

Головна ідея цих творів — це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з'ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.

Філософія Канта

У філософській діяльності І. Канта виділяють три періоди. У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів).

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду— "критика": дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту " у філософії.

Аналогія з наслідками відкриття М.Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?

По-перше, г Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не с перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом

По-друге, V людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтував з необхідністю.

По-третє, у концепції І.Канта людина постає творчою і діяльною, при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, — ширшими знання. "Коперниканський переворот" І.Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принципу активності.

І. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за І. Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.

Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і невпорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через це вже отримати знання.

До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління"): "Чини завжди так, щоб максима (тобто виразу формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону". Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.

Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загальний мир.

Термін "класична німецька філософія" був введений Ф. Енгельсом. Сам Енгельс спеціально не роз'яснює, що він має на увазі під "німецькою класичною філософією". Але під класикою зазвичай мається на увазі вища міра чого-небудь, деяка завершена форма. І після класики, як правило, йде зниження рівня.

Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, який обмежений 80-ми роками XVIII століття, з одного боку, і 1831 роком - роком смерті Гегеля - з іншою (або пізнішою антропологічною, матеріалістичною філософією Фейєрбаха, який, проте, увійшов до протиріччя з основним характером німецької філософії цього періоду - її ідеалізмом). По цілому ряду моментів вона є вершиною філософського розвитку (ідей Відродження, Нового Часу, Освіти). Основними представниками цієї філософії були основоположник її Иммануил Кант, його послідовник Фихте, Шеллинг, супротивник кантіанської філософії Георг Вільгельм Фрідріх Гегель.

Що стосується загальної характеристики класичної німецької філософії, то в ній відбувається зміщення акцентів (по порівнянню, напр., з думкою Освіти) з аналізу природи на дослідження людини, людського світу і історії. При цьому вже у Канта ясно виражена думка про автономність людини і його історію відносно природи. До цього філософи знали, з одного боку, природу,. а з іншої - людини, яка розглядалася як особливого роду природне тіло, наділене нетілесною душею. Представники німецької класики уперше усвідомлюють, що людина живе не у світі природи, а у світі культури. І тільки дивлячись на нього як на продукт культури, можна розгадати цілий ряд філософських загадок. чим далі просувається думка німецьких філософів, тим ясніше те, що йдеться не про первозданну природу, а про світ культури, організований відповідно до законів Істини, Добра і Краси (метафізика, етика і естетика - три частини філософії Канта, які присвячені відкриттю цих законів). Німецькі філософи виводять цей світ культури з діяльності людського духу, і мислячий суб'єкт, таким чином, виявляється основою всесвіту. Діяльність людей тлумачиться ними тільки як духовна діяльність, а тому на найфундаментальніші питання представники класичної німецької філософії відповідають з позиції спочатку суб'єктивного (Кант), і лише потім об'єктивного ідеалізму (Гегель).

Інша особливість цієї філософії полягає в тому, що, звернувшись до дослідження суб'єкта, до дослідження його діяльних здібностей, німецькі філософи покидають рівень популярного викладу філософії. "Аж до появи кантівської філософії, - пише в зв'язку з цим Гегель, - публіка ще йшла в ногу з філософією; до появи кантівського філософського вчення філософія збуджувала до себе загальний інтерес. Вона була доступна і її бажали знати; знання її входило взагалі в уявлення про освічену людину.

Таким чином, одна з особливостей класичної німецької філософії проявилася в тому, що вона була приречена на громадський неуспіх. Інакше кажучи, вона не могла стати популярною. І це з тієї простої причини, що не може бути популярною серйозна наука. Всяка популяризація науки веде до того, що поступаються спочатку науковою формою заради простоти викладу, а потім самим змістом - заради простоти сприйняття. Що стосується німецької класики, то тут було поставлено протилежне завдання. Кант і Фихте особливо прагнули перетворити філософію на науку. Саме з цим пов'язані прийоми дедукції (логічного виведення і обгрунтування) і конструкції (метафізичні і діалектичні), які вони використовували для побудови філософської теорії.

Також можна сказати, що характерною рисою німецького ідеалізму був пантеїзм (він характерний для Фихте, Шеллинга класичного періоду і Гегеля). Поштовх розвитку пантеїзму дали Кант своєю критикою метафізичних ідей (бог, душа, ідея світової цілісності), а також дискусія, що розгорілася в кінці 18 століття навколо філософії Спінози (викликана книгою Ф. Якобі "Про вчення Спінози", що представляє атеїстичну інтерпретацію його філософії). В соціальному плані німецька філософія - свідоцтво ідейного пробудження "третього стану" (бюргерство, буржуазії) Німеччини і розвиток соціальних і ліберально-політичних ідей Нового часу і Освіти (у цьому плані Кант і Гегель дають одні з кращих тлумачень "громадянського суспільства" і "правової держави ").

. Німецька

класична

філософія виступає єдиним духовним утворенням і

 

 

характеризується такими

основними рисами:

 

• Усі представники німецької класики ставилися до філософії як до спеціальної системи філософських дисциплін, ідей, категорій.

 

• Філософія в історії розвитку світової культури покликана бути совістю, «душею» культури, «конфронтуючою свідомістю», яка «насміхається» над дійсністю.

 

• У класичній німецькій філософії розроблено цілісну концепцію діалектики, як методу пізнання природної і соціальної дійсності.

 

• Поряд з історією досліджувалась людська сутність.

 

• Німецькі мислителі підкреслювали роль філософії у розробці проблем гуманізму, здійснивши спробу осмислити життєдіяльність людини в суспільстві.

 

Класична німецька філософія сприйняла основоположні принципи філософії Нового часу – раціоналізм і «натуралізм», тобто розгляд навколишнього світу як природи, що існує за внутрішньо властивими їй механічними законами, творчо переробленими нею. Якщо мислителі Нового часу спирались на ідею про творчу силу людського розуму, то представники німецької класичної філософії виходили з протилежної постанови - з розумної доцільності навколишнього світу, і йшли не від природи до розуму, як просвітителі, а від розуму до природи.

 

Діалектика (від грец. мистецтво вести бесіду) – вчення про найбільш загальні зв‘язки і закономірності розвитку буття і пізнання і заснований на цьому вченні метод творчого мислення.