Філософська школа чарвака – локаята

Локаята або Чарвака — одна з неортодоксальних шкіл (настіка) у давній та середньовічній індійській філософії, яка вважається атеїстичною і матеріалістичною.

Школа припинила своє існування в 15 столітті. Попри те, що сьогодні будь-які оригінальні тексти відсутні, і деякі дослідники вважають локаяту свого роду софістикою освічених брахманів, неможливо не бачити її вплив на розвиток філософії в Індії, про що свідчить полеміка з ними прихильників практично всіх напрямів індійської думки. Все, що відомо про локаяту або чарваку, збереглося тільки у вигляді критики в трактатах інших філософських шкіл.

Назва Чарвака походить, можливо, від мудреця Чарваки, автора «Брихаспаті-сутр», які до наших часів не збереглися, як і будь-які інші книги цього напрямку.

Локаята вважала істинним тільки те, що можна осягнути безпосереднім сприйняттям, вважала, що існує — тільки цей світ (лока), єдина реальність — матерія, метою людського існування — досягнення насолоди.

За вченням локаяти світ складається з 4 елементів: води, вогню, землі та повітря. Кожному з цих елементів відповідає свій специфічний різновид атомів, вічних та незмінних. Свідомість, розум і чуття — теж наслідок поєднання вказаних первинних елементів.

Найчастіше локаятиками називают тих, хто вважає душу ідентичною тілу, що існує лише доти, поки живе тіло. Локаята — це віра в реальний світ (лока) і невір'я в існування потойбічного світу.

Будди́зм — релігійно-філософське вчення (Дгарма) про духовне пробудження (бодгі), яке виникло близько VI століття до н. е. в Давній Індії. Засновником вчення вважається Сіддхартха Гаутама, в подальшому отримав ім'я Будда Шак'ямуні. Будди́зм — одна зі світових релігій, яка зародилася в Індії і поширена переважно в Азії: від Шрі Ланки до Бурятії, і від Калмикії до Японії. Найбільше послідовників має в країнах Південно-Східної Азії, Східній Азії та Тибеті. Предмет науки буддології. Оригінальна назва: Дгарма (Закон, Вчення) або Буддга-дгарма (вчення Будди). Слово «буддизм» створене європейцями у XIX столітті

Вважається, що це одна з найдавніших світових релігій, яка сповідується в багатьох регіонах світу. «Без розуміння буддизму неможливо зрозуміти і великі культури Сходу — індійську, китайську, не говорячи вже про культури Тибету та Монголії, які пронизані духом буддизму до їх останніх основ».

Основні положення буддизму викладені в Чотирьох шляхетних істинах^[:

1. життя неминуче пов'язане зі стражданнями — дукха або дуккха;
2. причиною страждання є жага буття і чуттєвих насолод — дуккха самудая;
3. щоб уникнути страждань, слід звільнитися від цієї жаги буття — дуккха ніродга;
4. і досягти повного заспокоєння — Ніббани (санскрит: Нірвани) — дуккха ніродга гаміні патіпада марга

Поруч із великою кількістю шкіл буддизму, існують фундаментальні елементи вчення, які поділяють всі буддисти. Зокрема йдеться про Трілакшана (Три ознаки Буддійського вчення):

1. Анітья, визнання непостійного, мінливого характеру всесвіту. Нема нічого постійного.
2. Анатман, відсутність віри в індивідуальну «душу».
3. Дуккха, страждання як універсальний принцип непробудженого буття.

Буддизм вчить робити добрі та вмілі вчинки, уникати злих та невмілих вчинків, а також очищувати та розвивати розум. Мета цих практик — покласти край стражданням та досягти згасання (Ніббана) жадоби, злостивості та хибних поглядів, досягаючи при цьому Пробудження (Бодгі).

Буддизм заперечує існування абсолютного трансцендентного Бога-творця, який вшановується в аврамічних релігіях, зокрема в християнстві. Натомість буддисти допускають існування багатьох божеств або богів, які є частиною світу і залежні від його законів. Ці божества так само як люди, прагнуть стати буддами — істотами, що вийшли з кола перероджень і смертей, досягнувши пробудження, але завдяки довготривалості свого життя не задумуються над мінливістю та хиткою природою власного існування.

Спільним для всіх буддійських шкіл є заперечення існування індивідуальної душі людини. Віра в її існування вважається основною перепоною на шляху до досягнення стану пробудження.

Пізніше в межах буддизму Індії виникли два напрями: Хінаяна і Магаяна, кожен з яких пропонує способи пробудження людської свідомості.

• Хінаяна — «вузький» (або дослівно — «малий») шлях порятунку, який передбачає певний аскетизм, відлюдництво і був розрахований в основному для практики монахами-бгікшу.
• Махаяна — «широкий» (або дослівно — «великий») шлях порятунку, при якому припускається можливість досягнення самадгі та нірвани мирянином, який дотримується обітниці духовного вдосконалення під керівництвом бодгісаттви. На відміну від ченців, мирянам давався більш спрощений етичний кодекс поведінки, який зводився до дотримання п'яти заповідей: 1) відмова від вбивства; 2) відмова від привласнення чужого майна; 3) відмова від надмірного статевого життя; 4) відмова від зловживання довірою, брехні та шахрайства; 5) відмова від речовин, які збуджують свідомість.

Йога

Вчення йоги сформувалося близько VI-V ст. до н.е. Йога ставигь на перше місце практичний шлях спасіння душі, звільнення й від тягаря реалій світу. В галузі метафізики йогічні побудови в основному повторюють положення санкх'я. Новим елементом є лише ішвара, який у йозі не наділений усіма рисами божества — володаря реального світу (як у веданті), проте впливає на людей. В основі практики йога лежить уявлення про "Я" як чисту свідомість, яка, беручи участь у процесі пізнання, починає ототожнювати себе з діяльністю інтелекту — читти (у санкх'ї — буддхи) та наслідками цієї діяльності — відображеннями реалій світу. Шлях спасіння лежить у звільненні "Я" від впливу читти. Ступінь "поневолення" "Я" різна і має п'ять рівнів. Нижчий рівень (кшипта) — повний пристрастей життя, розум вільно блукає між об'єктів пізнання. Далі йде ступінь мудка (притупленість), що характеризується не-усвідомленим потягом до пороку, сонливістю і т.ін. Вікшикта (неуважність) — перехідний рівень стану свідомості, коли безконтрольність розуму послаблюється настільки, що стають можливі як правильнаповедінка, так і правильне пізнання. Перші три рівні негідні послідовника йоги, який має прагнути до екагре (зосередженість на одному об'єкті) і до нірудхе, вищого стану свідомості, коли стирається грань між суб'єктом та об'єктом, припиняється акт пізнання.

Щоб досягти цього ідеалу, йога пропонує три шляхи: шлях пізнання, шлях емоційної єдності, шлях активної дії. Практично вони здійснюються через вісім ступенів очищення та просвітлення. Тільки послідовне проходження всіх ступенів може гарантувати успіх. Додатковим засобом самовдосконалення є віра в поклоніння брахманові. Внеском у теорію пізнання можна вважати класифікацію форм мислення, яких у тогочасній йозі налічувалося п'ять: істинне пізнання, оманливе пізнання, абстрактне судження (словесне), сон, пам'ять. Маючи витоком брахманістські ритуальні діє, цей напрям давньоіндійської релігійної філософії накопичив великий досвід медитативної практики і вплинув на культи різних напрямів індуїзму (вішнуїзм, шиваїзм та ін.), а також на буддизм та джайнізм.

Школа Ньяя є однією із шести існуючих філософських шкіл у Стародавній Індії. Вона вважається реалістичною філософією, згідно якої речі, об’єкти зовнішнього світу існують незалежно від пізнання по відношенню до розуму, де основним підґрунтям виступає закон логіки.

Отже, історичними передумовами становлення та формування школи Ньяя послужили закладені основи філософських поглядів, а також філософської думки видатного мандруючого філософа та аскета Сідхартхи Гаутами, відомого у світовій релігії – буддизмі під назвою «Будди» (Той, що тримав просвічення). Хоча буддизм не можна назвати світовою релігією, так як він просякнутий наскрізь філософією, це швидше філософія, а не релігія. Проте йому приписують значення релігії.

В першу чергу звернемо нашу увагу на цю філософську школу, яка розглядала умови правильного людського мислення та засоби пізнання реальності. філософська школа ньяї визнає належність чотирьох джерел істинного пізнання:

1) пратьякша (сприйняття); 2) анумана (висновок); 3) упамана (порівняння);

4) шабда (свідоцтво, докази)

Об’єктами нашого пізнання, на думку школи ньяя є:

1) наше «Я» (егоїзм); 2) тіло; 3) відчуття та їхні об’єкти; 4) пізнавальна можливість;

5) розум; 6) діяльність; 7) розумові дефекти; 8) повторне народження;

9) відчуття задоволені та болі;10) свобода від страждань.

Крім того школа ньяя розробила етичне філософське вчення. Філософи цієї школи прагнули визволити душу від прив’язаності до тіла. Згідно філософської системи цієї школи, «я» (Атман) представляв собою самостійну субстанцію, яка відрізняється від розуму та тіла, набуваючи при цьому атрибутів свідомості у процесі встановлення зв’язку з будь – яким об’єктом через посередництво відчуттів. Свідомість не є невід’ємною властивістю «я». Тому що вона є випадковою побічною властивістю.

Свідомість перестає обмежувати «я» навіть у стані звільнення. Звільнення (мокша) – це абсолютна заборона усіх мук та страждань, яке стає можливим завдяки правильному пізнанню дійсності. Звільнення є лише полегшенням страждань, але це не задоволення або щастя. Для того, щоб досягти звільнення, людині необхідно набути істинного пізнання свого «я», а також усіх інших об’єктів її досвіду. Тому потрібно зрозуміти, що наше – людське «я» відрізняється від тіла, розуму та відчуттів.

Філософи –найянки розробили також крім етичної концепції ще й теологічну. Бога вони вважають як першопричину створення, збереження та зруйнування світу. Ця думка була дещо близькою в західного патриста Орігена в апокатастасісі (повернення всього до його першопочаткового стану). На їхню думку, Бог створює світ із нічого, з вічних атомів, простору та часу (прослідковується чітка паралель з християнською концепцією створення світу), ефіру, розумів та душ. Філософи цієї школи навіть доказують правдивість існування Бога.

Без керівництва цієї розумної причини, матеріальні причини таких речей не можуть досягти такого порядку, зв’язки та координації яких дають можливість виробляти визначені дії. Виходить, що людина є слабкою для споглядання таких речей.

Другий аргумент заснований на питанні про різницю людської долі. На думку найянків, причинами страждань та радості є вчинки людей, які вони чинили в теперішньому часі та в минулому. Якщо світ є досконалим через всемогутнього Бога, морально досконалим, то страждання дається людині за її погані вчинки по відношенню як до людини так і до Бога, а а радість – за добрі вчинки.

Третій аргумент стосовно буття Бога ґрунтується на авторитеті книги – Веди.

. Міманса – це одна із ортодоксальних шкіл в індуїстській філософії. Її ще називали пурва – міманса (що з мови санскриту означає – перше дослідження), її наступницею стала інша школа – веданта (її ще називали утара – міманса, в перекладі з санскриту означає – останнє дослідження). Основними принципами школи міманс стали:

1. Ортопраксія, інакше кажучи обрядовість
2. Антиаскетизм (раціональне пізнання, відсторонення від аскетичного життя)
3. Анти містика (відсторонення внутрішнього пізнання, впровадження зовнішнього пізнання).

Центральною метою школи є пояснення природи дхарми (універсальний закон), яка розумілася як виконання набору ритуалів, які виконувалися визначеним чином. Природу дхарми не можна досягнути, вона є недоступною для розмірковування або спостереження, але повинна бути заснована лише на авторитеті Вед, які вважаються вічними та непогрішними.

Ця школа заперечує досягнення мокші (стану звільнення) як мети людського життя, а також заперечує існування Бога – Творця, який є керівником Всесвіту. Міманса справила величезний вплив на формування та становлення соціальної системи в індуїстському суспільстві.

Для того щоб ближче ознайомитись з цією школою, необхідно глибше вникнути у історію її становлення. Походження міманси відноситься в першу чергу до тих традицій, коли вперше обрядовість ведичного жертвоприношення маргіналізувалась Буддизмом, а також Ведантою.

Для протидії цієї проблеми з’являються декілька груп, які займаються зміцненням авторитету Вед, створенням твердого чіткого формулювання правил для інтерпретації цієї книги. Школа посилює свій вплив при імперії Гупта, досягає апогею у VІІ-VІІІ століттях, поряд з філософськими працями Кумарила – бхатти та Прабхари (700 рік нашої ери).

У ранньому Середьовіччі ця школа виявила домінуючий вплив на утворення індуїзму, стала головною силою, яка здатна була понизити вплив буддизму в Індії, проте вже у пізньому Середньовіччі вплив міманси значно впав, але сьогодні школа практично повністю затьмарюється іншою філософською школою – ведантою.

Вайшешика (санскр. від вишеша - відмінність, особливість), древне-индийская філософська школа, визнає авторитет Вед, але спирається у своїй теорії на незалежні підстави. Близька до ньяе, з якою утворила пізніше єдину школу. Засновником вайшешики вважаєтьсяКанада, він також Улука (III - II ст. до зв. е.), його твір Вайшешика-сутра - перше систематичне виклад теорії вайшешики. Деякі послідовники вважають, що це збірний образ мудреців школи: дослівно Канада — "поїдаючий зерна". Інші важливі джерела: Падартха-дхарма-санграха Прашастапады, праці Удаяны, Шридхары, Валлабхачарьи. Однак понад авторитетним вважається працюПрашастапады Падартхадхарма-санграха. (объдинение атрибутів, властивих званим предметів).

Головним предметом розгляду школи була реалістична онтологія.

У вченні про бутті виділялися два пласта (космологічний і рефлексивний). Відповідно до вайшешики, існує сім видів реальності, виступаючих як об'єкти пізнання. У тому числі шість позитивні:

дравья (субстанція)

гуна (якість)

карма (дію) робота, діяльність; дії, манливі у себе свої наслідки і на що спричиняють нових народжень; вселенський закон спокутування, причинно-наслідковий зв'язок діяльності

саманья (загальність)

вишеша (особливість) "одиночне", первосубстанция, частина

самавая (присущность)

і жодна негативна

абхава (небуття).

Значну увагу вайшешики надавали проблемам класифікації категорій. Це види буття: субстанція — це земля, вода, світло, повітря, ефір, час, простір, душу та розум. Кожен із видів субстанцій має якість ("гуна"). Субстанція, що є субстрат якості і безкомпромісність дій, але яка від них, виступає у формах:

п'ять із яких (земля, вода, вогонь, повітря, эфир-акаша) є фізичними елементами, сприймаються органами почуттів

а чотири інших невідчутні (як і акаша, яка, проте, є субстратом звуку),

єдині, вічні і всепроникні: простір, час, душа як субстрат свідомості людини та розум (манас) до індивідуальної душі, й трактований як внутрішнє почуття.

Дія розуміється вайшешикой як фізичне рух п'яти видів: вгору, вниз, всередину, зовні, з місця цього разу місце. Деякі дії не сприймаються, наприклад, дію (розуму) манаса. Всеобщность є вічну сутність, загальну всім елементам даного класу. Противоположна загальності категорія особливості (вишеша), индивидуализирующая вічні сутності світу. Під присущностью вайшешика розуміла нерозривну і постійну зв'язок.

Найбільш видатної частиною вчення вайшешика є атомістична теорія, пояснює ті частини Всесвіту, що складається з фізичних елементів і схильна до виникненню і руйнації.

На відміну від грецького філософа Демокрита, яка має атоми бескачественны, для вайшешики Канади кожен атом має своєї особливістю.

Щоб створити, треба зруйнувати, що робить Бог, розкладаючи усі первинні елементи. Коли ліплять горщик, він розпадається на атоми, та знову виникає новий горщик. Оскільки це відбувається миттєво, ми можемо цього помітити. Атом незруйнуємо, двійка атомів невечна, лише трійка — мінімально сприймалася об'єкт. Отже, як світ руйнується і виникає, а й уся матерія пульсує.

Усі складові фізичні об'єкти складаються з чотирьох атомів, об'єднуються в двійки, трійки й інші типи організації. Самі атоми розуміються як нестворені і вічні елементи, що вказують межа членування матеріального об'єкта. Світ створено з атомів, але двигуном є бог, який діє у відповідно до закону карми. У системі вайшешика була детально розроблена теорія створення і руйнувань Всесвіту.

Школі властива послідовна й глибока системність, повністю вичерпна поставлену проблематику.

Загальний онтологічний підмурок і подібність теоретично пізнання і логіці сприяли злиттю вайшешики з ньяей (синкретична ньяя-вайшешика).

Головним внеском в індійську філософські роздуми системи вайшешика була "філософія природи", прагнення раціональному поясненню світу.