Фінансова глобалізація та її прояви на світовому фінансовому ринку. Протиріччя фінансової глобалізації та її вплив на кризові процеси в світовій економіці.

Теорія вирівнювання відносних факторних забезпеченостей та відносних факторних і товарних цін між країнами в процесі економічної інтеграції

Теорема вирівнювання цін на фактори виробництва являє собою наслідок з теореми Хекшера-Олина. У 1948 р. американський економіст Пол Самуельсон довів теорію вирівнювання цін на фактори виробництва (Faktor Price Egualization Theorem), яка отримала назву теореми Хекшера-Оліна-Самуельсона – міжнародна торгівля приводить до вирівнювання абсолютних та відносних цін на гомогенні фактори виробництва у країнах, що торгують.

Гомогенний капітал – це капітал, який має однакові продуктивність та ризикованість.

Тому що країна 1 спеціалізується у виробництві товару трудомісткого товару Х, і скорочує своє виробництво капіталомісткого товару Y, відносний попит на працю зростає, піднімаючи заробітну плату, у той час як відносний попит на капітал падає, знижуючи процентні ставки.У країні 2 відбуваються зворотні процеси, тому що країна 2 спеціалізується у виробництві товару Y і скорочує виробництво товару X після встановлення торговельних відносин її попит на працю падає, знижуючи заробітну плату, у той час як попит на капітал зростає, піднімаючи процентні стаки.

Коротше кажучи, зовнішня торгівля підвищує заробітну у країні 1 (країні з низьким рівнем і низькими ставками заробітної плати) і, відповідно, знижує заробітну плату у країні 2 (країні з високим рівнем заробітної плати). Таким чином, зовнішня торгівля скорочує існуючу раннє різницю в заробітній платі між двома країнами.

Аналогічно, зовнішня торгівля служить причиною падіння процентної ставки у країні 1 (країні з дорогим капіталом) і її підвищення в країні 2 (країні з дешевим капіталом), скорочуючи при цьому розходження в процентній ставці між цими країнами. Це доводить той факт, що міжнародна торгівля сприяє скороченню розходжень між країнами в заробітній платі и процентній ставці.

Міжнародна торгівля розширюється доти, поки повністю не зрівняються відносні ціни товарів, а це значить, що відносні ціни товарів стали рівними в обох країнах.

 

Фінансова глобалізація та її прояви на світовому фінансовому ринку. Протиріччя фінансової глобалізації та її вплив на кризові процеси в світовій економіці.

Фінансова глобалізація почала інтенсивно розвиватись з відходом світового господарства від Бреттон-Вудської системи пристосованих прив’язаних валютних курсів і переходом до системи керовано-плаваючих режимів обмінного курсу між важливими валютами доларом США, японською єною та розрахунковою одиницею ЕКЮ (сьогодні регіональним валютним блоком євро), а також до системи вільно плаваючих валютних курсів індустріально розвинутих країн щодо інших індустріально розвинутих країн, країн, котрі розвиваються та трансформаційних економік.

Фінансова глобалізація є однією з найбільш важливих тенденцій розвитку світового господарства останніх десятиліть. Вона є процесом, при якому фінансові ринки різних країн стають інтегрованими в єдиний світовий фінансовий ринок. Даний процес передбачає швидке і помітне зростання іноземних фінансових активів та зобов’язань країн, які співвідносяться з їхніми ВВП або з фінансовими позиціями, що відображають вітчизняний фінансовий капітал. Крім цього, фінансова глобалізація веде до зростання дисперсії у чистих іноземних активах країн, роблячи їх чистими кредиторами чи чистими дебіторами, або чистими експортерами чи чистими імпортерами капіталу. Наслідком фінансової глобалізації є зростання зовнішніх ефектів, пов’язаних з динамікою процентної ставки (ціни на фінансовий капітал), валютного курсу, а також з рухом валютних ресурсів. Ці ефекти, зрештою, відображають процес здійснення фінансових інвестицій на міжнародному рівні.

Фінансова глобалізація пов’язана, перш за все, з ринковими цінними паперами, які випущені в одній країні та купуються нерезидентами на фондовому ринку. Проте слід брати до уваги, що вартість цінних паперів коливається, а тому існує ризик як їх знецінення, так і значного подорожчання. Підвищення/посилення ролі фондових ринків наразі проявляється, зокрема, у процесі об’єднання бірж, що фактично є організаційною передумовою нового витка фінансової глобалізації.

Міжнародні фінансові відносини розвиваються під впливом змін у самих фінансах. Частка фінансових послуг у складі світової зовнішньої торгівлі швидко збільшується. З’являються нові види фінансових послуг і фінансових інструментів. Фінансові зв’язки між державами диференціюються та ускладнюються. Фінансова глобалізація пов'язана з перетворенням фінансових послуг у найбільший сегмент міжнародних ринків, що швидко зростає, спонукаючи внутрішню перебудову сучасних ринків капіталу, яка неминуче відбивається на стійкості національних фінансових систем.

Пожвавлення фінансової глобалізації відбувалось завдяки діяльності транснаціональних корпорацій. Останні, функціонуючи в формі концернів, посилювали свою присутність шляхом формування і розвитку їхньої фінансової складової - банківських, кредитних, страхових та інших фінансових інституцій, які відповідають за транскордонне переміщення фінансового капіталу з материнської компанії в дочірні і навпаки. Транснаціональні концерни стали основним рушієм транскордонних злиттів і поглинань корпоративного капіталу. ТНК є основним гравцем на міжнародних фінансових ринках з приводу формування їхньої оптимальної структури капіталу, в якій важливе місце належить банківським кредитам та цінним паперам, що можуть бути отримані в інших країнах.

Фінансова глобалізація є агрегованою концепцією, яка зводиться до зростання глобальних взаємозв’язків шляхом транскордонних фінансових потоків [54]. Процес входження країн на міжнародні (глобальні) фінансові ринки, або іншими словами, забезпечення взаємозв’язків індивідувальними країнами з міжнародними фінансовими ринками називається фінансовою інтеграцією. Як і фінансова глобалізація, фінансова інтеграція асоціюється із політикою лібералізації балансу капіталів.

При розгляді фінансової відкритості країн в глобальному просторі слід розмежовувати ступінь державних обмежень країни на рух фінансового капіталу та обсяги поточних потоків капіталу.

Експорт капіталу є найпотужнішим фактором поглиблення фінансової глобалізації, зближення рівнів розвитку різних країн, створення атмосфери взаємної довіри і поваги інтересів у міжнародному середовищі. Слід зазначити, що експорт капіталу можливий лише за наявності в господарстві країни-експортера значних грошових заощаджень (нагромаджень), здатних трансформуватися в капітал як для внутрішніх, так і для зовнішніх інвестицій. Без створення солідних вільних фінансових ресурсів у певному колі країн фінансова глобалізація розвиватися не може. Експорт капіталу – найбільш надійний у нинішніх умовах засіб підйому економіки відсталих країн.

Обов’язковою умовою поглиблення фінансової глобалізації є фінансова лібералізація. Остання передбачає забезпечення вільного руху потоків фінансового капіталу шляхом зняття будь-яких обмежень органів державної влади та центрального банку країн на фінансові операції платіжного балансу (рух капіталів і кредитів, репатріацію прибутків, здійснення податкових та інших платежів тощо), послаблення механізмів регулювання діяльності філіалів міжнародних банків, зняття обмежень стосовно характеру та обсягів операцій з фінансовими інструментами.

Фінансова лібералізація для країн, що розвиваються та трансформаційних країн передбачає також уможливлення розвитку і розширення фінансового ринку та фінансової інфраструктури, які ставатимуть часткою глобального фінансового простору.

Необхідною макроекономічною умовою отримання позитивного ефекту від валютно-фінансової лібералізації є підвищення рівня монетизації економіки. За експертними оцінками, тільки за монетизації у 47,58 % може бути досягнуто відчутне посилення ролі іноземних інвестицій у забезпеченні процесів економічного зростання [46]. За нижчих значень монетизації гальмується розвиток валютно-фінансового сектору, стримується зростання абсорбуючої здатності фінансового ринку та створення ефективних механізмів розподілу фінансових ресурсів, що унеможливлює ефективне використання іноземних інвестицій.

З 1970-х рр. науковці в галузі міжнародної економіки взяли участь у розробці нових теоретичних засад та економетричних моделей емпіричного призначення для з’ясування змісту та наслідків лібералізації міжнародного фінансового середовища в умовах режимів гнучкого обмінного курсу. Основними характеристиками сучасного етапу фінансової глобалізації є висока волатильність валютних курсів, постійний тиск на паритет купівельної спроможності, хронічні дисбаланси у міжнародній торгівлі, повторювальні фінансові кризи тощо. В цьому взаємозв’язку модель „переривання шляху проходження валютного курсу внаслідок завищення вартості валюти” Дорнбуша, концепції щодо спекулятивних атак, які виникають і розвиваються самі по собі, концепції „бульбашок” і паніки на фінансових ринках стали спробами пояснення феномену волатильності валютних курсів, який не міг описуватись в межах існуючих до цього часу традиційних моделей.

Глобальні фінансові ринки сьогодні не тільки дають поштовх до розвитку міжнародної торгівлі і забезпечують економічне зростання в сучасному світовому господарстві, але й підчас дестабілізують функціонування цілих регіонів світу і можуть приносити значні збитки економічним системам (наприклад, глобальна фінансова криза 1997-1998 р. і негативні наслідки від неї для країн Південної Азії, Росії, Аргентини). Фінансова глобалізація спричинила значні зміни в структурі національних і міжнародних фінансових ринків. Економічні і фінансові кризи 1990-х рр. стали фактом того, що фінансова глобалізація не є виграшною для усіх її учасників, а може потенційно вести до серйозного економічного хаосу, значних збитків банківського сектору, корпоративним банкрутствам, турбулентним рухам на ринку цінних паперів, вичерпування валютних резервів, девальвації національних валют і посилення податкового тягаря. Біржові крахи, кризи державних фінансів раніше відбувалися в межах однієї країни, а тепер поширюються на цілі регіони й можуть навіть переростати у світові потрясіння. Річ у тім, що майже всі країни зв’язані кредитними відносинами, перехресними потоками грошових капіталів, купівлею іноземних активів і продажем своїх активів нерезидентам. Величезні фінансові ресурси, які обертаються на міжнародних та національних грошових ринках, здатні використовувати на свою користь найменшу помилку й огріхи у грошовій політиці економічно несильних країн. Актуальним завданням розвитку фінансової глобалізації є прийняття таких міжнародних правил переміщення короткострокових капіталів, які зводять до мінімуму втрати від цілеспрямованих спекуляцій.

Негативний вплив фінансової глобалізації проявляється також в формі хронічних боргових криз, які охопила десятки країн, переважно тих, що розвиваються. Посилюється економічне відставання цих країн від передових держав, що призводить до виникнення принципових розбіжностей між ними в політичній і соціальній структурах. Як наслідок, зростає залежність відсталих країн від розвинених. В цьому взаємозв’язку для деяких фінансово відкритих країн з невисоким рівнем розвитку існує небезпека підриву економічного суверенітету.

Від фінансової глобалізації виграють, в першу чергу, розвинуті країни, які мають вплив на економічні та політичні сторони розвитку світу і які представлені великими фінансовими транснаціональними корпораціями.

Еволюція фінансової глобалізації в світі почалась в період з 1870 по 1914 рр. Бурхливий розвиток міжнародної торгівлі (щорічне зростання 4%, зовнішньоторговий оборот по відношенню до ВВП у 1870 р. становив 10%, а в 1914 р. вже понад 20%) супроводжувався зростанням міжнародних потоків капіталу (щорічне зростання 4,8%, а відношення міжнародних потоків капіталу до ВВП зросло із 7% в 1870 р. до 20% в 1914 р.) [ 64, 44]. З початком Першої світової війни перша хвиля глобалізації закінчилась і світові ринки вступили у фазу дезінтеграції, яка тривала до кінця Другої світової війни [55]. Наприкінці 1940-х рр. провідні країни світу вирішили створити нову міжнародну економічну систему на основі сприяння міжнародній торгівлі і добробуту, яка почала реалізовуватись з часу заснування двох міжнародних фінансових інститутів (Міжнародного валютного фонду і Світового банку), а також підписання Генеральної угоди про тарифи і міжнародну торгівлю (ГАТТ), яка знайшла згодом своє вираження під дахом Світової організації торгівлі (СОТ). З 1950-х рр. розпочалась друга хвиля економічної глобалізації. Починаючи з 1973 р. і до сьогодні світова торгівля зростає в середньому щорічно на 11% і зовнішньоторговий оборот до ВВП зріс з понад 22% в 1973 р. до 42% в 2002 р. Міжнародні потоки капіталу до світового ВВП зросли, в свою чергу, з 5% в 1970-х рр. до 21% на 2003 р.

Вплив глобальної фінансової системи на всі сфери життєдіяльності стає дедалі більшим, оскільки фінансові ринки зростають набагато швидше, ніж товарні ринки і світова торгівля. Вкладники фінансового капіталу здатні в лічені секунди підтримати привабливі інвестиції практично в будь-якому куточку Земної кулі, але, водночас, відтягнути свій капітал, якщо є прояви або прогнозування кризових явищ чи погіршення фінансової кон’юнктури. До таких проявів слід віднести, в першу чергу, спекулятивні атаки гравців на фінансових ринках, зниження облікових, а отже, процентних ставок, форс-мажорні обставини, в тому числі соціальні заворушення та зміну політичних режимів чи економічного курсу в країнах в бік радикалізму (антиглобалізму, антиамериканізму, антикорпоративізму) і, в цьому взаємозв’язку, поступового переходу до більш закритих схем ведення національного господарства. Однак, основною причиною хаотичних переміщень капіталів є феномен стадної реакції на відсутність достовірної інформації вкладників і продавців фінансових активів (проблема асиметричної інформації) та хиткий характер фінансових ринків. Якщо вкладники прогнозують ризик для фінансових інвестицій в якійсь країні світу, наприклад, на основі загострення там дефіциту торгового балансу (що буде передбачати вирівнювання останнього шляхом девальвації національної валюти), то ці прогнози можуть перекинутись і на іншу країну з огляду на схожі тенденції економічного розвитку. Але в одній країні центральний банк швидше всього піде на такі кроки, а в іншій ні, проте ефект відпливу капіталу стане однаковим для обох країн.

Якщо більшість економістів сходяться в думці, що торгова відкритість країн є бажаною для економічного розвитку як багатих, так і бідних країн, то думки навколо вільного руху міжнародного фінансового капіталу та фінансової відкритості країн є неоднозначними. В своїй праці Й. Штігліц [59] вбачає у відкритті для іноземного капіталу фінансових ринків зростаючих ринкових економік (emerging market economies) загрозу виникненню в них економічного колапсу. Науковець Дж. Бхагваті, який є відомим захисником економічної глобалізації [1], досить скептично ставиться до її фінансової складової і говорить, що заяви про неймовірні вигоди від зростання мобільності капіталу не є стверджуючими.

Все ж слід говорити про вигоди, що отримують країни в процесі сприяння фінансовій глобалізації. Зростання мобільності міжнародного руху капіталу пов’язане, передусім з входженням іноземних фінансових інституцій на внутрішній ринок країн. Таке входження відіграє важливу роль у стимулюванні фінансового розвитку країн-реципієнтів. Внутрішні фінансові інституції стають більш ефективними [68], оскільки відбувається міжнародний трансфер технологій і знань.[33] Іноземні фінансові інституції на ринках менш розвинутих країн-реципієнтів сприяють притоку туди іноземного фінансового капіталу і зменшують його дефіцит, що призводить до зниження ціни на капітал (процентних ставок), а отже, до зростання внутрішніх інвестицій і економічного росту. Створені альтернативні можливості отримання фірмами капіталу як у внутрішніх, так і іноземних фінансових інституціях сприяє розвитку конкуренції у фінансовому секторі країн-реципієнтів.

Однак, як зазначалось вище, фінансова глобалізація здатна породжувати фінансові кризи, які можуть перекреслити усі надбання і вигоди, отримані країнами. Генезис усіх фінансових криз пояснюється циклічним характером економічного розвитку капіталістичної економіки. Фінансові кризи здатні виникати тоді, коли економічні системи країн (або глобальна економічна система) перебувають на фазі піку економічної активності, яка передує економічному спаду. Як показує світова практика вісімнадцять з 26 фінансових криз за останні 20 років виникало після того, як фінансовий сектор країн був лібералізований і відкритий назовні. При цьому країни, що були вражені кризами від неефективного менеджменту фінансової лібералізації, характеризувались достатньо непоганим фіскальним станом. Так в роки перед фінансовими кризами азійські країни мали бюджетний профіцит, Мексика мала бюджетний дефіцит всього 0,7% від ВВП, а розвинуті країни мали стабільну фінансову інфраструктуру, яка здатна була нівелювати будь-які внутрішні і зовнішні шоки.

Каталізатором фінансових криз, як правило, ставав банківський сектор, який розширював кредити в секторах економіки країн з лібералізованою економікою без проведення належної експертизи ризиків циклічних фаз і самих позичальників. Поглиблення фінансових криз країн пояснюється також тим, що вітчизняні банки беруть позики за кордоном. Банки платять вищу процентну ставку з метою залучення іноземного фінансового капіталу. За рахунок отримання додаткових коштів вони можуть збільшити обсяги кредитування. Приплив іноземного фінансового капіталу стимулюється державною дисконтною політикою та політикою регулювання валютного курсу. Прив’язуючи національну валюту до ключових валют (долара, євро, СДР), центральний банк країни-реципієнта створює певні гарантії для іноземного інвестора в сенсі зменшення ризиків.

З одного боку, фінансова лібералізація часто призводить до кредитних бумів і банківських криз, як показує навіть досвід Японії і США в 1980-х-1990-х рр. Через недостатні експертизи відстеження та моніторингу ризиків, пов’язаних з проблемою перевиробництва і споживання, втрати по позиках значно зростали. Ці втрати означають, що баланси банків погіршувались, тому що вартість позик, яка відображається в активній частині, зменшувалась відносно банківських зобов’язань і це призводило до зменшення чистої позиції вартості капіталів банків. Зі зменшенням капіталів банки набували більшого ступеню ризиків і вкладники та інші потенційні позичальники, в тому числі іноземні, меншою мірою були зацікавленими у наданні своїх капіталів у розпорядження банків. Банківські ризики призводили навіть до відтягування капіталів з країн. Особливою проблемою в цьому контексті є банківська паніка, коли інвестори починають вилучати свої капітали не тільки із проблемних банків, але й з цілком добре функціонуючих банків країни. Цей феномен називається «банківською інфекцією», яка здатна призвести до колапсу усієї банківської системи країни. Попередити такі кризи можна через налагодження системи адекватного фінансового регулювання і фінансового нагляду. Так, якщо такі азійські країни, як Індонезія, Філіппіни, Таїланд постраждали від останньої фінансової кризи 1998 р., то Сінгапур, Тайвань і Гонконг, організувавши сильний фінансовий нагляд, не були вражені негативними ефектами фінансової глобалізації.

З іншого боку, фінансова лібералізація, яка забезпечує збільшення мобільності капіталів, сприяє чіткішій структуризації світового фінансового середовища. Більш вільний рух і розподіл потоків капіталів сприяє диверсифікації ризиків, зумовлюючи зміни в міжнародних портфелях у бік вигідніших ризиків. Найбільш вагомим аргументом на користь зростання мобільності капіталів, який висловлювали такі науковці як С. Фішер, М. Обстфельд, К. Рогофф, Л. Саммерс, є те, що створюються можливості для ефективного глобального розподілу заощаджень і відбувається рух фінансових ресурсів в більш продуктивні сфери. На основі цього забезпечується світове економічне зростання та добробут.

Спроби деяких країн залишити бар’єри на шляху міжнародного руху капіталів призводять до подальшого розвитку офшорного бізнесу. Офшорний бізнес передбачає переміщення компаніями фінансової діяльності в офшорні зони, в яких можна уникати урядового регулювання і податкового контролю, а отже, вигідно концентрувати власний капітал.