На мить – любов. На хвилю – друзі.

На час – високі божества...

Вже на грядках твоїх ілюзій

Росте трава, росте трава.

 

То ж чим жива, що маю нині?

Подертих нервів ятері.

Вже дорогі твої святині

Кимсь роздані за хабарі.

 

І так душа впилася лжею

На тім балу у сатани,

Що вік не зможе збуть своєї

Тії безвинної вини.

 

Й чи не за тим явило милість

Мені це слово, щоб спитать:

А де ж боги, яким молились?

А що ж тепер нам сповідать?

 

А те, скажу я, що набуте,

Що правдою нагою звуть,

Аби, свій біль зоравши круто,

Вже не сліпцем продовжить путь.

 

Аби словес лукавих верші

Душі не заманули знов,

І все ж навчитись, може, вперше,

Жить без брехні і молитов.

 

І сад ростить – вже не ілюзій,

Вже не позаторішніх знад –

Життя... На цім жорстокім крузі

Що вродить нам трагічний сад?

 

***

 

Є час каміння розкидати

і час його збирати.

З Еклезіаста

 

Та чаїлася Лжа, між тим,

В книзі мудрій отій від начала,

Я каміння на полі чужім

Ще ні разу не розкидала.

Тільки знала його збирать,

Геть видовбувати аж із глибу.

Жито заново висівать –

Бо дитина просила хліба.

І не завжди для колосінь

Випадала погожа днина.

Купі зібраних мною камінь

Еверести всі – по коліна.

 

***

 

Той камінець, що кинете ви вслід,

Що по мені поставить має крапку,

Не здожене мене. Я свій прихід

В гордині вічній відкладу назавтра.

Ціну пізнавши вашої хвали,

Ціну хули пізнаю теж я легко!

Моє лице крізь голубінь імли

Вам усміхнеться здалеку – далеко.

О, в ньому, в тому далеку, зітхне

Душа моя від злоязичеств чорних,

Й тонкою комишинкою проткне

Камінні ваші, ваші вбогі жорна.

 

***

 

Все минуще, кажу я: і вожді, і боги,

І генсеки, і нежить, і навіть борги,

Грошові наші, звісно, борги непутящі

(Про моральні промовчу – із ними важче).

Все минуще, скажу вам: пастухи і підпаски,

І начальства то гнів, то, можливо, й ласка,

Популярність і лідерство, і відомість –

Забуття їм натомість, забуття натомість.

Неминуще – поставить на хаті крокви,

Вранці виполоть кріп, від роси ще мокрий,

Ластів'ят під карнизом собі завести

І писать своїм друзям предовгі листи.

Неминуще – маленькі землі розкоші:

Хліб і втомонька – рук найдовічніша ноша,

І вродливої жінки щасливе лице –

Неминуще й важливе лиш це, лиш це.

Тільки це має вартість найбільшу –

Сад зростить під вікном, написати вірші,

Ну а ще – у любові зачати дитя,

Неминуще продовжити тим життя.

 

***

 

Є вищий гуманізм садівника –

Зрізать старезне, задубіле гілля,

Щоб інша брость, плодюча та гінка,

Звелася у новітній силі.

А ми? Погляньте, вже давно трава

Старих молитв позаглушала гомони.

А нам так важко відректись від спомину

І жаху, що воскреснуть божества.

 

***

 

Так де ж пристанище для віри

І слово щире для душі?

Шукаю шлях. Іду від гирла.

Ступаю боса на ножі.

Той шлях від жару спопелілий

Прехитрий замітає лис.

Я так, мій світе, зголодніла

За щирістю, що без завіс!

В сліпому мороці безчасся

Волає гарячковий зір.

Я так, мій світоньку, спеклася

У безотвітності довір,

А як же без довіри жити,

Без віри, світе, жити як?..

Болючим овидом над світом

Моїх питань зіп'явся знак.

 

***

 

Коло хати в задусі денній

Домліває гарячий сонях.

А навколо кружалом жовтим

Ходить Сонце ув оболоні.

 

Знає Сонце, – о мудре Сонце,

Нам до тебе хіба рівнятись? –

Тільки доти й пожити богу,

Доки є кому уклонятись.

 

***

 

Теля кружляє по своїй орбіті,

Руденьке, у кучериках теля,

З травиною сухою на копиті,

Десь на степу присохлою, кружля.

 

А з ним село і сонце жовтобоке,

І жайворон, і яблунь первоплід,

І цілий світ, трагічний і високий,

Кружляє так, як сотні тисяч літ.

 

І ми кружляєм трудно так і грузько,

В тугім сплетінні мудрого вузла,

Турбот високих і тривог мотузкою

Прип'яті до щоденності кола.

 

***

 

Помолитись би – так не умію,

Рятівні неродяться слова.

В полі вішки замела завія,

Обікрала душу татарва.

 

Драм кільце так схоже на облогу –

Рук, щоб їх бороти, не здійму.

Обізватись би – але до кого?

Сповідатись би – але кому?

 

СПРОБА МОЛИТВИ

 

Мій Боже правий (вдень, а чи вночі),

Безсмертний мій (у слові, а чи в зорі),

Яви свою присутність і навчи

Покоронці, одному лиш – покорі.

 

Аби прийняти, все прийнять, що є,

Без нарікань віднині і довіку

І не віддать хулі ім'я Твоє

Навчи мене, навчи мене, Великий.

 

І хай мене твій суд не обмине

За всі гріхи – майбутні і колишні.

Та одведи від сумніву мене

В тім, що правий одвіку ти, Всевишній.

 

Од скверних одведи, щоб ница мисль

У докорах не билась, як в тенетах,

І все ж бо... Сам розіп'ятий колись

О защо, защо розіп'яв мене ти?

 

Свою гординю (в прірви на краю) –

Ось я до ніг її тобі складаю.

І все ж бо... За неправедність твою

У праведного в тебе хто спитає?

 

КОЗЛОВСЬКИЙ СПІВАЄ МЕСУ

 

А таки ж нагрішили...

це ж як нагрішити треба

Й напектись у багатті.

Якої ж то треба сльози,

Щоб отак затужили,

мов біль на ножах підняли у небо,

Під склепінням собору

затужили отак голоси.

Душу тоскну возносили,

в пристрастях розідерту.

То вжахнутись содіяним,

мабуть, надходив час.

"Святий Боже, святий Безсмертний,

Помилуй нас!..."

 

***

 

Не вчіть мене, лукавці, молитвам –

Я ще до вас, до вас іще молилась

Цим тихим водам і ясним зіркам,

Я знала слів і Слова вищу милість.

 

Благословляла дерево й зерно,

І під вікном ці мальви, ружі, рожі.

Тому було і вижити дано

У вашому вселенському безбожжі.

 

Молилась не під шелест корогов

І не в будівлях, де склепінням – стеля –

Молилася, коли один лиш Бог

Мене почути міг в людській пустелі.

 

***

 

Моліться.

Палко схвалюйте.

Товчіть

Собі лоби в поклонах. Вам –

не вперше.

Вчорашнє легко з пам'яті зітерши,

В лункі фанфари перелийте мідь.

Своїх коханих, роблених своїх

Богів – ви завтра будете топтати,

Їх п'єдестали будете валяти –

Аж прітимете від трудів отих!

Вам так: або плювать – або лизать,

Або топтать – або д'гори возносить.

Вам в нагороду і червінця досить,

Щоб шляхи у рай комусь із фраз

прослать.

Чужих цитат чужа задубла мисль

Вітійства прикрашає ваші.

"Ми не раби. Раби – не ми"...

Не вірю!

Невже це ви могли писать колись?

 

***

 

Мета на обрії крутім

І віра замість кусня хліба.

Я вірила відчайно й сліпо,

Сьогодні – так, я винна в тім.

 

Зоря на шовку золотім

І шашки блиск в ранковій сині.

Такі були мої святині.

Сьогодні – так, я винна в тім.

 

Я за провину за свою

Уже дістала вищу міру.

Вже без святинь і вже без віри

На людському суді стою.

 

Кажу йому: – Ген, міражем

Мета на обрії пригасла.

Побіля трас – злинялі гасла,

А навзаєм, що навзаєм?

 

Кажу йому: – Не помились,

Нові малюючи знамена.

Й ти, судіє, молись за мене,

За всіх ошуканих молись.

 

СВІТ

 

В осінніх ночах – жовті ліхтарі,

В саду на гіллі – яблука і птаство.

Придумав світ цю трепетність зорі

І на причалі пароплав горластий.

 

Казкам щасливий вигадав кінець,

Сльозі – наївну віру, що остання.

Такого навигадував мудрець,

А все – лише на власне виправдання.

 

А все затим, щоб хтось йому прощав

Тоненьку вільху, зрубану для милиць,

Порожній дядька Якова рукав –

Війна для нього й досі не скінчилась.

 

А все затим, щоб хтось довічно міг

Усе нестерпне перетерпіть люто:

Печальну втрату друзів дорогих,

В цукерці слова – недругів отруту.

 

І що ж? Мені так радісно не знать

В довірі – меж, а у прощенні – міри!

Закреслюю гіркі слова сум'ять,

І знов, і знов неначе вперше – вірую!

 

У правоту свойого путівця,

У необманність всіх людських "кохаю".

Мій світе, той наївний образ раю –

Він теж писався із твого лиця.

 

О, на якім важкім замісі глин

Твойого дня займалося світання!

Придумала тобі мільйон провин,

А все – лише на власне виправдання.

 

СВІТ

 

Тривожний світе мій, таким тривожним

Ти ще не був. І це якраз та мить,

Коли ще можна, ще, кажу я, можна

Нам у безодню кроку не зробить.

Прелюд життя, осонцений до краю, –

О, як він душу сповнює ущерть!

Ще вибір є – і вибору немає,

Бо лиш безумець вибирає смерть.

Безсонний світе мій, таким безсонним

Ти ще не був. Крізь рев радіохвиль

Чийсь голос вирина… (от-от потоне!):

"Докіль не пізно… Можна ще докіль…"

Не фаталісти ми… Твої прологи

Розгорнуто в таку будучину!

Але встає з-за пульта з-за твойого

Хтось посивілим за ніч за одну.

Та що не день, на цій малій планеті

Стає все більш беззахисним життя.

І передчасно так серед трагедій

Мудрішає моє мале дитя.

І хто тут перед ким сьогодні винен?

Така хистка над нами неба креш.

І все ж – цинічний чи напівдитинний,

Такий, як є, – ти непідсуден все ж.

Бо так, як ти, хто пелюсток хуртечею

Зареслити уміє біди всі?

Бо знов мені крило твоє лелече

Так легко щось розвиднює в сльозі.

Й розвиднює, мій світе, й золотіє

У присмутку моїх важких повік.

Й чи не його вагою до надії

І до життя перевисаєм вік?

 

ПІЗНІ ДЗВІНКИ

 

І гряне, мов залп. І душа похолоне.

Й докупи уже не збереш думки.

Боюсь запізнілих дзвінків телефонних –

Лихе сповіщають нам пізні дзвінки.

 

Спитають: – Квартира? (А хвиля гаряче

Вже котить... от-от порозтрощує все). –

– Та ні... – Помилився я номером, бачу.

Пробачте... –

А хвиля – уже несе.

 

І кида тебе сторчголов із кручі

З усім, що до цього здавалось міцним.

І знаєш: цей мир, і благополуччя,

І спокій – живуть тільки днем одним.

 

Є нить – отих кілька людей найдорожчих, –

Вже висне на ній.

Але прийде мить...

Десь, мабуть, отак, серед пізньої ночі,

Озветься дзвінок. І обірветься нить.

 

ТЕЛЕФОНІСТКА

 

Дощ (таж на те і осінь).

І все до дрібки знайоме:

Вулиця. На асфальті –

Віддзеркалення вікон бліде...

Відпрацьовано другу зміну.

Зараз прийде вона додому.

А дома (тихенько зітхнула),

Дома ніхто не жде.

Ось її третій поверх.

Відмикає повільно двері.

Викладає з валізки булочку

Й тоненький шмат ковбаси.

Втомлено роздягається,

На кухні сяк-так вечеряє.

А у вухах – все те ж, цілоденне:

Голоси, голоси, голоси!

– 07? З'єднайте із Вологдою.

– 07? Терміново Ровно!

– 07? Ви що там – поснули?

Дзвоню вже хвилин із п'ять! –

Голосами, неначе нервами,

Вся наскрізь переснована:

У навушниках плачуть і сваряться,

Сміються і просто мовчать.

У навушниках в чомусь каються,

Словом граються сухозлотним

Й неіснуючого півцарства

Обіцяють комусь за коня...

Там тисяча душ роз'єднаних.

– З'єднайте! – до неї крізь відстані,

– З'єднайте! – волають щодня.

Ах, я і сама за трубку

Хапалась не раз квапливо:

– 07, – благала, – пошвидше

(Як довго тягнеться час!) –

07, з'єднайте, будь ласка,

З'єднайте мене із Києвом,

Це дуже важливо, люба!

Все залежить від вас!.. –

Від неї... – промовить подумки.

І тихо додасть: – Якби-то!

Вона лиш телефоністка.

Телефоністка не бог.

А вголос, як завжди:

– З'єдную! – звично і діловито,

Так наче немає простішого

Для неї – з'єднати двох.

– З'єдную! – І на радощах

Хтось аж трубку зненацька зронить.

– З'єдную! – через відстані

І важку наболілість думок.

Лиш їй – нізвідки й ніколи,

Єдиній – ніхто не дзвонить.

Ні-ні, це просто вчувається

Довгий-довгий дзвінок.

Дзвінок. Ще і ще. Опівночі?

Атож. Саме час для містики.

Та чомусь так раптом холоне,

Так стискується їй душа.

У світі мільйон самотностей, –

Твердить строга статистика.

Та знаю я: це ненадовго

І не дуже її втіша.

Так, усе я про неї знаю.

Їй за сорок, додам до всього.

О, як палко для неї хочу я,

Щоб нарешті – це був не сон,

Щоб довгим сріблястим звуком,

Підіймаючи враз на ноги,

Крізь віки і віки чекання

Задзвонив і її телефон.

 

***

 

Душа людська шукає душ споріднених,

Шукає світ споріднених світів.

О, я вночі не сплю, на кару віддана

Його болючих голосів.

 

Трава – травину, тиша кличе тишу,

А серце – наче вузол тих доріг,

Що вірний хтось відшукував до іншого,

Та так, бач, відшукати і не зміг.

 

ДУША

 

Спіла плоть ранету золотавого,

Слова плоть уже не спокуша.

Спокуша непізнана держава

З таємничим іменем – Душа.

 

Із очей захмарених і древніх

Усміхнись, прогалля голубе!

Душе глини, сива душе дерева,

Ніжно прагну я пізнать тебе!

 

Із води, із пломеню і слова

Сходить суть твоєї таїни.

Ах, як дивно пісня сопілкова

Розкриває душу бузини!

 

А зі стін, з гончаревого кола,

Мов чоласте сонечко – лоша,

Чисто ж як до світлого навколо

Промовляє глиняна душа!

 

Думаєте, просто це – у глині

Зором серця

Душу віднайти?

А скажіть, душа о цій хвилині

В когось не вмира від самоти?

 

КОРДОНИ СЕРЦЯ

 

Від суєти, боргів і віршування,

Від тісноти задушливої стін

Мене рятують, як від умирання,

Червоноусті вибухи калин.

 

Беруть в долоні мої спраглі руки,

Мов таїни, торкаються лиця.

Рятують мене кетяги від муки

Чужі до денця прозирать серця.

 

Тікаю і топлюся у багатті,

Спиваю хміль осінньої пори.

Сьогодні на калиновому святі

На честь мою всі фарби й кольори.

 

Хтось не повірить, запитає: – Де це

Калини жар між сірої сльоти? –

Це близько.

На кордонах мого серця.

Але до них не кожному дійти.

 

***

 

І острах місце тепле загубить,

І це жадання видертись на небо...

Я все це розумію. Але треба,

Все ж треба, браття, й діло теж робить.

 

І потім совість... З нею бути як,

Чи сказано в останнім циркулярі?

На вашім торжищі, на вашому базарі

Ціна їй, кажуть, ламаний мідяк.

 

Жаль совісті. Їй не світало ще

В тих душах, де таке мілкеньке денце,

Вона лише якомусь навіженцю

Чи дурню уночі за вас пече.

 

***

 

Той у пиятику, той у політику,

Той у насущні житейські діла.

Де ті прадавні, просвітлені витоки,

Де той перехлюп води і весла?

 

Той за кордон, той за стіни верховні,

Ну а для дурнів утіха з утіх –

В хаті гніздо, ластів'ятами повне,

Глухну від щебету їх.

 

***

 

І лиш терпіння безголосе

Копитом стукне, мов лоша,

Живе весь час, як у облозі,

Моя розчахнута душа.

 

Не відступитись! Не здрібнити!

Руки Іуді не подать!

На благодать утроби ситу

Своїх знамен не промінять!

 

Якщо ж на двоєдушшя палю

Мене таки настромлять дні,

Душа сама себе підпалить,

Згорить на власному вогні.

 

ПРУГ

 

Павлу Кононеко

 

Сідає сонце за вечірній пруг,

В турботах дня натомлене до краю.

Та ще не сутеніє виднокруг,

Іще в зіницях дума не смеркає.

 

У полудень гриміло, до землі

Поривним вітром прихиляло жито.

І чути стало: у раптовій млі

Перепеля так плаче сумовито!

 

Віддаленіло. На устах полин.

Та день незмінний у людській довірі.

О мудрий знак переходу годин

До сонячного надвечір'я!

 

Осмислюються вчинки і слова,

Виважуються літо на долонях,

Важіє від утоми голова,

Передзахіддя промінь гріє скроні.

 

Що ж, хай і так. На віковічний круг

Життя вертає так самозреченно!

Сідає сонце за вечірній пруг,

А світ іще клопочеться так денно…

 

ТЕРНОВИЙ СВІТ

 

Живу як всі. У клопотах щоденних.

Святкую мить.

Прожиту кожну мить.

Терновий цвіт – він так летить крізь мене –

Аж душу сяйвом сонячним сліпить.

Терновий цвіт, од приморозків

шерхлий,

Укриє жовтизну

торішніх трав,

У білім світі стільки того

терну,

Що світ і сам уже терновим став,

Печально, голубино, пелюстково,

Трагічно – аж під серцем вік пече –

Терновий світ терпким терновим словом

Через мої гіркі уста рече.

Рече і промовляє, й не знаходить

Отого, котре б стало рятівним,

Мені в очах трагедіями сходить

Терновий світ… терновий цвіт… як дим.

Безумець мій, моя дитина хвора,

Сльозиночка у Всесвіту в очах,

Світ – о, як міцно він смертями, й порохом,

І терном (наскрізь!), терном (весь!) пропах.

Болить мені він річкою змілілою,

Своїм немилосердям вік болить.

Вже часом і любить його несила,

Та не любить… ще важче не любить.

Люблю, мов кимось проклята, і мучусь

Та над його питаннями стома,

Уже сама, сама, як нерв болючий,

І як біда, його біда – сама.

І цей нестерпний пек одної мислі:

Щодалі днів жорсткішає письмо.

Над атомною прірвою завислі,

Кущем терновим чи не згоримо?

І все ж не відсахнувшися від правди,

Кажу собі: неопалим наш пруг.

Цей білий цвіт – крізь нинішнє у завтра

Вершить свій лет. Продовжує свій круг.

На синій стужі, на космічнім вітрі.

У болечка мойого на краю.

Цей світ терновий тим і єсмь, що вірить,

Все ж вірить у незнищимість свою.

 

***

 

Здобутися хочу на слово світле,

Щоб сонячно в хаті кульбабкою квітло.

Й прозоре було, як легкий вітровій,

Щоб світло всміхнутись до нього й самій.

 

Ну щось про зелену веселу зливу,

Про глек і на білій скатерці сливи,

Про пса, вічно з витівками в голові,

І дім, у якому ще всі живі.

 

Так хочу я слова легкого... Та марно.

Приходить воно і скорботне, і хмарне.

– Кульбабка? – говорить. – А ще купава –

Вся Прип'ять од пилу їх аж золотава.

 

І пес в бур'яниці живе і досі.

Й господаря жде, і на місяць голосить.

І хрипко на петлях порипують двері,

Й спустошили дім до гвіздка мародери.

 

А слив – їх так рясно на гілці висне.

Та час розколовся на "до" і "після",

Опівночі тої – раптово, враз...

І світлого слова скінчився час.

 

ЧОРНОБИЛЬСЬКІ ЛІСИ

 

Тут уже не ліси – тільки тіні лісів,

Тільки згадки лісів в німоті блукають...

Опромінені горлечка їх солов'їв

Не співають уже, не співають.

 

Тут уже не життя – тільки тінь життя.

Чорні поночі землю з'їдають роси.

Опромінена брунька, як мертве дитя,

З небуття кричить безголосо.

 

Тут печаль і печаль, сам на сам... сам на сам.

Тут біда і біда дім навічно обрали.

Цим лісам, опроміненим цим лісам

Небеса саркофагом стали.

 

РУБІЖ

 

І річ не в тім, що зводить біль уста,

Що пристрастей жарінь, бува, пече аж надто.

Цей вік, цей час і є та висота,

На котрій мушу, мушу я стояти.

І річ не в тім, що злісної олжі

Так близько часом вибухають міни.

Я – на своїм на кревнім рубежі.

Я саме тут сьогодні буть повинна.

 

Ген дикий мак на бескиді крутім –

Прекрасен він на цих вітрах космічних!

Краса – це теж рубіж

і теж одвічний.

Дивись, як мужньо

він стоїть на нім…

 

***