Таких високих намело снігів!

Вночі таки добряче погуляло,

П'яніло од вільготності і шалу,

Зривало дах – аж дім увесь двигтів.

 

Не знаю, чом ненависним таким

Він був отим снігам і тим завіям.

У домі спали діти. І надія

Допізна весь освітлювала дім.

 

Жила у домі древня мудрість книг,

А люди вміли вірити й сміятись.

Та билась хуга об нічний поріг,

І дивною була її затятість.

 

Та налітали ордами вітри

Упереміж зі снігом і пітьмою,

Погрожували гвалтом і розбоєм

І сто прокльонів кидали згори.

 

На ранок вийшла – тільки сніг та сніг,

І юний пес вистрибує, радіє.

То ним прикинулась ота нічна завія –

Бач, віддано як лащиться до ніг…

 

***

 

І все так чисто, первозданно

І так безгрішно, світе мій:

Сніг на деревах, на парканах,

І на долоні на моїй.

 

Сріблястий сніг і дзвінко-дзвінко

Чийсь юний сміх із далини…

Неначе білої сторінки,

Ми прагнем снігу білизни.

 

Щоб знов отак, як і донині,

Писати без краплини лжі

Нові літописи боріння,

Нову історію душі.

 

***

Зима на борошні ворожить

І болем приспаним втіша.

Снігами білими обложена,

Чи ти жива, моя душа?

 

Шукаю слід зайчати босого,

Годую змерзлих снігурів.

Така глуха і сніжно-болісна

Оця груднева низка днів!

 

Але вночі, здається – близько так,

Кричать за лісом поїзди,

І не силкуюсь досі визнати

За безперечне – знак біди.

 

А вранці перший слід до дому –

То слід старого поштаря,

Й горить зоря на сході пломенем,

Сніги розтоплює зоря.

 

***

 

З-над яри,

З-над високі світи голубі,

З-над гаї

Та з-над білі розгуляні хвищі

Натужилися очі мої по тобі,

Наболілась тобою душа – ні за віщо.

 

Зим отих

Запашний повечірній сніг

Все ніяк одмести від порога не можу.

Вже наметено снігу того на поріг –

Аже регочуться білі на грядці рожі.

 

Та хоча б хоч на день,

Та хоча б на мить

Марить ім'ям твоїм перестала хата!

Сад у вікна так сонячно зміг би світить,

Жаром вин зацвіло б у ній свято!

 

Любий, любий,

Скарай чи спали мости –

Все одно б'ють у вічі сніги зголубілі.

Я цілую цей світ,

у якому ти,

Я любити цей світ перестати не в силі.

 

***

 

А опівночі на снігу

Вмить розквітли червоні мальви,

Не дивуйся, що на снігу

Так безумно квітують мальви.

 

А під вікнами уночі

Закували сумні зозулі.

Не дивуйся, що уночі

Серед січня кують зозулі.

 

Чую здалеку дзвін підков,

За ворітьми – коня іржання,

Дикі мальви – то на любов,

А зозулі – то на прощання.

 

***

 

Грудневість, біла-біла даль,

З-за лісу – клубочінь туману…

Мій діжданий, яка печаль

Оця грудневість днів нежданна!

Молю тебе… За небокрай

Річки несуть – куди так круто?

А ти не дай мені, не дай

В тобі, в тобі не дай минути.

Так, як минають береги,

Як хуга промина листвяна.

Там, за снігами, – лиш сніги,

А за туманом – лиш тумани.

Молю тебе! …Уже в очах

Сльоза від холоду загусла.

Тож був хоч перекрив би шлях,

Хоч не лишав би навстіж русла!..

 

***

 

Придумала – й повірила сама:

Спекотний серпень і щасливе літо.

Як морози нашле свої зима,

Замерзлу душу буде чим зігріти.

 

Придумала те золоте вино

Й ірпінський вечір, і приїзди друзів.

Коли снігами замете вікно,

Я вигадці своїй тихцем всміхнуся.

 

Щоб не забуть, як зорі у пітьмі

Свої трагічні креслили пунктири.

А ми трудних випробувань самі

Уже тоді бездонну знали міру.

 

І знала я: звелить судьба: "Плати

За мить оту, коли була щаслива".

Я так платила, аж мої мости

Уламками летіли із обриву.

 

Була смерчів безжальна крутія,

Була в гордині царственною плата.

Щось невесела вигадка моя.

Втім... Чи таки вже й вигадка? Як знати...

 

Прохукую кружальце у шибках,

Дивлюсь: там сад... і сміх (ще без печалі),

Там серпень і грози щасливий жах,

І значить, значить є чим жити далі.

 

НОВОРІЧНА ІМПРОВІЗАЦІЯ

 

Високий трап, важка моя поклажа.

Густий туман. Віддалені гудки.

На корабель минулого вантажу

Утрат суворих і надбань тюки.

 

А втім, а втім, які вже там надбання,

Хіба що вміння біди зневажать.

Хіба що втома – та і то не рання.

Ти знав, як руки втомлені болять?

 

Та, може, вміння дати відсіч болю,

Не впасти в хитру пастку дрібноти,

І заряджати ручки, як пістолі,

Й вірш починати, мов до болю йти.

 

Я важко йшла (круті мої пороги),

За стерні днів хапаючись, повзла.

В сувій згортаю пройдені дороги,

Щоб знов іти. І не схилять чола.

 

Ну от і все. Ні розкоші, ні слави…

Із уст кохане відплива ім'я…

В путь, капітане! З богом! Ну а я –

Ще залишаюсь. Ждуть на мене cправи.

 

Цей вічний голод вічної роботи –

Його ще треба якось вгамувать,

Шаленством гроз напитися достоту,

Дитя (хоч не своє) поколихать.

 

Міцний мій корінь і моє галуззя.

Я залишаюсь. Тут, на цій землі,

Є ще у мене і борги, і друзі,

І спомини, і спомини незлі.

 

***

 

По той бік сніги – і по цей бік сніги,

По той бік зима – і по цей бік хуртеча,

Прийшла, обснувала мої береги,

Обвіяла полум'ям білим плечі.

 

Дивилюсь, озираюсь: десь там я ішла,

Ім'я дороге промовляла десь там я.

Сніги, як розгорнута тінь крила,

Як смерку півтінь, замітають пам'ять.

 

І боязко трішки в сум'ятті юги

Гукнути – а що як не буде одвіту?

Вдяглися у зиму мої береги

Посеред чиєїсь розповені літа.

 

***

 

По місту віхола шпарка

Гуля сновигою.

Мені приснилось – я ріка,

Укрита кригою.

 

А обіч мене дерева –

Як білі свічі.

І скрижаніли всі слова,

І дихать нічим...

 

***