Здрастуй, мир, – моє просторе свято!

ДРУГЕ ПОБАЧЕННЯ

 

Поема

 

 

Планета починалася за вигоном,

Там, де кінчався передмістя брук.

Там гірко пахнув березень відлигами

І серпень сипав зорями із рук.

Там обрій щовесни здавався ширшим.

Дитинство, повернись і пригадай:

Це звідти в місто із громами й тишею

Приходив літа голубий розмай.

Пропахлі степом, залітали звідти

Шпаркі вітри, щоб збутися дощам,

І ти надовго, до нового літа,

Ставало враз засмаглим циганчам.

Шпача кумедне, горе – не дівчисько!

Там, у високих нетрях бур'янів,

Ставав твій гурт кирпатий скіфським

військом,

Озброєним первісно до зубів.

А вечорами там, на оболоні,

Палало жарко сто сухих зірниць,

І снились довго тобі шлях і коні,

Прип'яті до шалених колісниць.

Ах, ті зірниці пломінкі та часті,

І коні люті, аж із пащі дим!

В те літо сорок першого гривасті

Вони над містом здибились твоїм.

Хропли…

– Ах, коні! Прожени їх, мамо!

Вони вже близько! Вже біля вікна… –

А мати, чую, шелестить устами:

– Ні, то не коні, доньцю, то війна. –

Отак у дійсність, наче куля в сонце,

Ввійшла, на друзки потрощивши тиш

Війна…

– А що це? Мамо, мамо, що це? –

А ти все плачеш і чомусь мовчиш.

О, ще пізнаєш! Те жахливе слово

Ще наболить, ще душу напече,

Вкидать у розпач буде знов і знову,

Карать безсонням буде ще і ще.

Поплачеш ти без голосу і сліз,

Іще поб'єшся у двобої впертім,

Без виклику, перепусток і віз

Ще побуваєш на кордонах смерті.

А ти, а ти, моя гірка любов,

Ти плачеш?

Вибач!

Я ні в чім не винна!

Волати будуть ще вуста і кров:

"Війна, скінчися, дай мені спочинок!.."

І все до найтонкішої з дрібниць

Ввіходить в пам'ять, щоб палити раною.

Рудий, як мавпа, конопатий фріц

Гнав нагаєм нас до майдану.

А я, мала, до маминих колін

Тулилась…

Вітер шарпав одяг люто.

Та ось майдан.

Юрба.

Мовчання.

Й він,

Юнак русявий, на снігу роззутий.

Юнак – і знову юрмище, і тиш,

І снігу, снігу мовчазне рипіння.

Ця тишина – вона була лункіш

Від пострілів і голосіння.

Він крок ступив.

Хитнулося крихке

Свинцеве небо над завмерлим містом.

Він крок ступив – і зринуло дзвінке:

– Так умирають комуністи! –

Так умирають… умирають так…

Луна…

А я життя лиш почала ще.

Зацьковане страховиськом собак

Твоє дитинство ще заллється плачем,

Ще буде гнить по мерзлих погребах,

І гаснуть німо в голоді і муках,

І прислухатись лячно, й по ночах

Розпізнавати літаки по звуках.

А там, де починавсь раніше світ,

Твій світ дитячий, буде чорним небо.

Та прийде рік і день – крізь сотні бід

Тобі самій прийти до нього треба.

Тож занотуй усе, мій календар!

В кімнаті буде сонячно і тісно.

І буде наш партійний секретар

Мені без слів до болю руку тиснуть.

Цей потиск, сонце, й голубе вікно –

Все так високо і по-людськи чисто!

А я?

А я вже знатиму давно,

Як умирають комуністи.

А як живуть!

У болях дум і ран

Живуть, життю й смертям на подив.

В цю мить побачу знову я майдан

І знов почую литих лютнів подих.

…Для споминів, здається, ще не час.

А щем у душу увіходе й ятрить.

Я не про себе. Я про всіх про нас.

Про всіх, хто тільки перейшов тридцятий.

Бо коней тих шалені табуни

Знов налітають з чорної півночі,

І палять землю, і жахають сни,

І нас з тобою копитами топчуть.

 

 

Хтось каже: не пригнічуйте дрібним.

Є у страждання смерті засторога.

Війни олтар так страшно невситим!

А ми – ми здобували перемогу.

Йшлось про найбільше.

В клекоті боїв

З землі вже мертвих підіймало голосом.

Мільйони їх, тих доль

і тих життів,

Потрощених війни жахливим колесом.

І що на тлі цих зламів світових

Твоє життя? Ну що воно, їй-богу?

Ти і не віха, й не позначка віх,

Мала травина – й більш нічого.

Все наче так.

А все-таки, повірите,

Враз візьме й здушить гіркота німа,

Бо мчить до школи повз твоєї хвіртки –

Щоранку мчить ровесників юрма.

Там книги, й сміх, і дзвоники веселі,

Там перший сум хтось від кохання п'є.

Світ…

А тобі все важче із постелі

На ноги хворі зводитись стає.

І не звелась.

Край вікон тої осені

Кленок гінкий так неохоче згас.

Планета починалась поряд зовсім

І так далеко водночас.

Планета слала раз у раз до вікон

В німому непокої голуби.

Та супив брови все похмуріш лікар:

– Оце ж бо вам, дитинко, й погреби.

І погреби, і голод, і недосип,

І все оте, що зветься вам війна… –

В ту ніч упала матері на коси,

Як перший сніг на землю, сивина.

Знов вечорами за сусідським садом

Зірниці грали, мов колись, давно.

Жаркі збивались в купу простирадла,

Ах, мамо, мамо, відчини вікно!

А мама, мама все глухіш і важче,

Усе надривніш кашляла вночі…

Я згадую. До дрібки все.

А нащо?

Цих згадок нащо берегти ключі?

 

 

Я ще раз про віхи. На час відійдіте, роки!

І з радістю буйно запіняться знову бузки,

І сурми жалобні у душі увіллються строгі.

І буде цей день називатись людьми

Перемогою,

І буде сердець перегук із грімкими

салютами,

І буде дитинство чиєсь мовчазне і насуплене

Стояти над пагорбом чорним, як горе, землі.

А плечі у нього,

А плечі такі ще малі!

А скільки відтоді воно прийняло на ті плечі,

Дитинство,

Учора ще палене в демонських печах!

Таке не заплаче, підніме найважчі пуди.

Із дертю таки скуштувало не раз лободи,

Жорстких колосків, що у землю тверду

повмерзали.

Од вітру заклякле, по степу таки позбирало,

Таки жужелок на путях понасіяло досить,

А потім, а потім кричало у снах безголосо.

Бо знов йому снилось далеких пожеж

пломеніння.

То наше дитинство.

То ціле моє покоління.

І хай я не віха його – тільки крихітна

частка,

Пов'язана з ним і бідою своєю, і часом.

Я – щедра ознака в його і високім,

і сутнім,

А значить, і в радощах

Давніх його і майбутніх.

 

 

А пам'ять, як трави,

що йдуть, поспішаючи, в ріст.

Є пам'ять у серця

і пам'ять сувора у міст.

Вона, наче рана,

в безжально-пекучій сукровиці.

Ах пам'ять!

Тебе почали уже потай соромиться.

І кажем, що змито вже воєн

криваві сліди.

О скільки, о скільки пішло

на змивання води!

А скільки асфальту –

подряпини чорні залити!

Заховано шрами

під меморіальними плитами.

Підшито архіви –

не в них сьогоденного суть.

Ми хочем забути,

Забути,

Забути,

Забуть!

Нам сонце червоним

газетні захльостує шпальти.

Та знову ці милиці

хрипко риплять по асфальту.

Між цокання шпильок

по серцю, мов, тисяча лез,

По вулицях Праги

вистукує важко протез,

По вулицях Києва,

Лондона,

Риги

І Відня

Мойого каліцтва у обрисах

ходиш ти, війно!

А то ще сліпого

поглянеш зіницями часом.

Соромляться вулиці:

"Нинішнє повне прекрасного!

Живем не вчорашнім…"

Атож, не вчорашнім живем.

Це сонце і небо –

що треба іще для поем?

Та, бач, ще не стали протези

ногами загубленими,

Не стали дубками,

колись на протези порубаними,

Отож і риплять,

і не раз іще вернуть назад.

Бо ще не відбій,

і шикуються думи в наряд.

 

 

Тож бачу, як тоді:

над степом, що у росах,

Ген високо орля розкрилилось, висить.

А ти по травах мчиш,

по синіх травах боса.

Аж плаття на вітрах шовкове хлюпотить.

О щастя, мов колись, торкнутись і відчути

Нагрітої землі і шерсткість, і тепло!

І ось уже збіга під ноги стежка круто,

І обрій тріпотить, як голуба крило.

Це буде чи було?

В палаті – сон і тиша.

Все сплуталось,

Прилип до шибки молодик.

Хтось хрипко уві сні на ліжку поряд дише.

У двері світла жмут…

Усе – як і завжди.

І лікаря глухі по коридору кроки.

Ця гарячковість снів ще гірше, як безсонь

Ти кажеш, кроки?

Ні. То цілі роки.

З життя твого ідуть за оболонь…

Іще не скоро просинь світанкова

Цей слід безсоння змиє на виду.

…А поки що я знов її веду,

Вдень розпочату мовчазну розмову.

Я починаю (й заперечень строгих

Так палко зичу правоті своїй):

– Признайтеся, ми, лікарю, не боги.

Ще є межа всевладності людській.

Що й говорити, гуманісти ви,

Є в світі вище із призначень – жити.

Тремтіння плес і клекоти трави –

Ви вкотре здатні все це повторити.

Із ваших рук повернуто й мені

Життя офіру, як дарунок вищий.

Та суть, пробачте, не у цьому, ні,

Вся суть, пробачте, у отім "навіщо".

Навіщо справді ті сонця осліплим,

Безногим – шлях, його утома й пил?

Навіщо небо, випахчене липнями,

Тим, що живуть, але живуть без крил?

Щоб знов впинався в когось розпач іклами

Отак, як нині у єство моє?

Це гуманізм?

Але, пробачте, лікарю,

Яка ж тоді жорстокість є?

Жить… Прокидатись, їсти, дихать, пити

(Яка іще тобі потрібна суть?) –

Здобуть життя.

І все-таки не жити –

Невже це гуманізмом звуть?

Ви мовчите?.. –

(Як дрібно від напруги,

Як болісно тремтить у вас рука!)

І раптом:

– А у мене в сорок другому…

Під бомбами… загинула дочка. –

І все. Й ні слова.

Все. І ні докору.

– Заждіть! Я не хотіла так… –

Пішов.

А ранок мій гілками осокора

Вже виростав край вікон із імли.

Десь двірники виходили із мітлами

Мести доріжки паркових алей.

Планета починалася за вікнами.

Ну, де початок ближчий, аніж цей?

В трамвайнім звуці, в райдуги півколах,

У гімнах (душе, осягни цю мить!)

Планета прокидалася, як голуб,

Жила планета так, як мала жить.

І десь піснями квітла над перонами.

Співала юнь, рушаючи у путь,

І мами плакали і бігли за вагонами:

– Ти ж хоч пиши нам! Чуєш – не забудь! –

Це ти, двадцятиліття? Впізнаю.

Уже доросле, вже давно змужніле.

Щасливих весен! На твою ріллю

Хай щедро зерня висіється спіле.

Ти вижило, утвердилось, кленком

Звелось на відвойованих руїнах.

Сьогодні комсомольський твій міськком

Тебе покликав голосом країни.

Ще буде важко.

Хай! Не новина.

Ревтимуть хуги круг палаток злісно.

Та будуть і Донбас, і цілина,

І трудний Братськ, і круг багаття пісня.

І будуть ждати матері газет:

– Де ж окуляри окаянні! –

І вдосвіта шукатимуть прикмет,

Що буде гість у домі ранній.

Високим крилам – і високі злети.

Двадцятиліття миле – не моє…

Про що я? Ах, ну, звісно, про Планету,

Важких мужнінь пробуджену Планету.

Вона вже близько, вже у груди б'є.

Ця юнь, і марші, і світанки сині –

Я впізнаю, життя, твоє лице!..

– Прощавайте, лікарю. Ви, лікарю, не винні,

І досить. І не будемо про це.

Живому хай призначується жить.

Хай!

Але жить, не скніючи, під сонцем.

Отож уміймо кожну свою мить

Високим змістом висвітить до донця.

Навчаймось, друже, серця висоти,

І прямоти, й до себе непрощенню.

Ти мислиш?

Так!

І, значить, дієш ти.

Думки твої хай будуть небуденні.

І нам таки нової правоти

Навчитись треба. То й почнем із цього.

Планета починається з порога.

Людина – із високої мети.

 

 

Глянь, сьогодні ранок

сонцем так і бризка!

Мчить по місту вітер,

вітер, як хлопчисько.

По асфальту висхлому

й весняних калюжах

Мчить квітневий вітер мій,

весняний і дужий.

І сміється весело –

чи не над тобою?

І жбурляє в стрічного

все, що під рукою:

Шелестіння ясена,

і афіш новини,

Й сонце, що розбризкується

На скляних вітринах.

З сонцем впереміжку,

впереміжку з тишею,

Кида з репродукторів

вітер

вірші.

В них чиєсь безсоння

й ніжність незаснула.

Ах, ці вірші дивні –

я вже десь їх чула!

У житті якомусь

(не згадаю – де це?)

Над рядком найпершим

спопеляв хтось серце,

Ним, ще не написаним,

хтось і снив, і марив,

Хтось сприймав за радість

біль його і кару.

І сміявсь крізь сльози

у обличчя тиші.

Нумо, вітре-хлопчику,

хлюпони щедріше!

Кинь мені хоч слово ще –

й пригадаю, може…

По кімнатних закутках

темінь щось ворожить,

Щось по шибці гілкою

клен про мене пише…

Я не знаю, вітре мій,

як було у інших.

Може, в інших сонце,

щастя було в душах.

А у мене слово:

"Мушу.

Мушу!"

Може, в інших з радості

й розсталі стодзвонної,

А у мене з ночі

почалось безсонної,

Із безсоння й відчаю

починались вірші.

І не треба кращого,

і не треба іншого.

Хай дороги болісні

перейти ще тричі –

Але ж вірші,

вірші хлюпають в обличчя!

Небо синню хлюпає,

як водою з весел.

Я ні слова власного

в пісні не закреслю.

Буде скельце пам'яті

слізки прозоріше…

Вітре, я пригадую.

Тихше. Тихше.

 

 

...Як тихо в хаті! Тиха тишина,

І як на іншу тишину не схожа!

Встає й ліниво спину вигина

Кіт на ослоні – тишини сторожа.

Повільним крокам батьковим улад

Легесенько порипує підлога.

Постарів батько мій.

– Уже не на парад, –

Жартує сумно, –

Вже якраз із нього. –

Та й то сказати, вік – як бистрина.

Мав, як усі, і радощів і лиха.

Були в житті і голод, і війна,

І ще полон... полон. Така, бач, віха.

Зітхає, і замислюється вмить,

І підупалим голосом аж хворим:

– Ну що ж, – говорить, – якось будем жить.

Немає мами – це ось горе.

Немає мами... –

й розумієш враз:

Ця тишина дзвінка – вона порожня.

Порожня хата, й порожньо між нас,

І день по хвильці перелічиш кожний.

І втрачено якусь важливу суть

Речей, і слів, і мислей, і предметів.

А ти невже і досі ще збагнуть

Не спромоглась безжальний жереб смерті?

Горбок землі – невже і є кінець?

Невже?

О, ви прийдіть, мої Шекспіри!

Скажіть, це все? Це й є отой вінець

Страждання, й муки, і безвір'я, й віри?

Розв'язка мудра – це вона і є?

Вклоніться ж, о Софокли сивочолі!

Ви за життя не бачили своє

Пекельного такого болю.

А я і досі бачу ще малі

Ті руки мамині, худі і тонкожилі,

Що на різдвяно прибранім столі

Тремтячо хліба скибку ділять.

І очі бачу над собою ті,

Що ночі, ночі не змикались цілі.

А відчай знов у думи б'є круті:

Будь прокляте, моє безсилля!

Безсилля до горбка того прийти

Й, лицем припавши, в чорнім безголоссі,

Прости, – молить, – почуй мене й прости

За все, у чім не винна зовсім!

За те, що серцем в жаровинні мук

За доньку стліла мати, мати!

Так, я живу. Бо скільки з моїх рук

Болінь у руки власні прийняла ти!

Я вижила. А значить, і нема

Кінця твойого у життя в зіницях.

Прийдіть, новітні трагіки, й навчіться

Оптимістичного письма.

Життя навчить. І визріє письмо,

Високим віршем визріє поема.

Хай часом плачемо

і часом клянемо,

Але не живемо даремно.

 

 

Важких мужнінь, благословіться, дні!

А голос чийсь улесливий і сірий:

Прийми, що є, – шепоче в тишині, –

В біду свою, як в боженьку, увіруй!

Увіруй у безвихіддя своє –

Це й буде мужність...

Хто це каже?

І думка мстива, мов курок, встає

І жде.

І жде.

Виходь-но, враже!

Тремтить повік прозріння голубе.

Так он ти хто!..

Тебе я, війно, бачу.

Я, війно, звинувачую тебе

В жорстокостях твоїх звірячих!

У стоптанім дитинства вишняку,

У цім житті, прип'ятому до ліжка,

У мріях, що при власному візку

Тримає дійсність на жахливих віжках.

Тож підійди-но! Крик мій горло крає!

Це значить – із твого хотіння

Змикавсь, як зашморг, небокрай

Над юним серця верховінням?

Зневір моїх розчахнуті хрести

Надію розпинали безнадійну.

Так будь же проклята і ти,

І ви, давно минулі війни!

Минулі і прийдешні, ви,

Ви чуєте – це вже навічно.

Клекоче з-під землі і з-під трави:

"О будьте прокляті ви тричі!

За строщені сподіванок мости,

За марноту і глум кохання – будьте!

І ще раз ти, і ще раз ти,

Страхіття без'язике й люте,

Будь прокляте!.."

 

 

Так і жили. Не зовсім, може, легко,

Але ж і не буденно, бач, жили.

В той рік так рано молоді лелеки

Із мандрів закордонних прибули.

Над містом сонним в небі веснянім

Прошелестіли їх високі крила.

А вранці батько увійшов у дім,

Неначе аж помолоділий.

Ввійшов – і серце засурмило враз –

Так не сурмило навстріч бідам.

– Радій, – гукає, – на даху у нас

Приємні оселилися сусіди!

Не віриш? Слухай! –

Вперше від зими

Вікно розчахується широко й зі стуком.

Мій світе! Там, на дасі, щось крильми,

Щось голосами сплескує і гука.

Там щось і справді, чую, шелготить,

Там ніжно-ніжно стогне щось у простір.

Там щастя переповненого мить

Святкує хтось під небом просто.

І завмира на хвилю на якусь,

І знову скрики розсила далеко.

– Лелеки, батьку! – шепочу й боюсь,

Боюсь повірить.

– Батьку, то ж лелеки! –

І все поволі раптом попливло,

Й, немов крізь тиші тріснуту загату,

Мій світ – моє загоєне крило –

Ввірвався весняний у хату.

У хату увірвався – й оглушив

Крил тріпотінням й передзвоном відер,

Весільним криком у саду граків,

Ще й сміхом, сміхом, що вхопив десь вітер.

А пахнув як він, прозорився як,

Світ – сподівань висока моя дуго!

Так почалося. Вірите? Отак.

Життя і мусить починатись вдруге.

Лелеки милі,

Певно, так і є,

Це з вами, певно, прибули в оселю

І радість, і пробудження моє,

І друзів перших голоси веселі.

Це потім,

потім, потім

Сотень рук

Стискання теплі, і юрбою в гості

Лунких пісень чиїхось перегук,

І сміх, і тости.

І буде дім, в урочості завмерши,

Вслухатись в піонерські рапорти.

Але спочатку мусив хтось найперший

В цей дім не по запрошенню прийти.

Мав оселить хтось перший у тобі

І віру, і душі своєї святість.

Бо ти щеням несилим у плавбі

Ще он як здатна захлинатись.

Ще он як закрадаються вночі

Відчаї, світ здіймаючи твій диба.

За ваші руки на моїм плечі,

Незмінно перші, вам спасибі!..

І бій тривав.

Без брязкоту мечів

І шашок дзвону – бій

життя заради.

І мчав по виклику, аж обрій тріпотів,

Русявий Павка на військраду.

А потім клена у вікні кістяк

І коні, чую, десь іржуть далеко.

Питає:

– Важко? –

Вимовляю:

– Так. –

– А хто сказав, що буде легко? –

І бачу: зацвітають на стіні

Заграв далеких незів'ялі рожі.

– Відступиш?

– Ні.

– І кроку навіть?

– Ні.

– Але ж інакше й буть не може! –

І знову, знову на вагу і смак,

На твердість випробовується слово,

Щоб завтра, завтра, як травневий шпак,

Озвалось голосом ранковим.

Зі шпальт газетних щоб нараз

Хлюпнуло фарбою мужніння –

Ні, не про себе, я про нас,

Літ повоєнних покоління...

Мужніє слово. Й так жагуче п'є

Жаркі сонця з дитячого відерця!

Планета починається від серця,

І мужність випробовується в герці,

Й боєць бійцеві руку подає.

 

 

А задуха, а жаркі зіниці –

Це колись було уже... Давно.

Як жовтаво й п'янко медуниці

Хміль тече в розчинене вікно!

І думки течуть у синій смуток.

Тиша. Ніч – гіркого щему схов.

– Хто тут? – підвелася б, але пута...

– Хто тут плаче?

– Я, твоя любов.

– Ти? Але ж у дім тобі, у дім цей,

Я хіба дозволила прийти?

– Я прийшла, бо у мені по вінця

Світ твій затонув уже. Прости.

– Боле мій, печаль моя, нізащо!

Втім... Ти хоч ізвідки, розкажи.

– О, я по таких блукала хащах

Людських доль і людської душі!

Я змивала лжі руду коросту,

У шторми ладнала я човни.

Та повір, я жодному по зросту

Не прийшлась. Повір – і не жени.

Не жени, бо світ у лютих тернях

Так нестямно жде твого "люблю".

Я тобі назначена, як зерню

Доля назнача його ріллю.

Я і гріх мій – вистраждана святість,

Я – і ніч, пропахла чебрецем.

– Але ж як це, муко моя, радосте?

Я не маю права. Як же це?

– Право невидющому прозріти?

Право все за двох перестраждать?

Люди! Та невже-таки, щоб жити,

Право треба в іншого питать?

Глянь, у непромовленому слові

Запеклись вуста твої на кров.

В світі цім так мало ще любові –

Світу подаруй свою любов!

Прагне світ! На вітті на сліпучім

Весняних запліднень прагне цвіт.

Я тобі повік – і неминучо,

Я тобі одна на сотні літ! –

...Так до ранку. На жаркі повіки

День війнув прозорими крильми.

І було нас двоє перед віком,

Перед часом і перед людьми.

І зорів нам вік у вічі строго

І казав: "То цим і закінчу:

По плечу були мої тривоги,

То й любов хай буде по плечу".

І спадали з листу білі роси,

Пригасав чола мого вогонь,

І текли щасливі мої сльози

Зорями за синю оболонь.

І пила устами я гарячими

Настій на перегранім хмелю,

І було втридорога оплачене

Право на промовлене "люблю".

 

 

Ну здрастуй і повік пребудь,

Моєї мужноcті плането!

Торуючи до тебе путь,

Я по таких ступала метах!

З-під сивого твого крила

Мене такі хльостали хвищі!

Прийми мене! Я та, що і була.

Я тільки серцем стала вищою.

Мені лиш рано, дуже рано цвіт

На скронях забілів гарячих.

Отак через десятки літ

Приходять вдруге на побачення.

Я надто вже іздалеку ішла.

Дай відпочить хоч раз під оболонню.

А ти, чи нині теж, як і була,

Жорстка і тепла, мов людська долоня?

А навесні чи пахнеш, як колись?

Чи вмієш пахнуть так волого?

Сміється серця висвічена вись:

Прийми, плането! Я надовго.

Мене твої лелеки весняні

Покликали в життя, немов у свято.

Я розказала все.

Але мені

Ще так не все зумілось розказати.

Ще буду повертатися не раз,

Навчать слова красі і тужавінню.

Я не про себе, друзі, я про нас,

Літ повоєнних покоління.

Хтось дорікати буде за повтор.

А я ж таки у болях не єдина,

І мужності моєї осокор

На тричі спільних зрощено глибинах.

...Десь тане в житі перепілки скрик.

Як тихо, світе, як у думах рвійно!

Немов однині і повік

Скінчились всі на світі війни.

І все в зачатті – й через край:

І щирість, і кохання, й тиша.

Отож, плането, обіцяй

Буть хоч на крапельку добрішою.

В жахливу смерчу крутію

Не кидай так безумно долі!

Хай краще так: зозуля у гаю

Й ризки лелек на видноколі.

Нехай дівча на синіх травах лук

Мчить, як сліпуча білокрилість.

Тоді без відчаїв і мук

Його дитинство стане зрілістю.

Тоді з любові – не з проклять –

Воно й почне свої дороги.

Їх буде миром означать

Зоря від отчого порога.

Тоді й прибуде віри в нас

В той щедрий світ, у ту планету,

Де спить на озері баркас

І в добрі вірують прикмети.

Де хліб і цвіт – хай буде так! –

Віршами стиглими освячені,

Де зір не в'яне дикий мак

І не кінчаються побачення.

 

***

Сім'я вечеряє в саду…

Я так люблю це уявляти,

Як в тихім смерку, біля хати,

Сім'я вечеряє в саду.

Весела мати, дітлашня,

Смаглявий батько – щойно з поля.

І замовкає гамір дня.

Й парує в мисці бараболя.

І гойдалка. І ген за крок,

В траві – малесеньке відерце.

І, мов гороховий стрючок,

Молодичок на небо здерся.

– Ще б додала сюди хрущів, –

Докине критик іронічний, –

Це вже було. Мільйон разів!

– Так, – відповім, – це буде вічно! –

Я повторю, мов одведу,

Немов якесь замовлю.лихо:

Сім'я вечеряє в саду,

І так у світі тихо-тихо!

Я імена речей земних

Укотре вимовлю затято.

Я вірю в слово-оберіг.

Де ж, як не тут, йому стояти?

 

***

Оце посію, мамо, соняхи,

Огнисто-золотаві соняхи,

Нехай вони прежарко й сонячно

В жовтавім червні зацвітуть!

Я так люблю цвітіння соняхів!

Я так люблю, коли круг соняхів

Над золотавими їх скронями

Бурштинних бджіл рої гудуть.

 

Вони збиратимуть у глечики

Меди сподіванок заклечаних,

Солодкість дня і трунок вечора

Із мужніх соняхів моїх.

І буде в когось рай – весілля,

І стіл в саду під зелен-гіллям,

Й чиїхось уст палке свавілля,

І буде мед в чарках дзвінких.

 

Той самий мед з мойого соняха,

З червнево золотого соняха.

– Який солодкий він і сонячний! –

Не раз казатиме народ.

Ах, сонях, сонцем припорошений,

І мед, бджолиним роєм ношений, –

Хай буде всіх медів солодший він,

Бо він же із моїх щедрот.

 

***

Розкажи мені казку про дощ,

Про такий, що у казці тільки.

Синій-синій липневий дощ

Ручаєм з голубої гілки.

 

Не про той, що вмиває брук

Так буденно аж цілу осінь.

А про той, що коханих рук

Мчить рікою в моїм волоссі.

 

Я підставлю йому лице,

Поцілунків дощу шумливому.

Тільки ти із сумним кінцем

Не залиш-но цю казку дивну!

 

Вранці сохнуть бузків кущі…

Відшуміло усе й не схлипне…

Ой, чому ви, чому, дощі,

Надто-надто короткі в липні?

МАЛЕНЬКІЙ ДІВЧИНЦІ ВЛАДІ

 

Моя ти злагодонько, лагідносте, ладо,

Маленький безлад, кучерявий лад!

Твоє ім'я римується із садом, –

Скажи, ти знаєш, як квітує сад?

 

А як горить під снігом горобина?

А як горлають дзвінко горобці?

І що таке любов, і Батьківщина,

І українське слово "чебреці"?

 

І як безжально втома і турботи

Лишають мамі на обличчі слід…

Іще пізнаєш…

Ну, а доти, доти

Поглянь, маленька, як сміється світ!

 

Сміється світ, що рясно ластів'ятка

Тобі на крилах весен принесуть,

Радіє світ, що є у нім дівчатко,

А те дівчатко Владою зовуть.

 

ДИТЯЧИЙ МАЛЮНОК

 

Був чудодійно викінченим твір:

Ракета, сонце, лялька у намисті,

Висотний дім із дахом набакир –

І все це потай. На стіні. В під'їзді!

 

Митець трирічний, вибачу твій гріх,

І це творіння многодумне конче.

То цілий світ у образах твоїх

Себе осмислить і збагнути хоче.

 

ДВА СОНЦЯ

 

Горе, та й годі – крейда

Кришиться у долоньці! –

В місті травневий шелест,

В місті травневий дзвін.

А на асфальті вулиці

Хлопчик малює сонце,

Сонце, таке велике,

Більш, ніж у діда млин.

І звідусюди вікна,

Вікна сміються сині.

Людям гукаю стрічним:

– Тихше, не наступіть!

Два ясночолих сонця

Будуть зоріть віднині,

Будуть у вікна сині

Й душу людську зоріть.

 

ВЕСНЯНКА

 

На вітрах-корабликах

Прилетіть журавлики!

Принесіть малятам

Літо на крилятах.

Травоньці – дощику,

А бабусі – борщику,

А на город – огірки,

На вишеньку – ягідки.

 

ДОБРОГО РАНКУ!

 

Рано-вранці промінець

Тихо скочив на стілець,

Потім прудко – на подушку –

Лоскотать Оксанці вушко.

Прокидайся, донечко,

Вже надворі сонечко!

І прокинулася донька,

І заляскала в долоньки:

– Доброго ранку!

Виспалась Оксанка!

ГУСИ

 

Гуси, гусоньку, сюди,

Гей, скоріше до води!

Тут на березі травиця

Зелененька є завжди.

 

Я уже великий став,

Батога собі дістав,

Буду я вас боронити,

Щоб вовчище не украв.

 

БОРОВИК

 

Я – грибок боровик,

Біла-біла ніжка.

З-під рудого капелюха

Виглядаю нишком.

 

Пробіжить повз мене лис,

Білочка проскаче, –

Я насуну капелюха –

Ніхто не побачить.

 

МАШИНА

 

Вчора мама з магазину

Принесла мені машину.

А машина – жу-жу-жу! –

Вже я пішки не ходжу.

 

МІЙ КІНЬ

 

У коня мого прудкого

Збруя золота.

Дзвінко цокають у нього

Диво-копита.

 

У сідлі бойовому

Швидко я промчусь.

Я будьоннівцем буду,

Як колись дідусь.

 

ОЛІВЕЦЬ

 

Є у мене олівець.

Він у мене молодець:

Дім, дерева й літаки

Намалює залюбки.

Ось я зараз на папері

Малювати буду двері.

За дверима – ніч, ніч,

А за ніччю – сич, сич.

Він як сяде на віти

Та як ухне сердито!

Ой, ні! На папері

Малювать не хочу двері.

Намалюю краще сонце:

Сонце світить у віконце.

А надворі день, день,

А синичка – дзень, дзень!

А додому йде матуся –

От уже я й не боюся.

 

ПОЛУНИЧКИ

 

Червонясті полунички,

Не ховайте свої личка!

Під кущами у саду

Вас до одної знайду.

 

ЛІТНІЙ ДОЩ

 

Спершу вдарив по дахах:

Тара-рах!

Потім дрібно по листках:

Тах-тах-тах!

 

То високим голоском,

То низьким,

То поволі, то біжком –

Бім-бом-бом!

 

По цебру з усеньких сил:

Трох-торох!

Розсипається довкіл,

Як горох.

 

По асфальту синіх площ

Дрібно б'є,

Барабанщик – літній дощ

Виграє.

 

СНІГ

 

Сніг надворі падає

Біло, біло.

Ковдрою пухнастою

Землю вкрило.

Притулилось в лісі

Оленя до нені

Одяглися в шуби

Сосонки зелені.

Біле простирадло

На кущі злетіло.

Сніг на землю падає

Біло, біло.

 

***

 

Летючі хмари вибілили світ,

Крейдяні кручі й бусолиний вирій.

Побіля хати білий-білий дід

Сидить на призьбі у сорочці білій.

Щось дослухає (беззвук а чи звук?).

Десь джміль органить…

проростають трави…

– З неділею вас, дідоньку! – онук

З волоссям білим, наче пух купави.

 

"З неділею…" Ет, очі як сліпить,

До сліз ця білизна небес і кручі…

Мить, зупинись!

Та чи зупиниш мить?

У небі хмари, бач, які летючі…

 

БАТЬКО

 

Ходить батько в саду між грядками,

Оглядає уважно цвіт.

Опадають на плечі батькові

Білі травні прожитих літ.

 

Травень, батьку!

Промінність.

Просинь.

Хоч бери і наповнюй дзбан,

А у тебе на скронях осені

Тихо-тихо заліг туман.

 

Мав на світі єдине свято –

Працю чесну до мозолів.

Наробитись, як наспіватися,

Все ніяк досхочу не вмів.

 

Дріботливіші стали кроки.

Плинуть сутінки із очей.

Вже б, здається, й пожив у спокої,

Тільки б викохать сад оцей.

 

Бродять щоночі стужі нишком,

Просить захисту кожна віть.

І бува, що позаздриш трішки

Вмінню деяких просто жить.

 

Батьку, батьку, не треба просто!

Змучить душу тягар боргів.

Будем жити і щедро, і просторо, –

Ти ж інакше і сам не жив.

 

Тож у вікнах суцвіттям висне,

Певне, вдачі твоєї знак:

Виливатись весь вік у пісні

І не вилить себе ніяк.

 

Так і житимем, як донині,

Вічно з легкістю не в ладу.

Травень, батьку!

То цвіт – не іній,

Білий цвіт у твоїм саду.

 

Будуть, батьку, на гіллі вишні,

Буде щебет пташиних зграй.

Прийдуть в дім онучата-вірші:

Ти їх трішки поколихай.

 

***

 

На білому камені

росу висіва

Небо поночіле.

На білому камені

моя голова

Стає біла-біла.

На білому камені

сорок осмут

Чаклують щоночі.

На білому камені

холод лют –

Геть випікає очі.

На білому камені

біль скрижанів,

Наче сивий крижень.

На білому камені

сорок вітрів

Книгу долі моєї пишуть.

 

***

 

Часу не вибираєм.

Час вибирає нас.

Труби лункі продзвенять

серед ночі

Ніжно, урочо, враз.

– Хто там? – на дверях

розгублена мати.

Зір поміж хмар течія.

– Мамо, це доля.

Не проводжайте…

Мамо, це доля моя!

 

***

 

А що мені, мамо, лихо?

Я, мамо, сміюся, бачите!

Сміються у полі мальви

Зіниченьками гарячими. –

А мати вмовляє гірко:

– Та годі вже, доню, тихо!

У тебе вже, доню, сльози,

Ген сльози від того сміху.

 

– А що мені, мамо, сльози?

Я, мамо, співаю, чуєте!

Співаю – аж зорі падають,

Луною в степах ночую. –

А мати вмовляє гірко:

– Та годі вже, годі, доню!

У тебе від того співу

Аж білими стали скроні.

 

– А що мені, мамо, скроні,

А що мені ті сивини?

Як білою стану зовсім –

Подумають, що калина.

А мати вмовляє гірко:

– Та годі, дитя шалене!

Калини в степу багато,

А ти ж бо одна у мене...

 

СНИ

 

Пожарищами в ночах блискало,

Рвало навпіл дитячі сни.

Колисали мене не колиски,

А зловісні громи війни.

І які там казкові пригоди!

Груба дійсність: поміж бур'янів

Висхла копанка край городу,

В ній – поранених двоє бійців.

І які там Діди-Морози

З подарунками у торбах.

Пайка хліба черствого й сльози,

Сльози – потай – у мами в очах.

В дике марення безголосе

Поринаючи, як у пітьму,

Так дитинство не відбулося.

А воно – начало всьому.

Долю в тому не винувачу,

Звинувачую в тому війну,

Її злочин донині оплачую

І кляну. І кляну. І кляну!

Бо й тепер ще, буває, згадка

Заболить, як на тілі шов.

Раз приснилося – лист від батька,

Тільки вже посмертний прийшов.

Отака ти, війно, затята,

Ще й тепер додаєш сивини.

Можна (треба б) уже й забувати,

Але сни… Ці безжальні сни!..

 

ЛІТАК

 

Війна ще десь тривала, ще зірницями

Вночі палила небозводів тло.

І не було казкової жар-птиці,

Та й казки теж, по правді, не було,

Як не було дитинства. Хтось рукатий

Вночі прийшов і згріб його в рукав…

Був "кукурузник". Над старою хатою

Він так, бувало, низько пролітав!

Туди, на вигін, зчовганий за літо

Копитами жорсткими череди,

І гнало нас! Малих, несамовитих,

Безтямних – о, як гнало нас туди!

Обличчям вгору! Поглядом у небо!

Засмаглими колінами вперед!

Не бачачи дороги перед себе,

Єством – самі уже не біг, а лет!

…Він приземлявся грузько й обважніло,

Мотором глухнув якось дивно, враз.

Та підіймав ще довго хмари пилу

Пропелер, заворожуючи нас.

Той пил був нетутешнім, як і вітер,

Закручений у золоту спіраль.

Свій так не пахнув – голубінню, світом! –

Свій так не кликав у нестримну даль.

О, як його ловили ніздрі наші,

Завихрений отой коловорот!

І був пілот. Вже нереальний майже,

Але живий, справжнісінький пілот!

Він весело виходив із кабіни

(Тремтить при згадці ще й тепер рука)

І дозволяв торкнутись літака.

Чи знав, яку дарує нам хвилину?

О, таж якби повірив хто, якби…

Все потім, все пізніше буде:

Висока мить долання й боротьби,

Жаги й любові звідається, люди!

Спізнається і п'янкість висоти

І власного крила дорослість рання,

І буде, буде щастя доторкання

До божевільно-трудної мети.

Іще крутішим буде виднокіл.

Від шалу завихриться піднебесся.

Я доторкнусь не раз іще до крил,

Бентежних крил натхнення і поезії.

І тіж вітри, від пилюги руді,

Завладарюють мною ще крутіше.

Але не так. А все ж – не як тоді.

Так – все одно уже не буде більше.

 

НЕБО

 

Прадіди наші не були астрономами,

Не вивчали походження зір найновіших.

Рід наш від прадіда, як відомо,

Був хліборобським здебільшого.

 

Небо жило по-сусідськи, поряд,

Звичне таке й водночас таємне.

Прадід на нього звертав свій погляд

І питався поради в ділах щоденних:

 

Місяць вродився – на дощ чи на ясно?

Захід кривавиться – буть біді.

А чи повніть цього року яслам.

Чи прибувать по весні воді?

 

Вірили в милість і вірили в ласку,

Били сумирно йому чолом.

А небо падало поміж рясту

І плакало росами за селом.

 

Бо небу хотілось себе відкрити, –

Вже визрів одвітами небокрай!

Бо в неба чоло, метеорами зрите,

Від загадок власних зболілось вкрай.

 

Уярмлений вічно земними справами,

Мій прадід про муки оті не знав.

Та ріс непомітно у прадіда правнук

І в гості до неба бігати полюбляв.

 

Небо заманювало його близько

(Він. О нарешті! Таки прийшов!),

І відкривалось перед хлопчиськом,

І зазивало у гості знов.

 

В сивім саду його пахло червнями,

Пахло сліпучістю блискавиць.

Хлопчик додому вертав із кишенями,

Повними пізнаних таємниць.

 

Так починалося. Безмір темний

Правнуків кличе в нову таїну.

Нині приносять вони на землю

Інші розгадки – і сивину.

 

В юних очах, золотих і плинних,

Зір многомовних приносять рій…

Прадід бурчить: "Ось візьму лозину,

Пощо занадився в сад чужий?"

 

***

 

Небокрай, як душа, сутеніє і блиска,

Як душа для молитви, уста розтуля.

Розродитись би громом – чекає колиска.

Розродитись би зливою – жухне земля.

 

Але ж вітер, цей вітер здійнявся шквальний –

І ні краплі. Лиш курява по дворах.

Подивився господар старий із жалем,

Заходився подертий ладнати дах.

 

***

 

О, я не знаю, скільки літ

Мені нести цей захват зору!

З вишневих віт – летючий цвіт.

Так стрімко й, наче дим, прозоро.

 

І знов ця синя крутизна

Літанням знаджує без міри.

А я земна, як сад, земна,

Із плоті й сонячної віри.

 

Живу з людьми. На цій землі

Я знаю, знаю смак роботи,

Цей слід, що в мене на чолі,

То від земної теж турботи.

 

Чого ж іще? Між берегів,

Ген, полудення сходить каре.

Але дались мені, мов кара,

Цей захват віч, цей захват слів.

 

З тих пір сліпучих вишень цвіт,

О білий цвіт біля дороги –

Він так летить

(крізь день, крізь світ!),

Мов я сама лечу крізь нього.

 

З тих пір – ця синя крутизна

І мисль – одвічна! – про літання.

А я земна, як сад, земна

Із плоті й гіркоти всезнання.

 

Було б так радісно нести

Цю світлу до землі причетність,

Коли б не відчайдушна злетність,

Не вічний поклик висоти.

 

ТЯЖІННЯ НЕБА

Цикл

 

 

В той час, коли на землю сходить ніч,

В той зоряний, у той благословенний,

Коли згасає гостра спека віч

І шлях від сонця остигає денний.

Коли, заколисавши немовля,

Десь гасить мати вогник свій останній,

І сови починають полювання –

Шугають низько над нічні поля.

В той час, в той дивний, коли звіра слух

Так гостро ловить кожен шерех листу,

А над усім – лиш небо урочисте,

І мовчазних світів повільний рух,

І тишина (а в когось на чолі

Вже не пульсує жилка так натужно),

В цей час обсерваторії землі

Розпочинають свою древню службу.

Жадібно так (незнаному навстріч),

Повільно так (як велетні циклопи)

Десь в горах оживають телескопи,

Й повіки – раптом! – розкривають в ніч.

Цей час, цей зоряний, – це їх одвічний час!

І вже їм зір в таких напругах терпне,

Бо туга за незвіданим – нестерпно,

Їх так нестерпно обіймає враз.

І падають в обійми їм сонця.

Там, угорі, сузір'я, як лілеї,

І рух свою громадить епопею,

Оту, що ні початку, ні кінця.

Там – чорноти неорані поля.

А глиб гуде таким глобальним гулом,

І десь новонароджена зоря

Так зойкнула – аж безвість сколихнула.

Десь там, десь там розгадка таємниць.

Суть? Та ж вона в єдинім: розгадати,

В роз'єднаному єдність відшукати

І не спалить між зорями зіниць.

Ця зоряна, ця відчайдушна вись

Так всотує у себе, мов безодня,

І вічна думка: – Що, коли сьогодні

Враз

Вирине

Із ночі

Голос

Чийсь?

І вимовить, і з голосом моїм

Обійметься враз широко-широко,

І вже у світі ми не одинокі,

І вже не заблукаємо у нім. –

Так серце у нестямі гупотить,

Жене по жилах кров баским галопом.

Вдивляються у темінь телескопи,

Пульсує думка: – Що, коли в цю мить?..

 

 

Ну що ти від мене хочеш, небо?

Тисячоліттями звеш до себе,

Ллєш у єство трутизну свою віщу…

Небо, завіщо, скажи, завіщо?

О, за які то гріхи спокута –

Небо в крові своїй вічно чути,

Таїнство чути його високе,

Марити небом – допоки? Допоки?

Я – від землі, від землі, від землі,

Грудка маленька з її ріллі,

Слізка гірка на земному виду,

З неї прийшла –

і у неї піду.

Тут, на землі, де і мальви, і жито.

Дай мені, небо, навічно жити,

Діло своє мені дай робить,

(Небо, обманна твоя блакить).

В мене і думи, й турботи земні:

Поле при зорях орать повесні,

Часу приймати заведений хід,

Знати свій корінь і знати свій рід.

Мудру причетність до трав і зерняти

Легко, так легко було б відчувати,

Жить! І ніколи в твій синій огром –

Чуєш? – ніколи не рватись єством.

Небо, не клич!

Небо, не муч!

Цей відчайдушно розкрилений ключ –

Не засилай його в очі світанні.

Душу не знадь таїною літання!

Прірва твоя, як сновиддя грізне.

Небо, молю!..

Але пізно, пізно.

Вже мені дійства твої від сьогодні –

Невідворотні!

Невідворотні!

В чорну

ступаю

твою

непроглядь.

Крила! За спиною вже дзвенять!

Земле прости.

Я невинна, невинна!

Вже я летюча –

І

безу-

пин-

на!

З тебе прийшла я (із тебе, із тебе)

Земле, прости.

Й відпусти…

У небо!..

 

 

І засилаю я в небо ключі журавлині,

І виряджаю космічні вдаль кораблі.

"Ми не єдині, – повторюю, – ні, не єдині.

Ви пошукайте. В тій безвісті… В тій імлі".

 

Та повертаються з неба ключі журавлині,

Та прилітають на землю сумні кораблі.

Чувся їм голос – так ясно – в безмов'ї синім

Мчали на нього, і ось вони знов на Землі.

 

Темінь космічну сигналом лунким тривожу,

В безвість нічну засилаю свої позивні.

"Ми не єдині, – повторюю. – Буть не може,

Щоб навіки, назавжди, все життя – одні".

 

Та кружеляла між зорями їх дорога,

Мчали назустріч галактики звіддаля.

Чувся їм голос… Засліплені йшли на нього,

І виринала з безодні ночей – Земля.

 

 

Цей зорепад, цих білих яблунь віть…

І щось в шибках видзвонює – так тоскно,

То космос при вікні моїм стоїть,

То зазирає мені в душу космос.

Щось розгадать силкується немов,

І сто питань, як порошинок в оці.

Торкнеться болю, запитає: – Що це?

А це – як звати? – запитає знов.

– Це сад, – скажу, – а це – той чорторий,

В який Іуду людський осуд кине,

А це печаль, гірка печаль вдовина,

І материнська, бачиш, теж при ній.

Дивися, ці високі небеса –

То храм, в який дивились всі народи

У всі віки, і ці вишневі води,

І степ високий, і моя сльоза.

Сльози не руш, кажу. Бо обпече.

У ній, кажу, як в кратері, ще світить,

Іще живе й сльоза мадонни Літи

Й дитинки слізка – безпечальна ще.

А ген на тих вітрах, на тій межі,

Там вічність пише свою світлу повість,

І сходить бог – єдиний, що в душі,

Якого й сповідаю тільки – совість.

Високі хмари – і на них лоша,

Цвітіння мальв і тужний дзвін Хатині…

В трьох вимірах лункої просторіні

Такі огроми вміщує душа!

Але візьми – й поринь в її безмеж,

Де всі начала, всі життя і смерті,

І ти збагнеш, і ти тоді збагнеш,

Що є в ній вимір ще один – четвертий.

То він, найвищий вимір доброти,

І людяності, й розуму, й любові,

І правоти – у вчинкові і в слові. –

Ти чуєш? – І любові й правоти.

Ти не спізнав любові? Жаль який!

Ти доброти не звідав? Тож-то горе!

Але без них

у стужах цих суворих

Що проросте на грядці на твоїй?

А чи хоч вбога насінина трав?

Мій бідний, бідний, плачу над тобою!

Та знаю, не вжахнешся ти сльозою:

Бо ти не знав… ти ж і її не знав.

А хочеш, хочеш, я тебе навчу,

І на твої околиці найдальші

Я понесу – сама вже пломінь майже –

Свою любов, любов, немов свічу!

Бери її

й розвиднюйся в собі!

І стане враз невідворотним диво.

Ще буде воно дуже полохливе,

Та очі в нього будуть голубі.

І, мабуть, ти даси йому ім'я

Волошки, птаха, жита чи калини.

Тебе олюдню словом я, людина,

Й добром наскрізь тебе олюдню я.

І, мабуть, ти тоді пізнаєш біль,

Бо з ним повік живе укупі слово,

І хай до тебе прийде він раптово.

Звідкіль? Тоді й пізнаєш ти звідкіль.

Мовчить мій космос. Ще він не навчивсь,

Дитя німе, себе оповідати.

Та починає в небі ген світати.

Здалось: то вже його світає мисль…

 

 

Питала у небі зоря зорину:

– Чи я не єдина? –

Питав між камінь потічок лункий:

– Чи є ще такий? –

В стручку горошина питала сьогодні:

– Чи я не самотня? –

І порох питав з-під моїх підошов:

– Я звідки прийшов? –

Питала у полі лелітка в лелітки:

– То звідки ж ми, звідки? –

Питали мій біль і безсоння моє:

– А де ще ми є?..

 

 

ПАДІННЯ ІКАРА

 

І коли він упав

(саме квітло уповні літо,

Розпливалась емаллю вись),

То ніхто нічогісінько не помітив,

Тільки хвильки легкі на воді розійшлись.

 

Ждав рибалка на березі вдалого кльову.

Полуднева стояла тиш.

Жуйку сонно жувала руда корова.

Домлівав спориш.

 

Пастуша із нудьги на сопілці грало,

Не почувши і плескоту від ріки,

І пливли десь віки без кінця й начала,

Тут – на місці стояли віки.

 

Спала річка.

Придрімував день (бо спека),

Сном повітря вколихане узялось.

І було ще далеко,

далеко,

далеко,

Доки сон цей вжахне когось.

 

 

Я налітаюсь, мамо, натруджусь,

Ми і у небі, мамо, чорнороби.

Мене зірки зсічуть шаленим дробом.

А я? Що я на те? Лише всміхнусь.

Я надивуюсь, мамо, надивлюсь,

Мене відчинить космос двері саду,

В очах заквітнуть ядерні розпади –

Я їхнім жахом назавжди вжахнусь.

І накричусь, і на мільярди верст –

Як страшно це! – нікого не зустріну,

Від смерті кожну мить на волосину,

І що ж? Одна, одна собі, як перст.

Гукатиму – та в морі безголось

Так голос мій застуджено охрипне.

Десь, чую, ніби дощ-сирітка схлипнув…

Та ні, то тільки так (на жаль!) здалось.

І упаде на скроні сивина,

Мені уста згірчить навік пізнання.

Я вість, я птах – та чи не надто ранній?

Ще не весна. О, так, ще не весна.

У всесвіті, як в безмірах душі,

Іще стоїть хаос новобудови.

Ще мисль його не просвітліла словом,

Не поросли з-під цегли спориші.

Що визріє? Це молоде буття –

Яку воно замислило споруду?

Чи не забуде, о, чи не забуде

В ній оселити крихітку життя?

А я, а ти – що нині ми у нім?

Чийсь умисел? Чи, може, випадковість?

В мені борінь високих сходить повість –

Чиїм пером керована, чиїм?..

Я повернуся, мамо, повернусь

До тебе – бо до кого ж і вертати? –

До мови і пісень твоїх, до хати.

Під золотаві шелести галузь.

Бо так мені болітиме крило,

Обпалене в тих крижаних завоях.

Ти будеш його довго й ніжно гоїть

(Так, як було, уже не раз було).

І промовлять, і лагідно сварить,

Оповідать свої земні новини:

– Відсіялись… Ще б випала година

До Великодня хату побілить…

А спать мені постелиш у саду,

І я засну так втомлено, так гірко.

Мені влетить у сон маленька зірка

І поцілує у щоку бліду.

Все буде так, все буде, мамо, так,

Як я сама собі наворожила:

І сад, і ти…

Та зворухнуться крила,

Зачувши: десь вгорі прогув літак.

О, загубити б, мамо, часу лік,

Бо так я в небі рвалася до тебе!

Та знов почую владний поклик неба

І зрозумію: це уже навік…

 

 

Всесвіте, в очі твої відкриті

Пильно, так пильно

сьогодні

вдивляємось.

Кажуть учені:

Щодня, щомиті

Ми віддаляємось, ми віддаляємось.

Брунька, що всесвітом потім стала,

Так відчайдушно із тиском змагалася!

Мала сама собі стать началом –

І розірвалася.

І розірвалася.

Жахно жбурнула себе навсібіч,

Бризнула скалками

(в морок, в ніч),

З пітьми і світла, добра і зла

Шквально себе

понесла,

понесла!

В простір – розжарених сонць

незчислимість,

В безвість –

моє нетерпіння й ранимість,

Вдалеч –

мільярди світів шалених,

В темінь – пульсуючу мисль Авіценни.

Війни майбутні, і катастрофи,

І озоріння чиїсь, і голгофи,

Часу стрімкий починаючи лік, –

Все віддалялось.

Навік.

…Любий, яка незглибинна печаль –

Ця туманиста між нами даль!

Дай мені руки свої і губи –

Ми віддаляємось…

любий, любий!

Вранці на сходах байдужо вітаємось,

Міцно в квартирах своїх замикаємось,

В душах чужих залюбки копирсаємось –

Ми що не день,

що не мить віддаляємось.

Любим чи тільки любов'ю граємось,

Зраджуєм чи в почуттях звіряємось,

З другом при зустрічі обіймаємось –

Ми все одно,

все одно віддаляємось.

Любий, такі на планеті вітри

Пристрастей людських роздмухують ватру.

О, говори мені,

говори:

– Все це неправда, мовляв, неправда!

Все це лиш вигадка злого ума –

Світу беззахисного розбіжність…

– Люба, не вір!

Все укупі трима

В світі шаленім оцьому – ніжність.

Ніжністю світлою до землі

Вічно тяжіє ранет на гілці,

Зерня – до сонячної ріллі,

Цебра – до вранішньої криниці.

– Звідки ж це ревище літаків,

Шлях у зловісних, чорніючих вирвах?..

Хто це придумав, щоб між світів

Кожної миті зростала прірва?

Любий, такі поміж нас дими,

З бескиду віють дими і холод.

Не проминай у мені!..

Обійми…

Не відпускай мене! Чуєш? Ніколи!

Через віки і сліпучість завій

Буду гукати тебе: – Озовися! –

Хтось нарікає, що світ тісний.

Хай! Лиш пустельним би не лишився.

 

 

І коли уже вигоріли океани

Всі до дна! – І водневі злягли смерчі,

І земля – не земля,

а сновиддя від горя п'яне,

Відкричала, на поміч когось звучи,

І коли відпалали уже і надра,

І пустелі, й повітря, й льодовики,

І не стало нічого, лиш попіл жахної ватри.

І пронизливість холоду – навіки.

І коли відтужив уже над землею

Зір скорботних жалобний стрій,

Птахо, за упокій душі твоєї!

І моєї… моєї… за упокій.

(Бо таки ж упокоїлась. Імені не лишила.

Мертві рученьки вслід простягали трава й гаї…)

І тоді заломив над землею крила

Демон – крила відчайні свої.

І заплакав. На вигаслім попелищі.

Над усім, що не мало вже вороття.

І промовив: – Безумна моя! За віщо,

Пощо вбила своє життя?!

Я любив тебе. Я, самітник і безбожник,

Ради тебе примирення з богом шукав.

Я в душі твоїй зла понасіяв рожі,

Я подоби своєї в тобі шукав.

Навіжене дитя, о дитя безвинне,

Возсяй хоч у згадці мені лицем!

Я труїв твою душу пізнання винами,

То чому ж не скарала мене за це?

Ой, зарано, зарано було, зарано

Розум твій таїни спокушать дурманом!

Вабить ключиком золотим,

Не навчивши, що діять з ним.

Ой, не треба, не треба було дитині

Над бездонням ходити по волосині,

Протиріччя в'язати вузлом тугим.

Чи ж багато утіхи знайшов у тім?

Тільки біль… тільки сум

та всесвітню оцю печаль.

Подих твій відлетів у безмовну даль,

Здаленів, як легка хмарина,

Клич – в одвіт німота крижинна…

Плакав Демон над урвищем горя свойого,

Тьми густіла в очах каламуть.

І збагнув: все це – умисел злого бога.

І сказав йому: – Проклят будь!

Недарма своїх хитрощів ставив верші,

Мрій підступних плекав рої.

Дав любові, спізнати любові – вперше! –

Лиш затим, щоб убить її.

О, цілую цей попіл, іще гарячий!

Припадаю устами тобі до ніг.

І ненавиджу й, бачиш, уперше плачу…

Ти хотів цього. Ти – переміг.

Визнаю… Проклинаю!.. Корюсь. Благаю:

Поверни ти мені лиш дитя моє!..

– Хто тут? – Тінню в саду сов нічних

розлітається зграя.

Я (зі сну виринаючи): – Хто тут є? –

Ніч. Промінчик зорі – тятиви дзвінкіше.

Ні, це, мабуть, здалося… Невже здалось?

Плакав хтось… Наді мною в тиші

Так розпачливо плакав хтось…

 

 

І ось я кажу, наблукавшись у вічнім отім безмір'ї

Світу, всесвіту і душі,

Наболівшись утрат незліченних вирвами,

В самознищення бувши не раз на межі,

Поназводивши в чорній сліпій хуртовині

Ілюзорних теорій будівельки рятівні:

– Люди, люди, – кажу, – ми одні. Ми єдині.

На цілісінький світ – одні.

Все марно, – кажу.

Ця глуха неоживлена небуть чорна –

О, як довго нас випадок в ній стеріг!

Ми – немислимих чисел

поєднаність неповторна,

Ми – сліпе співпадіння. Збіг.

Не знав іще бог,

що то вийде з чудного отого діла,

Ще і гадки йому не було

про людський наш рід.

Та ось,

перейшовши крізь тисячі тисяч втілень,

Ми голосом, сміхом, очима

з'явились на світ.

Так довго ми йшли

крізь важучі заміси глини,

Розвиднило зір нам

прогалля небес голубе.

І ось кажу: бережіть од загину,

Люди, себе!

Спекота ж яка!

Кров у стінках аорти так жадно тисне.

З-над безодні віків і трагедій

учвал несе.

Звіра й птаха цього

бережіте, покіль не пізно,

Та себе – над усе, над усе!

Як втягує нас,

як засмоктує ця безодня –

Драм і безумів атомних каламуть.

Бережіть себе, люди!

Сьогодні. Сьогодні.

Завтра може запізно буть.

Шукаємо див –

ми – найбільше у світі диво,

Найдорожча піщинка

в терновім його очу.

Ми – тоненька свіча в непроглядді сивому.

З двох кінців не запалюймо власну свічу.

Комп'ютерів милість…

Сьогодні – як страшно це! –

Все суще на неї лише уповає.

Та втратить потвора свій розум –

і стане кінцем

Цей день (о загублений нами раю!).

Ось тут, тут, уяво, твоя межа.

Спинися. Вже далі не йди. Там безум.

Так рада була б усміхнутись душа –

Крізь сльози – всміхнутись на гілочку безу.

І все ж…

Це маленьке моє дитя.

Слабкий сповиточок надій і тривоги,

Це сім'ячко тепле

в долонях життя,

Скажіте, що завтра чекає на нього?

 

 

Так не гнітило ще… Як важко нині.

Гнітить знання вчорашнього полон!

Я мушу, мушу в маковій зернині

Світобудови розгадать закон,

У безмірі – душі пізнати міру,

Зловити частки обрис на льоту,

Все, все пізнать!

Але, як спершу, вірити,

Нестямно вірить в зірочку оту.

Що поміж всіх найтяжчих бур століття,

Між особистих бур і суєти

Вона одна, лише одна на світі

Мене зуміє завтра вберегти.

 

 

І доки ми у клопотах земних

Живем і вічно в швидкостях згораєм,

І таєн світових розгадки знов шукаєм,

Не встигши розгадать себе самих.

І доки ми думками печемось

Про вік, що став уже од воєн сивим,

І любимо (ще й іноді фальшивим),

І судимо (себе а чи когось).

Втрачаєм, віднаходим, в боротьбі

Мужнієм серцем і міцнієм духом,

І міст гуркотливих п'ємо важку задуху,