Пливу у задушливих трунках

серпневого степу,

Під хмарами – вся як пропахлий

сонцями струг.

А власне, нічого, нічого вже

більше й не треба,

Щоб долі твоєї високий

звершився круг.

 

А треба лиш неба й землі,

ах, лиш неба і згадки

Про будучність, в котрій колись

ти, здається, жив,

І щоб у траві золотій без кінця і початку –

Бринів цвіркуна –

без кінця і початку – спів.

 

БУВАЄ МИТЬ…

 

Буває мить. Така буває мить…

Легенько птах черкне вечірню воду,

І лист незримо щось благословить,

І все на світі нам простить природа:

І суш боліт, і мілину річок,

Розгул сокири у князівстві кедрів.

Буває мить… Від таїни на крок,

На крок від откровення щедрого.

Сама себе святкує віть легка,

Звіря – саме до себе вічко мружить,

Простила розгодинена ріка

Всі камінці, їй кинуті у душу.

І вже прозорість та, що в краплі глиці,

Для недомовок місця не лиша.

Така буває мить… Іще рушницю

Хтось тільки-тільки перезаряджа.

 

НЕ УБИЙ!

 

Це маленьке пташа на долоні твоїй –

Що йому співчуття твого згубного спалах?

І кричали зіниці його: "Не убий!"

І лункі небеса "Не убий!" кричали.

 

Те маленьке, беззахисне те пташа –

В серці спомин про нього проріс, мов жолудь…

Любий мій, наболілась тобою душа,

"Не убий!" – тихо-тихо ночами молить.

 

ОЛЕНИЦЯ

 

А кров, як ружі пелюстки зів'ялі,

Лилась із рани на траву густу….

У нетрі лісу, від людей подалі,

Брела в свою спасенну самоту.

Там, як в колисці, в затінку глибокому

Лежала квола, ледве-ледь жива.

І світові, мисливцю гостроокому,

Гіркі не вміла вимовить слова.

Світ владно кликав – голосом людським,

Житла людського димом полив'яним,

Та от біда: від зіткнення із ним

На тілі довго зоставались рани.

Вогонь їх дикий, темну лютість їх

Гасили трави ніжними обіймами…

А світ спливав, і в мареннях жарких

Мов насміхався дул вогненних більмами.

А то ще ніздрі, граючись немов,

Дражнив їй раптом пахощами хліба…

І все-таки видужувала. Й знов

Вставала, квола, і поволі дибала.

Туди.. Під неба високосну креш.

Туди… На розпрозорене узлісся.

"Ну, здрастуй, світе! Світе мій, дивися:

Я – підвелась. Я видужала теж.

Ти мітко цілиш. Поціляєш мітко.

Та я іду до тебе. І здаля

Моя любов у сивому сповитку

До тебе спрагло губи розтуля.

Іду. У золотих моїх зіницях

Гіркот нещадних жовкнуть кураї…

В мені – чутка сторожкість олениці,

В мені – все та ж довірливість її…"

 

ЕМТАМП

 

А я не спала. В хатній тишині

Вслухалась тихо, як лопочуть віти.

З маленького естампа на стіні

Утік мій олень у вікно відкрите.

 

На мене зранку оком він косив,

Бив нетерпляче молодим копитцем,

І промайнув, як вітром прошумів,

І зник, неначе жовта блискавиця.

 

Там, за вікном, сонця і небозвід,

І жарко квітне світ на видноколі,

І плине серпня по Самарі пліт,

І все це зветься так предивно волею.

 

Утік мій олень синяви ковтнуть,

Утік затим, щоб у голодні вічі

Всі гами вітру спрагло замануть,

Всю повінь світу увібрать навічно.

 

І будуть м'яко грузнуть копита

В загуслий трунок моху й падолисту,

І буде сонця повінь золота

Йому співати ув очах імлистих.

 

Хвала сміливцю! Дріб'язку спориш

Таки не обснував думок про втечу.

Повернеться він ночі не раніш,

І будуть йому роги пахнуть клечанням.

 

Підійде тихий, припаде на мить

Губами до жарких моїх долоней.

І будуть потім довго духмяніть

У мене руки глицею й осонням.

 

ПТАХА

 

То була її помилка – впасти.

Рук твоїх ненадійне щастя.

Душу в жмені стискають –

загине.

То любов хіба? Відпусти-но!

Тільки світ їй хитнеш в зіницях,

Та зімкнеш її крил таємницю.

Та надірвеш ніжністю серце –

Звідки, звідки їй знать про все це?

Рук миттєвість, миттєвість захисту –

Як жорстоко це, гратись птахою.

Ніжно подихом зігрівати.

Ну, а що як повірить раптом?

Що як прийме усе за правду?

Їй же буде студеніш завтра...

 

ПТИЦІ

 

Уночі прилітали під вікна птиці,

Пружні крила складали,

натомлені від переліту,

Часті обріїв зблиски приносили у зіницях

І щоденні турботи світу.

Заселяли тривогами різноголосими

Моє люте безсоння вічне.

Птиці зерня надій у дзьобах приносили,

І світали зненацька вічі.

Годувала їх з рук.

(Пахли птиці блакиттю неба).

Садовила спочить на робочий стіл.

А на ранок знаходила

попід вікнами в себе

Двоє теплих пташиних крил.

 

***