Далла Піккола стверджує, що він не Далла Піккола 7 страница

Треба було відбивати напад.

– Таксилю, – кажу, – я знати не хочу, чому ви особисто не хочете встрявати у боротьбу проти євреїв, але можна ж вивести на сцену когось іншого, хто б узявся за цю справу?

– Мене особисто це не стосується, – відповів він. А потім додав: – Насправді, моїх викриттів уже недостатньо, замало навіть байок, які розповідає нам наша Діана. Ми самі створили читачів, які прагнуть більшого, й, цілком можливо, тепер вони читають мене не тому, що хочуть більше дізнатись про ворогів Святого Хреста, а лише через палку любов до оповідань. Як часом трапляється зі шпигунськими романами, коли читача спонукають до того, щоб він пристав на бік злочинця.

 

 

* * *

 

Так з'явився лікар Жорж Батай.

Таксиль знайшов, чи віднайшов, старого друга‑медика з морфлоту, який побачив чимало екзотичних країн, пхаючи носа у різноманітні храми таємних релігійних товариств, але над усе був широко обізнаний з пригодницькими романами штибу творів Луї Буссенара й фантастичних оповідей Луї Жаколіо, як‑от «Spiritisme dans le monde» («Спіритизм у світі») чи «Voyage au pays mystérieux» («Подорож загадковими країнами»). Я всіляко підтримував бажання шукати нових сюжетів у світі фантастичної літератури (а з вашого щоденника я дізнався, що ви, надихаючись Сю та Дюма, дотримувалися такої ж думки). Люди читають оповідання про пригоди на воді й на суші, бо вони їм просто до вподоби, згодом легко забуваючи, про що читали, тому коли ти розповідаєш їм щось, узяте з роману, як події, які відбувалися насправді, вони лише якось непевно пригадують, що десь уже про те чули, знаходячи підтвердження своїм переконанням.

Чоловіком, котрого знайшов Таксиль, був Чарлі Гакс. Він захистився на тему пологів за допомогою кесаревого розтину, потім написав кілька розповідей про торговельний флот, але на цьому не зужив свого літературного таланту. Здавалось, він страждає на гострий алкоголізм і, цілком очевидно, не має грошей. З того, що я второпав з його балачок, він збирався написати ґрунтовну працю проти релігії та християнства як «хрестової істерії», та, почувши пропозицію Таксиля, він був готовий списати тисячі сторінок, неславлячи дияволопоклонників на славу й захист церкви.

Пригадую, у 1892‑му ми почали, загалом написавши 240 окремих видань, що виходили одне за одним протягом двох з половиною років, створювати monstre[264]твір, який називався «Диявол у XIX столітті», на обкладинці котрого був зображений усміхнений Люцифер, що мав крила, як у кажана, й хвіст, як у дракона; крім того, був і такий підзаголовок – «загадки спіритизму, сатанинське масонство, повне викриття паладизму, чаклунство та гоетія[265]й усі види сучасного сатанізму, окультний магнетизм і медіуми‑демоністи, кабала кінця століття, магічні обряди розенкрейцерів, прихована одержимість, передвісники приходу Антихриста» – усе це під авторством загадкового лікаря Батая.

Як і планувалося, у новому творі не розповідалося нічого нового, окрім того, про що вже писали в інших джерелах. Таксиль та Батай зібрали докупи всі твори, які були видані раніше, й зробили з того мішанку з таємних культів, появи демонів, обрядів, від яких у жилах холоне кров, відродження тамплієрських мес з тим самим Бафометом тощо. Навіть ілюстрації було змальовано з інших книжок про окультизм, які були вже писані‑переписані одна з одної. Єдині малюнки, які ще ніколи не друкувались, – портрети масонських майстрів, котрі дещо скидалися на листівки, на яких у американських степах зображують злодіїв, котрих треба впізнати й віддати під суд, живими чи мертвими.

 

 

* * *

 

Робота кипіла. Гакс‑Батай, добряче нажлуктившись абсенту, переповідав Таксилеві свої викриття, а той, прикрасивши розповідь, записував; Батай опікувався деталями, що стосуються медицини та отруйницького мистецтва, описуючи міста та екзотичні ритуали, свідком яких йому випало бути насправді, тоді як Таксиль прикрашав своїми вигадка ми те, що переповідала у своїх мареннях Діана.

Наприклад, Батай згадував Гібралтарську скелю як губчастий пагорб, пронизаний безліччю тунелів, печер та підземних гротів, де правлять свої обряди всі спільноти з найбільш блюзнірських таємних товариств, розповідав про масонів‑шахраїв з Індії, чи явлення Асмодея, а Таксиль почав виводити профіль Софі Сафо. Прочитавши «Пекельний щоденник» окультиста‑демонолога Коллена де Плансі[266], він вирішив, що Софі повинна розповісти про те, що існують шістсот шістдесят шість пекельних легіонів, кожен з яких складається із шестисот шістдесяти шести демонів.

Попри те, що Батай уже був напідпитку, він таки спромігся порахувати й налічив сорок чотири мільйони чотириста тридцять п'ять тисяч п'ятсот п'ятдесят шість демонів. Ми перераховували й здивовано погоджувались, що він має рацію, а чоловік, торохкаючи кулаком по столу, кричав: «Ось бачте, я не п'яний!» І, винагороджуючи себе, доливав, аж поки не звалився під стіл.

Ми із захватом вигадували токсикологічну лабораторію масонів у Неаполі, де вони виготовляли отрути, аби звести ворогів ложі. Шедевром Батая була речовина, яку він без жодної причини з точки зору хімії назвав манною: у кухоль, повний змій, закривають жабу, годують лише отруйними грибами з додаванням цикути та дигіталісу, залишають тваринок помирати, збризнувши трупи пульверизованою склопіною та молочаєм, а потім відправляють у куб для перегонки, випаровують рідину на повільному вогні, наприкінці відділивши спопелілі трупи та вогнетривкий порошок, таким чином отримуючи не одну, а дві отрути: одна – рідка, а інша – порошкоподібна, але обидві мають однаковісіньку летальну дію.

– Я вже бачу, скільки єпископів будуть у захваті від таких оповідок, – казав Таксиль, усміхаючись і чухаючи собі пах, як він зазвичай робив, коли був дуже задоволений. І казав він це, добряче поміркувавши, оскільки після кожного випуску «Диявола» він отримував листа від якого‑небудь прелата, де той дякував за його сміливі викриття, що відкривають очі багатьом вірянам.

Часом згадували про Діану. Адже лише вона могла вигадати «Містичну скриню» Великого майстра Чарльстона: малесенький ящичок, яких у світі існує лише сім. Відкривши кришечку, бачиш срібний мегафон, подібний до дзвоника на мисливському розі, тільки меншенький; ліворуч відходить кабель зі срібних дротиків, які одним боком приєднані до приладу, а іншим – до штучки, яку вставляють у вухо, щоб можна було чути, про що говорять шість інших власників приладу. А праворуч жаба циноберового[267]кольору, яка випускає маленькі іскорки з роззявленої пащі, ніби показує, що триває розмова, а сім маленьких золотих статуеток представляють семірко найголовніших чеснот за паладійською шкалою, а також сімох найвищих масонських майстрів. Отак, повертаючи на п'єдесталі одну зі статуеток, Великий майстер попереджав одного з майстрів у Берліні чи Неаполі про небезпеку. Якщо майстра наразі не було перед апаратом, він відчував легкий гарячий подув на обличчі й казав щось, приміром, таке: «Буду за годину», а з жаб'ячої горлянки у приладі Великого майстра чулося: «За годину».

Спочатку ми питали себе, чи не видасться наша розповідь надто фантастичною, ще й тому, що відтоді, як Антоніо Меуччі[268]запатентував свій винахід – «телетрофон», чи, як тепер кажуть, «телефон», спливло вже багацько часу. Втім, ті вигадки – то були цяцьки для багатіїв, наші ж читачі зовсім не обов'язково мали про них знати, а от надзвичайний винахід штибу «скрині» безсумнівно свідчив про диявольську наснагу.

Іноді ми зустрічалися вдома у Таксиля, іноді в отьойському помешканні. Часом зазирали до мишатні Батая, проте тамтешній застояний сморід (дешевого питва, віками не праних штанів та залежаних недоїдків) наштовхував нас на думку, що цих засідань треба уникати.

 

 

* * *

 

Одна з проблем, яка стояла перед нами: як описати генерала Пайка[269] – Великого майстра світового масонства, який з Чарльстона вирішував долю світу. Але на світі немає нічого більш невідомого, як те, про що вже написали.

Не встигли ми видати перший випуск свого «Диявола», як з'явилася очікувана книжка монсеньйора Мерена, архієпископа парафії Порт‑Луї (де та парафія в біса є?), – «Франкмасонство – синагога Сатани», і Батай, який сяк‑так умів лепетати по‑англійському, під час своїх подорожей натрапив на опубліковану в Чикаго у 1873 році «The Secret Societies»[270]авторства генерала Джона Фелпса – запеклого ворога масонських лож. Тож нам не лишилось іншого, як переписати зміст цих книжок, аби якнайліпше описати образ цього Величного старця, великого святого отця світового паладизму, а може, навіть засновника Ку‑клукс‑клану й головного керівника змови, яка призвела до вбивства Лінкольна. Ми вирішили, що Великий майстер Вищої ради Чарльстона носитиме титули: Головний брат, Верховний командор, Найосвіченіший майстер Великої симфолічної ложі, Таємний майстер, Непорочний майстер, Таємний Секретар, Настоятель та Суддя, Маестро, Обранець дев'ятьох, Блискучий обранець п'ятнадцятьох, Верховний обраний лицар, Голова дванадцяти родів, Великий майстер‑архітектор, Великий обранець Священного склепіння, Безгрішний і верховний масон, Кавалер Сходу та меча, Цар Єрусалима, Кавалер Сходу й Заходу, Верховний князь розенкрейцерів, Великий патріарх, Вельмишановний майстер ad vitam усіх Симфолічних Лож, Прусський кавалер неокіту, Великий майстер ключа, Князь Лівану й дарохранительниці, Кавалер бронзової змії, Найвищий розпорядник храму, Кавалер Сонця, Принц‑адепт, Великий скотт святого Андрія Шотландського, Великий обраний кавалер кадоша, Бездоганний посвячений, Великий наглядач‑інквізитор‑командор, Найясніший і найвидатніший правитель таємного царства тридцяти трьох, Найусесильніший та могутній правитель, Головний командор, Великий майстер хранилища великого паладія, Верховний понтифік усесвітнього франкмасонства.

Ми цитували листа, в якому осуджувалися безчинства деяких італійських та іспанських священиків, що, «керовані справжнісінькою ненавистю до Бога та священиків», преклоняються перед його протилежністю на ймення Сатана – істотою, створеною священицькою брехнею й чиє ім'я ніколи не повинно вимовлятися у ложі. Так осуджували обряди генуезької ложі, члени якої привселюдно осмілилися підняти стяг з написом «Слава Сатані!», але згодом виявилось, що огуда була спрямована на сатанізм (християнський забобон), тоді як масонська віра має ґрунтуватись на щирій люциферіанській доктрині. Це священики, вірячи у Диявола, створили сатанізм та сатаністів, відьом, відьмаків, чаклунів та чорну магію, тоді як люциферіанці практикують світлу магію, як магія тамплієрів, які були їхніми древніми наставниками. Чорна магія – це магія послідовників Адоная, лихого Бога, якого шанують християни, котрий обернув лицемірство на святість, порок на чесноту, брехню на правду, віру на абсурд теологічної науки, всі вчинки якого виявляють жорстокість, підступ, зненависть до людини, дикунство та заперечення науки. Люцифер же, навпаки, ласкавий Бог, що протистоїть Адонаю, як світло протистоїть мороку.

Абат Буллен намагався роз'яснити нам, у чому полягає різниця між культами того, хто для нас був просто демоном: дехто вірить у те, що Люцифер – це провинний янгол, що вже розкаявся й може стати новим Месією. Існують жіночі таємні товариства, учасниці котрих вважають Люцифера особою жіночої статі, яка має добрий норов, на противагу лихому Богові. Інші вважають його Сатаною, якого прокляв Бог, але дотримуються думки, що Христос для людства зробив недостатньо, тож обожнюють Божого ворога – саме це й є справжні сатаністи, які відправляють чорні меси тощо. Є демонопоклонники, яким просто до вподоби відьомські ритуали, l'envoûtement [271], ворожіння, а є такі, що перетворюють сатанізм на справжнісіньку релігію. Серед них є люди, яких знають, як організаторів культурних спілок, як‑от Жозефін Пеладан[272], гірше за Станісласа Ґуайта[273], що розвивав мистецтво зумисного отруєння. Поза тим, є ще паладійці, обряд для небагатьох обраних, до яких входив і карбонарій Мацціні. Пліткують навіть, що завоювання Сицилії Ґарібальді – це діло рук паладійців, ворогів Бога та монархії.

Тоді я спитав абата, як же він може звинувачувати у сатанізмі своїх супротивників – Ґуайту та Пеладана, коли, як я чув з паризьких чуток, саме його називають сатаністом.

– Ет, – мовив він, – у цьому світі окультних наук межі між Добром та Злом настільки хисткі, що те, що здається одній людині Добром, для інших буде Злом. Ба навіть у древніх казках різниця між відьмою та феєю полягає у віці та принадності.

– І що ж роблять ті ворожки?

– Кажуть, що Великий майстер з Чарльстона став на герць з таким собі Ґоргасом з Балтимора, головою дисидентського шотландського обряду. Підкупивши пралю, йому вдалося дістати хустинку свого суперника. Чоловік поклав її у солоний розчин і щораз, коли додавав солі, бурмотів: «Саграпім меланктебо ростромоук еліас фітг». Потім висушив хустинку над вогнем, спалив віття магнолії; затим, тримаючи на долонях складену хустинку, протягом трьох тижнів щосуботи читав молитву до Молоха[274], ніби пропонував йому дар. Надвечір третьої суботи спалив хустинку у вогні від горіння спирту, поклав попіл на бронзовий таріль і залишив у спокої на цілу ніч; а на ранок змішав попіл з воском і виліпив маленьку іграшку, ляльку. Такі диявольські вироби називаються «dagyde». Взявши виріб, чоловік поклав його у скляну кулю, з якої за допомогою пневматичного насоса викачав повітря, щоб у кулі утворився абсолютний вакуум. Тепер його суперник почав мучитися від гострого болю невідомого походження.

– Він від цього помер?

– Тут справа у тонкощах, може, не треба було так далеко заходити. Важливо те, що за допомогою чорної магії можна чинити вплив на людину на відстані, й саме так чинить зі мною Ґуайта та його поплічники.

Мені він більше не хотів нічого розповідати, але Діана, яка слухала його, із захопленням вела за ним очима.

 

 

* * *

 

У потрібний момент, завдяки моїй наполегливості, Батай присвятив чималенький розділ участі євреїв у таємних масонських товариствах, дійшовши аж до окультистів вісімнадцятого століття, стверджуючи, що існують півмільйона масонів‑євреїв, котрі таємно входять у союз з офіційними масонськими товариствами, але їхні ложі не мають назви, лише номер.

Ми зробили це саме вчасно. Здається, у той період у якійсь газеті стали використовувати один чудовий термін – «антисемітизм». Тепер ми ставали частиною «офіційної» течії, й несподівана недовіра до євреїв віднині ставала доктриною, як християнство чи ідеалізм.

На наших засіданнях Діана теж була присутня, й якось, почувши назви, які ми вигадували для єврейських спільнот, вона кілька разів повторила: «Мелхіседек, Мелхіседек»[275]. Але що ж вона пригадала? А потім жінка повела далі: «Під час зібрання патріархів… відзнакою масонів‑євреїв… був срібний ланцюжок із золотою дощечкою, а на ній був напис, який репрезентує скрижалі Закону… Мойсеевого закону».

То була вдала думка, й ось уже наші євреї збираються у храмі Мелхіседека, аби обмінятися знаками опізнання, паролями, присягами та вітаннями, котрі мали обов'язково носити єврейський характер, як‑от «Ґразім Ґаізім», «Яван Аба дон», «Бамакек Бамеарак», «Адонай Беґо Ґальколь». Певна річ, у ложі тільки те й робили, що сипали погрозами на адресу Святої римської церкви та самого Адоная.

Таким робом Таксиль (прикриваючись ім'ям Батая на обкладинці) і задовольняв своїх роботодавців з духівництва, і не дратував своїх єврейських кредиторів. Навіть попри те, що тепер Таксиль уже міг віддати їм свій борг, адже за перші п'ять років він отримав триста тисяч франків (чистого прибутку), з яких, серед усього іншого, шістдесят тисяч пішли до моєї кишені.

 

 

* * *

 

Пригадую, десь наприкінці 1893‑го у газетах тільки й мови було, що про армійського капітана, такого собі Дрейфуса, який продав у прусське посольство воєнну інформацію. І як на зло, обманщик був євреєм. Дрюмо відразу ж кинувся на справу Дрейфуса, й мені здалося, що «Диявол» теж має оповідати про якісь неймовірні викриття. Але Таксиль заперечив, сказавши, що у шпигунські історії, пов'язані з військовими, краще не встрявати.

І лише згодом я зрозумів, що саме мав на увазі Таксиль: писати про внесок євреїв у масонство – це одне, а от витягувати на сцену Дрейфуса – означало б натякнути (чи викрити), що він масон, а у цьому вже не було ані крихти обачності, позаяк у війську масонство процвітало по‑особливому й, можливо, багато хто з офіцерів вищого командування, які відправляли Дрейфуса під суд, теж були масонами.

 

 

* * *

 

З іншого боку, нам і так не бракувало джерел, з яких можна отримати зиск, а з погляду аудиторії, яку ми створювали, наші карти були кращими за карти Дрюмо.

Десь приблизно через рік після появи «Диявола» Таксиль сказав мені таке:

– Врешті‑решт, усе, що ми написали, вигадав Батай, але чому йому можна вірити? Нам потрібна навернена паладійка, яка розкаже про найпотаємніші секрети секти. Де ви бачили роман, у якому немає жінки? Софію Сафо ми показали мерзотницею, й вона навряд чи викличе у католицьких читачів симпатію, навіть якщо навернеться. Нам потрібна жінка, яка вмить зачарує собою, навіть попри те, що буде сатаністкою, жінка з обличчям, ніби осяяним наверненням, що обов'язково станеться, паладійка, зловлена у тенета, яка мало‑помалу звільняється від пут і повертається в обійми релігії своїх предків.

– Отже, нам потрібна Діана, адже вона – майже живе втілення навернутої грішниці, тим паче, що вона може бути майже за бажанням і тією, й іншою.

Отож у випуску «Диявола» номер 89 на сцені з'явилася Діана.

На сцену Діану вивів Батай, та, аби її поява була більш правдоподібною, вона зараз же написала листа, в якому виказувала своє невдоволення, ба навіть критику щодо того, як її, у стилі оповідок «Диявола», було зображено у творі. Маю зізнатися, що її образ вийшов надто мужеподібним, тож ми, стверджуючи, що один художник написав її портрет, відвідавши жінку в її паризькому помешканні, відразу ж зробили її образ жіночнішим.

Діана дебютувала у журналі «Le Palladium régénéré et libre», який позиціонував себе як журнал паладистів‑сепаратистів, котрим стало духу в найдрібніших деталях описати культ Люцифера й блюзнірські прокльони, що промовляються під час їхніх обрядів. Страх перед паладизмом, у якому недавно зізналися, був настільки безсумнівним, що такий собі канонік Мустель у своєму «Revue Catholique» говорив про те, що вільнодумство паладійки Діани – це безсумнівне свідчення її скорого навернення. Діана особисто явилася до нього й дала дві сотні для його прихожан. Мустель закликав читачів молитися за те, щоб Діана навернулася в їхню віру.

Присягаюсь, що Мустель – це не наша вигадка й ми не платили йому грошей, однак він ніби дотримувався написаного нами сценарію. Поряд з його журналом з'явилося також «La Semaine Réligieuse», яке надихнув монсеньйор Фава, єпископ Ґренобля.

Десь, здається, у 1895‑му Діана навернулася у католицизм і за півроку по тому, так само окремими випусками, видала «Мемуари колишньої паладійки». Ті, хто передплатив випуски «Le Palladium régénéré et libre» (який, звісно, припиняв публікації), міг вільно перейти на передплату «Мемуарів», або їм повернуть гроші. У мене таке враження, що, коли не враховувати окремих фанатиків, читачі добре поставились до зміни платформи. Зрештою, Діана розповідала про свою гріховодницьку подобу речі надзвичайно неймовірні, а читачі саме цього й хотіли, як вважав згодом Таксиль, і це стало його головним принципом: неістотно, про що розповідати – про любовні походеньки помічників Пія IX чи про гомосексуальні ритуали якогось масона‑сатаніста. Людям подавай заборонений плід, і квит.

І саме такий плід обіцяла читачам Діана: «Я напишу про все, що траплялося у «Трикутниках», і чому я, скільки мала снаги, намагалася цьому завадити, або щО вважала праведною справою. Хай мене розсудять читачі…»

Молодець, Діана. Ми створили міф. Але жінка про те гадки не мала, адже її переповнювало почуття екстазу через ліки, які ми давали їй, аби вона була спокійною й корилася лише нашим (Боже мій, ні, їхнім) милуванням.

 

 

* * *

 

Я знову переживаю миттєвості несамовитого захвату. На Діану, що навернулася у віру, була спрямована жага та любов парафіяльних священиків та єпископів, матерів сімейств та грішників, що покаялися. У «Пелерін» написали, що якась Луїз, тяжкохвора жінка, надихнувшись випадком Діани, пішла у паломництво до Лурда й дивовижним чином вилікувалася. Найбільше щоденне католицьке видання «Croix» написало таке: «Ми вже бачили коректуру першого розділу «Мемуарів», які починає видавати міс Воґан, і наразі ми й досі перебуваємо у несказанному захваті. Якою ж дивовижною є ласка Божа у душах, коли вона проявляється…» Монсеньйор Лазарескі, посланець Святого престолу при Головному комітеті антимасонського об'єднання, наказав правити триденне богослужіння на знак подяки у церкві Святого Серця у Римі за навернення Діани, а також співати славень Жанні Д'Арк на честь Діани (то була арія з музичної оперети, яку один друг Таксиля написав для якогось мусульманського султана чи халіфа), що ми й почали його виконувати на заходах Римського комітету, присвячених боротьбі з масонами, і навіть співали по деяких церквах.

І тепер, наче за нашою власною вигадкою, на користь Діани з'явилася загадкова кармелітка з міста Лізьє, що, незважаючи на молодий вік, мала славу святенниці. Ця сестра Тереза Дитяти Ісуса та Святого Лику[276], отримавши примірник звірянь навернутої у віру, так була зворушена, що зробила Діану героїнею своєї театральної оперети «Тріумф смиренності», яку вона написала для своїх сестер й у якій серед персонажів була навіть Жанна Д'Арк. Вона прислала Діані свою світлину у костюмі Жанни Д'Арк.

Поки спогади Діани перекладали все новими й новими мовами, генеральний вікарій Рима Пароккі радо вітав жінку з наверненням, яке називав «чарівним тріумфом милості», папський секретар Вінченцо Сарді написав, що Провидіння дозволило Діані стати адепткою того таємного товариства, аби потім краще його придушити, а в «Католицькому Суспільстві» стверджували, що Діана Воґан, повернувшись з обіймів тіні до святого світла, наразі використовує свій досвід на службу церкві, оприлюднюючи матеріали, які не мають собі рівних у правдивості та користі.

 

 

* * *

 

Я чимраз частіше зустрічав Батая у будинку в Отьої. Які у них з Діаною були стосунки? Інколи, несподівано завітавши в Отьой, я заставав їх, здивованих, в обіймах одне одного. Діана при цьому витріщалася у стелю, маючи вигляд абсолютного раювання. Та, можливо, вона щойно ввійшла у свій другий стан і після сповіді насолоджувалася своїм цілковитим очищенням. Утім, значно більше підозр викликали у мене стосунки Діани та Таксиля. Щораз, коли я несподівано з'являвся у будинку, я бачив Діану, яка була на дивані розперезана й обіймала Таксиля, що сидів із синюшним обличчям. Чудово, думаю, хтось же має вдовольняти тілесні жадання «лихої» Діаниної подоби, бо я цього не хотів би. Мати фізичні стосунки з жінкою – це вже річ бентежна, а уявіть, якщо ще й з божевільною.

Коли я приходжу до Діани, що перебуває у «цнотливій» подобі, вона сидить, схиливши мені голову на плече, ридає, й просить втішити її. Тепло, яким віддає її тіло коло мого плеча, подих на моїх щоках, від якого віє каяттям, – від усього цього моїм тілом пробігає тремтіння, й я, враз відсторонившись, закликаю її піти преклонити коліна перед святим образом і благати прощення.

 

 

* * *

 

У паладійських колах (чи існують вони насправді – здається, численні анонімки засвідчують це, поза тим, аби щось дійсно виникло, тільки й треба, що говорити про це) тихцем погрожують на адресу зрадниці Діани. Тим часом щось трапилось, але ця подія повсякчас вилітає мені з голови. Відразу так і кортить сказати: помер Буллен. Та я, ніби в тумані, пригадую, що він був поряд з Діаною ще й пізніше.

 

Я надто багато хотів від своєї пам'яті. Треба перепочити.