Спантеличений Далла Піккола 12 страница

Люди Лаґранжа заскочили Ґав'ялі та його ватагу на гарячому: при собі ті мали кілька недороблених екземплярів вибухівки та пакунок з листівками, в яких писалося, навіщо вони ті бомби складали. Під час термінових допитів Ґав'ялі та його спільники показали на загадкового пана Лакруа, який, як вони гадали, зрадив їх. Ось ще одна підстава для Лаґранжа зробити так, щоб Лакруа зник. У протоколах поліції зазначалося, що він брав участь в арешті змовників і дістав кулю від пари негідників. Похвальна грамота на пам'ять.

Що ж стосується власне змовників, то було вирішено не влаштовувати над ними гучного суду. «Цими роками, – пояснював Лаґранж Симоніні, – неугавно ходили чутки про замахи на імператора й вважалося, що чимало з цих пліток не виникли нізвідки, а хвацько розповсюджувалися республіканцями, аби підбурити фанатиків до суперництва». Тож немає потреби поширювати думку, що вчиняти замах на життя Наполеона III стало модно. Отож змовників заслали в Кайєнну, де вони повмирали від малярії.

Порятунок імператорського життя приносить чималенькі грошенята. Якщо робота над справою Жолі збагатила Симоніні на добрячих десять тисяч франків, то розкриття змови принесло йому тридцять тисяч. Враховуючи, що оренда помешкання й матеріали для виготовлення бомб обійшлися йому в п'ять тисяч франків, чистими лишалося тридцять п'ять тисяч – більш ніж десятина від 300‑тисячного капіталу, якого прагнув чоловік.

Цілком задоволений долею Нінуццо, Симоніні все‑таки було шкода Ґав'ялі, який, урешті‑решт, був непоганим хлопцем, та й довіряв йому. Одначе, якщо людина хоче стати змовником, має ризикувати й нікому не йняти віри.

Прикро за Лакруа, котрий, по суті, не зробив йому ніякої шкоди. Та його вдова, певно, отримає достойну пенсію.

 

Ніч у Празі

 

4 квітня 1897 року

У мене не було вибору, треба йти до Ґуедона, про якого казав Жолі. Книгарнею на рю де Боен керувала старезна зморщена стара діва, завжди зодягнена у величезну чорну спідницю з льону та очіпок, як у Червоного Капелюшка, який закривав їй півобличчя – і то на щастя.

У книгарні я відразу познайомився з Ґуедоном – скептиком, який з іронією дивився на навколишній світ. Люблю безвірників. Ґуедон відразу радо відгукнувся на прохання Жолі, відправивши тому харчів та трохи грошей. Потім зіронізував щодо друга, на якого він витрачався. Навіщо писати книжку, ризикуючи потрапити за ґрати, коли ті, хто вміє читати книжки, за своєю натурою вже республіканці, а ті, хто підтримує диктатора, – неграмотні селяни, яких допустили до всенародного голосування з Божої ласки?

– Фур'єристи? Гарні люди, але як можна серйозно ставитися до слів пророка, який каже, що в переродженому світі у Варшаві ростимуть помаранчі, океани будуть з лимонаду, люди матимуть хвіст, а інцест та гомосексуалізм визнають за найбільш природний поклик людської істоти?

– То чому ж ви спілкуєтеся з ними? – спитав я.

– Та тому, що це єдині люди, – відповів Ґуедон, – які й досі відверто противляться диктатурі того негідника Бонапарта. Бачите он ту добру пані? Це Жульєт Ламіссін – одна з двох найвпливовіших жінок у салоні графині Аґо, яка намагається за гроші чоловіка поставити на ноги на рю Ріволі свій власний салон. Вона – чарівна, розумна, письменниця, яка має неабиякий талант, і якщо тебе запрошують до її салону, це має деяку вагу.

Ґуедон показав мені ще одного персонажа – високого, привабливого, сповненого шарму: «Це – Туссенель[176]. Прославлений автор «L'Esprit des bêtes». Соціаліст, непохитний республіканець, по вуха закоханий у Жульєт, яка жодним поглядом його не вшановує. Але серед усіх присутніх у нього найблискучіший розум».

Туссенель розповідав мені про капіталізм, який отруює сучасне суспільство.

– А хто такі капіталісти? Євреї – господарі нашого часу. Революція, яка відбулася у минулому столітті, відтяла голову Капету[177], а революція нашого віку повинна позбавити голови Мойсея. Я напишу про це книжку. Хто такі євреї? Всі, хто ссе кров з беззахисних, з народу. Це протестанти, масони й, певна річ, юдеї.

– Таж протестанти – не євреї, – насмілився заперечити я.

– Кажучи «протестанти», мають на увазі євреїв, так само, як англійських методистів[178], німецьких пієтистів[179], швейцарців та голландців, які вчать волю Божу з тієї самої книжки, що й євреї – Біблії: опису інцестів, звірячих убивств та дикунських воєн, де досягають перемоги виключно завдяки зрадам та шахрайству, де цар наказує повбивати чоловіків, щоб заволодіти їхніми дружинами, де жінки, яких називають святими, лягають у шлюбне ложе ворожих воєначальників, щоб повідтинати їм голови. Кромвель, відтинаючи голову своєму королю, цитував Біблію. Мальтус[180], який відмовив у праві на життя дітям бідняків, був наскрізь просотаний Біблією. Це поріддя, згадуючи часи, коли вони були рабами, завжди напоготові коритися культу золотого тельця, нехтуючи провістями гніву Господнього.

Боротьба проти євреїв має бути головною метою кожного соціаліста, який гідний називатися соціалістом. Я не кажу про комуністів, бо засновник комунізму – єврей, адже проблема у тому, щоб розкрити змову капіталу. Чому яблуко у паризькому ресторані коштує у сто разів дорожче, ніж у Нормандії? Існують хижі народи, які живляться чужою плоттю, існують народи‑купці, якими колись були фінікійці та карфагеняни, а в наш час – англійці та євреї.

– Отже, для вас англієць і єврей – одне й те саме?

– Майже. Хто став першим міністром Англії? Лорд Біконсфілд, чиє дворянське звання демонструє його єврейське коріння, – Дізраелі[181]. І цьому Дізраелі, єврею, наверненому у християнство, стало нахабства написати, що євреї готуються домінувати у світі. Звісно, не під час парламентських дискусій, а у своєму романі.

Наступного дня він приніс мені книгу цього Дізраелі, в якій попідкреслював цілісінькі уривки: «Чи бачили ви таке, щоб у Європі з'явився хоч трохи значущий рух, де б не було євреїв і де б вони не грали значну роль?.. Першими єзуїтами були євреї! Ці загадкові російські дипломатичні органи, перед якими мліє вся Західна Європа, хто ж ними керує? Євреї! А революція, яка загрожує Німеччині, під чиїм покровительством розгортається? Єврея, тобто того‑таки Карла Маркса та його комуністів. Хто в Німеччині майже цілковито заволодів усіма професорськими посадами?»

Зважте, Дізраелі – не mouchard, який викриває свій народ. Навпаки, він вихваляє їхні чесноти. Він, не соромлячись, пише, що міністр фінансів Росії граф Канкрін[182]– син литовського єврея, а іспанський міністр Мендісабаль – син навернутого з провінції Араґон. У Парижі імператорський маршал – син французького єврея, генерала, маршала й міністра Сульта, так само євреєм був Массена[183], якого по‑єврейському звали Манасех…

Я не був певен, що Туссенель мав рацію, але його викривальні промови, у котрих, як на мене, говорилося те ж саме, що й у більш революційно налаштованих колах, наводили мене на певні думки… Досить сумнівно, що вийде комусь продати антиєзуїтські папери. Хіба масонам, але я ще не мав контактів з тим світом. Папери проти масонів, можливо, зацікавили б єзуїтів, але я ще не почувався спроможним їх виготовити. Проти Наполеона? Не можна сказати напевно, чи купить їх уряд, а що до республіканців, які, безперечно, складають значну частку потенційного ринку, після Жолі та Сю небагато кого можна згадати. Проти республіканців? І тут, здається, в уряду вже було все, що їм потрібно, а якщо я запропоную інформацію про фур'єристів Лаґранжу, він тільки розрегочеться, адже хто знає, скільки його агентів уже відвідують книгарню на рю де Боен.

То хто ж лишається? Євреї, хай їм грець. Власне, я гадав, що лише мій дід був одержимий ними, але, послухавши Туссенеля, я усвідомив, що антисемітський ринок відкривався не лише з боку всіх імовірних нащадків отця Баррюеля (а таких набереться чимало), але й з боку республіканців, революціонерів та соціалістів. Євреї були ворогами вівтаря, але водночас і ворогами плебеїв, з яких ссали кров, а також, на думку уряду, ворогами трону. Треба працювати над єврейським питанням.

Я усвідомлював, що завдання не з легких: може, в якихось церковних колах на когось би й справили враження матеріали абата Баррюеля про те, що євреї змовилися з масонами та тамплієрами, щоб розпалити Французьку революцію, але такого соціаліста, як Туссенель, таке анітрошечки не зацікавить, тож йому треба розповісти щось конкретне про стосунки між євреями, накопичення капіталу, британську змову.

Я почав жалкувати, що ніколи не зустрічав євреїв у своєму житті. Виявилося, що стосовно об'єкта моєї нелюбові, від якої я все більше просякав злобою, у мене значні пробіли.

Я аж скаженів через такі думки, і тут Лаґранж показав мені просвіт. Уже цілком зрозуміло, що Лаґранж завжди призначав зустрічі у найнеймовірніших місцях, і цього разу ми зустрілися на цвинтарі Пер‑Лашез. Урешті, він мав рацію: ми були схожі на людей, які шукають, де похований прах їхнього любого покійного родича. Або ж на романтиків, які повертаються у минуле, тож у цьому випадку ми зажурено кружляли навколо могили Абеляра та Елоїзи: мета усіх митців, філософів та закоханих створінь, примари поміж примар.

– Отже, Симоніні, я хочу, аби ви зустрілися з полковником Дмітрієм. Нам він відомий лише під цим ім'ям. Цей чоловік працює на Третє відділення при російській імператорській канцелярії. Звісно, якщо ви поїдете до Санкт‑Петербурга й спитаєте про Третє відділення, всі від подиву немов з хмар попадають, адже офіційно такого департаменту не існує. їх поставили слідкувати за створенням революційних груп, і для них ця проблема набагато складніша, ніж для нас. Вони мусять остерігатися нащадків декабристів, анархістів, а тепер ще й від розлючених, так званих визволених селян. Кілька років тому цар Олександр скасував кріпосне право, але тепер майже двадцять мільйонів селян мають заплатити своїм колишнім господарям, щоб мати змогу користуватися землею, якої їм на життя все одно не вистачає, тож багато хто йде шукати роботи у місто…

– То чого ж хоче від мене цей полковник Дмітрій?

– Він збирає, як би це мовити… компрометуючі документи з єврейської проблеми. У Росії їх набагато більше, ніж у нас, і вони, надто у селах, є загрозою для російських селян, адже вміють читати, писати, а головне – знаються на бухгалтерії. А що ж до міст – так то й поготів, адже вважають, що чимало з них є членами підривних таємних товариств. У наших російських колег подвійна проблема: з одного боку, їм треба остерігатися євреїв, – тоді й у тих місцях, де вони становлять справжню небезпеку, а з іншого – спрямувати на них невдоволення сільського плебсу. Та, може, Дмітрій вам усе пояснить. До нас ця справа стосунку не має. У нашого уряду гарні зв'язки з французькими євреями‑фінансистами, й він не має наміру викликати у тих колах невдоволення. Ми просто хочемо зробити росіянам послугу. Ви ж знаєте, у нашій справі рука руку миє, тому ми радо відправимо на деякий час до полковника вас, Симоніні, адже офіційно ви з нами ніяк не пов'язані. Мало не забув, перш ніж ви зустрінетесь з Дмітрієм, я б порадив вам гарненько поцікавитися «Alliance Israélite Universalle»[184], який було засновано десь півроку тому тут, у Парижі. До нього входять медики, журналісти, юристи, ділові люди. Вершки паризького єврейського товариства. І більшість з них, скажімо так, дотримуються ліберальних поглядів, вони радше республіканці, а не бонапартисти. Вочевидь, ця організація обіцяє допомогу в ім'я прав людини тим, кого переслідують, незалежно від релігії або країни проживання. Поки не доведено зворотне, йдеться про надзвичайно чесних людей, але нам важко підіслати до них своїх інформаторів, бо між собою вони знають один одного вздовж і впоперек, обнюхуючи один одному зади, немов собаки. Та я познайомлю вас з деким, хто спромігся завоювати довіру членів Альянсу. Це такий собі Яків Брафман, єврей, який навернувся у православну віру й став з часом професором івриту при богословській семінарії у Мінську. Він ненадовго у Парижі, саме виконує доручення полковника Дмітрія та Третього відділення, і йому було легко вступити до Єврейського альянсу, бо дехто з його членів вважав Брафмана єдиновірцем. Може, він щось розповість вам про це об'єднання.

– Даруйте мені, пане Лаґранж, але якщо Брафман – інформатор Дмітрія, то все, що я йому розкажу, полковнику вже буде відомо, тож чи є сенс мені знову з тим полковником зустрічатись?

– Не будьте простаком, Симоніні. Є сенс, є. Якщо ви переповісте Дмітрію те, що йому вже розповів Брафман, він вважатиме вас за людину, яка надає достовірну інформацію, яка підтверджує те, про що він уже знає.

Брафман. Пригадуючи дідові розповіді, я очікував побачити людину з яструбиними рисами обличчя, м'ясистими губами, одна з яких, нижня, дуже видається вперед, як у негрів, зі значно меншою, ніж у інших народів, щілинкою між повіками, з хвилястим або кучерявим волоссям та відстовбурченими вухами… Натомість переді мною був чоловік, схожий на монаха, який мав гарну бороду з сивиною, з широкими, сплутаними бровами, з кудлатими пасмами по боках, як у Мефістофеля, які я вже бачив у росіян та поляків.

Мабуть, окрім душевних якостей, навернення змінює ще й риси обличчя.

Цей чоловік мав виняткову любов до гарної кухні, навіть попри те, що поводився, як ненаситний провінціал, який хоче скуштувати все, не вміючи скласти своє меню, як годиться. Ми поснідали у «Rocher de Cancale», що на вулиці Монтаґрюей, куди колись ходили саме заради того, аби скуштувати найсмачніших у Парижі устриць. Років з двадцять тому цей ресторан закрили, а пізніше новий власник відчинив знову, і, хоч він був уже не той, що колись, але устриць там досі подавали, і російському євреєві вистачало й цього. Брафман з'їв тільки з дві дюжини bêlons [185], замовивши потім bisque decrevisses [186].

– Для того, щоб проіснувати протягом сорока тисячоліть, такий життєздатний народ мав створити уряд, який був би дієвим у кожній країні, яка стає їм домівкою, державу в державі, який би існував завжди й будь‑де, навіть коли їх тисячоліттями розкидало по світу. Отож я знайшов документи, які доводять існування такого уряду і таких законів – кагалу[187].

– Що це?

– Це установа, яка проростає своїм корінням ще у часи Мойсея, а потім ця община перестала існувати при денному світлі, перемістившись під тіні синагог. Я знайшов документи мінського кагалу за 1794–1830 роки. У них усе записано, кожну найнезначнішу дію.

Він розгорнув кілька сувоїв, списаних незрозумілими мені знаками.

– Кожною єврейською спільнотою керує кагал, і кожна спільнота кориться незалежному суду – Бет‑Діну. Це документи мінського кагалу, але цілком очевидно, що вони тотожні документам будь‑якого іншого кагалу. Тут пишеться про те, що кожен член спільноти має коритися лише їхньому власному суду, а не суду тієї держави, яка їх прихистила; як святкувати свої свята; як правильно вбивати тварин для того, щоб приготувати страви своєї особливої кухні, продаючи християнам нечисті та зіпсовані частини тварини; як кожен єврей може з дозволу кагалу обрати християнина й використовувати його завдяки лихварству, аж поки не заволодіє всім його майном, і що єврей не має права на чужого християнина… Безжальність до представників нижчого класу, експлуатація бідного багатієм згідно з кагалом – не злочин, а чеснота, якщо таке вчиняє син Ізраїлю. Дехто стверджує, що особливо в Росії євреї бідні, й це справді так: надзвичайно багато євреїв – жертви таємного уряду, який складається із заможних євреїв. Я борюся не проти євреїв, адже я сам ним народився, я борюся проти юдейського вчення, яке хоче прийти на зміну християнству… Я люблю євреїв, і Ісус, якого вони розп'яли, мені у цьому свідок…

Брафман перевів подих, замовивши un aspic de filets mignons de perdreaux [188]. Утім, він майже відразу повернувся до своїх сувоїв, котрі він м'яв у руках з палаючими очима.

– Бачите, вони справжнісінькі. Про це свідчить древній папір, усюди однаковий почерк нотаріуса, який складав ці документи, підписи завжди збігаються, навіть попри різні дати.

Переклавши ці документи французькою та німецькою, Брафман дізнався від Лаґранжа, що я здатен зробити автентичні документи, тож тепер він просив мене зробити французьку версію, яка б датувалася тим самим періодом, що й оригінальні тексти. Важливо було показати російським спецслужбам, що у різних європейських країнах до побудови кагалу, яку особливо цінував паризький Єврейський альянс, ставилися цілком серйозно.

Я спитався, як же можна довести існування Всесвітнього кагалу за допомогою документів, складених спільнотою, загубленою у Східній Європі. Брафман відповів, що мені не варто цим перейматися і що документи мають використовуватися лише як посилання, доказ того, що все, про що він каже, не є плодом його уяви, а щодо решти – його книга достатньо переконливо викривала б справжній кагал – спрута, який простяг свої щупальця у цивілізований світ.

Обличчя його ставало жорсткішим, майже набуваючи рис яструбиної подоби, за якою впізнаєш єврея, яким, незважаючи ні на що, він і досі залишався.

– Найвизначальніші почуття, які живлять дух талмудиста, – це необмежене прагнення правити світом, невситима жадоба володіти всіма багатствами тих, хто не є євреями, й ненависть до християн та Ісуса Христа. Допоки Ізраїль не навернеться до Ісуса, християнські держави, які є прихистком цьому народові, завжди будуть у його очах, як говориться в Талмуді, відкритим озером, де він може вільно рибалити.

Знесилений своїм звинувачувальним запалом, Брафман замовив ще й escalopes de poularde au velouté [189], але страва йому не смакувала, тож чоловік замовив натомість filets de poularde piqués aux truffes [190]. Потім, витягти з кишені y жилетці срібного годинника, промовив:

– Ой леле, вже пізно. Французька кухня – надзвичайна, а от обслуговують надто повільно. У мене важливе доручення, тож я маю йти. Повідомте мене, капітане Симоніні, якщо вам не важко буде знайти такий вид паперу й необхідне чорнило.

Брафман ледь скуштував ванільне суфле на солодке. Я очікував, що він, хоч і навернений єврей, але все одно поснідає за мій рахунок. Аж ні, аристократичним жестом Брафман захотів пригостити мене цим, як він зневажливо висловився, «підсніданком». Імовірно, російські спецслужби витрати йому відшкодовували по‑царському.

 

Я знову був дещо спантеличений. Документ, який створили півстоліття тому в Мінську й у якому прописані такі малозначущі приписи, наприклад, як кого запрошувати на святкування, зовсім не свідчить про те, що саме цими правилами керуються сьогоднішні паризькі чи берлінські великі банкіри. І врешті‑решт: ніколи, ніколи і ще раз ніколи не працюй зі справжніми чи хоча б напівсправжніми документами! Якщо десь існують оригінали, хтось завжди може знайти їх і довести, що ти десь припустився неточності… Для того, щоб документ був переконливим, його треба створити ex novo і, якщо є така змога, у документі не має йтися про оригінал, а говоритися, що він десь існує за чутками, як це сталося з волхвами, про яких згадував у двох невеличких віршах лише Матвій, не називаючи ані їхніх імен, ані того, ким саме вони були, ані того, що вони були царями, а решта – то звичайнісінькі плітки. Однак для людей вони настільки ж справжні, як і Йосип з Марією, і я чув, що подекуди навіть поклоняються їхнім тілам. Іноді викриття бувають надзвичайними, приголомшливими, романтичними. Що виноробу з Шампані до того, що євреї наставляють своїх щодо того, в який спосіб їм святкувати весілля дочки? Хіба це доказ, що вони хочуть запустити свою руку в його кишеню?

Я усвідомлював, що у мене на руках доказовий документ, чи то пак переконлива оправа цього документа: навіть краще, ніж опера «Фауст» Шарля Ґуно, через яку парижани вже кілька років дуріють, тож мені не лишалося нічого іншого, як знайти відповідний зміст. Звісно, мені спали на думку збори масонів на Горі Грому, план Джузеппе Бальзамо та єзуїтська ніч на празькому цвинтарі.

З чого ж має починатися єврейський план завоювання світу? Певно, що із заволодіння золотом, як мені підказав Туссенель. Завоювати світ, щоб поставити на вуха королів та уряди, заволодіти золотом, щоб удовольнити соціалістів, анархістів та революціонерів, зруйнувати святі принципи християнського світу, аби збентежити папу, єпископів та парафіяльних священиків. І вкрапити трошки бонапартистського цинізму, про який так добре сказав Жолі, та додати єзуїтського лицемірства, якого ми з Жолі обоє набралися у Сю.

Я знову пішов у бібліотеку, але цього разу у паризьку, яка була набагато більшою за туринську, і віднайшов там ще кілька зображень празького цвинтаря. Він існував ще з середньовіччя, та з часом, оскільки розширити його за дозволені межі не могли, могили почали рити одну на одній, нагромадивши таким чином, може, й сто тисяч тіл, густо понатикавши надгробків майже один до одного, укритих тінню листя бузини, навіть не дбаючи про те, щоб якось причепурити їх, бо юдеї бояться образів. Можливо, гравіювальників зачарувало місце, й вони дещо перестаралися, створюючи це стовпище каменів, схожих на кущі, котрі гнуться під всіма вітрами у вересковій пустці, простір цей видавався роззявленою пащекою беззубої старої відьми. Та дякуючи більш вигадливим гравюрам, вирізьбленим під місячним сяйвом, я відразу ж усвідомив, яку можу отримати користь від цієї атмосфери відьомського шабашу, якщо поміж тим, що скидалося на плити, які постали навсібіч через коливання землі, стали б зігнувшись рабини у плащах та каптурах, з посипаними сивиною цапиними борідками, що замірилися вчинити всесвітню змову, схилившись до надгробків, за котрі трималися, й утворюючи у нічному мороці пущу скам'янілих химер. А посередині – могила рабина Льова[191], який у шістнадцятому столітті створив з глини Голема – страшезного велетня, який мав відомщати за всіх євреїв.

Краще за Дюма, краще за єзуїтів.

Звісно, інформація, яка містилася у моєму документі, мала б бути записана з усних свідчень свідка, який був на цвинтарі тієї жахливої ночі і який має зберігати інкогніто, інакше покаранням буде смерть. Він прийде на цвинтар уночі, перевдягнувшись рабином, ще до початку церемонії, і сховається неподалік купи каміння, що є могилою рабина Льова. Рівно опівночі, ніби висловлюючи огуду, дзвони християнської церкви пробили жидівський збір, і вийшло дванадцять постатей у темних плащах, і голос, ніби лунаючи з могили, привітав їх як дванадцять Рош‑Бат‑Еббот, дванадцятьох голів родів Ізраїлю, й кожен промовив у відповідь: «Вітаємо тебе, о сине проклятого».

Отака ява. І так само, як колись на Горі Грому, голос того, хто скликав їх разом, промовив: «З часу нашої останньої зустрічі минуло вже століття. Звідки ви й чиїми є представниками?» І голоси по черзі промовляють: «Рабин Юда з Амстердама, Рабин Бенхамін з Толедо, рабин Леві з Вормса, рабин Манассе з Пешта, рабин Ґад з Кракова, рабин Симеон з Рима, рабин Сібулон з Лісабона, рабин Рубен з Парижа, рабин Дан з Константинополя, рабин Ассер з Лондона, рабин Ізашер з Берліна, рабин Нафталі з Праги». Тоді голос, чи то тринадцятий учасник зібрання, просить кожного перелічити скарби, які має його спільнота, а потім рахує багатства Ротшильда та інших видатних світових банкірів‑євреїв. У результаті нарахували по шістсот франків на кожного з трьох з половиною мільйонів, які мешкають у Європі, і вийшло безмаль два мільярди франків. «Для того, щоб знищити двісті шістдесят п'ять мільйонів християн, ще замало, – казав тринадцятий учасник, – але вистачить для початку».

Потрібно було ще вигадати, що вони обговорюватимуть, але кінець я вже уявив. Тринадцятий голос викликав дух рабина Льова. Блакитнувате світло, що здійнялося з його могили, ставало дедалі несамовитішим та сліпучішим. Хтось з дванадцяти учасників зібрання кинув на гробовище каменем, і світло поступово згасло. Поглинуті (як‑то кажуть) темінню, дванадцятеро поволі зникли у різних напрямках, а цвинтар знову поринув у свій примарний та безживний смуток.

 

Отже, Дюма, Сю, Жолі, Туссенель. Окрім наставника, отця Баррюеля, мені не вистачало духовного провідника, який би виражав бачення ревного католика. Саме тими днями Лаґранж, спонукаючи мене поспішити із зустріччю з Єврейським альянсом, повів мову про Ґуґено де Массо[192]. Я дещо чув про нього: це був католицький журналіст – легітиміст, донині займався магією, демонічними обрядами, таємними товариствами та масонством.

– На нашу думку, – мовив Лаґранж, – він наразі закінчує книжку про євреїв та євреїзацію християн, не знаю вже, чи ви мене розумієте. Вам, можливо, буде корисно зустрітися з ним і дістати важливу інформацію, яка б стала у нагоді нашим російським друзям. А нам було б корисно знати, що він там пише, адже ми не хочемо, щоб потьмарились добрі стосунки між нашим урядом, церквою та колами єврейських фінансистів. Вам слід представитися науковцем‑євреєзнавцем, який у захваті від його праць. Є людина, яка може ввести вас у його оточення, це такий собі абат Далла Піккола, який уже зробив нам кілька послуг.

– Але я не знаю івриту!

– А хто вам сказав, що Ґуґено його знає? Для того, щоб когось ненавидіти, зовсім не обов'язково говорити його мовою.

 

Зараз (раптово!) я згадав свою зустріч з абатом Далла Пікколою. Бачу його так, ніби ось він стоїть переді мною. І згадавши його зовнішність, я розумію, що він не моя копія, чи, якщо хочете, двійник, позаяк має щонайменше шістдесят років, майже зовсім згорблений, косоокий, та ще й зуби видаються наперед. Побачивши його зараз, я б сказав: «Абат Квазімодо». Та ще й говорив він з німецьким акцентом. Пам'ятаю, Далла Піккола розповідав мені, що треба не спускати очей не лише з євреїв, але й з масонів, адже, врешті‑решт, ідеться про одну й ту саму змову. Я дотримувався думки, що не варто відкривати за раз більше одного фронту, тож я відклав нашу розмову на потім, але з певних натяків, які робив Далла Піккола, я зрозумів, що вісті про масонські збіговиська цікавлять єзуїтів, оскільки церква готувала жорстокий наступ на масонську проказу.

– Хай там як, та коли ви зв'яжетеся з тими колами, скажіть мені. Я є братом у паризькій ложі й маю там багацько корисних знайомих.

– Ви, абате? – спитав я, а Далла Піккола посміхнувся:

– Ви й не уявляєте, скільки священиків належать до масонів…

 

Тим часом у мене відбулася розмова з Ґуґено де Массо. Це був сімдесятирічний старець, уже слабкий на розум, переконаний у тих небагатьох думках, що ще мав у своїй голові. Цікавився він лише тим, щоб довести існування диявола, магів, відьмаків, спіритистів, месмеристів, євреїв, попів‑ідолопоклонників і навіть «електриків», які підтримували існування такого собі життєвого принципу.

Говорив він плавно й почав від самих початків. Я покірно слухав розповіді старого про Мойсея, фарисеїв, про Великий синедріон і про Талмуд, а тим часом Ґуґено пригостив мене чудовим коньяком, недбало залишивши пляшку на столі перед собою, а я й не пручався.

Він розповів мені, що серед єврейок процент проституток більший, ніж серед християнок («А хіба це не було зрозуміло, – питав я, – з Євангелія, коли, де б не ступив Ісус, повсюдно він зустрічав одних лише грішниць»), потім він узявся доводити мені, що у моралі талмудистів немає такого поняття, як «ближній», і немає жодних згадок про обов'язки, які до них маємо ми, що пояснює й по‑своєму виправдовує жорстокість, з якою євреї руйнують сім'ї, знеславлюють дівчат, викидають просто неба старих та вдовиць, виссавши з них лихварством усю кров. Як і у випадку з повіями, лиходіїв серед євреїв також більше, ніж серед хрещеного люду:‑ «Чи знаєте ви, що з дванадцяти справ, порушених за крадіжки в суді Лейпцига, одинадцять стосуються юдеїв?» – вигукував Ґуґено, лукаво додаючи: «Власне, на Голгофі праведник був лише один, а інші двоє – злодії. Загалом, злочини, які скоюють євреї, огидніші: шахрайство, обман, лихварство, навмисне банкрутство, контрабанда, підробка грошей, хабарництво, фінансові махінації, й не просіть мене продовжувати цей перелік».

Послухавши майже цілісіньку годину докладну розповідь про лихварство, ми нарешті дійшли до найпікантнішого: дітовбивства й людожерства, і, врешті, майже протиставляючи цим темним обрядам очевидні діяння, які видно під денним світлом, – ось вам публічні напасті єврейських фінансистів та неспроможність французьких урядовців у тому, щоб їм протидіяти й карати їх.

Найцікавіше, хоч і найменш корисне, почалося, коли де Массо заговорив, ніби він сам єврей, про розумову вищість євреїв над християнами, спираючись на ті ж таки твердження Дізраелі, які я вже чув він Туссенеля: з цього випливає, що принаймні щодо єврейства соціалісти‑фур'єристи та католики‑монархісти мають однакову думку, проте не погоджувались із загальновідомою думкою, що євреї – хворобливі рахітики: євреї дійсно ніколи не тренували тіло й не займалися бойовими мистецтвами (згадаймо, якого значення надавали змаганням у фізичній витривалості й силі греки), вони були слабкі й плюгаві, але водночас жили дуже довго й мали незбагненну плодовитість (також як наслідок їхнього невситимого сексуального бажання), а ще вони невразливі перед багатьма хворобами, які вражали решту людства, а тому, як завойовники світу, були більш небезпечними.

– Скажіть мені, – питав Ґуґено, – чому євреїв майже ніколи не вражають епідемії холери, навіть тоді, коли вони мешкають у найбрудніших і найбільш шкідливих для здоров'я районах міста? Розповідаючи про чуму 1346 року, один тодішній науковець зазначав, що з якихось загадкових причин у жодному місті не було жодного хворого на чуму єврея. Фраскатор писав, що під час епідемії тифу 1505 року хвороба обминула тільки євреїв, а Деґнер свідчить, що, коли у 1736‑му в Неймечене була епідемія дизентерії, вижили лише євреї, крім того, Ваврух довів, що серед єврейського населення у Німеччині не спостерігається зараження солітером. То що ви на це скажете? Як таке може трапитися з найбруднішим народом на землі, представники якого вступають у кровозмісний шлюб? Це ж суперечить усім законам природи. Може, це через їхнє особливе харчування, правила якого залишаються для нас незрозумілими, а може, це через обрізання? Яка таємниця дає їм змогу бути сильнішими за нас, навіть коли вони видаються кволішими? Запевняю вас, такого мерзенного і могутнього ворога треба нищити будь‑якими засобами. Ви усвідомлюєте, що на час їхнього приходу в землю обітовану їх було шістсот тисяч чоловік, а рахуючи по чотири особи на кожного чоловіка, виходить загальна кількість населення – два з половиною мільйони? Але у часи Соломона єврейських солдат було мільйон триста тисяч, тобто всього п'ять мільйонів, значить, їхня чисельність уже подвоїлася. А зараз? Точну кількість вирахувати важко, адже вони, так би мовити, розсіяні по всіх континентах, але за найбільш приблизними підрахунками кажуть про цифру у десять мільйонів, їх усе більше й більше…