Спантеличений Далла Піккола 11 страница

 

У житті Симоніні бракувало лише в'язничного досвіду. Через сморід сечі та поту і страви, які годі було навіть проковтнути, досвід цей був не надто приємний. Дякувати Богові, Симоніні, як і інші ув'язнені з гарним достатком, отримував щодня кошик із їстівним провіантом. З двору заходиш у велику вітальню, в якій відразу виділяється велика піч центрального опалення. Зазвичай у цій кімнаті обідали ті, кому приносили їжу з волі. Серед них були такі, що їли, схилившись над своїм кошиком і затуливши його руками подалі від чужих очей, а були й ті, котрі виявляли щедрість як до друзів, так і до випадкових сусідів. Симоніні зауважив, що найщедрішими були, з одного боку, звичайнісінькі злодії, які були виховані у солідарності із собі подібними, а з іншого – політичні в'язні.

Завдяки рокам, прожитим у Турині, досвіду, набутому на Сицилії та протягом перших років у цьому місті, коли він вештався найбруднішими паризькими завулками, Симоніні набрався неабиякого вміння з першого погляду визначати природженого лиходія. Він не погоджувався з думкою, яка поширилася у його часи, буцімто всі рахіти, горбані чи ті, хто має заячу губу або хворіє на золотуху, були злочинцями; як сказав добре відомий Відок[166](хто ж іще, адже він сам був одним з них), лиходієм називали кожного, хто мав ноги дугою. Втім, говорилося й про прикметні риси кольорових рас, як‑от незначний волосяний покрив, слабкі черепні можливості, низьке чоло, надто розвинені лобні пазухи, завеликі щелепи й вилиці, прогнатія[167], косі очні орбіти, темніша шкіра, густіше й кучерявіше волосся, об'ємисті вуха, нерівні зуби, а ще чуттєве отупіння, надто сильна пристрасть до насолод Венери й до вина, нечутливість до болю, нестача почуття моралі, ледарство, запальність, непередбачуваність, величезне марнославство, пристрасть до ігор та марновірність.

А про таких, як той добродій, що щодень вішався йому на шию, ніби щоб виканючити шматок з його кошика з провіантом, – обличчя порізане вздовж і впоперек блідими‑блідими рубцями, губи розбухлі від ерозійного впливу купоросу, обрубані носові хрящі, замість ніздрів – пара здоровезних дірок, довгі руки, маленькі, порослі аж до самісіньких пальців кисті, – так і взагалі й говорити зайве… Втім, згодом Симоніні мусив переглянути свої переконання щодо злочинських стигматів, оскільки тип, якого звали Оресте, виявився надзвичайно сумирною людиною, а після того, як Симоніні пригостив його їжею зі свого кошика, чоловік дуже до нього прив'язався й виявляв просто‑таки собачу відданість.

Його випадок був не зі складних: чоловік просто задушив дівчину, яка знехтувала його даром кохання, і тепер очікує на суд.

– Гадки не маю, чому вона стала такою лихою, – казав він, – адже я, по суті, запропонував їй узяти шлюб. А вона засміялася. Ніби я якась потвора. Я, звісно, дуже шкодую, що її вже нема, але як же мав учинити чоловік, який має самоповагу? Врешті, якщо мені вдасться уникнути гільйотини, довічне ув'язнення – не так уже й погано. Кажуть, там годують від пуза.

Якось, показуючи на когось пальцем, він промовив:

– А це лиха людина. Він замірявся вбити імператора.

Так Симоніні визначив, хто серед в'язнів – Ґав'ялі, а потім підійшов до нього ближче.

– Ви завоювали Сицилію завдяки нашій жертві, – промовив Ґав'ялі. А потім пояснив: – Не моїй жертві. Вони не змогли довести нічого, окрім того, що я мав якийсь стосунок до Орсіні. Тож Орсіні та того П'єрі відправили на гільйотину, Ді Рудіо – в Кайєнну, а я, якщо все складеться добре, дуже скоро звідси вийду.

Усі знають історію Орсіні. Італійський патріот, поїхавши до Англії, виготовив шість бомб, нашпигованих гримучою ртуттю. 14 січня 1858 року, коли Наполеон III поїхав до Опери, Орсіні разом із трьома своїми спільниками кинув у імператорський екіпаж три бомби, але результати були «мізерними»: сто п'ятдесят сімох людей було поранено, вісім з них пізніше померли, але найвищі керівники лишилися неушкодженими.

Перш ніж піти на ешафот, Орсіні написав імператорові листа, який просто шарпав серце, благаючи захистити об'єднання Італії. Кажуть, що цей лист у подальшому дуже вплинув на рішення Наполеона III.

– Спочатку ті бомби мав виготовляти я та кілька моїх друзів, які, без перебільшення, просто чарівники у цій справі. Та Орсіні нам не довірився. Він закомизився, мовляв, йому англієць потрібен, знаєте ж бо, іноземці завжди меткіші за нас, а той у свою чергу закомандував гримучу ртуть. У Лондоні гримучу ртуть можна придбати у будь‑якій аптеці, там її використовують у виробництві дагеротипів, а у Франції цією речовиною просочують «китайські цукерочки»: розмотуєш таку і – бум! – фантастичний вибух… і скільки реготу… Ви знаєте, що від бомби з детонатором користі мало й вона не вибухне, якщо не проконтактує з ціллю. А бомба з чорним порохом наробить багато металевих уламків, які завдадуть збитків у радіусі десяти метрів, тоді як бомба з гримучою ртуттю розкришиться вмить, убивши тебе тільки в тому випадку, якщо ти стоїш саме там, де вона впала.

– Отож краще вже випустити кулю з пістолета, яка вже летить, куди летить. Завжди можна спробувати ще раз, – наважився прокоментувати Симоніні. І додав: – Я знаю людей, які залюбки скористаються послугами кількох піротехніків.

 

Оповідач гадки не має, чому Симоніні закинув ту приманку. Чи мав уже щось на думці, чи вчиняв так через покликання, через примху, через свою далекоглядність, адже ніколи не знаєш напевне? Хай там як, та у цьому випадку Ґав'ялі повівся саме так, як треба.

– Отже, обговоримо це, – мовив він. – Ви кажете, що скоро вийдете звідси, я теж. Пошукайте мене у «Père Larette», що на рю де ла Юшетт. Ми з друзями збираємося там у звичному колі майже щовечора. У ту місцину жандарми вже не навідуються, бо, по‑перше, тоді їм доведеться заарештовувати геть усіх постійних відвідувачів, а це, знаєте ж бо, неабиякий клопіт, а по‑друге, то такий заклад, що коли жандарм туди і ввійде, то чи вийде – невідомо.

– Гарне місце, – відповів Симоніні усміхаючись, – прийду. Та скажіть мені таке: я знаю, що десь тут має бути такий собі Жолі, котрий надряпав бридоту про імператора.

– Він – ідеаліст, – мовив Ґав'ялі. – А слова не вбивають. Та, мабуть, він гарна людина. Я вас познайомлю.

 

Жолі був одягнений чисто й, вочевидь, знайшов спосіб голитися. Зазвичай, коли приходили обідати привілейовані в'язні з кошиками, повними провізії, він виходив з вітальні, де стояла пічка й де він ховався на самотині, аби не страждати, бачачи чуже щастя. У нього були палкі очі мрійника, хоча й заволочені смутком, і він виявився людиною, сповненою протиріч.

– Сідайте поруч зі мною й пригощайтеся з цього кошика, мені тут занадто багато, – запросив Симоніні. – Я враз зрозумів, що ви не з цього наброду.

Жолі подякував мовчазною усмішкою й радо взяв шмат м'яса та скибку хліба, але говорив на загальні теми. Симоніні промовив:

– На щастя, моя сестра про мене не забула. Хоч і не заможна, але добре мене годує.

– Як вам пощастило, – відповів Жолі, – а от я сирота.

Кригу зрушено. Чоловіки проговорили про ґарібальдійську епопею, за якою французи слідкували з великим захопленням. Симоніні натякнув на свої неприємності спочатку з п'ємонтським урядом, а потім і з французьким, і ось, урешті, він тут за підозрою в антидержавній змові. А Жолі пожалівся, що він за ґратами навіть не за змову, а за просту любов до пліток.

– Уявляти себе потрібною часткою у ладові світу – для нас, людей освічених, те ж саме, що для неграмотних – забобони. Та світ від переконань не змінюється. Люди, небагаті переконаннями, менш ризикують помилитися, вони чинять, як усі, нікому не заважають і досягають у житті успіху, багатіючи, отримуючи гарні посади, призначення, нагороди, стають відомими письменниками, науковцями, журналістами. Чи можна бути дурнем, коли так добре здатен упоратися зі своїм життям? Дурень – це я, бо захотів боротися з вітряками.

За вечерею Жолі досі не поспішав перейти до суті, тож Симоніні трошки згодом укоротив його мову, спитавши, чи він колись писав яку‑небудь небезпечну книжку. Жолі розгорнув свій діалог про чортів, і поволі резюмуючи свої слова, він усе більше обурювався через усю ту мерзоту, яку він викрив, аналізуючи, коментуючи так, як він навіть у своєму пасквілі цього не робив.

– Ви розумієте? Спромогтися узаконити свою деспотичну владу завдяки всенародному голосуванню! Нікчема здійснив державний переворот, посилаючись на темний народ! Він дає нам відчути, якою завтра стане демократія!

«Оце правильно, – подумав Симоніні, – цей Наполеон – сучасна людина, втямив, як можна втримати на припоні народ, якому ще років із сімдесят тому сколотило розум думкою про те, що можна відтяти голову королю. Нехай Лаґранж собі вірить, що Жолі хтось підбурював, але цілком зрозуміло, що він керувався лише фактами, які в усіх на очах, просто випереджаючи кроки диктатора. Я б радше дізнався, що для нього насправді було взірцем».

Отож Симоніні завуальовано натякнув на Сю та на лист падре Родіна, і Жолі відразу посміхнувся, безмаль не зашарівшись, і зізнався, що, дійсно, ідею про те, як зобразити мерзенні наполеонівські плани, він узяв саме з манери Сю, хіба що йому видалося, що більш слушно було б, аби єзуїти надихалися класичним макіавеллізмом.

– Прочитавши уривок з твору Сю, я зрозумів, що знайшов ключ до написання книги, яка сколихне цю країну. Яке безумство, книжки конфіскують, палять, але хто ж тоді ти, якщо нічого з цим не вдієш? Я не замислювався, що Сю, викривши набагато менше, був змушений поїхати у заслання.

Симоніні почувався так, ніби у нього забрали щось таке, що належало лише йому. Він і справді списав розмову єзуїтів з твору Сю, але ніхто про це навіть не здогадувався, тому він збирався використати цю ідею ще й для інших цілей у своїй моделі змови. І ось Жолі використовує цю ідею, так би мовити, перетворюючи її на набуток громадськості.

Утім, незабаром він заспокоївся. Книжку Жолі конфіскували, й єдиний уцілілий примірник був у Симоніні. Жолі ще кілька років просидить за ґратами, а тим часом Симоніні просто перепише з його книжки, приписавши змову та хоч би Кавуру чи прусській канцелярії, й ніхто не здогадається, навіть Лаґранж, який у новому документі щонайбільше знайде щось, чому можна йняти віри. Адже таємні служби будь‑якої країни вірять лише у те, що вже десь чули, абсолютно нехтуючи маловідомою інформацією, вважаючи її неправдоподібною. Отже, спокійно, Симоніні, немає чого турбуватися, знаючи, що те, що розповів Жолі, нікому більше невідоме. Хіба що Лакруа, про якого згадував Лаґранж, котрому стало духу прочитати «Діалог» до кінця. Значить, досить усунути Лакруа, та й по всьому.

Тим часом прийшов час покидати «Сен‑Пелаж». Симоніні по‑братньому попрощався з Жолі, а той зворушено попросив: «Може, ви б зробили мені послугу. У мене є друг, такий собі Ґуедон, який, може, й не знає, де я, та він міг би час від часу надсилати мені кошика з людською їжею, бо від тутешнього харчу у мене пронос та печія у шлунку».

Чоловік сказав, що найти Ґуедона можна на рю де Боен, у книгарні мадемуазель Бук, у якій збираються фур'єристи[168]. Зважаючи на те, що Симоніні про них чув, фур'єристи – це такий собі різновид соціалістів, які прагнуть переробити рід людський, але не революційним шляхом, а тому їх зневажають і комуністи, й консерватори. Та, здається, книгарня мадемуазель Бук стала для республіканців, опонентів імперії, справжнім порто‑франко[169], де вони вільно гуртувалися, адже, на думку поліції, фур'єристи не спроможні й мухи скривдити.

Вийшовши з в'язниці, Симоніні прожогом кинувся писати доповідь Лаґранжу. Він і на думці не мав глумитися з Жолі, оскільки, врешті‑решт, йому було шкода цього донкіхота. Тому він сказав таке:

– Пане Лаґранж, наш суб'єкт – звичайнісінький простак, який прагнув миті слави, а його натомість спіткало горе. У мене склалося враження, що йому б і на думку не спало писати такий пасквіль, якби його не надоумив хтось з вашого оточення. Мені прикро вам це казати, але ваше джерело, саме той Лакруа, що робив для вас стислий переказ книжки, ймовірно, таки прочитав її, але, так би мовити, ще до того, як її написали. Можливо, саме він опікувався виданням книги у Брюсселі. І не питайте мене, нащо.

– Бо отримав завдання від якоїсь іноземної, можливо, прусської, секретної служби, аби наробити у Франції безладу. Мене це не дивує.

– Щоб прусський агент та у структурі штибу вашої?! У це важко повірити.

– Штьєбер, начальник прусської таємної служби, отримав дев'ять мільйонів талерів для того, щоб укрити землі Франції своїми шпигунами. Ходять чутки, що він направив у Францію п'ять тисяч прусських селян та дев'ять тисяч слуг, аби мати своїх шпигунів у кав'ярнях, ресторанах, у впливових родинах – повсюдно. Брехня. Серед шпигунів мало пруссаків чи навіть ельзасців, яких упізнали б за акцентом, тож здебільшого це – доброчесні французи, яких підкупили.

– І що, не вдається зловити й арештувати цих зрадників?

– Нам це не годиться, бо тоді вони б заарештували наших шпигунів. Коли хочуть знищити шпигуна, його не вбивають, а дезінформують. А для цього нам потрібні ті, що грають у подвійну гру. Тим не менше, я не знав того, що ви розповіли мені про Лакруа. Святий Боже, в якомуж світі ми живемо, вже зовсім нікому довіряти не можна…

– Але якщо ви віддасте їх під суд, і Жолі й Лакруа все заперечуватимуть.

– Людина, яка працювала на нас, не повинна поставати перед судом, даруйте, якщо кажу прописну істину, та те ж саме стосується і вас. Лакруа стане жертвою нещасного випадку. Вдова отримає справедливу пенсію.

 

Симоніні не згадав ані про Ґуедона, ані про рю де Боен. Він вирішив потім подумати, яку з цього можна отримати користь. Та й кількаденне перебування у «Сен‑Пелаж» геть виснажило його.

Він попросив якнайшвидше доправити його до «Лаперуз», що на набережній Ґран‑Авґустін, але пішов не на другий поверх, де подають устриці та entrecôtes [170]за рецептом, як у давні часи, але передовсім униз, у cabinets particuliers [171], де можна замовити barbue sauce hollandaise, casserole de riz à la Toulouse, aspics de filets de laperaux en chaud‑froid, truffes au champagne, pudding d'abricots à la Vénitienne, corbeille de fruits frais, compotes de pêches et d'ananas [172].

І до дідька тих в'язнів, ідеалістів та душогубів, чи хай там хто вони такі, разом з їхніми харчами. Врешті, в'язниці й існують саме для того, щоб порядні добродії могли відвідувати ресторації, не боячись ускочити в халепу.

 

У цьому місці, як зазвичай трапляється, спогади Симоніні починають плутатися, перетворюючись на непов'язані між собою уривки. Тому Оповідачеві не лишається нічого іншого, як скористатися записами Далла Пікколи. Парочка вже співпрацює на всю котушку й у повній згоді…

Коротше кажучи, Симоніні розповідав, що аби в очах імперської розвідки його визнали, йому довелося зробити для Лаґранжа ще дещо. Завдяки чому ж, на думку поліції, інформатор стає вартим довіри? Коли розкриває змову. Отже, Симоніні мав організувати змову, аби потім її викрити.

Підказку йому дав Ґав'ялі. Він розпитав у «Сен‑Пелаж» і дізнався, коли саме той вийшов. Симоніні добре пам'ятав, де зможе знайти Ґав'ялі: рю де ла Юшетт, кабаре «Perè Larette».

Майже у самому кінці вулиці заходиш у будинок, де замість входу – шпарина, хоч вона була не набагато ширша за вулицю Кота‑риболова[173], яка виходила на ту ж таки рю де ла Юшетт, і така вже вузесенька, що незрозуміло, нащо її взагалі відчинили, адже все одно заходити треба було тишком‑нишком. Піднявшись сходами, треба було пройти коридорами, з каменів у яких проступали краплини жиру, а двері були настільки низенькими, що незрозуміло, як можна проходити в ті кімнати. На другому поверсі виднілися більш годящі двері, крізь які заходили до широких присінків трактиру, що, імовірно, складався з кількох помешкань, об'єднаних між собою; це був і салон, чи то пак вітальня кабаре «Père Larette», хоч ніхто гадки не мав, хто то такий, та й він, либонь, помер уже багато років тому.

Повсюди стоять столики, за якими сидять клієнти, смалять сигари та грають у ландскнехт, дівчата, що передчасно вкрилися зморшками, бліді‑бліді, наче ляльки, що ними граються бідні дітлахи; вони тільки й вишукували відвідувачів, котрі ще досі не допили свою склянку, аби випросити у них ковточок.

Того вечора, коли Симоніні занесло до шинку, там було неспокійно: хтось у кварталі когось заколов, і, здається, через запах крові всі рознервувалися. Раптом якийсь навіжений поранив одну з дівчат кривим ножем для чобіт, жбурнув на долівку господиню закладу, котра була втрутилась, і почав чимдуж гамселити кожного, хто намагався йому завадити; спинити чоловіка вдалося лише офіціанту, який вихлюпнув йому на потилицю карафку води.

Потому всі вгамувалися й повернулися до своїх справ, ніби зовсім нічого не трапилося.

 

Тут Симоніні знайшов Ґав'ялі в оточенні його товаришів, які, здається, усі розділяли його думку про вбивство голови держави; майже всі вони були італійськими політв'язнями й майже всі були асами з вибухівки, або ж принаймні пристрасно нею цікавилися. Коли за столом градус сп'яніння сягнув значного рівня, почалися розмови про помилки відомих людей минулого, які вчиняли замахи: пекельна машинерія Кадудаля[174], який замахувався на життя Наполеона, тодішнього першого радника, що використовував суміш селітри та картечі, котра, може, й діяла колись на вузеньких вуличках столиці, але наразі була б абсолютно недієвою (відверто кажучи, тоді з неї теж користі не було). Революціонер Ф'єскі, який намагався убити Луї‑Філіпа, сконструював для цього зброю з вісімнадцятьма стволами, які палили одночасно, й убив вісімнадцятьох людей, от тільки не короля.

– Проблема, – казав Ґав'ялі, – полягає у складі вибухівки. Ось хоча б хлорат калію: раніше вважалося, що, аби отримати порох, його слід змішати з сіркою та вугіллям, але єдине, чого досягли, – лабораторія, яку створили для виготовлення такого пороху, злетіла у повітря. Тоді вирішили використати його хоч би для сірників, та треба було змочувати головку у хлораті, сірці та сірчаній кислоті. Ох і зручно! І так аж до того часу, коли більш як тридцять років тому німці вигадали фосфорні сірники, які займаються від тертя.

– А про пікринову кислоту вже й говорити зайве, – озвався хтось, – виявилося, що вона вибухає при нагріванні за наявності хлориту калію, тож завдяки їй з'явилася ціла низка детонаторів, один вибуховіший за інший. Коли загинуло кілька дослідників, про цю ідею забули. Була б краще вже нітроцелюлоза…

– Ще б пак!

– Треба використовувати досвід древніх алхіміків. Вони винайшли суміш азотної кислоти та скипідарової олії, яка через незначний час несподівано вибухала. Ще століття тому відкрили, що коли до азотної кислоти додати сірчану кислоту, яка вбирає воду, вибух відбувається майже у ста відсотках випадків.

– А я більше довіряю ксилогідрину. Змішайте азотну кислоту з крохмалем та целюлозним волокном…

– Мабуть, ти вже прочитав роман того Верна[175], який за допомогою ксилогідрину підриває літальний апарат неподалік Місяця. Сьогодні більше йде мова про нітробензол та нітронафталін. Або ж, якщо обробиш папір та картон азотною кислотою, отримаєш нітрамідин, тотожний ксилогідрину.

– Це все нестійкі сполуки. Якщо сьогодні серйозно поставляться до піроксиліну, за тотожної ваги він у шість разів вибуховіший за чорний порох.

– Але він має нестійкий ККД.

І так тривало годинами, хоча, врешті‑решт, знову поверталися до доброго й якісного чорного пороху, тож у Симоніні було відчуття, ніби він знову на Сицилії розмовляє з майстром Нінуццо.

Почастувавши кількома келихами вина, Симоніні було вкрай легко розпалити у цього товариства ненависть до Наполеона III, який, найімовірніше, буде противитися савойському вторгненню у Рим, яке вже ось‑ось мало відбутися. Справа об'єднання Італії вимагала, щоб диктатор помер. Хоча, на думку Симоніні, об'єднання Італії важило для них лише до певної міри, позаяк, зрештою, вони були більше зацікавлені в організації вибухів гарних бомб. Одначе це був саме той тип одержимих людей, яких шукав Симоніні.

– Замах Орсіні був невдалим не тому, – пояснював він, – що його не вдалося довести до кінця, а тому, що вибухівки були неякісними. Сьогодні у нас є люди, які ладні ризикнути, що їх відправлять на гільйотину, але все ж таки кинуть бомбу в потрібну мить, але ми досі не дійшли згоди, який тип вибухівки використати, та завдяки нашим бесідам з Ґав'ялі я переконався, що з вашої ватаги може бути користь.

– Але кого ви маєте на увазі, кажучи «ми»? – спитав один з патріотів.

Симоніні спочатку вдав, що вагається, а потім пустив у хід всі надібки, завдяки яким зажив довіри своїх туринських друзів: він представляє «Альта Вендіту» і є лейтенантом невловимого Нібулуса, й більше не слід його ні про що питати, бо карбонарії організовані так, що кожен знає лише свого безпосереднього наставника. Клопіт у тому, що нові вибухівки, в якості яких годі сумніватися, не робляться в одну мить, а потребують нескінченних випробувань і майже алхімічних досліджень правильних пропорцій складників, та ще й випробувань на відкритій місцевості. Він може запропонувати помешкання, просто на рю де ла Юшетт, а також дати необхідні кошти. Щойно бомби будуть готові, гурту підривників уже не потрібно перейматися замахом, одначе у помешканні вони мають загодя підготувати прокламації, в яких говоритиметься про імператорову смерть та задля якої мети було вчинено замах. Як тільки Наполеона буде вбито, вони повинні будуть поширити листівки всім містом, а також забезпечити кількома редакції великих газет.

– Вам не варто перейматися, оскільки у вищих колах є людина, яка до замаху ставиться дуже прихильно. У нас є людина у поліцейській префектурі, її звуть Лакруа. Хоча я не певен, що йому можна довіряти, тому намагайтеся з ним зв'язатися, бо якщо він дізнається, хто ви, може здати просто заради підвищення. Знаєте ж бо, які ці подвійні агенти…

До домовленості поставилися захоплено, у Ґав'ялі сяяли очі. Симоніні дав ключі від помешкання й значну суму на початкові витрати. За кілька днів він навідався до змовників, і, як йому здалося, експерименти вже були на доброму етапі. Симоніні заніс кілька сотень листівок, які надрукував для нього послужливий друкар, залишив ще грошей на витрати й, сказавши: «Слава єдиній Італії! Рим чи смерть!», пішов геть.

 

Однак того вечора, проходячи рю Сен‑Северен, яка зазвичай була о тій порі безлюдною, Симоніні здалося, що він чув слідом чиїсь кроки, тим паче, що щойно він зупинявся, тупотіння теж стихало. Він пришвидшив крок, але шум видавався все ближчим, аж поки не стало очевидним, що хтось не лише спостерігає за ним, йдучи слідом, але й женеться. І дійсно, раптом Симоніні почув, як просто за його спиною хтось важко дихає, потім його силоміць спинили й штовхнули у завулок Саламбріер (ще вужчий за вулицю Кота‑риболова), який трапився саме у цьому місці; ніби хтось, добре знаючи місцевість, обрав слушний момент і потрібний заворот. Притиснений до стіни, Симоніні помітив лише полиск леза ножа, яке майже торкалося його обличчя. У такій темряві він не міг розгледіти обличчя нападника, але вмить упізнав голос, який прошипів йому із сицилійським акцентом:

– Мені знадобилося шість років, щоб віднайти ваш слід, святий отче, але я впорався!

Це був голос маестро Нінуццо, якого, як був цілком певен Симоніні, він залишив на пороховому складі у Баґерії з кинджалом, увігнаним на дві п'яді у черево.

– Я вижив, бо після вас тими краями проходила ще одна милосердна душа, яка мене порятувала. Три місяці між життям та смертю і шрам на животі від стегна до стегна… Та щойно піднявшись з ліжка, я почав пошуки. Хто стрічав такого й такого священика… Врешті, хтось таки бачив його у Палермо, за розмовою з нотаріусом Музумечі, й він був дуже подібний до одного ґарібальдійця з П'ємонту, товариша полковника Ньєво… Я дізнався, що той Ньєво зник у морі так, ніби його корабель розчинився у димі, але я ж бо чудово знав, чому й як він розчинився і від чиїх рук. Від Ньєво було неважко провести нитку до п'ємонтського війська там, у Турині, й я провів у тому холоднючому місті цілий рік, опитуючи людей. Нарешті я дізнався, що ґарібальдієць, якого звали Симоніні, мав у місті нотаріальну практику, але, продавши її, вислизнув разом з покупцем, який прямував до Парижа. Абсолютно без копійки, і не питайте, як я на це спромігся, я приїхав до Парижа, ось тільки не здогадувався, яке ж це величезне місто. Мусив чимало оббігати, перш ніж знайшов ваші сліди. Я жив, блукаючи такими вуличками, як ось ця, приставляючи кільком поважним, добре вдягненим добродіям, які пішли не тією дорогою, ніж до горлянки. По одному на день, і мені ставало на життя. Я повсякчас блукав цими околицями. Я здогадувався, що такий, як ви, нехтуючи порядними будинками, відвідуватиме радше tapissi franchi, як кажуть у цих місцях. Вам би слід відпустити гарну бороду, якщо хочете, щоб вас так легко не впізнавали.

Саме відтоді Симоніні змінив свою зовнішність так, щоб бути схожим на бородатого буржуа, але тієї скрутної миті він мав визнати, що надто погано старався заплутати свої сліди.

– Коротше, – мовив Нінуццо, – мені не треба переповідати вам всю історію, досить лишень спороти вам черево так, як ви мені, але відповідальніше. Цією вулицею, на відміну від порохового складу в Баґерії, ніхто вночі не ходить.

На небі вже трохи пробився місяць, і тепер Симоніні міг бачити приплющений ніс Нінуццо та його очі, що світилися люттю.

– Нінуццо, – набрався він хоробрості, аби мовити, – хіба ви не знаєте, що я корився певним наказам, які прийшли мені від дуже високих осіб, наскільки священних, що я мусив діяти, не зважаючи на мої особисті почуття. І саме через ці накази я тут, готую чергову справу на захист трону та вівтаря.

Говорячи таке, Симоніні важко дихав, але зауважив, що ледве помітно, та лезо ножа повільно віддалялося від його обличчя.

– Ви присвятили своє життя своєму королю, – вів він далі, – й маєте знати, що існують місії… священні… якщо дозволите мені так висловитись… заради яких можна скоїти те, що за інших обставин вважалося б мерзенністю. Розумієте?

Маестро Нінуццо досі не міг уторопати, але демонстрував тепер, що помста вже не єдина його мета:

– Останніми роками я дуже голодував, тож вид вашого трупа не втамує мій голод. Мені настобісіло жити у пітьмі. Відколи я відшукав ваші сліди, я помітив, що ви також відвідуєте ресторації для багатіїв. Скажімо так, я залишу вам життя в обмін на певну суму щомісяця, яка дозволить мені їсти й спати, як ви, а то й краще.

– Маестро Нінуццо, я обіцяю вам дещо більше за невеличку щомісячну суму, адже саме зараз я готую замах на французького імператора, а ви ж знаєте, що ваш король утратив трон саме через те, що Наполеон таємно допомагав Ґарібальді. Ви, хто стільки знає про порох, маєте зустрітися з групою сміливців, котрі, зібравшись на рю де ла Юшетт, створюють те, що справді можна назвати пекельною машинерією. Приєднавшись до них, ви не лише зможете ввійти в історію, довівши ваші непересічні піротехнічні здібності, а й, зважаючи на те, що за цим замахом стоїть особа надзвичайно високого рангу, отримаєте свою частку винагороди, яка зробить вас багатієм до кінця життя.

Лишень Нінуццо почув про порох, у його душі перегоріла вся та злість, яку він викохував у собі від тієї ночі у Баґерії, а щойно Симоніні почув його слова, зрозумів, що тепер Нінуццо у нього в руках.

– Отже, що мені робити?

– Усе дуже просто. За два дні, близько шостої, ви підете за цією адресою, постукаєте, а зайшовши в гамазею, скажете, що вас послав Лакруа. Наших друзів попередять завчасно. Але щоб вас упізнали, маєте уткнути у петлицю вашого жакета гвоздику. Я прийду близько сьомої. З грошима.

– Я прийду, – відповів Нінуццо, – але дивіться мені, якщо йдеться про якийсь фокус, зважте, я знаю, де ви мешкаєте.

 

Наступного ранку Симоніні прийшов до Ґав'ялі й повідомив, що час піджимає. Хай усі зберуться завтра близько шостої по обіді. Спочатку прийде один сицилійський піротехнік, за його дорученням, аби перевірити стан підготовки, незабаром по тому прийде він сам, а потім пан Лакруа завітає особисто, щоб цілком поручитися за справу.

Згодом Симоніні відправився до Лаґранжа й повідомив, що йому стало відомо про змовницький замах з метою вбивства імператора. Йому також відомо, що змовники зберуться близько шостої ввечері наступного дня на рю де ла Юшетт, аби передати вибухівку організаторам.

– Та будьте уважним, – мовив Симоніні. – Якось ви сказали, що з десятка членів таємного товариства троє – наші шпигуни, шестеро – йолопи, а один – людина небезпечна. Чудово. Шпигун серед них буде один – це я, вісім – дурнів, а от насправді небезпечна особа буде з гвоздикою у петлиці. А оскільки цей чоловік для мене теж небезпечний, хай зчиниться невеличкий безлад, і цього типа не арештовуватимуть, а вб'ють на місці. Повірте, так галасу буде менше. Біда буде, як той чоловік заговорить, навіть з вашою людиною.

– Я вірю вам, Симоніні, – мовив Лаґранж. – Чоловіка буде усунено.

О шостій Нінуццо, уткнувши у жакета веселу гвоздичку, явився на рю де ла Юшетт; Ґав'ялі разом зі своїми хлопцями показав йому свої складні пристрої, за півгодини прийшов Симоніні, повідомивши, що незабаром прийде пан Лакруа. За п'ятнадцять до сьомої у кімнату ввірвалася поліція, Симоніні, горлаючи, що їх зрадили, витягнув пістоля й націлився у жандарма, але вистрілив у повітря, а ті у відповідь поранили Нінуццо у груди, та оскільки все слід було зробити чисто, вони застрелили ще одного змовника. Нінуццо, качаючись по підлозі, сипав сицилійськими прокльонами, тож Симоніні, знову вдаючи, що цілиться у жандармів, добив маестро.