Смерть як заключний етап онтогенезу.

У людини розрізняють природну (фізіологічну) смерть, що настає внаслідок старіння, а також передчасну (патологічну) смерть, що настає під дією захворювань або внаслідок нещасного випадку.

Смерть – це незворотне припинення життєдіяльності організму, проте це одноманітний процес. У ньому виділяють два етапи – клінічну і біологічну смерть. У вищих тварин і людини припинення дихання, серцебиття, кровообігу не відразу спричиняє виникнення летальних змін у структурі клітин і тканин.

Ознакою клінічної смерті є припинення найважливіших життєвих функцій: втрата свідомості, відсутність пульсу. Середня тривалість періоду клінічної смерті – від 2-х до 6-ти хвилин, після чого поступово настає біологічна смерть, під час якої відбувається руйнування структур тканин, складні органічні сполуки розкладаються на прості. Ці процеси проходять у різних органах з неоднаковою швидкістю, яка визначається чутливістю тканин до порушення постачання їх киснем. Наприклад, нервові клітини кори мозку є найбільш чутливими: вже через 5-6 хв. У них відбувається некротичні зміни, а при більш тривалому припиненні дихання – незворотні зміни.

 

Регенерація.

Регенерація – відновлення організмом втрачених або ушкоджених органів і тканини, а також цілого організму з його частин.

Морфогенез реферативного процесу складається з двох фаз: проліферації і диференціації.

Під час проліферації розмножуються молоді, недиференційовані клітини (клітини – попередники). Поділ їх триває до того моменту, поки не буде заповнений дефект тканини.

В фазі диференціації молоді клітини дозрівають, відбувається їх структурна і функціональна спеціалізація.

Регенерація буває:

· Фізіологічна, коли відновлюються втрачені клітини та їх комплекси. Наприклад, у людини безперервно відмирають зовнішні шари шкірного епітелію, руйнуються еритроцити. Відмерлі клітини заміщуються новими, які утворюються у результаті поділу. На процес фізіологічної регенерації впливають зовнішні і внутрішні чинники.

Основою регенерації є молекулярно-генетичні і внутрішньоклітинні механізми: реплікація ДНК, синтез білка, нагромадження АТФ, мітоз.

· Репаративна, коли відновлюються втрачені або ушкоджені структури організму. Наприклад, загоювання ран, регенерація втрачених кінцівок у хвостатих земноводних. Репаративна регенерація може бути повною і неповною.

Повна регенерація, або реституція, характеризується заміщенням дефекту тканиною, що ідентична втраченій. Властива переважно тканинам з клітинною регенерацією

При неповній регенерації, або субституції, дефект заміщується сполучною тканиною, рубцем. При даній формі регенерації функція поновлюється шляхом гіпертрофії (збільшення об’єму тканини, органа або його частини) або гіперплазії (надмірне збільшення числа клітин, тканин, органів внаслідок інтенсивного їх розмноження і росту) оточуючих щодо дефекту клітин.

Відмовлення втрачених органів здійснюється такими шляхами:

· Епіморфоз – відростання втраченого органа від поверхні рани або його руйнування.

· Морфолаксис – розростання непошкодженої частини тіла, яка з часом замінить втрачений орган, або організм уцілому.

· Ендоморфоз – регенерація відбувається всередині органа, при цьому відновлюється не форма, а маса органа.

У деяких випадках спостерігається патологічна регенерація – розростання нетипових тканин, які не характерні для даного органа. Наприклад, на місці глибоких стиків масивно розростається щільна сполучна рубцева тканина. Атипова структура шкіри не відновлюється.

 

8. Трансплантація.

Трансплантація – пересаджування клітин, органів і тканин у рослин, тварин та людини в межах одного організму або від одного до іншого.

Пересаджуваний орган або тканину називають трансплантатом. Організм, від якого одержують трансплантат, називають донором, а організм, якому його пересаджують – реципієнтом. Розрізняють:

· аутотрансплантацію – пересадка здійснюється в межах одного організму;

· алотрансплантацію – між організмами одного виду;

· синтрансплантацію – між генетично спорідненими особинами (близнюки одно яйцеві);

· ксенотрансплантацію – між різними видами.

Експериментальна і клінічна практика показала, що успіх трансплантації залежить від імунологічних реакцій організму. Тканини донора і реципієнта відрізняються за білковим складом. Кожний організм має індивідуальну будову білків. Введення в організм чужорідних білків (антигенів), не властивих даній особині, викликає імунні реакції, спрямовані на знищення чужорідного білка і збереження сталості власного білкового складу. Відповідна імунна реакція веде до утворення антитіл у мононуклеарно-фагоцитарній системі й в інфільтраті навколо трансплантата.

Реакція відторгнення трансплантата зумовлена гуморальними і клітинними антитілами. У цьому полягає трансплантаційний імунітет – надійний захист організму від чужорідних білків.

Проте іноді організм може сприймати чужі антигени як свої власні і не виробляти проти них антитіл. Таке явище назване імунологічною толерантністю.

З метою подолання тканинної несумісності при трансплантації використовують методи пригнічення імунітету. Це підбір донора і реципієнта за тканинною сумісністю, групою крові і резус-фактором, виховання толерантності у реципієнта до антигенів донора.

У клінічної практиці найбільш поширення набула пересадка тканин і частин органів, наприклад, м’язів, сухожилок, шкіри, кісткової, хрящової тканин, судин, кісткового мозку.

В офтальмології широко використовують пересадку рогівки для лікування більма (помутніння рогівки).

З числа органів, які трансплантують, найчастіше здійснюють пересадку нирки. Обнадійливі результати отримані при трансплантації ендокринних залоз. У клінічних умовах зроблена трансплантація легень, серця, печінки.