Про гонорар до того хворого говорити не буду. 7 страница

Чи ж рибалці Симону апостольське впору ім'я?!

Ти, звичайно, не той, що готовий за тридесять срібних, –

Але вже і не той, що розпнеться за люди своя.

 

– А за кого ж мені розпинатись, о Боже великий?

У подертому неводі мому – саме жабуриння й намул.

Ох, лишіть мене всі. Я не знаю сього чоловіка.

Я нікому не винен. І вже поготів – не Йому.

Так, я був з Ним. Крізь сльози, без продиху стиснутий черню,

Молитовно дивився, і слухав, і плакав осанну, дурний…

А спитати б – Учителю, що їм за діло до Твого учення?

Ти натли їх п'ятьма буханцями та воду в вино оберни!

Та іще – коби штук!.. Тут ми – враз: хоч підводити мертвих,

Хоч ковтати вогонь, хоч ступати по жалу ножа!

…Тільки як мені зараз піти по воді, мов по тверді,

Коли віру мою стільки років точила іржа?

Ах, цей лемент зовсюдний, і ах, ці вологі безецно

Магдалинині чорні маслини з-під вигнутих вій…

Тут і смерть – лицедійство: герой, зрозуміло ж, воскресне

І вклонитися публіці вийде во славі своїй.

Тут продумано все – до дрібниць, за сценарієм певним:

Як розмінні монети, згрібати у копи серця.

Виганяли торгующих з храму – посіли вакантні місця.

Я Твій учень, Ісусе. Я, може, останній із ревних.

Я страшніш од Голготи боявся такого кінця.

 

І крізь зміну учень і пророків (як тягнеться вік цей!),

Крізь примари каплиць і катівень, крізь місиво темних століть,

Тут реальний – один: той, хто вдосвіта тричі відрікся, –

А уже на полуднє звернуло, а він все стоїть і стоїть…

Що ж ти, Петре, стоїш, заступаючи півнебокраю?

Чи тебе не сягають земні велелюдні плачі?

…За плечима у нього – зачинена брама до Раю,

І грубезний п'ястук затискає іржаві ключі.

 

ЕЛЬ ГРЕКО (ДОМІНІКОС ТЕОТОКОПУЛОС)

“ВОЗНЕСІННЯ БОГОРОДИЦІ”

 

Толедський янгол з попелястим ликом,

В розривах хмар не небо – пустота...

І це вже не свобода, Домініко, –

Останній крик розп’ятого Христа.

В блідім диму, поверх в’язниць і скіній,

Поверх лиця впалої золи –

Вона. Марія. Відьма і – грекиня!

(І як його за єресь не впекли?).

Такі тяжкі, набярклі ніччю очі!

Чи пара з уст на холоді, чи – німб...

Ти знав її? Вона була порочна,

Вона тебе покинула малим.

О елі, елі, лама савахтані!*

Руками в горло заштовхати плач...

В заломах бганок, ніби знак питання,

Злетів надривно-малиновий плащ.

Маріє! Мамо! – вп’явши очі, ридма

(А простір в рамі – наче бурелом!):

Мені не страшно. Я утік з Мадріда.

Об мене смерть черкалася крилом.

Оця іспанська замашна лопата

Мене іще не скоро загребе –

Я відкупивсь. Я малював їм папу.

Тепер я вільний малювать тебе.

Та ліьки хто обчислити потрафить,

І хто тобі вгадає (сам-один!),

Що легше: хрест – чи вічне автодафе

В огні ненамальованих картин?

О елі, елі, лама савахтані!

Руками в горло заштовхати плач...

В заломах бганок. Ніби знак питання.

Летить над світом малиновий плащ.

1984

–––––––––

* Боже мій, Боже, нащо мене покинув? – передсмертний вигук Ісуса Христа.

 

***

Я згоряю від ніжности – я обличчя твоє ліплю:

Із пітьми, із дощу, що обом нам засліплює очі,

Проступає воно – первозданне, як видих: “Люблю”, –

І, стікаючи краплями, пальці мені лоскоче.

 

Це уже не цілунок – політ над дахи й ліхтарі:

У нічному, як хаос, набряклому вільгістю небі

Сотвори мене з простору, знищи і знов сотвори –

Через губи прозрілі мене переймаючи в себе.

 

Я вернуся на крилах твоїх усезнаючих рук,

Ошаліла й чужа, у розкошланім димі волосся, –

Щоб, зачувши ходу мою, репнув од заздрощів брук,

І від погляду мого опівніч на світ зайнялося.

 

 

* * *

“Коханий!” – я пишу це слово навпрошки,

Навскіс через листок, і так, немов уперше:

Уперше – на віку, і вперше – на віки

Учвал через рядки летить високий вершник!

Це слово – з задихань, з притислих-к-грудям рук,

Це слово вище слів: за ним – вже тільки стогін!..

“Коханий” – видихай, чи: тонко цвьохнув лук,

Пустивши в ціль стрілу із простору пустого.

І тільки ніжний черк – і отерп по душі:

Тривкіше всіх присяг, легке, як дух без тіла,

Це слово (о, замри!) – переступом межі,

Й нічого вже не бійсь, якщо — переступила…

 

АДЮЛЬТЕР

 

...Руки метляються, голі й безлисті,

Мокріє в міжребер’ї мох-а-чи-шерсть...

Щось негаразд у цім королівстві,

Де ми з тобою маємо честь!..

Слово сказав – і розходяться кола!

(шерех одеж, брязк опалих покрас...)

Щось негаразд із людьми довкола –

Або із нами щось негаразд...

Може, те слово уже і не слово –

Лев’ячий рик через ґрати в юрму?

Я ж не хотіла нічого злого –

Ані тобі – ні їй – ні йому...

Та, мов з одного незручного руху,

Враз одмінились край образ – і жанр...

Господи-Боже! Будь ласка, не слухай

Всіх цих людей – ані їхніх бажань!

Б’ються, мов келихи, наші родини,

Вгризаються друзки в сітківку очей:

Котра країна? Котра година?

Що мені, мамочко, в оці пече?..

Співіснування – військові маневри,

Де лиця ховає удаваний дим,

І враз – канелюрами (в вигляді нервів!)

Береться життя мармурова глядінь,

І приска навсібіч, сліпуче-аж-біло

(Наче в кіно, як вривається звук!),

Все, що ми вчора так чесно любили –

Дрожем утроби і потягом рук!..

Але: зіниці сльозою проріже,

Глянеш – і зойкнеш: од всіх тих одмін

Ми не зробились нітрошки мудріші,

Ми не зробилися більше- людьми...

Столик нічний, телефон і трійчатка,

Вільгість безсоння і гніт простирал...

Це неможливо – почати спочатку:

Знов опиняєшся там, де стояв.

1990

 

***

І солод слів,

І холод сліз,

І дотик чистий і шовковий…

Візьми мене у темну вись –

Я легша пасем цигаркових.

Повільні очі підніми

(Чи так розводять райські брами?) –

І душу в мене одніми,

І обніми її губами…

…Розломом – ох! – у листопад

Підлогу й стіни закрутило,

Текуче сяйво проступа

Крізь контур той, що звався тілом!

І – відхились…

І – відпусти…

Бо в чорнім космосі даремно

Гудуть натужно, як дроти,

Дві долі, строго паралельні.

А цей потріскуючий шум –

То шерех крил поза спиною…

Любов! Не прихистку прошу –

Свободи,

світлої й страшної…

 

 

***

Од такої тоски

Сопілками стають кістки,

Од такої жаги

На мокві горять шелюги,

Од такого знаття

Землетрусом іде життя,

І з-під стіп

Вогняний вибухає сніп…

 

День по дню, день по дню

Я в собі корчувала усе, що тобі не потрібно.

Я уже дудоню

Од найслабшого дотику, легка, блакитна і срібна.

Я уже впорожні,

Наче дута китайська фігурка – долонями вгору:

Простягни і візьми –

Я тепер акурат тобі впору.

Що було – н е було:

Ми невинністю рівні: всередині – навіть намулу…

Ледь похрускує скло,

Коли я, мов Русалочка, йду босака крізь минуле:

Всюди вирви од бомб,

Брухт по пущених-в-діл поїздах…

Якщо це не любов,

То – в міжбрів’я-упала-звізда,

Що прошила поздовж,

Не зоставивши більше нічого.

Якщо це не любов –

Весь наш світ не од Бога.

 

Од такої тоски

Починають родити піски,

Од такої жаги

Переходять ріку береги,

І гора з горов

Ізійдуться, як пальці рук…

Якщо це – любов,

Все колишнє – порожній звук.

 

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

 

1. Що Вам відомо про феміністичний рух у сучасному суспільстві? У чому полягають його провідні ідеї?

2. Як ці ідеї відбиваються у творчості О. Забужко?

3. Який сюжет давньогрецької міфології покладено в основу поеми “Клітемнестра”? Яким чином їх переосмислює О. Забужко?

4. Як Ви розумієте ідею останніх двох рядків поеми “Клітемнестра”?

5. Який епізод біографії Лесі Українки переосмислює О. Забужко в поезії “Задзеркалля: пані Мержинська”? Хто такий Сергій Мержинський? Персонажем якого твору Лесі Українки є Міріам?

6. Які риси постмодернізму можна виділити в поезії “Задзеркалля: пані Мержинська”?

7. У чому полягає трагізм поезії “Задзеркалля: пані Мержинська”?

8. Який епізод Євангелія переосмислює О. Забужко в поезії “Коментар до дій св. Апостолів”?

9. Хто ще, з відомих Вам письменників, звертався до цього сюжету?

10. У чому полягає своєрідність інтерпретації Оксаною Забужко простаті апостола Петра?

11. Як розкривається проблема стосунків митця і влади в поезії “Ель Греко”?

12. У чому полягає своєрідність інтимної лірики О. Забужко?

13. Яким постає образ ліричної героїні інтимної лірики О. Забужко?

14. У чому полягає поняття кохання для ліричної героїні інтимної лірики О.Забужко?

15. У чому, на Вашу думку, полягає провідна ідея поезії “Адюльтер”? Поясніть назву твору.

16. Якими постають чоловіки в інтимній ліриці О. Забужко?

17. Що Ви можете сказати про своєрідність поетичної мови О. Забужко?

18. У чому полягає філолософічність лірики О. Забужко?

 

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

 

Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн. – К., 2005. – С.125–136.

Зборовська Н. Жіноче письмо на порубіжжі віків (Леся Українка, Оксана Забужко) // Слово і час. – 2004. – № 2. – С. 32–38.

Зборовська Н., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На каранавалі мертвих поцілункіцв. – Жовква, 1999.

Лобовик І. Диригент останньої свічки // Вітчизна. – 1992. – № 2–3. – С. 149–154.

Таран Л. Про О. Забужко // Українська мова та література. – 2003. – № 10. – С. 12–14.

Ткач Л. Творчість О. Забужко у трьох контекстах // Урок української. – 2001. – № 4. – С. 10–16.

Ушкалов Л. Дзеркала Оксани Забужко // Забужко О. Друга спроба: Вибране. – К., 2005. – С. 7–16.

 

ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС

Рр.

 

Однією з ознак ХХ століття стала руйнація світової системи колоніалізму та вихід на світову арену молодих націй, репрезентованих власними державами, серед яких була й Україна. Розвиток української літератури цього періоду позначений боротьбою за національне самоствердження, власну незалежну державу, яка єдиною є найважливішим гарантом виживання культури та повноправного входження нації до європейської та міжнародної спільноти. Тому історію української літератури ХХ ст. доцільно розглядати, виходячи саме з такої перспективи.

На сьогодні, зважаючи на невелику історичну відстань, серед літературознавців не існує єдиного погляду на періодизацію літературного процесу ХХ ст. Оскільки розвій української літератури після 1917 р. був зумовлений значною мірою позалітературними чинниками, то можна виділити такі політичні події, що суттєво вплинули на українське письменство цього періоду: Лютнева революція 1917 р. і визвольні змагання українського народу 1917 – 1920 рр.; масове знищення українського селянства та інтелігенції, яке розпочалося з 1929 – 1930 рр. і досягло апогею 1934 р., голодомор 1932-1933 рр. та Перший з’їзд радянських письменників 1934 р., що поклали початок повній уніфікації літературного процесу на теренах СРСР; Друга світова війна 1939 – 1945 рр. і об’єднання західних та східних українських земель у складі УРСР; спроба лібералізації життя радянського суспільства М. Хрущовим, що почалася після смерті Й. Сталіна (1953) та ХХ з’їзду КПРС (1956); проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Саме тому літературний процес ХХ ст. традиційно поділяють на такі періоди: 1920 – 1930-тi рр., 1940 – 1950-тi рр., 1960 – 1990-тi рр.

Фактично ХХ ст. почалося для України з розв’язанням Першої світової війни, коли наприкінці її вона постала як самостійна країна. Смерті М. Коцюбинського (1913), Лесі Українки (1913), І. Франка (1916), І. Нечуя–Левицького (1918) та Панаса Мирного (1920) створюють природну межу, що відокремлює два етапи в розвитку української літератури першої пол. ХХ ст. Революція, що відбулася у лютому 1917 р. в Петрограді, відкрила нову добу для української нації. Було скасовано всі заборони та обмеження на українську мову, за допомогою яких протягом тривалого часу Російська імперія стримувала природний розвиток нашої культури. Нація починала жити новим повнокровним життям. Цей піднесений, святковий настрій відбив П. Тичина у збірці “Сонячні кларнети” та поемі “Золотий гомін”.

Протягом чотирьох років національно-державного відродження (1917 – 1920) сформувалися і були закладені підвалини цілої низки літературно-мистецьких шкіл і напрямів. Це були революційні романтики (В. Еллан-Блакитний, В. Чумак), неокласики (М. Рильський, П. Филипович), символісти (Д. Загул, В. Кобилянський), футуристи (М. Семенко) та ін. З’явився ряд видавництв: “Сяйво”, “Шлях”, “Дзвін”, “Друкар”, “Ґрунт”, “Криниця” тощо. Виходили часописи та альманахи: “Літературно-науковий вісник”, “Універсальний журнал”, “Наше минуле”, “Літературно-критичний альманах”, “Книгар”, “Музагет”, “Мистецтво”, “Зшитки боротьби” та ін. З’явився новий експериментальний “Молодий театр” Леся Курбаса, що пізніше розквітнув у добу “Березоля”. Переживав усенаціональний тріумф реалістичний театр під керівництвом Миколи Садовського. 1918 р. була заснована Українська Академія Наук, яку очолив усесвітньо відомий учений В. Вернадський.

Період визвольних змагань 1917 – 1921 рр. (або громадянської війни) відзначився створенням українських держав на Придніпрянській (УНР) і Західній Україні (ЗУНР) та їхнє наступне офіційне об’єднання (1919), що сигналізувало про політичну волю українського народу. У ці буремні дні українські письменники розділили долю свого народу. Багато хто з них пройшли крізь вир війни: В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, П. Панч, О. Довженко, В. Сосюра, Є. Маланюк та ін. Не повернувся з фронту М. Євшан, загинули від куль денікінської контррозвідки Г. Михайличенко і В. Чумак, був розстріляний у підвалах ЧК поет Г. Чупринка.

Поразка Української Народної Республіки, окупація західних українських земель Польщею і Румунією та поява у 1921 р. УРСР суттєво позначилися на подальшій долі української літератури ХХ ст. Від того часу і аж до кінця 1980-х рр. у літературному процесі можна виділити два паралельні напрями: українську радянську літературу та літературу еміграції. Були змушені покинути рідний край М. Грушевський, В. Винниченко, О. Олесь, В. Самійленко, С. Черкасенко, М. Вороний, Д. Донцов, Д. Чижевський, Є. Маланюк, О. Ольжич і багато інших. За межами УРСР літературний процес Галичини, Буковини і Закарпаття репрезентували такі імена, як В. Стефаник, О. Кобилянська, Б. Лепкий, Б.-І. Антонич.

В УРСР у 1920-ті роки відбувся нечуваний доти розквіт літературного життя, ґрунт для якого, безумовно, був підготований попереднім етапом розвитку української літератури. Сприяло цьому й те, що радянська влада, аби завоювати довіру селянства та україномовної інтелігенції, розпочала процес так званої “українізації”, тобто широкого впровадження української мови у всі сфери життя. До літератури прийшло нове покоління молодих талановитих письменників, переважна більшість яких була активними учасниками революції та громадянської війни. З’явилося багато літературних угрупувань: “Плуг” (Спілка селянських письменників), “Гарт” (Спілка пролетарських письменників), “Аспанфут” (Асоціація панфутуристів), “Авангард”, “Нова ґенерація”, “неокласики”, МАРС (Майстерня революційного слова), ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), “Пролітфронт”, ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), “Молодняк” (Спілка комсомольських письменників) тощо. Проте мистецьке життя в УРСР мало змогу існувати, лише в межах лояльності до панівної комуністичної ідеології. Усі письменники поділялися за цим принципом на дві умовні категорії: “пролетарських”, які у своїй творчості свідомо керувалися ідеологічними настановами Комуністичної партії, та “попутників”, що прагнули дотримуватися принципу об’єктивності мистецтва, не виступаючи відверто проти радянської влади.

Прагнучи модернізувати життя української нації, творити нову “пролетарську” літературу, письменники фактично проголосили розрив з усілякою традицією. Тому широкого розквіту набули модерністські стильові течії: футуризм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм тощо. Постали нові жанри в поезії та прозі. Так, зокрема у великій прозі з’явилися такі жанрові різновиди, як роман у новелах (“Чотири шаблі”, “Вершники”. Ю. Яновського), науково-фантастичний роман (“Останній Ейджевуд”, “Прекрасні катастрофи” Ю. Смолича, “Сонячна машина” В. Винниченка), розвивався соціально-психологічний (“Смерть” Б.Антоненка-Давидовича) та філософсько-психологічний роман (“Місто” В. Підмогильного, “Дівчинка з ведмедиком” і “Доктор Серафiкус” В. Петрова (В. Домонтовича)). Постав такий новий для української літератури жанр, як кіноповість (“Арсенал”, “Земля” О. Довженка тощо). Новий етап розвитку драматургії пов’язаний з експресіоністичними п’єсами М. Куліша та експериментальним театром “Березіль” режисера Леся Курбаса.

У центрі уваги української літератури 1920-х рр. було становлення нової української людини, яка пройшла крізь буремні роки революції та активно стверджувала себе в нових умовах життя. Також однією з панівних була ідея боротьби з так званим комплексом “малоросіянства”, тобто прагнення позбутися психологічної категорії рабства, нижчевартості та провінційності, як спадщини колоніального минулого. Ці ідеї проймають “Мину Мазайло” і “Патетичну сонату” М. Куліша, бiльшiсть творів М. Хвильового, “Смерть” Б. Антоненка-Давидовича, “Вертеп” А. Любченка, “Місто” і “Невеличку драму” В. Підмогильного, “Слiпцiв” i “Розмову сердець” М. Бажана, “Майстра корабля” Ю. Яновського та багатьох інших.

Значною подією стала літературна дискусія 1925 – 1928 рр., яку розпочав М. Хвильовий. Впродовж 1925 – 1926 років з’явився ряд памфлетів, об’єднаних у цикли: “Камо грядеши?”, “Думки проти течії”, “Апологети писаризму” та “Україна чи Малоросія?” (останній так і не вийшов у друкованому вигляді), у яких письменник виступив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світового та, в першу чергу, західноєвропейського мистецтва. До дискусії приєдналися майже всі провідні письменники та літературні критики, включаючи емігрантів. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла у політичну площину, коли М. Хвильовий проголосив кінець російській гегемонії на Україні, бо Україна має свою месіанську ідею, яку він окреслив метафорою “азіатський ренесанс”. У дискусію втрутилася партія та особисто Й. Сталін, написавши листа “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” від 26. 04. 1926 р., в якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, на якому було засуджено позицію М. Хвильового. Під політичним і моральним тиском письменник змушений був визнати свої “помилки”. Невдовзі мусила заявити про саморозпуск ВАПЛІТЕ. Поряд із М. Хвильовим та ВАПЛІТЕ мішенню партійної критики стали інші “попутницькі” угрупування, насамперед “неокласики” (М. Зеров, М. Рильський, О. Бургардт (Юрій Клен), М. Драй-Хмара, П. Филипович). Літературна дискусія 1925 – 1928 рр., з одного боку, мала позитивні наслідки, стимулювавши висловлення багатьох плідних ідей та поглибивши самоусвідомлення українського письменства, а з іншого – внаслідок втручання Комуністичної партії вона стала певним ідеологічним етапом у підготовці масових репресій проти української інтелігенції.

Отже, літературна ситуація 1920-х рр. свідчила, що стверджувалася активна національна свідомість молодої нації, яка вийшла на шлях вільного розвитку. Але всі плани та досягнення двадцятих років були перекреслені з початком 1930-х рр., коли комуністична влада поставила під жорсткий контроль ідеологічну ситуацію в країні. У 1933 р., передчуваючи свою майбутню долю, застрелився М. Хвильовий, був заарештований Остап Вишня. Масові арешти серед українських письменників відбулися 1934 р. (Г. Косинка, О. Влизько, Д. Фальківський, Є. Плужник, В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Йогансен, М. Вороний та ін.) У 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Б. Антоненко-Давидович та ін. Винищення української інтелігенції супроводжувалось трагедією українського селянства під час штучно організованого голоду 1932 – 1933 рр. Терор тривав до 1937 – 1938 рр., коли були знищені вірні провідники більшовицької ідеології в українській літературі: І. Микитенко, Б. Коваленко, І. Кулик та ін. Тому український літературний процес 1920-х – поч.1930-х рр. ще iменують періодом “розстріляного відродження”. Ті письменники, що залишилися живими, змушені були “перебудуватися” (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, О. Довженко, Ю. Яновський): вступити до створеної у 1934 р. Спілки радянських письменників й оспівувати соціалістичний лад і Комуністичну партію за жорсткими стандартами штучно вигаданого “творчого методу” “соціалістичного реалізму”.

 

ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС

Х рр.

 

У 1930-ті рр. відносно самостійний і незалежний розвиток української літератури в УРСР було штучно припинено. Комуністична влада поставила під свій тотальний контроль не лише економіку, але й ідеологію. Почалася доба сталінського тоталітаризму. У країні запанувала атмосфера страху, породжена масовим терором. Людині заборонялося вільно думати та висловлювати думки, відмінні від офіційної позиції, яка також постійно змінювалася залежно від політичної ситуації (наприклад, ставлення до нацистської Німеччини). За приблизними пiдрахунками органами ДПУ-НКВС було фізично знищено понад 220 українських письменників. Водночас у 1930-ті рр. в СРСР відбулася зміна культурного курсу. На відміну від 1920-х рр., коли заперечувалися будь-які традиції і заохочувалися всілякі експериментаторські пошуки, влада розгорнула боротьбу з модернізмом, переорієнтувавшись на класичне мистецтво ХІХ ст. так, у 1937-1938 рр. були фiзично знищенi всi футуристи та бiльшiсть тих письменникiв i критикiв, якi в 1920-тi рр. вважалися активними виразниками комунiстичної iдеологiї в лiтературi. Натомiсть були реабілітовані нещадно засуджуванi у 20-тi рр. т.зв. “міщанські” цінності (від краваток і обручок, до дитячих казок і новорічної ялинки тощо).

На Першому з’їзді радянських письменників СРСР, що відбувся 1934 р., була створена єдина Спілка радянських письменників, яка мусила здійснювати контроль над митцями та визначати їхню творчість. В УРСР була створена її філія. Єдино можливим стилем став так званий “соціалістичний реалізм”, який до реалізму мав доволі віддалений стосунок. “Соціалістичний реалізм” ґрунтувався на принципах партійності, пролетарського інтернаціоналізму та “змалювання дійсності в її революційному розвитку”. Тобто, письменник мав змальовувати таку ідеальну модель життя, яка мала бути за комуністичними схемами. Літературі лишалося тільки ілюструвати чергові гасла Комуністичної партії, які, як уже зазначалося, самi неодноразово змінювалися. Ті письменники, що залишилися на волі (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, О. Довженко, Ю. Яновський, А. Головко, І. Кочерга, М. Бажан та ін.), мусили свій мистецький талант спрямовувати на оспівування партії та соціалізму. Зрозуміло, що така “література” мала мінімальну естетичну та пізнавальну вартість.

З’явилися численні “виробничі” та “історико-революційні” романи і повісті (“Історія радості” І. Ле, “Аванпости” І. Кириленка, “Київ” Н. Рибака, “Шлях на Київ” С. Скляренка, “Артем Гармаш” А. Головка та ін.) з обов’язковим позитивним образом більшовика і засудженням “українських буржуазних націоналістiв” (українцiв, якi усвiдомлювали свою нацiональнiсть i прагнули незалежностi батькiвщини)..

Найкращі твори 1930-х рр. (“Вершники” Ю. Яновського, “Людолови” З. Тулуб “Майстри часу”, “Свіччине весілля” І. Кочерги, кіноповісті О. Довженка, окремі поетичні твори М, Рильського, В. Сосюри, Л. Первомайського, М. Бажана) були за своїм духом і стилем лише кволим відгомоном епохи 1920-х рр.

Помітне місце в історії української літератури 1920 – 1930-х рр. посіла “Празька школа”, основу якої у столиці Чехо-Словаччини склали поети молодшого покоління емігрантів (Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Юрій Клен та ін.). “Пражани” прагнули своїми творами сформувати новий тип українця, сильної та вольової особистості, яка була би спроможною збройно вибороти незалежність України. Помітний вплив на творчість поетів “Празької школи” справила ідеологія “iнтегрального нацiоналiзму” Д. Донцова. Духовно близьким до “пражан” був прозаїк У. Самчук, який у своїй творчості спирався на традиції класичного європейського реалізму ХІХ ст.

Окремими постатями в українській літературі 1930-х рр. виглядають Б.-І. Антонич на Західній Україні та В. Свідзинський в УРСР. У час, коли загальні тенденції літературного процесу були позначені протистоянням двох ідеологій, ці поети творили справжню літературу, орієнтуючись передусім на загальнолюдські цінності та високий художній рівень творів.

У перiод Другої світової війни українські радянські письменники, відчувши патріотичний підйом та послаблення ідеологічного тиску, поряд iз казенними пропагандистсько-агiтацiйними створили кiлька вартісних мистецьких творів: “Похорон друга” П. Тичини, “Любіть Україну” В. Сосюри”, “Мандрівка в молодість” М. Рильського, “Україна в огні” О. Довженка, “Ярослав Мудрий” І. Кочерги, “Данило Галицький” М. Бажана тощо. З іншого боку фронту українські письменники мусили ідеологічно обслуговувати німецьких загарбників. Будь-якi спроби вiдстоювати нацiональнi iнтереси нещадно каралися нацистами (ув’язнення У. Самчука, розстрiл О. Телiги, смерть у концтаборi Заксенхаузен О. Ольжича). Окрему сторінку української літератури цих років складає поезія УПА.

Одним iз наслідків Другої світової війни стало об’єднання західних та східних українських земель у складі УРСР та масова еміграція українські митців, які не бажали залишатися під владою сталінського тоталітарного режиму (І. Багряний, А. Любченко, В. Петров (Домонтович), Т. Осьмачка, В. Барка, І. Костецький, В. Державин, Ю. Бойко– Блохин, Ю. Шерех –Шевельов, Г. Костюк, І. Кошелівець та ін.). Після закінчення війни вони опинилися в американській окупаційній зоні Німеччини у т. зв. таборах "Ді-Пі" (D.P. від англійського Dіsplaced person - переміщена особа, утікач). У вересні 1945 р. ними було засноване творче об’єднання “Мистецький український рух” (МУР). До складу МУРу входили І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка, В. Петров, Є. Маланюк, Юрій Клен, Ю. Косач, І. Костецький та ін. Очолив цю мистецьку організацію У. Самчук, а головним літературним критиком та ідеологом був Ю. Шерех-Шевельов.

МУР на певний час (1945 – 1947 рр.) став центром літературного життя української еміграції. Протягом чотирьох років існування МУРу відбулося кілька з’їздів, учасники яких обговорювали шляхи розвитку української літератури. Засновники “Мистецького українського руху” поставили собі за мету створити “велику українську літературу” i продемонструвати свiтовi, що iснує нескорена “духовна Україна”. Програмною настановою письменників став “європеїзм” української літератури, що був пов’язаний зі спадщиною М. Хвильового, та антитоталітаризм, породжений необхідністю викриття цивiлiзованому свiтовi злочинів сталінського режиму. Не зважаючи на значні досягнення (в рамках МУРу вийшло більше 1200 книжок і памфлетів, з них 250 – публікації оригінальних творів поезії, прози та драматургії, окремі з яких, зокрема “Тигролови” І. Багряного, “Юність Василя Шеремети” У. Самчука, “Старший боярин” Т. Осьмачки, “Еней i життя iнших” Ю. Косача, оповідання та романи “Доктор Серафiкус” i “Без ґрунту” В. Петрова (Домонтовича) та ін. були високоякiсним внеском до української літератури), таке величне завдання не було виконане. Після від’їзду багатьох письменників до інших країн у 1947 – 1949 рр. МУР автоматично припинив своє існування. На зміну йому 1954 р. у США постала нова організація “Об’єднання українських письменників в екзилі (вигнанні) “Слово”, яка проіснувала до 1991 р.

В УРСР у повоєнний час період відносної творчої свободи закінчився черговим погромом української літератури. У 1946 р. вийшли постанови ЦК КП(б)У “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури”, “Про журнал “Вітчизна”, “Про репертуар драматичних театрів УРСР і заходи до його поліпшення”, в яких провiднi дiячi української радянської культури були в черговий раз звинуваченi в поширеннi нацiональної iдеологiї. Це поєднувалося з iнспiрованою Й. Сталiним кампанiєю боротьби з “безрідним космополiтизмом”, що, фактично, було початком брутального цькування та репресiй проти євреїв. Були розкритиковані роман Ю. Яновського “Жива вода” і вірш В. Сосюри “Любіть Україну”. Зазнали звинувачень в “українському буржуазному націоналізмі” О. Довженко, М. Рильський, І. Сенченко, П. Панч, у космополiтизмi Л. Первомайський та ін. Була навіть піддана критиці за “націоналістичні ухили” “ідеологічно витримана” схемою росiйської iмперської iсторичної мiфологiї опера “Богдан Хмельницький” на лібрето тодiшнього голови СРПУ О. Корнійчука. На тлі сірих і невиразних соцреалістичних творів справжньою подією стала поява роману О. Гончара “Прапороносці” (1946 - 1948). Попри певну заідеологізованість, твір О. Гончара вирізнявся потужним лірико-романтичним струменем та відсутністю традиційного для української радянської літератури класового “самоїдства”, тобто негативного зображення національно свідомих українців.