Юридична діяльність та професійна діяльність юристів. Система юридичної діяльності.

Юридичну діяльність можна охарактеризувати не тільки як особливий вид соціальної діяльності, а й як певну професію. Вже зазначалося, що виходячи з особливої відповідальності, складності юридичної процедури, значущості правових наслідків, юридична робота повинна здійснюватись кваліфіковано і на професійній основі. Це, у свою чергу, потребує спеціальної підготовки фахівців різного профілю правової роботи, формування цілісної системи професійних знань, а отже і установ, які б виробляли та поширювали ці знання, готували висококласних спеціалістів певного профілю — юристів-професіоналів.

До речі, про професіоналізм юридичної діяльності свідчить і той факт, що поряд із практичною діяльністю юристів виділяють наукову (де виробляють нові знання про юридичні практику) та освітню (завдяки якій готують спеціалістів юридичного профілю — юристів-професіоналів). Наявність професії завжди передбачає наявність системи професійної освіти та відповідної системи наукових знань.

Професійність вказує і на те, що здобувши спеціальну освіту, працівник може працювати лише за визначеним колом посад, які передбачають ще й спеціалізацію знань у певній галузі права.

З питань системи юридичної діяльності вже склалася певна методика дослідження, яка дає змогу виділити такі елементи: суб'єкти, об'єкти, засоби, форми, методи, функції.

• Суб'єкти юридичної діяльності — це професійні юристи, їх об'єднання та установи державного й недержавного походження. У реальному житті — це спеціалісти певного профілю, які володіють відповідними знаннями, досвідом, наділені компетенцією приймати рішення або давати поради, мають певні навички та вміння юридичної роботи.

Загальна характеристика юридичної діяльності

• Об'єкти юридичної діяльності — це явища, процеси та предмети навколишнього світу, щодо яких здійснюється правовий вплив. Серед об'єктів слід виділити загальний та безпосередній. До загального відносять відповідність норм права наявним суспільним відносинам, а до безпосереднього — дії суб'єктів права, їх правовий статус, правові свідомість та культуру, правові документи, процеси, стани тощо.

• Засобами юридичної діяльності є перш за все норми права, правові категорії, юридична техніка та різноманітні предмети матеріального світу, які допомагають у досягненні мети юридичної діяльності, забезпеченні високого рівня її ефективності. Ці предмети є засобами збирання та обробки інформації, засобами захисту, охорони та нападу (ПЕОМ, зброя, аудіо- та відеотехніка, речові докази).

• Форми здійснення юридичної діяльності — освітня, наукова, практична; усна (вербальна), письмова, конклюдентна; виділяють також установчу, правотворчу, правоохоронну, правозастосовну, профілактичну. Слід водночас зазначити, що юридична діяльність може відображатись як у правових, так і в неправових формах — інформування, виховання, фінансування, організація співробітництва та взаємодії тощо.

• Методи здійснення — це способи та прийоми, що використовуються для досягнення наміченого результату. Розрізняють два основних методи впливу на суспільні відносини — примус та заохочення. Проте зрозуміло, що в кожному конкретному випадку у зв'язку з тими чи іншими обставинами можна говорити про метод попередження, індивідуального впливу, фотографування, проведення допиту або обшуку, перевірки інформації, попереднього обговорення. Використання та поєднання їх залежать навіть від того, в якій сфері юридичної діяльності ми працюємо, — науці, освіті, займаємось практичною діяльністю. Все залежить від реальної ситуації та складності поставлених завдань.

• Функції юридичної діяльності. Традиційним є підхід поділу функцій на загальносоціальні та спеціально-юридичні з метою виявлення більш значущих, цілеспрямованих та відносно значущих, побічних напрямів впливу. Вже зазначалось, що юридична діяльність має багатоаспектний характер, оскільки здійснюється у різноманітних сферах людської діяльності, щодо регулятивних можливостей права, а у зв'язку з цим залишає певні "сліди свого перебування". Це і буде загальний вплив на економічні, політичні, культурні, ідеологічні, організаційно-управлінські відносини, на підставі чого ми виокремлюємо відповідні функції.

4.Роль римських юристів. Особлива роль римських юристів стала виявлятися після того, як Рим почав втягуватися в систему міжнародних відносин, в міжнародний торговий обмін, що задовго до появи Риму було характерно для держав, які знаходилися на узбережжі Середземного моря (Єгипет, Фінікія, Греція, Карфаген).

Поширення ділових зв'язків з іншими країнами передбачало створення таких умов, в яких однаково могли б перебувати купці різних національностей. На цій підставі перед римськими магістрами постала нова проблема - вирішувати спори, що виникають з нових відносин та створювати норми, які б регулювали порядок вирішення спорів. Старе римське національне право не відповідало новому стану розвитку суспільства тому, що базувалося лише на місцевих звичаях та національних особливостях. Виключна роль римських юристів на цьому етапі розвитку юриспруденції проявляється в тому, що вони створювали універсальне, світове право, яке увібрало в себе звичаї міжнародного походження, що складалися століттями та були перевірені практикою життя. Таким чином, римські юристи створили право, яке стало загальним правом для всього античного світу. Хоча визнається, що творцем цього права був весь світ, однак, в цьому і полягає роль римських знатоків права, які зуміли переробити звичаї міжнародного обігу, злили їх у єдину чітку систему, яка стала зразком юриспруденції класичного періоду, основою для свого подальшого розвитку у видатному Зводі Corpus Juris Civilis імператора Юстиніана. Говорячи про розвиток юридичної теорії взагалі, ми не випадково звертаємося до історії саме римського права. Воно впливало на юридичну практику і теорію багатьох країн Європи та Азії, що просліджується у ході вивчення правової спадщини (правових пам'яток, джерел) Англії, Франції, Німеччини, слов'янських держав, країн Далекого Сходу. Завдяки постійному вивченню римського права, в цих країнах склалися єдине юридичне мислення та типова юридична практика, що також стало об'єднуючим фактором багатьох народів, фактором спільності їх матеріального та духовного життя. Першоосновою формування римського права було право загальнолатинське. На первинному етапі розвитку його єдиним джерелом був звичай. Однак, як вказує І.А.Покровський, римляни досить рано почали відрізняти світське право - jus від правил релігії - fas. Це був початок творчості знавців права, визнання результатів свідомої, вольової діяльності поряд з існуванням божественного закону. Це викликало до життя не тільки власне римське право, яке мало світський характер, але й дало можливість формування у майбутньому світської юриспруденції. Відхід від божественних начал у праві знизив роль понтифіків, як єдиних знатоків права, та підвищив значення світських юристів, які намагалися, на відміну від перших, давати поради всім бажаючим, робити юридичні знання надбанням широкого кола осіб. Після цього юридична діяльність починає рухатися у своєму розвитку досить швидкими кроками. У другій половині республіканського періоду з'являється досить значний клас юристів, чия діяльність здійснювалася за словами Цицерона у трьох формах:

A) cavere - вироблення найкращих формул для різних юридичних актів (договори, заповіти тощо), тобто допомога
приватним особам у здійсненні договорів;

Б) respondere - відповіді на запитання приватних осіб з приводу різних юридичних сумнівів;

B) age ге - надання порад щодо подання позовів та процесуального ведення справи.

Але не тільки практична діяльність римських юристів склалася як форма юридичної діяльності. Одночасно з розвитком практики починає розвиватися римська юридична освіта, основним методом якої стало практичне навчання шляхом участі у юридичних процесах. Учням необхідно було давати роз'яснення того, що відбувалося у судовому засіданні. З ускладненням законодавств виділяється окремий напрям юридичної роботи консультування (200 р. до н. е.) Наприклад, збереглися відомості про існування книги під назвою Тгіpertita.що складалася з трьох частин:

а) закони XII таблиць; б) коментар до них; в) позовні формули - legis actiones. Це свідчить про те, що римські юристи починають на теоретичному рівні осмислювати питання юридичної практики, розвивати юридичну освіту, закладати основи науково-теоретичного мислення. Слід зазначити, що юриспруденція згодом вийшла з чисто практичної діяльності і створила досить значну юридичну літературу. Юридична освіта розвивалася настільки активно, що з'являлися навіть спеціальні заклади юридичної освіти, для яких навіть відводилися окремі приміщення за рахунок держави. Складалися навіть юридичні школи, що отримували широке розповсюдження, популярність, формувалася і юридична література у формі підручників, коментарів, творів, збірників рішень по окремим справам, аналітичним роз'ясненням окремих юридичних питань. Таким чином, розвиток римської юриспруденції вже в період ІІ-І ст. до н.е. свідчить про об'єктивне розмежування трьох основних форм юридичної діяльності - наукової, навчальної та практичної. Завершальним етапом формування класичного римського права були кодифікації Юстиніана. Його рівень розвитку був дуже високим і, здавалося, що воно у такому стані може пережити державу, яка створила його. Це стало підставою для набуття величезного авторитету римського права та професіоналізму римських юристів, а також причиною використання готових юридичних конструкцій в інших правових системах, тобто безпосереднього впливу на юридичну практику багатьох країн світу. Вплив римського права та його подальше існування розподіляється на дві гілки - східну та західну. Східний напрям на перших етапах сприяє активізації правового життя країн, однак, потім поступово завмирає аж до свого зникнення.