Давньокиївська літературна мова основа давньокиївської літературної мови. Викла д головних поглядів на її походження

Літературна мова існує відтоді, відколи існують твори, написані нею. При цьому можна, не порушуючи цієї істини, зробити її на одне-два століття старшою, пам’ятаючи про те, що найперші пам’ятки могли й не зберегтися. Навряд чи можна сумніватися в тому, що мова Давньої Русі була тісно пов’язана зі старослов’янською мовою: про це говорять договори руських із греками (X ст.), свідчення про які зберіг наш Київський літопис. У своїй основі вони мають східнослов’янську мову, але щедро пересипані старослов’янізмами. Після прийняття Руссю християнства (988 р.) старослов’янська мова утверджується тут як головна священна літературна мова. На Західну Україну, зокрема в Закарпаття, вона прийшла ще раніше, під час діяльності Костянтина і Мефодія, тобто в другій половині IX ст. ¹

 

¹ Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. І. Крехівський «Апостол» 1560 року. — Варшава, 1930. — С. 110.

 

Поряд із канонічною старослов’янською мовою існувала юридично-ділова мова, що мала в своїй основі один із східнослов’янських (очевидно, старокиївський) діалектів, але не цуралася й старослов’янських слів та форм.

У науковій літературі йшли (та й досі ідуть) суперечки: то яка ж мова була головною в Київській Русі — старослов’янська чи руська? Спір цей ведуть головним чином російські вчені, які — незважаючи на різні вихідні позиції — доводять те саме положення: сучасна російська мова є прямим продовженням літературної мови давньокиївського періоду. Українські з походження вчені, наприклад, М.О. Максимович, цілком справедливо констатували генетичну відмінність старослов’янської і давньоруської мов. Разом з тим перший ректор Київського університету відстоював думку про те, що давньоруська літературна мова в основі своїй старослов’янська, але тривалий час зазнавала східнослов’янського впливу. Один із найвидатніших славістів середини XIX ст. І.І. Срезневський зводив усі жанри давньоруської писемності до єдиної літературної мови, східнослов’янської в своїй основі. О.О. Шахматов у низці праць обстоював думку про те, що російська літературна мова (про українську навіть не йшлося) за своїм походженням не російська, бо виникла вона на базі церковно-книжної мови, в основі своїй староболгарської; на російському (у даному разі краще б говорити на руському) грунті в процесі історичного розвитку ця мова зазнала русифікації, тобто стала літературною мовою росіян під впливом їхньої розмовної мови. Цю думку спробував категорично заперечити С.П. Обнорський: він висунув положення про самобутність давньоруської літературної мови. Витоки її вчений знаходив у стародавньому Новгороді, а наявність старослов’янізмів пояснював пізнішим (від XIV ст.) впливом південної, болгаро-візантійської культури ¹. Дослідники пізнішого часу, зокрема Ф.П. Філін, все ж не підтримали високопатріотичного в своїй основі починання С.П. Обнорського. Адже важко заперечити залежність ділової писемності Стародавньої Русі від старослов’янської мови ².

 

¹ Обнорский С.П. «Русская Правда» как памятник русского литературного языка // Изв. АН СССР. Сер. 7. Отд. общественных наук. 1934. — № 10. — С. 776.

² Филин Ф.П. Об истоках русского литературного языка // Вопр. языкознания. — 1974. — № 3. — С. 5.

 

Тут варто додати, що вірогідність східнослов’янського походження, тобто відповідність фіксованих у них слів і форм природній мові значно нижча, ніж текстів старослов’янських. Як зауважував І.С. Свєнціцький, найстарші копії руських пам’яток дійшли до нас в пізніших копіях: в Успенському Збірнику з кінця XII ст. («Руська Правда» 1019 р.) у списку 1282 р.; повчання Володимира Мономаха з 1096—1113 р. (у списку 1375 р.); Паломник («Житіє і ходіння...» ігумена Данила), у списках від XVI до половини XIX ст. Очевидно, що за цими списками не можна так впевнено говорити про звукові ознаки мови — доби, авторів і місця написання цих творів, як це можна робити за пам’ятками, що переписані в цей час із старослов’янських рукописів, тобто за Остромировим євангелієм 1056 р., Збірником Святослава 1073 p., Збірником Святослава 1076 p., Архангельським євангелієм 1092 р. та ін. ¹

Як все ж таки визначити співвідношення між оригінальною старослов’янською літературою, старослов’янськими текстами, переписаними на Русі, оригінальною літературою, написаною старослов’янською мовою, старослов’янською з домішками староруської і староруської з домішками старослов’янської? Мабуть, варто відмовитися від конкуруючих у наш час теорій, згідно з якими ситуація із старослов’янською і руською мовами визначається або як диглосія, або як білінгвізм. Диглосія — нерівноправне становище двох мов, одна з яких (давньоруська) доповнює функції іншої (старослов’янської). Білінгвізм — рівноправне становище обох мов, кожна з яких має свою сферу вживання. Обидва положення були б правомірними, коли б носії літературної мови — старослов’янської і давньоруської — були різні. Так ні ж, це ті самі люди: князі, їхнє військове і духовне оточення. Для них старослов’янська й руська мови — різновиди тієї самої літературної мови. Давньокиївська літературна мова однаковою мірою використовувалась усіма східними слов’янами і складалася із трьох функціональних стилів: високого (конфесійна і ораторська література), середнього (мова літописів і художньої літератури) і зниженого («Руська Правда», грамоти). Високий стиль репрезентувала старослов’янська мова, яка, набувши деяких східнослов’янських рис (фонетичних, граматичних і лексичних), наблизилася до місцевого київського діалекту. І. Огієнко цілком справедливо вважав, що «написи вЂра, спаси, мене і т. п. були для слов’ян вже з найдавнішого часу лише графічними формулами, а вимова їх була ріжною» ².

 

¹ Свєнціцький І.С. Нариси про мову пам’яток староруського письменства XI віку // Учен. зап. Львовского гос. ун-та. 1948. Т. 7. Вопр. славянского языкознания. Кн. 1. — С. 123.

² Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 75.

 

Беручи до уваги головне функціональне призначення високого стилю, природно називати цей різновид літературної мови східних слов’ян церковнослов’янською мовою. Середній стиль поєднував у собі церковнослов’янські елементи — основа стилю — і в значній кількості місцеві фонетичні, граматичні і особливо лексичні особливості. Залежно від об’єкта опису мова цього різновиду змінювалась від майже стандартної церковнослов’янської до майже чистої народної. Знижений стиль може бути названий так тільки умовно. З походження, як про це вже згадувалось, він становить собою літературну мову східних слов’ян, що, очевидно, розвивалася ще до прийняття Руссю християнства. У ній домінують місцеві східнослов’янські риси, хоч наявні й церковнослов’янізми, які виступають тут не як природні елементи структури, а як своєрідний інкрустаційний матеріал.

У якій же послідовності викладати історію стилів давньокиївської літературної мови? Очевидно, в хронологічному. Спершу треба схарактеризувати перекладні, неоригінальні твори, писані по-старослов’янському, далі розглянути особливості оригінальної літератури як високого, так і «низького» стилів.

 

 

Перекладна література

Переклад Святого письма південнослов’янською мовою здійснили в IX ст. Кирило і Мефодій. Найдавніша пам’ятка духовного письма, переписана на Русі зі староболгарського оригіналу, — «Остромирове євангеліє» 1056 р. Переписувач не прагнув змінити в чомусь мову оригіналу, але все ж рідна мова інколи підштовхувала вишколену руку на помилки.

На останньому 294-му аркуші євангелія писар дрібними літерами написав, що він «написахъ єу[г]лиє сє.рабоу бж̃ию нарєченоу соущу въ крщєнии Иосиф. а мирскы Остромиръ близкоу сущу Из А славоу кън А зоу». Отже, Ізяслав, який князював у Києві, послав Остромира до Новгорода, де писарі за майже сім місяців написали це євангеліє-апракос ¹.

 

¹ Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови X—XI віків. — С. 7.

 

Правда, писарі дотримувалися кожен своїх правописних звичок: перший писав глухий перед плавним (східнослов’янська особливість), а другий — глухий після плавного (старослов’янська традиція), перший уживав форми імперфекта на - ıа а- (б ıа аше), тоді як другий писав їх із старослов’янським -Ђa- (бЂаше). В ОЄ зрідка вживаються повноголосні форми (новЂгородЂ, володимира), інколи сплутуються Ђ з и (вЂдЂ замість видЂ), на місці жд 34 рази уживається східнослов’янське ж (прихож Ж; прЂже, рожьжоус А, роженыи, такоже та ін.); р у пам’ятці переважно тверде (боура, лазара, кесара, алтара, назаранинъ), а ц м’яке (коньць, отьць); форми третьої особи однини й множини теперішнього часу приймають переважно флексію -ть, а інколи в однині й зовсім її втрачають (напише); у першій і другій особах множини форми наказового способу майже послідовно уживаються з флексіями -Ђмъ, -Ђте (идЂмъ, възведЂте, идЂте, ръпъщЂте) і т. ін.

Ці ж особливості спостерігаються і в інших текстах конфесійного призначення, зокрема в Архангельському євангелії (назва умовна, пам’ятка поза всяким сумнівом українська) ¹, Турівському євангелії, Реймському євангелії, в Купріянівських євангельських листах, у Толстовському псалтирі, в Казанні Григорія Богослова (Назіанзина), Пандектах Антіоха та інших пам’ятках. У Толстовському псалтирі привертає до себе увагу лексика. Тут багато українських слів типу ряснота, лЂкъ, натравити, крижъ, попелъ, плоть та ін. ²

Говорити про будь-які стилістичні особливості перекладних текстів не доводиться, бо вони відбивають стилістику оригіналів.

 

І все ж варто відзначити, що такі ключові слова євангельських текстів, як богъ, ср̃дце, доуша, заповЂдь, словеса, небо, съвЂтильникъ, ст̃ы, бж̃ии, истина і подібні увійшли і в словник, і в образну систему оригінальних київських текстів. Згодом неусвідомлене відхилення від оригіналу замінюється прагненням мовно удосконалити текст, зробити його зрозумілі тим читачеві. Прикладом редакційної роботи київського книжника над канонічним текстом може бути мова так званого Оршанського євангелія ³.

 

¹ Див.: Schachmatow AL Beiträge zur russischen Grammatik // Archiv fur slavische Philologie. — 1884. — T. 7. — C. 74.

² Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови X—XI віків. — C. 165.

³ Пам’ятка XIII ст., яку за мовними особливостями дослідники відносять до другої давньоруської (власне київської) редакції євангелій (Воскресенский Г. Характеристические черты четырех редакций славянского перевода евангелия от Марка: По сто двенадцати рукописям евангелия XI—XVI вв. — М., 1896. — С. 47). Див. також: Соболевский А.И. Источники для знакомства c древнекиевским говором // Журн. Мин-ва нар. просвещения. — 1885, февр. — С. 356; Пылаев П. Описание пергаментного евангелия, хранящегося в музее, состоящем при Киевской духовной академии // Тр. Киев. духовной академии. 1876, дек., прил. — С. 1—45; Запаско Я. Орнаментальне оформлення української рукописної книги. — К., 1960. — С. 38—41.

 

Порівняння Оршанського євангелія-апракоса з його попередником — Остромировим євангелієм дає змогу побачити, як окремі нові риси в структурі східнослов’янських діалектів, відбитих у тексті ОрЄ, так і тенденції у відтворенні особливостей старослов’янського тексту, якими керувався переписувач XIII ст. Привертає до себе увагу факт, що ті спільноруські риси, які потрапляли в текст ОЄ спорадично, у редакції XIII ст. виступають як норма. Тут можна помітити досить послідовну заміну у сильній позиції ъ>о та ь>е (пор. ръпътаах Ж, ОЄ, 114 — ропътахоу, ОрЄ, 76; скрьжьть, ОЄ, 108 зв. — скрьжєть, ОрЄ, 69), опущення вже зредукованих ъ та ь у колишніх слабких позиціях (пор. въси, ОЄ, 108 зв. — вси, ОрЄ, 69; мьнІ Ж, ОЄ, 113 — мню, ОрЄ, 57 зв.) при досить частому збереженні їх у колишніх сильних позиціях; уживання літер оу (ю) замість Ж (ІЖ) та а (ıа) замість А (ІА); старослов’янські сполучення плавного з глухим ръ, лъ, рь, ль замінюються давньоруськими сполученнями глухих з плавними (зрьноу, ОЄ, 108 — зьрноу, ОрЄ, 68 зв.; оумлъчаш А, ОЄ, 109 зв. — оумълчаша, ОрЄ, 71; высокомръзость, ОЄ, 112 — высокомьрзость, ОрЄ, 73 зв.); замість старослов’янського сполучення жд, як і в інших пам’ятках цього часу, послідовно вживається східнослов’янське ж (прохождааше, ОЄ, 108 — прохожаше, ОрЄ, 68 зв., даждь, ОЄ, ПО — дажь, ОрЄ, 71), замість старослов’янського початкового ю (jy) досить послідовно вживається східнослов’янське у (сЂвєра и юга, ОЄ, 108 зв. — 109 — сЂвєра и оуга, ОрЄ, 69, из юности, ОЄ, 111 — изъ оуности, ОрЄ, 71), замість нестягнених форм повних прикметників, дієприкметників, займенників, а також дієслівних форм імперфекта регулярно вживаються стягнені форми (которааго, ОЄ, 110 — котораго, ОрЄ, 71, званыимъ, ОЄ, 110 — званымъ, ОрЄ, 71, нищиимъ, ОЄ, 111 — нищимъ, ОрЄ, 71 зв., въпрашааше, ОЄ, 112 — въпрашаше, ОрЄ, 73). До власне українізмів можна зарахувати спорадичну заміну Ђ>и та и>Ђ, а також досить послідовне пом’якшення ц у формах іменника (въ тъмницю, ОрЄ, 2, поущеницю, 2 зв., пшеницю, 13 зв., коупцю, 14). Отже, на прикладі порівняння двох євангелій — XI і XIII ст. — видно, як старослов’янська мова поступово набуває фонетичних і морфологічних східнослов’янських рис, стаючи функціонально церковнослов’янською мовою. І все ж давні болгарські рукописи, зокрема такі, як Ассеманієве євангеліє, Зографське євангеліє, Маріїське євангеліє, Савина книга, Синайський євхологій, Супрасльське євангеліє та інші пам’ятки лишаються для руського книжника зразками для наслідування.

Якщо продовжити порівняння двох євангелій, які розділяє два століття, то найцікавіші явища спостерігаються в лексиці. Тут будуть відзначені лише деякі з них ¹.

Редактор-переписувач замінює в тексті євангелія деякі неперекладені грецькі слова їх слов’янськими відповідниками. Так, переписувач ОрЄ передає грецьке мамона (μαμωνας, залишене в ОЄ без перекладу (111 зв.), давньоруським словосполученням нєправьдьное ба̃тьство (73 зв.). Грецьке δύο λεπτα (в ОЄ дъ†лєптЂ, 116) писар ОрЄ замінює вживанішим у ті часи д†ц А тЂ (80). Слово ц А та наявне також в Юр’євському євангелії 1119 р., в Ісході, гл. XXX, 13 за списком XIVст. (Ср. III, 1434—1435); воно вживається ще в значеннях «гроші», «дошка», «прикраса». Згодом з посиланням на Ісход, гл. XXX, 13 слово цата вміщує в своєму «Лексиконі» П. Беринда. Однією з найцікавіших замін цього типу в ОрЄ є передача грецьких слів сукамина (113) (συκαμινα) «дерево шовковиці», та сукомориı Ж (113 зв.) (σνχομωρέα) «смоковниця», давньоруськими відповідниками ıа година (ОрЄ, 75 зв.) та ıа годичина (ОрЄ, 76). Варто відзначити, що в Юр’євському євангелії 1119 р. обидва слова — сукамина і сукомори ıа — передаються однаково — ıа годичина. Однак у «Житії і ходінні» Данила ² знаходимо: и овощнаа дрєвеса многоплодовита: смокви и ягодина, и масличіє и рожци (ЖХ, 20). В. Даль у гнізді ягода подає ягодичие з ремаркою «црк. плод ягодичины, дерева фига, смоква, сикамора» (Д., IV, 673).

 

¹ Докладніше про це див.: Русанівський В.М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов. — К., 1985. — С. 29—37.

² Докладніше про цей твір див. на с. 27—29.

 

Церковнослов’янська мова на Русі перебувала в стані постійного розвитку, будучи активно використовуваним живим засобом літературного спілкування. В галузі лексики в ній можна було спостерігати ті ж процеси, що і в старослов’янській мові ІХ-Х ст., зокрема утворення синонімічних рядів, а звідси лексичне варіювання. У більшості випадків лексичні і словотвірні варіанти входили до складу усталеного лексичного запасу старослов’янської мови. Наприклад, в аналогічних контекстах ОЄ та ОрЄ знаходимо такі варіантні пари: стдчдєньць — клад А зь, прЂлюбы — любод ıє Ђ ıа ни ıє, лъжьсъвЂдЂтЂль — лъжипослухъ, скръбь — печаль, црс̃тви ıє — црс̃тво, небрЂжени ıє — обида, идти — гр А сти, с Ж пьрь — соупьрникь, мьздоимьць — мытарь, пастырь — пастоухъ, животъ — жизнь та ін. Лексичне варіювання цього типу скоріше за все пов’язане з наявністю різних джерел у руках давньоруського переписувача. Так, ст Ж дєньць (ОЄ, ПО) характерне для таких джерел, як Маріїнське євангеліє, Ассеманієве євангеліє, Савина книга, Синайський євхологій, тоді як відповідне йому клад А зь (ОЄ, 71) звичайне для Зографського євангелія і трапляється в Синайському євхології ¹.

 

¹ Цейтлин Р.М. Лексика старославянского языка: Опыт анализа мотивированных слов по данным древнеболгарских рукописей X—XI вв. — М., 1977. — С. 247-248.

 

Крім того, переписувач євангелія прислухався й до того, як уживаються ті чи інші синоніми в інших жанрах тодішньої літератури. Так, з давніх суперників животъ і жизнь у давньоруських пам’ятках перемагає друге. Отже, йому і віддає перевагу переписувач ОрЄ: въ животь вЂчныи (ОЄ, 122) — въ жизнь вЂчьную (ОрЄ, 85 зв.). В ОрЄ текстуальним відповідником до прискръбьнъ (ОЄ, 111) виступає пєчалєнъ (71 зв.). Заміна явно мотивована тим, що в давньоруських пам’ятках, як списаних із старослов’янських джерел, так і з оригінальних, розширилося гніздо слів із коренем пєчал-: печаливый (Пандекти Антіоха XI ст.), печалити і пєчаловати (там же), печаловатис ıа (Зб. Св. 1076 р., Іпат. літопис, Новг. І літопис, Лавр. літопис), печаль (Синайський патерик XI ст.) та ін. (Ср. II, 921—924). Очевидно, більшою поширеністю в давньоруських пам’ятках слова грабитель пояснюється витіснення ним слова хыщьникъ; слово брань замінюється звичнішим словом рать, ıа зыкъ — словом страна та ін. У церковнослов’янській мові існував синонімічний ряд миноути — мимоити — прЂити, в якому об’єдналися дієслова за значенням «минути, відходити в минуле, у вічність». Разом з тим дієслова мимоити і прЂити мали ще й просторове значення: ıа ко нє мощи никомоу же мимоити п Ж тьмь тЂмь (113 зв.). У південноруських пам’ятках у цьому значенні виступає й дієслово миноути. Зокрема, його фіксують Галицьке євангеліє 1144 р., Синайських патерик XI ст., Повчання Володимира Мономаха, Житіє і ходіння Данила XII ст., Полікарпове євангеліє 1307 р. та ін. Цю традицію продовжили згодом українські грамоти XIV-XV ст. (ССУМ, І, 594). В ОрЄ миноути також ужито в просторовому значенні: възлЂзЂ на ıа годичиноу видЂти іс̃а ıа ко тоудЂ хот А ше миноути (ССУМ, І, 76).

Отже, давні переписувачі богослужбових книг творчо підходили до мови, вільно замінювали одні слова іншими, прагнучи якомога точніше довести думку до читача ¹.

 

¹ Див. ще: Жуковская Л.П. О некоторых проблемах истории русского литературного языка древнекиевского периода // Вопр. языкознания. — 1972. — № 5. — С. 70.

 

Церковнослов’янська мова південноруської редакції була живим організмом, який обмінювався творчою енергією як з канонічною літературою південнослов’янського походження, так і з давньоруськими творами духовного і світського характеру.

До найдавніших перекладних творів, у яких духовні сюжети переплітаються із світськими, належать збірники Святослава 1073 і 1076 рр. Повна назва Збірника Святослава 1073 р. «Съборъ отъ многъ оц̃ь. тълковани ıа о неразумьныихъ словесЂхъ. въ єуаггелии. и в апп̃лЂ и в инЂхъ книгахъ. въкратыцЂ съложены на пам А ть и на готовъ отъвЂтъ». Це переклад з грецького оригіналу IX ст., здійснений у X ст. для болгарського царя Симеона. Збірник 1073 р. — копія з болгарського перекладу. З художнього боку він оформлений посправжньому багато: малюнок із зображенням Святослава з дружиною і дітьми, Христос з благословляючою рукою, церква з рядами святих і т. ін. Збірник — своєрідна старослов’янська духовна енциклопедія. Крім того, це важлива лінгвістична пам’ятка, оскільки мовні ознаки Київської Русі тут проглядаються ще виразніше, ніж у перекладах богослужбової літератури. Очевидно, літери Ж і А уживалися вже тільки за традицією, не позначаючи носових звуків. Про це говорить їх часте сплутування з оу та ıа: соудъ, часто, чада, причастьникъ і под. Глухі в сполученні з плавними стоять перед ними: дьржати, жьртвы, пьрво ıє, простьрлос А, съвьрхоу, съвьрша ıа, скърби, испълнить, въ мълчании, съл’нце і под. Досить численними є повноголосні форми: вереди, короставыимъ, полон’, полоньникъ, порос А те, серебро та ін. Часом замість Ђ уживається и: исцили, нима ıа, ниций, разумини ıа, видомыи, въ вЂри, на коупри та ін. І навпаки, іноді замість и маємо Ђ: ıа вл ıє нЂ ıє. Дуже часто плутаються літери ы та и: ахименыды, выны, градъ неправди, плътолюбь ıа, при ıа лы, земл А мЂрыи, отриваа Ж шти і под. Якщо початок слова складається з групи приголосних, воно набуває приставного и: ильстивыихъ, илъжаишта, икъ твоимъ людьмъ, исъв А жете. Після шиплячих та м’яких приголосних етимологічне е може переходити в о: чоловЂка, василиови. Фонема /р/, як і в конфесійній літературі, тверда: ψалтира, сътвор Ж; дуже часто трапляється м’яке ц: игрець, коньць, мЂс А ць, оц̃ь, самовидьць, самодьржьць, старьць, творьць, лихоимьцю, сьрдьцю, пи ıа ницı Ж та ін. Сполучення dj дає часто ж: осужени, прЂже, прЂпровожа ıє мъ, рожено ıє, тожьство і под. Помітною південносхіднослов’янською ознакою є флексія -ови/-еви в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (господареви, израилеви, мωусеови, Петрови) і флексія -ове/-еве в називному відмінку множини цих же іменників (бЂсове, вождеве, врачеве, врЂдове, домове). У закінченні третьої особи однини теперішнього і простого майбутнього часу дієслова часто втрачають флексію -ть: боуде, быва ıє, въпраша ıє, гниє, с А гнушає, довълЂ ıє, дьрза ıє, краде, може, назнаменоу ıє, с А нарица ıє, начьне, с А покуша ıє, прЂстане, разоу ıє. Форми першої і другої особи множини наказового способу утворюються за допомогою флексій -Ђмъ, -Ђте: б Ж дЂмъ, навыкнЂмъ, изидЂте, глаголЂте, приимЂте, рьцЂте та ін. Дуже продуктивним є суфікс -ова- в дієсловах: искоуповати, исповЂдовати, распытовати та ін. Багато тут слів, які є ознакою типово українського лексикону: праздьникъ върбьныи, готовизна, лоуками ход А, напослЂдъкъ, нашьскы, обрыдаı Ж ть, босааго он Ж шта, акы въ повони (пор. суч. повінь), подоба, прикладъ, принада, принадивь, ıа коже капл А изгон А ть чл̃вка въ дьнь слотьнъ отъ хлЂвины сво ıєıа і под. Про засвоєння тодішньою українською мовою грецьких та латинських власних імен промовляють такі написання, як Илл ıа, Никола, Петро, Пауло ¹.

Збірник 1076 р. оформлений значно скромніше, ніж попередня пам’ятка. За змістом це хрестоматія для релігійно-навчального читання, яка починається статтею про користь від читання книжок ².

 

¹ Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови. — С. 112—122.

² Там же. — С. 124-132.

 

У ній ще більше східнослов’янських, зокрема українських мовних рис.

У давньокиївський період були також поширені твори на історичну тематику. Особливою популярністю користувалися «Хроніка Георгія Амартола» («Грішника») та «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія. Обидва твори були перекладені церковнослов’янською мовою з грецької ще в XII ст. і відомі в багатьох списках.

У«Хроніці» Г. Амартола широко представлена лексика, що наближається до термінологічної. Це скальковані з грецької мови слова беззаконіє — ανομια, звЂздословіє — αστρονογια, звЂздословецъ — αστρολογος, звЂздозаконникъ — αστρονομος та ін. Широко представлена тут абстрактна слов’янська лексика, що утворювалася за допомогою суфіксів -ніє, -еніє, -аніє, -ство: молчаніє, оумЂніє, богатьство і под. Ця ж тенденція виявляє себе і в мові Йосифа Флавія, напр.: бЂганіє, гнаніє, злодЂиство, стонаніє, плененіє, устрЂмленіє та ін.

 

 

Оригінальна література

Оригінальну літературу, створену в Україні-Русі, жанрово можна поділити на ораторську, агіографічну, паломницьку, історіографічну, художню і ділову. Якщо дотримуватися хронології, то ділову, чи юридично-ділову мову слід би було розглядати першою, адже договори Русі з греками належать ще до X ст., а коріння Руської Правди також, безперечно, входять у товщу дохристиянських часів. Але тоді б утратилася послідовність розгляду різних жанрів за ступенем їх мовної чистоти й унормованості, отже, належності до високого, середнього й «низького» стилів.

До високого стилю належить насамперед ораторська література. Відомо, що вона була представлена зверненням до воїнів перед битвою, промовами на князівських з’їздах, на вічах, у зверненнях до союзників і до ворогів. Найвиразніше ораторське мистецтво репрезентує «Слово о законЂ и благодати» київського митрополита русина Іларіона (бл. 1050 р.) ¹. Як зауважував І.С. Свєнціцький, «...верхівка княжого двора і церковної ієрархії милувалися високим стилем і образністю старослов’янської красномовності, що її багатство на Русі вперше розкрив Іларіон саме на дуже важливій темі історично-річевої актуальності» ².

 

 

¹ Повна назва твору: «О законЂ мωусЂомъ данЂЂмъ. и ω бл̃годЂти и истинЂ іс̃у христомъ бывшіи. и како законъ ωтиде. блг̃дть же и истина. всю землю исполни и вЂра въ вс Аıа зыки прострес А. и до нашего ıа зыка роускаго. и похвала каганоу нашемоу влодимероу. ω[т] него же крщ̃ени быхомъ».

² Свєнціцький І.С. Названа праця. — С. 129.

 

Автор «Слова» пишається Руссю, трудами і талантами свого народу. Він прославляє князів Володимира, Ігоря, Святослава, які «м Ж жьствомъ же и храбръствомъ просл Ж ша в странахъ многах. и побЂдами и крЂпостїю поминаютс А нынЂ и слов Ж ть. не въ х Ж дЂ бо и невЂдомЂ земли владычьствоваша. нъ въ р Ж ськЂ. ıа же вЂдома и слышима есть. всЂми четырьми конци земли» (Ілар., 91—92). Писав Іларіон рафінованою старослов’янською мовою, вдаючись до яскравих метафор, алегорій, до оригінальних епітетів, до повторів; інколи він навіть ритмізував текст, як наприклад, у зверненні до князя Володимира:

 

Въстани ω честнаа главо, о[т] гроба твоего,

Въстани о[т]р А си сонъ,

НЂси бо умьрлъ, и спиши до ωбьшааго всЂмъ въстанїа,

Въстани, нЂси оумерлъ,

НЂс бо ти лЂпω оумрЂти (98).

 

Часто вдається Іларіон до протиставлень типу: ИудЂи бо при свЂшти закон нЂи s дЂлаах Ж свое ωправданїє, хрстї ıа ни же при бл̃годЂтьнЂим сл̃нци своє спсенїє жиждють (82). Цілий ряд таких антонімічних пар використовується в протиставленнях: живые — мертвые, малый — великий, рабъ — свободный, уныи — старыи, богатыи — убогій. Цілі періоди будуються на протиставленнях, як наприклад, при перерахуванні людських і божеських якостей Ісуса Христа: ıа ко чл̃кь бо оутроб Ж матерьню раст А ше. и ıа ко бъ изиде дЂвьства не врЂждь. ıа ко чл̃къ матерьне млЂко прїать. и ıа ко бъ̃ пристави агг̃лы съ паст Ж хы пЂти. слава въ вышнїихь б̃ Ж. ıа ко чл̃къ повитьс А въ пелены. и Іако бъ вълхвы зв-Ђздою ведлаше. Іако члкъ възлеже въ Іаслехъ. и ıа ко бъ̃ ω[т] волх’вь дары и поклоненїе прїать і т. д. (85).

Ораторське мистецтво Іларіона розцвічується афористичними побудовами, біблійними висловами: прийде бо сп̃съ и не прїать бысть о[т] иї̃л А и по еуагл̃ьском Ж слов Ж въ сво А прїиде и свои єго не прїаш А (87); лЂпо бо бЂ бл̃годати и истинЂ на новы люди въсїати. не вливають бо по словеси гс̃ню вина новааго. оученї А блд̃тьна въ мЂхы ветхы (88); єже познати его. по пророчь̃ств Ж. тогда ω[т]верз Ж тс А ωчеса слЂпыихъ и оушеса гл Ж хыихъ услышать (89). Мова «Слова» прикрашена порівняннями: И хв̃а блт̃дть всю землю ωб А ть і ако вода морьскаа покрыю (83); тогда скочить ıа ко елень хромыи (89); и изыдеть ıа ко свЂтъ спс̃енїє моє (91) та ін.

Проповідник удається до інверсії: часто означення виступають після означуваних іменників, напр.: украси камениемъ драгымъ, источникъ евангельскыи, благословить бо бога истиннаго, ведущаа в жизнь вЂчную, посети насъ человЂколюбі ıє божіє і под.

Синтаксис проповіді Іларіона складний, прості речення змінюються складними з сурядністю і підрядністю, напр.: Несть ми хотЂнїа въ сынехъ иїле̃вЂхъ. и жертвы ω(т) р Ж къ ихъ не прїим Ж. понеже ω(т) въстокъ же и западъ им А мое славимо есть въ странах. и на вс А комъ мЂстЂ темїань имени моем Ж приноситс А (88).

Незважаючи на урочистість стилю і досить суворе дотримання норм старослов’янської мови, Іларіон все ж інколи наближається до живої мови, напр.: послухъ, сноху твою Ирину, скорчени бЂхомъ, в пристанища небеснаго завЂтрия пристати і под. Є відхилення від норм старослов’янської мови також у фонетиці і в морфології. Так, замість старослов’янського жд тут трапляється східнослов’янське ж (безнадежници, рожьс А, жажущїи, оутвержающа, распложено) ¹, сполука *tj послідовно передається або через щ (частіше), або через шт (рідше) (коущу — коуштоу), Ђ уживається в основному етимологічно правильно ², інколи трапляється повноголосся (Володимира, пелены). Привертає до себе увагу м’яке ц’ в кінці слів (творець, вЂнець).

У третій особі однини й множини теперішньо-майбутнього часу дієслова закінчуються на -ть ³.Аорист уживається в «Слові» дуже часто, навпаки, перфект трапляється порівняно рідко ⁴.

«Слово» — не єдиний твір Іларіона. Його перу належить також «Молитва», «ИсповЂдание вЂры» і невеликий уривок з повчання священикам. Крім того, є ще одинадцять творів, які, можливо, написані Іларіоном ⁵.

 

¹ Молдован А.М. Слово о законе и благодати Илариона. — К., 1984. — С. 5.

² Там же. — С. 48.

 

Єпископ м. Турова Кирило (1130-1182) — автор восьми повчань: «Слово на пасху», «Слово на антипасху», «Слово на Фомину неділю», «В неділю про сліпого» та ін. Він використовує народні уявлення про зміну пір року, про весну як відродження всього живого, про працю на ріллі, життя стад на пасовищах, напр.: Днесь весна красуется, оживляюще земное єстество, и горнии ВЂтры, тихо повЂвающе, плоды гобьзують, и земля, семяна питающи, зеленую траву рожаеть: весна убо есть красная вЂра Хв̃а... Бурнии же вЂтри — грЂхотворении помысли, иже покаяниемь претворишася на добродЂтель, душеполезные плоды гобзують. Як бачимо, школа Іларіона не оминула Кирила Туровського. Як і в «Слові про закон і благодать», образи будуються тут на протиставленні протилежних понять: з одного боку, плідна, благодатна весна, з другого — злі, буйні вітри. І весна, і вітри — символи духовних понять. Поєднанням конкретних і абстрактних іменників проповідник створює яскраві метафори: ратай слова, лед невЂрия і под. Як і в Святому письмі, використовуються складні слова, що надає мові урочистого звучання: благоухания, плододавца, грЂхотворение, кумирослужение, идолослужение, смиреномудрие, доброглаголие, новоражаемии, трудолюбивая та ін.

Очевидно, до ораторсько-проповідницької літератури слід віднести й «Слово» (Моління) Даниїла Заточника, написане князеві Ярославу Всеволодовичу ¹.

 

¹ Це тільки одна з версій адресата «Моління». Див. коментар Д.С. Лихачова до цієї повісті в кн.: Повести Древней Руси XI—XII века. — Л., 1983. — С. 565.

 

Даниїл просить князя звільнити його від тих випробувань, які він терпить. Мова моління старослов’янська, пересипана біблійними ремінісценціями, напр.: Аз бо есмь, аки она смоковница проклятая: не имЂю плода покаянию; имЂю бо срдце, аки лице без очию; и бысть ум мои, аки нощный врань на нырищи забдЂх; и расыпася животъ мои, аки ханаанскыи царь буестию; и покрыи мя нищета, аки Чермное море фараона; Возри на птица нбсныя яко тии не орють, не сЂють і под. Ще частіше автор вдається до порівнянь із живою природою: Аз бо есмь, кн̃же, гс̃не аки трава блещена ростяще на застЂнии, на ню же ни солнце сиаеть, ни дождь иде; тако и азъ всЂмъ обидимъ есмь, зане ограженъ есмь страхомъ грозы твоеа яко плодомъ твердым (Заточн., 414). Автор іноді настільки захоплюється порівняннями, що нанизує їх як намисто: Кнж̃е мои гсн̃е! Избави мя от нищеты сея яко серну от тенета, аки птенца от кляпци, яко утя от когти носимаго ястреба, яко овца отъ устъ лвовъ (415).

Даниїл вдається до творення афоризмів типу: Злото съкрушается огнемъ, a члкъ напастьми (415); ЖелЂзо уваришь, а злы жены не научишь (419); Яко же бо олово гинеть часто разливаемо, тако и человЂкъ, приемля многия бЂды (415). Окремі сентенції перегукуються з народними прислів’ями: Безумных бо ни СЂють, ни орють, ни в житницю сбирають, но сами ся родят (417).

Описуючи різні ситуації, в які може потрапляти людина, автор порівнює духовні страждання з фізичними: Аще кто в печали чл̃ка призрит, какъ студеною водою напоить во знойный дн̃ь (416); Егда лежиши на мяккых постелях под собольими одЂялы, а мене помяни под единым платом лежаща и зимою умирающа, и каплями дождевыми аки стрелами срдце пронизающе (416). Під пером Даниїла оживає прадавній образ вовка і ягняти, який дожив і до наших днів: Но не възри на мя гс̃не, аки волкъ на ягня (414).

Хоч мова моління старослов’янська, але вже в цей високий стиль проникають окремі народні слова. Це, наприклад, те ж ягня у наведеному раніше вислові, орати (птица нб̃сныя... ни орють), тенета, трясцею болЂти. Як і в інших південноруських пам’ятках, тут у формах третьої особи однини й множини дієслів теперішньомайбутнього часу уживається флексія -ть (глаголеть, спасеть, препитаеть, гинеть), поряд із старослов’янським сполучником аки уживається український яко, фонема /ц/ часто пом’якшується (житницю, вЂнець), іменники чоловічого роду у давальному відмінку однини можуть приймати флексію -ови/-еви (мужеви), зворотна частка ся частіше, ніж в інших пам’ятках, уживається в препозиції (ся родять, чему ся хотите учити, ни бога ся боить, ни людей ся стидить). Можливо, це випадковість, але в окремих виразах слова римуються: Да не восплачю ся рыдая, аки Адам рая.

До агіографічної літератури належать житія Бориса і Гліба та Феодосія Печерського (†1074). Ці твори теж іще можна зараховувати до високого стилю, та це вже скоріше церковнослов’янська, а не чиста старослов’янська мова. Тут ще вживаються нестягнені прикметники (святааго, пьрвааго, чьрньчьскууму, великааго, отьчьскыихъ, посльдьниимъ, добрыими, преподобнууму), форми аориста (окусихъся, родиста, принесоста, показа), але вже помітні дуже виразні сліди проникнення повноголосних форм (простерети, сребро и золото, воротил, межю дъвЂма колодами, вьсю волость русьскую, Володимер, волочаху, деревяну, огородьником). Старослов’янське жд нерідко заступається східнослов’янським ж: нужа (зам. нужда), преже (зам. прежде), побежен (зам. побежден), вижь (зам. виждь) і под. У досить численних випадках між /з/ і наступним /р/ з’являється вставне /д/: вздраста, неиздрєченьною, раздрушить і навіть издростова (изъ Ростова). Характерною морфологічною рисою «Сказання про Бориса і Гліба» є флексія -ть, що виступає в третій особі однини й множини дієслів теперішньо-майбутнього часу: избиеть, горить, пролееть, прииметь, обрящеть, съхранить, съмущаеть, увядаеть, понудять, погубять, събирають. Слово Господь у давальному відмінку однини приймає, поряд з флексією -у, також флексію -еви: Господеви. Цікавою є мова цього твору і з художнього погляду. Тут багато оцінних епітетів типу оканьный. Святополк, пресквьрньна ıа оуста, противу безбожным печенегом, трьклятый Святополк. Епітети несуть у собі не лише негативну оцінку, а й позитивну: премоудрыи соломонъ, чьстьно ıє и многомлстивоіє тЂло та ін. Часто епітети-прикметники нагадують сталі фольклорного типу: сЂча зла, смрадъ зълыи, быстрии кони, домове красынии, оунылъи възоръ, слезы горькы ıа, плачь горькыи, печаль срдьчньна ıа і под.

Як і в Святому письмі, в «Сказанні» багато книжних слів віддієслівного походження на -ие, -ние: беззаконне, безълобие, въздыхание, възмездие, взискание та ін. Те ж стосується і складних слів, які є окрасою високого стилю: и не вЂд ıа хоу мнози тоу лежащу стою страстотьрпьцю телесоу (УЗ, 55); и без милости прободено бысть чьстьно ıє и многомилостиво ıє тЂло ст̃ого и бл̃женааго хв̃а страстотьрпьца Бориса (48); пор. ще скоропослоушьливааго, братоненавидьници та ін.

Як і в ораторсько-проповідницьких творах, метафоризація слововжитку може набирати форми уподібнення зображуваного явищам природи або характерові людської діяльності; ось так, наприклад, звучить моління Гліба: Помилоуите оуности моеЂ, помилоуите гь ıє мои. вы ми боудЂте господи ıє мои, азъ вамъ рабъ. не пожнЂте класа. не оуже съзьрЂвъша. нъ млеко безълоби ıа нос А ща. не порЂжете лозы не до коньца възрастъша. а плодъ имоуща (52).

«Житіє» Феодосія Печерського написав Нестор — чернець Києво-Печерського монастиря, який упорядкував «Повість временних літ». Сам він про це пише так: Се бо ıє лико же выше ω блаженЂмъ и велицЂмъ оц̃и нашем θеодосию. оспытова ıа слышахъ ωт дрЂвниихъ мене оц̃ь. бывъшиихъ въ то врЂм А. та же въписахъ азъ грЂшьныи несторъ. мнии вьсЂхъ въ манастыри блаженаго и оц̃а вьсЂхь θеодоси ıа (УЗ, 134). У цьому творі, як і в попередньому, зроблено певний крок від старослов’янської мови до східнослов’янської. Старослов’янське жд часто заступається тут фонемою ж: надежа, содежа, вижю, преже; інколи замість початкового ıє виступає о (одва); ъ уживається перед плавними р, л: хълмъ, пълкъ, стълъпъ і под.; повноголосні й неповноголосні форми чергуються: не отьврьзи вратъ — не ωтврьзе воротъ, въ володимирьскоую оболость, къ воротомъ; у формах теперішньо-майбутнього часу й імперфекта (третя особа однини й множини) послідовно вживається флексія -ть: дЂлають, имоуть, имЂ ıа шеть, поустить, идуть, бысть, боудеть, придеть. З неодмінною послідовністю в «Житії» вживаються абстрактні слова з суфіксом -ние: прогнани ıє покорени ıє, повиновени ıє, съмирени ıє, повелЂни ıє, покорени ıє, пощени ıє, запрещени ıє, тъщани ıє; частина з цих абстрактних слів — двокореневі: славослови ıє, братоненавидЂни ıє, ıє динодуше ıє.

У «Житії» активно вживається «космічна» лексика, напр.: отъ въстока дьньница възидеть събирающи окрьстъ себе ины многы звЂзды, ожидающи слн̃ца правьдьнааго (74). Чимало тут слів і форм, які згодом збереглися в українській мові. Це врьбна ıа недЂл ıа, опоченоути, на возЂ, въкоупЂ боуде†въ свЂтЂ ономъ, побрати в кошь оукроухы ты, оукропъ («окріп»), вельми с А радую та ін. Окремі вирази — старослов’янські кальки з української мови, напр.: не имамъ чимъ коупити (не маю за що купити), покывавъ главою на село і под.

У тексті чимало епітетів, які прийшли з конфесійних текстів і мають характер постійних: духовное брашно, медоточивыи оуста, блаженныи кн А зь, свЂтлы ıа дш̃а, соупостатьна ıа рать, праздьникъ свЂтълъ і под. Уживаються звороти з євангельських текстів, напр.: оудобЂе єсть вельбоудоу сквозЂ иглинЂ оуши проити нежели ба̃тоу въ цр̃ствие нб̃сное вънити (83); и мол А с А къ бо̃у да бы ωтблоудивъшеес А овеча ωт стада его възвратилъ въсп А ть (108); съмотри же птицъ нб̃сныихъ. како не сЂють не жьнють. ниже събирають въ житьниц А сво ıа. нъ оц̃ь нб̃сьныи питаеть ıа (117).

В обох агіографічних творах багато питальних і окличних речень, анафоричних побудов типу Оуви мнЂ свЂте очию мо ıє ю си ıа ние и заре лица мо ıє го. [...] оувы мнЂ оч̃е и гн̃е мои (44); О блажена ıа оубо гроба приимьши телеси ваю чьстьнЂи акы съкровище многоцЂнно (57). В питальних реченнях нагромаджуються додатки, що ритмізує мову і надає їй патетичного звучання: Къде ли съкърыю мъножьство грЂха моего. чьто бо приобрЂтоша преже брати ıа оц̃а моего или оц̃ь мои. къде бо ихъ жити ıа и слава мира сего. и багр А ница и бр ıа чины. сребро и золото. вина и медове. брашьна чьстьна ıа и быстрии кони. и домове красьнии и велиции. и имЂни ıа многа (45). Цій же меті підпорядковані повтори типу: вама бо дана бл̃годать да молитва за ны. вама бо далъ есть бъ̃ о насъ мол ıа щасЂ и ходата ıа къ богоу за ны (57). Автори користуються метафорами, що виступають своєрідними синонімами до нейтральних слів. Так, замість оумрЂти маємо: ıа ко съконьчаша с ıа дн̃и ıє володимироу (43); замість велми плакати — сльзами разливаше с ıа вьсь (45) і под.

Учені не мають єдиної думки щодо територіальної належності Успенського збірника, в якому вміщено житія руських святих. Як зазначають видавці збірника, «ряд учених, спершу істориків, а потім і лінгвістів, вважають, що Успенський збірник був створений на території південної Русі (в Києві) і тому мова його писарів відбиває давньокиївський говір. В інших працях робиться припущення, що місцем написання пам’ятки могла бути Ростово-Суздальська земля (Ростов або Володимир) і, таким чином, «у ній відбивається давньоруський північно-східний говір» ¹.

 

¹ Успенский сборник XII—XIII вв. Издание подготовили О.А. Князевская, В.Г. Демянов, М.В. Ляпон / Под ред. С.И. Коткова. — М., 1971. — С. 25, 26.

 

Порівняння мовних рис (фонетичних, граматичних, лексичних і навіть стилістичних) оригінальних пам’яток агіографічної літератури з відповідними мовними особливостями пам’яток інших жанрів оригінальної і перекладної літератури, південноруське походження яких не підлягає сумніву, схиляє до думки, що про київських святих писали все ж таки кияни. Це, як довелося дізнатися раніше, доводить і Нестор як автор житія Феодосія Печерського.

Паломницьку літературу представляє «Житіє і ходіння...» ігумена Данила. Автор намагається писати старослов’янською мовою, яку, очевидно, як духовна особа, знає досконало, але, вийшовши за межі перекладних текстів, часто не знаходить ні слів, ні форм для описання об’єктів, а тому вдається до засобів відомої йому розмовної мови. У зв’язку з цим віднести «Житіє і ходіння...» до високого стилю, мабуть, уже не можна. Це стиль середній, який однаковою мірою поєднує в собі старослов’янські і східнослов’янські особливості. Фонетика цього твору тяжіє до давньоруських рис. Голосні неповного творення в сильних позиціях послідовно передаються через о та е, в слабких позиціях вони, як правило, не засвідчуються, юси не вживаються (хоч треба взяти до уваги, що досліджуваний текст — копія XV ст.), замість жд і щ часто вживаються східнослов’янські відповідники ж і ч: хужчии, без вожа, ражаеться, печерка (і в печерку), дажь, доверечи, побЂжаи, досячи та ін; замість початкового є виступає о (одва), замість ю — у (угь). У творі багато спільносхіднослов’янських слів, таких як дружина «військо», «озброєний загін», дуплястый «порожній усередині», «полий», стогъ «стіг», червоточина «червоточина», скутъ «шмат тканини», «пола одягу», верещати «голосно кричати», «верещати», водокрещный — складник сполучення водокрещный праздникъ, тобто «водохреща». Тут же засвідчуються окремі слова, запозичені з грецької і латинської мов. Це, зокрема, калиги — лат. caliga «вид взуття», кокнитъ — гр. κοκκχινα «світло-червоний одяг», пардусъ — гр. πάρδος «барс», «пантера», коропіє — лат. cyprinus, carpio «коропи».

«Житіє і ходіння...» насичене й місцевими українськими словами. Це, скажімо, вытинати (огнь вытинаемъ — ЖХ, 5), доверечи «докинути», дощка «дошка», испорохнЂти «спорохніти» та ін. Сучасні українські слова прибережжя (СУМ, VII, 552), прибудівок (563), пригірок, пригарок, пригір (596) і подібні дають ключ до розуміння вжитого Данилом пригоріє: и ту есть мЂсто на пригоріи (ЖХ, 12). Віками зберігається в спільнослов’янському слові *sědeti значення «населяти», «мешкати». Із східнослов’янських мов його засвідчує тільки українська. Староросійській мові воно було відоме, про що свідчить його фіксація в грамоті Олега Рязанського після 1356 р., у псковській судній грамоті та ін. (Ср., III, 890), але сучасні словники російської мови його не подають. Данило вживає це слово в такому контексті, який повністю підтверджує значення «жити», «мешкати»: Силно множьство людей сЂдЂло перво на горЂ тои (34). Деякі давньоруські слова мають такі словотвірні елементи, що згодом збереглися тільки в українській мові. Це, скажімо, нал ıа ти, радущи, прикрутъ, ссЂсти. Не всі ці лексеми збереглися в сучасній українській мові, а недостатня вивченість лексичного складу її діалектів не дає змоги ні підтвердити, ні відкинути факт їхньої наявності на периферії сучасної лексичної системи.

Звичайно, значна частина слів, уживаних у східнослов’янських діалектах, вийшла з лексичного складу сучасних східнослов’янських мов. Проте збережені й досі в українській мові певні словотвірні моделі можуть свідчити про те, що їх походження й уживання локалізувалися в Україні-Русі. Привертає до себе увагу вжите тільки Данилом слово прикрутъ: Іорданъ же рЂка течеть быстро, бреги же имать обонъ полъ прикрутъ, а отсуду пологи (22). Префікс при- у поєднанні з якісними прикметниками передає в українській мові значення трохи зменшеної ознаки: приглухий, пристарий. Цей словотвірний тип українська мова зберігає як реліктовий. Можна припускати, що в південних східнослов’янських діалектах він охоплював ширше коло прикметників, а серед них і прикметник круть. У давньоруській літературній мові в значенні «забуття» (лат. oblivio) вживався утворений від дієслова забыти абстрактний іменник забыть: А еже отъ доуша погуби забыть и невЂдЂние, то естьствьное съвьрши разоумЂние лЂпоты — 36. 1073 (Ср., І, 899). Данило вживає присудкового типу сполучення не въ забыть, тобто на давгу пам’ять», «на незабудь»: дабы не въ забыть было то, еже ми показа богь видати (2). У словосполученні покровъ ручный (въ той пещерЂ далъ бяше Богь Саула царя въ руцЂ Давидови, и не уби его, оному спящу, но урЂза скуть окрайнища его и и взя меч его и покровь ручный — 45) можна бачити попередника українського рушник. До місцевих слів належать, очевидно, й такі як всямокачень «однаковий вздовж і вшир», днероденъ «блискучий», «світлий», «який світиться денним світлом», на дозорЂ граду «на виду міста», лукаряво «звивисто» (варіант прислівника лукаво: Течеть же Іордан быстро и чисто водою, и лукаряво — 48; ВсЂмъ же есть подобенъ Іорданъ къ рЂцЂ СновьстЂи, и вширЂ и въ глубле, и лукаво течеть — 22), силяжи «кизил», поноровъ «земляний червяк», сколія, сколъка «двостулковий молюск, черепашка якого зсередини вкрита перламутром».

До історіографічної літератури належать насамперед літописи: «Повість временних літ», Київський і Галицько-Волинський літописи. І хоч вони дійшли до нас лише в пізніх списках (XIV-XV ст.), та все ж зберегли давньокиївський аромат. «Повість временних літ» — твір багатьох авторів-літописців, що змінювали один одного. Останнім з них був Нестор, який подбав про художню й ідейну завершеність літопису і дав йому назву, що в повному обсязі звучить так: «Се повести времяньных лЂт, откуду есть пошла Руськая земля, кто в КыєвЂ нача первее княжити, и откуду Руськая земля стала есть».

Мова літописів належить до середнього стилю. Її особливість полягає в тому, що суто старослов’янська (або вже церковнослов’янська) мова чергується із майже чистими східнослов’янськими текстами. Пор. Си бы[с] предътекущи ıа хр[с]тьЂньскои земли. аки дЂньница пред слн̃цем. и аки зар А предъ свЂтомъ. си бо си ıа ше аки лу[ч] в нощи. тако си в невЂрныхъ чл̃вцЂхъ. свЂт А шес А аки бисерь в калЂ. калнЂ бо бЂша грЂхом. не ωмовени ст̃ымъ кр[с]щением. си бо ωмыс А ст̃ою купЂлью, съвлечес А грЂховны ıа ωдеж[д]а ветхаго чл̃вка Адама (ІЛ, 56); И послаша Ки ıа нЂ къ Ст̃ославу глюще. ты кн А же чюжеи земли ищешь и блюдешь. а своє ıа с А лишивъ. малЂ бо на[с] не въз А ша ПеченЂзи. и мт̃рь тв[о]ю и дЂтий твоихъ. сице не придеши ни ωборониши на[с]. да пакы възмуть. аще ти не жаль ωтьчизны сво ıєıа. и мт̃рь стары суща и дЂти свои[х] (55).

Перший уривок і стилістично, і лексичне, і в фонетичному та граматичному відношеннях продовжує старослов’янську традицію, оскільки в ньому прославляється княгиня Ольга, яка першою серед князів прийняла християнство. У численних порівняннях, у біблійних ремінісценціях відчувається школа ораторського й агіографічного жанрів. У другому уривку йдеться про загрозу, яка нависла над Києвом з боку печенігів. Кияни звертаються до Святослава з проханням повернутися до Києва з чужих земель і захистити свою матір, своїх дітей і рідну землю. І хоч тут уживаються аорист і дієприкметники на -щий, старослов’янський сполучник аще, хоч форми дієслова теперішнього часу другої особи однини виступають і з закінченням -шь і з закінченням -ши, загальна тональність уривка чисто оповідна, а стиль побутовий.

Отже, залежно від об’єкта опису мова літопису іноді піднімається до високого стилю, але все ж переважно перебуває в межах середнього. Інколи ж опускається і до низького, тобто стає майже зовсім простонародною, коли літописець не гребує народними переказами. Читаючи наведений далі текст, зверніть увагу на синтаксис: замість ускладнених старослов’янських побудов тут переважає нанизування простих речень, з’єднуваних сполучником и: и налезоша волъ силенъ. и повелЂ раздражити вола. и побЂже волъ мимо нь. и похвати вола рукою за бокь. и вын А кожю c м А сы єлико єму рука ıа и рече єму ВолодимЂръ. може[сь] с А c нимъ бороти. и на завьтрЂє придоша ПеченЂзЂ и начаша звати вЂльможе. се нашь доспЂлъ (108).

Цікаво, що оповідь про Бориса і Гліба й відповідний уривок у «Повісті временних літ» майже збігаються: це дві редакції того самого тексту. Пор.: Блж̃ныи же борисъ ıа ко же c А бЂ воротилъ и сталъ бЂ на льтЂ шатьры. и рЂша къ немоу дроужина поиди с А ди кые†на столЂ отьни. се бо вси вои въ роукоу тво ıє ю соуть. ω[т]нь же имъ отъвЂщааваше. не боуди ми възн А ти роукы на брата сво ıє го и еще же и на старЂиша мене, его же быхъ имЂлъ аки ωц̃а (УЗ, 46); И ста на АлтЂ пришедъ. рЂша єму дружина ωтн А. се дроужина оу тебе ωтн А и вои. поиди с А ди в КыєвЂ на столЂ ωтнЂ ωнъ же ре[ч] не буди то мнЂ възн А ти рукы на брата на старЂишаго. оже ωц̃ь ми оумре то сЂи ми будеть вь оц̃а мЂсто (ІЛ, 118). У розповіді про Бориса і Гліба стосовно дійових осіб уживаються ті самі епітети: Святополкъ ωканьныи, Борись блж̃ныи.

Близькі за змістом також розповіді про передсмертні години Феодосія Печерського у відповідному житії і в «Повісті временних літ». Пор.: и братии же вьсеи събравъшис А гл̃а имъ. братие мо ıа и оии. се ıа ко оуже вЂмъ врЂм А житию моемоу кончаваеть с А. ıа ко же ıа ви ми г̃ъ въ постьно ıє врем А соущю ми вь печерЂ, изиди ω[т] своЂта сего. вы же помыслите в себЂ кого хощете. да азъ поставлю и вамъ въ себе мЂсто игоумена. то же слышавше брати ıа. въ великоу печаль и плачь въпадоша. и по сихъ излЂзъше вънъ и сами въ себЂ съвЂтъ сътвориша. и ıа ко же съ съвЂта вьсЂхъ. стефана игоумена въ себЂ нарекоша быти. деместика соуща црковънааго (УЗ, 128); ωнь же ре[ч] имъ братьє мо ıа. и ωц̃и мои и чада моЂ. се азъ ω[т]хожю ω[т] васъ. ıа ко же ıа ви ми Г[с̃]ь. в постьное врем А. в пещерЂ си сущю изыити ω[т] свЂта сего. вы же кого хощете. игоуменомъ поставити себЂ. да и азъ блг[с]ниє подалъ быхъ єму. ωни же рекоша єму ты єси ωц̃ь намъ всЂмъ да єго же изволиши самъ [...] и начаша брать ıа просити Стефа доместьв А ника. суща тогда оученика Феодосьева. глюще ıа ко сесь єсть въздраслъ (есть) подъ рукою твоєю (ІЛ, 176—177).

Є певні перегуки «Повісті» і зі «Словом о полку Ігоревім». Вони належать хронологічно ще до часів княгині Ольги. Деревлянам, які прийшли сватати її за свого князя Мала після убивства Ігоря, вона відповідає: оуже мнЂ своего мужа не крЂсити (44); пор. у «Слові о полку Ігоревім»: А Игорева храбраго плъку не крЂсити (СПІ, 31); згадується тут і Редедя, зарізаний перед полками касозькими (134).

Переповідаються події, що супроводжували Ігорів похід, під 1185 роком. Тут же згадується річка Каяла, невідома з інших джерел. І сюжетні лінії схожі. В «Повісті», як і в «Слові», Игорь видЂ брата своего Всеволода крЂпко борющас А. и проси дш̃и своєи см̃рти. ıа ко да бы не видилъ падени ıа брата своєго (ІЛ, 624); пор.: Игорь плъкы заворочаеть: жаль бо ему мила брата Всеволода (СПІ, 20). Правда, половець Овлур із «Слова» в «Повісті» зветься Лавором. Але тікають вони в Русь разом із князем Ігорем. У «Повісті» Ігор має інший маршрут, ніж у «Слові»: він не одразу потрапляє в Київ, а спершу їде до свого Новгорода, потім до Чернігова, а вже звідти «Ђха до Києвоу к великомоу кн̃зю Ст̃ославу. и радь бы[с] ємоу Ст̃ославъ. такъ же и Рюрикъ сватъ єго» (ІЛ, 651).

Фонетичні особливості «Повісті временних літ» досить своєрідні. Східнослов’янське начало виступає тут дуже виразно. По-перше, повноголосні форми переважають неповногосні, хоч паралельні форми трапляються досить часто (сторона — страна, владЂють — володіють, городъ — градъ, горожаны; але холопъ, хоромъ, болото, хоч скомрахы — давньоруське слово на старослов’янський лад); старослов’янське жд у літопису практично відсутнє (хожение, радающа ıа, гражане, вижь, дажь, надеже, ωдеже, жажа, чужеи), зате замість ч у більшості випадків уживається щ (нощь, хощю, не хощеть, сЂщи, свЂща); на місці старослов’янського початкового є досить послідовно вживається о (графічно ω) (ωдва, ωдинъ, ωсень, ωлена, ωзеро); суто українськими фонетичними рисами є поплутання в з у (Всеволодъ — Оусеволодь, на въгры — оугры, вдарить — ударить) і м’яке ц’ (сновець, вЂнЂць, жерець, конЂць). Викликає подив поплутання ч і ц (старечь, ωтрочи, єдиновластечь, палчем і под.), що, можливо, пов’язане з пізнішими переписами літопису. Привертає до себе увагу досить часте поплутання Ђ з и: ωбищають, оукрЂпивс А, непобидимою стрилци, ослипилъ, раздилис А, свищи («свічки»), о грисЂхъ, c письньми та ін.

Морфологічні особливості «Повісті» ті ж, що і в творах інших жанрів: в теперішньо-майбутньому часі, а також в імперфекті в третій особі однини й множини виступає закінчення -ть (втечеть, хулить, оумреть, одбЂжить, стоить, возмуть, створ А ть, мучать, сказають, сЂд А ть, оучать, женоуть, имахуть, б А шеть і под.), трапляються поодинокі випадки відпадіння -ть в дієсловах першої дієвідміни (а кн А гини наш[а] хоче за вашь кн А зь — ЛЛ, 56), дієслівна частка с ıа (с А) часто иступає у препозиції (се оуже с А есте покорили мнЂ — 47; оуже намъ нЂк[а]мо с А дЂти — 58); аще с А сбудеть — 95; аще ли с А покаємь — 158; рЂкы с А смерзывають — 406), особові форми дієслова хотЂти уживаються то в традиційному старослов’янському, то в українському варіантах (хот А ть, не хощета, хочемъ, хочете); іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини часто приймають закінчення -ови/-овЂ, -еви/-евЂ; це стосується як осіб, так і неосіб (мужеви, МоисЂωви, Бв̃и, кесареви, Геωргиєви, РомановЂ, Володареви, Гюргеви, Кукнишеви, Рюрикови; коневи, голубєви, воробьєви, по Ручаєви, монастыреви, к волови, домови); ці ж іменники в називному відмінку множини можуть приймати закінчення -ове/-овЂ, -еве/-е†(поповЂ, разбоєвЂ, громовЂ, борове, ледове, дарове, сторожевЂ).

У синтаксисі привертає до себе увагу так званий «давальний самостійний», тобто такий зворот, яким передається послідовність у часі, напр.: МоисЂєви же възмогъшю и бы[с] великъ в дому фараони (81); И пришедъшу МоисЂωви. и не послуша єго фараонъ (82).

У лексиці, звичайно, не можна було обійтися без місцевих слів. Це назви грошових одиниць (щел А гь, гривна), суспільних станів (смердъ), осіб, зокрема з оглядом на родинні стосунки (паробьци, оуй, сновець, стрый), робочих процесів і проведення часу (ωрати, лЂтовати), податків (мЂс А чина), споруд (гребля), тварин (вЂверица), побутових предметів (вЂхоть, пазуха, веретено, сокира, ωпрЂснокы, треска, цЂжь, лукно); часових понять (недЂля) та ін. Напр.: да что ти пропоремь. трескою чрево твоє, тольсто ıє (130); мывс А Бъ̃ в мовьници и выпотивс А ωтерьс А вЂхтемь (166); мало бЂсЂдоваше в суботу или в недЂлю (175) та ін. Грецькі християнські імена, що стали поступово заступати собою слов’янські, набували тієї форми, в якій вони й тепер відомі в українській мові: Дмитръ, Василь, Василько, (Олекса, Михалко, ωлена, Євга (дь ıа волъ прЂлсти Євгою Адама — 91) та ін. Є місцеві сліди і в назвах місяців, напр.: поидоша c нимъ въскорЂ на колЂхъ. а по грудну пути. бЂ бо тогда м[с̃]ць грудень. рекше но ıа брь (236). Деякі конструкції нагадують собою скальковані з української мови, напр.: оуже намъ нЂ льзЂ камо с А дЂти (161) — уже нам немає куди подітися.

І все ж старослов’янська традиція в «Повісті» досить сильна. Це і форми аориста й імперфекта (правда, без подвоєння голосних: хожаше, привожаху, приношаху, жив ıа ху, им А ху, раслабЂша, принесоша), і складні слова, уживані для позначення абстрактних понять (высокоуми ıє, прелюбодЂань ıа, братооубииство, братолюбь ıє, братоненавидЂна ıа клеветы, страннолюбивъ, срдцевидецъ та ін.).

Літописи вміру користуються приказками і прислів’ями типу «Аще с А въвадить волкъ въ ωвцЂ, то ω[т]носить по єдинои все ста[д] (43); и есть притча до сего дн̃е. бЂда аки в РоднЂ (65); ї да не похвалитс А силны силою сво ıє ю (192); Бъ̃ бо егда. хочеть показнити чл̃вка ω[т]иметь у него оумъ (551).

Порівняння і метафори в літописах не такі часті, як у «Слові о полку Ігоревім». Але природа їх така ж народна, як і в художньому творі, напр.: Сьи б А ше єму акы тЂрнъ в ср[д]ци (69); Бон А къ же раздилис А на. г̃. полкы и сбиша Оугры в м А чь ıа ко соколъ галицЂ збиваеть (246); ıа рославъ же пришедь сЂде в КыевЂ. оутеръ пота з дружиною своєю (133); Мьстислав же много пота оутеръ с дружиною своєю (577); проте є метафори книжні, які перегукуються з ораторською літературою: ωц̃ь бо сего Володимиръ землю разора и оум А гчи. рекше крщ[с]ниемъ просвЂтивъ. сии же ıа рославъ сн̃ъ Володимерь. насЂ ıа книжными словесы. ср[д]ца вЂрных. людии. а мы пожинаєм (140). Чимало є виразів, узятих із Святого письма: да въскр[с]неть Бъ̃ и разидутс А врази є[г] (88); ıа ко ωвьца на заколеньє веденъ бы[с] (88); ра[д]йс А ωбрадован[н]а ıа Г[с̃]ь c тобою (89); се єсть сн̃ъ мои възлюбленыи co немъ же блгоизволи[х] (90) і под.

У літописній літературі розповідь ведеться, природно, з посиланням на третю особу, але інколи наводяться й діалоги типу: Незнаемою страною, языкомъ испаленым, нази ходящи и боси, ногы имуще сбодены терньем. со слезами отвещеваху друг к другу: глаголюще: аз бех сего города, а други: аз сея вси». Як і в ораторській та і агіографічній літературі, тут час від часу вживаються риторичні запитання, що сприяє піднесенню урочистості мовлення.

До агіографічної літератури можна умовно зарахувати й «Повчання» Володимира Мономаха. Чому умовно? Тому що за змістом це скоріше ораторсько-проповідницький стиль, але за мовою — середній, з численними східнослов’янізмами. Та й не випадково Нестор умістив його в «Повість временних літ», а чернець Лаврентій під 1096 р. подав у його ж імені літопису 1377 р. В. Мономах прекрасно володів церковнослов’янською мовою, але, пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути місцевих слів типу ди