Характер першої світової війни та ставлення до неї українських політичних сил та громадських організацій

Напередодні Першої світової війни українські землі були у складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Обидві імперії проводили політику, спрямовану на знищення національної самобутності населення і колоніальну експлуатацію цих земель. Населення України перевищувало 48 осіб,2/3 жителів України (33 млн осіб) складали українці, а решту — національні меншини: росіяни (10%),євреї (понад 4 %), поляки, угорці, болгари тощо. У сільській місцевості проживало близько 80 % жителів України, у місті — до 20%. Українці в містах України становили близько 1/3 населення.

Перша світова війна була наслідком загострення політичних, еконо­мічних і колоніальних протиріч великих держав, які напередодні війни утворили два військово-політичні блоки — Антанту(Великобританія, Франція, Росія) і Троїстий союз(Австро-Угорщина, Німеччина, Італія, згодом Туреччина і Румунія). Перша світова війна мала загарбницький харак­тер з боку обох ворогуючих блоків. Всі учасники блоків мали агресивні наміри приєднання чужих тери­торій та встановлення контролю над джерелами сировини і ринками збуту. Об'єктом їх експансії були і українські землі. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія, Османська імперія.

Росія, яка на міжнародній арені декларувала себе захисником слов'янських народів, прагнула об'єднати всі землі колишньої Київської Русі під своєю зверхністю. У ході війни вона намагалась оволодіти Галичиною, Буковиною, Закарпаттям з метою придушити гніздо «мазепинства», яке поширювало свій вплив на Наддніпрянську Україну. Австро-Угорщина претендувала на Волинь і Поділля. Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини й вилучених з Росії буде створено окрему адміністративну одиницю з широкими автономними правами під зверхністю Австро-Угорщини. У Німеччині широкі плани щодо України розроблялись як з боку військових, так і з боку промисловців і політиків: розгромити Російську імперію, відвоювати Ук­раїну, долучивши її разом із Прибалтикою, Польщею та Кавказом до складу майбутньої світової імперії. Про це свідчать слова "сталевого короля" А. Тіссена, що пролунали на початку Першої світової війни: "Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції..., частину Польщі та Донецький басейн з Одесою, Кримом, Приазов'ям".

Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. 3,5 млн українців було мобілізовано до російської армії, а 250 тис. українців Галичини й Буковини — до австро-угорської. Розкол на прибічників і противників війни відбувся як між українцями воюючих сторін, так і в рамках Російської та Австро-Угорської імперій.

Створена у Львові Головна українсь­ка рада на чолі з К.Левицьким. вже 3 серпня 1914р. звернулася до галицьких українців із маніфестом, у якому закликала їх стати на бік Австро-Угорщини: "... Побіда Австро-Угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше виб'є година визволення України ". Головна Українська Рада (ГУР) - це міжпартійний блок із представників радикальної, соціал-демократичної, націонал демократичної партій. У травні 1915р. Головна Українська Рада реорганізувалася у Відні в Загаль­ну Українську Раду, яка була єдиним і найвищим представницьким органом українського народу Східної Галичини. Рада домагалася від австрійського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у приєднаних районах Холмщини та Волині, згоди на поділ Галичини на українську і польську частини та утворення Українського університету у Львові. Німецька та австро-угорська влада не підтри­мала ідеї незалежної України, але задовольнила низку другорядних вимог, зокрема щодо організації окремих таборів для військовополонених українців. У таборах за­сновували школи, бібліотеки, церкви, які активно займалися вихованням україн­ської національної самосвідомості Також за підтримку Троїстого союзу агітував створений у серпні 1914 р. у Львові групою емігрантів із Наддніпрянщини Союз визволення України (СВУ) Організаторами СВУ були діячі Української соціал-демократичної партії (УСДРП) — А. Жук, В.Дорошенко, Д.Донцов, і Української соціал-демократичної спілки (Спілки) - М.Маленевський (Бакос) та О. Скоропис-Йолтуховський. У разі поразки Росії він сподівався домогтися незалежності України. У жовтні 1914 р. СВУ видав програму "Наша платформа», згідно з якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно монархічною формою правління. СВУ мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Римі, Стокгольмі, Осло. 1915р. члени СВУ почали видання українською мовою у столиці Болгарії газету «Робітничий прапор», розгорнули агітаційно - пропогандистську роботу в таборах військовополонених. На гроші, надані урядами Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ здійснював велику пропогандистську діяльність. Діячі СВУ виступали з лекціями і доповідями не тільки в Австро - Угорщині, а й у Німеч­чині, Болгарії. Вони налагодили регулярні видання українською, німецькою, болгарською, турецькою, румунською та іншими мовами багатьох науково - популярних видань з історичного мину­лого та сучасного України. Історичною заслугою СВУ було насамперед те, що він першим серед українських організацій проголосив своєю метою утворення самостійної української держави.

Натомість заснований у Києві галицькими москвофілами "Карпато-русский освободительньій комитет" ратував за підтримку Росії, закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні структури під час окупації Галичини.

Частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою підтримала Росію у війні. Редактор журналу «Украинская жизнь"у Москві С. Петлюра закликав українців чесно виконувати свій обов'язок перед російською державою. У питан­нях зовнішньої політики С. Петлюра закликав орієнтуватися па Антанту.

Частина Товариства українських поступовців(ТУП)(його Київська Рада) пропонувала українцям дотримуватися нейтралітету у війні;

Частина Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) на чолі з В.Виниченком засудила війну і виступила за поразку Росії, виголошуючи гасла: “Геть війну! Хай живе автономна Україна!”

Початок війни негативно позначився на становищі українців як на теренах західноукраїнських земель, так і в Наддніпрянщині. Авст­рійська влада чинила утиски українському населенню, вбачаючи в ньому по­тенційних прибічників росіян, організовувалися концентраційні табори для "неблагонадійних" (лише до табору Телергоф було запроторено до 30 тис. українців). Російський уряд під приводом боротьби проти "мазепинства" повів боротьбу проти українства в цілому. У Києві було закрито всі україно­мовні часописи: "Літературно-науковий вісник", "Українську хату", тижневик "Село", газету "Рада". Активних українських журналістів і видавців висилали до Сибіру, зокрема лідера українського Руху М. Грушевського було заслано до Симбірська. Внаслідок поразки 1915 р. російський уряд став ліберальнішим щодо українців із Наддніпрянщини. Визнавши, що головна причина поразки російських військ полягає в поганій підготовці та постачанні, царський уряд дозволив громадську допомогу. Невдовзі виникли могутні організації — "Союз міст", "Земський союз", "Воєнно-промисловий комітет". Царський уряд надавав їм кошти, на які вони створювали майстерні, споряджали санітарні потя­ги, організовували шпиталі. Влітку 1915 р. кияни домоглися дозволу уряду на заснування "Товариства допомоги населенню півдня Росії, що постраждало від воєнних дій". Це товариство ставило перед собою широке завдання: організацію шкіл для дітей біженців (людей, які змушені були внаслі­док бойових дій відступати з західноукраїнських земель), допомогу арештованим, засланцям, хворим. Багато українців вступило до " Комі­тету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст", головою якого став український громадський діяч барон Штейнгель. "Союз міст" виділяв значні кошти на допомогу біженцям, опікувався українсь­ким населенням Галичини, організацією українських шкіл і лікарень.

4. Воєнні дії на території України. Бойовий шлях УСС (Українських січових стрільців)

Бойові дії на території України розпочались у серпні 1914 р., коли російський Південно-Західний фронт завдав удару по Галичині (Га­лицька битва 18 серпня — 21 вересня 1914 р.). Кінцевою метою російських військ було оточити головні австро-угорські сили у прикор­донній смузі й розгромити їх, не давши відійти до Карпат. Австрійські війська відступали під натиском 8-ї армії Брусилова, відкриваючи росіянам шлях до Верхньої Сілезії — важливого району для Німеччини. За 33 дні Галицької битви російські армії просуну­лися на 200 км. 21 серпня вони оволоділи Львовом. Проте через брак артилерійських набоїв 21 вересня Південно-Західний фронт на­ступ припинив. У тих боях австрійці втратили 400 тис. вояків, а ро­сіяни — 230 тис. У резуль­таті цієї грандіозної битви російська армія оволоділа Східною Галичиною, Північною Буковиною та вийшла до Карпатських перевалів. Російські війська вступили до Львова, Чернівців. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню війська з інших фронтів Австро-Угорщина уникнула остаточного розгрому. Наступним успіхом російських військ стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті були взяті в полон ще 120 тис. австрійців і захоплені 400 гармат.

На завойованій теририторії російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Бобринського, мав запровадити «русские начала» у житті населення краю. Так, у Галичині закривалися українські школи та інші навчальні заклади, культурні організації, запроваджувалися російська мова і російське законодавство. Почалось навернення греко-католиків у право­слав'я. Майже всіх представників української еліти, що залишилися в краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А Шептицьким вивезено вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми. Російська окупація тривала до весни - літа 1915р. Уже в лютому австрій­ські частини вступили до Чернівців, 22 червня - до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину й Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно. Наступ австро-німецької Армії було зупинено на лінії Кам'янець-Подільський-Тернопіль - Кременець - Дубно. Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, депорта­цією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин додалися біженці, які боялися репресій з боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков охарактеризував російську політику в Галичині «європейським скандалом». Навесні 1916 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням О. Брусилова завдали несподіваного удару, який увійшов в історію як Брусиловський прорив. Російські війська розпочали наступ 22 травня 1916 р. і після нетривалої артпідготовки просунулись по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн осіб вбитих і поранених, понад 400 тис. військовополонених. Російські війська втратили близько 500 тис. осіб. Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмінною цілий рік. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулась революція. Новий ро­сійський уряд, прагнучи зміцнити внутрішнє становище країни, улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом і новими жертвами. Контрудар австро-німецьких військ примусив російські війська повністю зали­шити Галичину, відійти навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру (січень 1918 р.).

У серпні - вересні 1914 р. у Галичині з добровольців було сформо­вано леґіон Українських січових стрільців (УСС). Основний його конти­нгент склали молоді вихованці українських воєнізованих організацій: «Со­кіл» - спортивно-громадської; «Січ» - пожежної; «Пласт» - учнівсько-шкільної. Австрійський уряд, стурбований наявністю такого великого національно свідомого військового формування, зарахував до УСС лише 2,5 тис. осіб. Бойове хрещення «усуси» (так, за абревіатурою УСС, називали україн­ських січових стрільців) прийняли 25 вересня 1914 р., захищаючи Ужоцький перевал Карпатських гір, де вела наступ дивізія кубанських козаків. Зважаючи на те, що головною метою «усусів» була національно-визвольна боротьба за незалежну Україну, австрійці намагалися обмежити контакти стрільців з українським населенням Прикарпаття та Закарпаття. Крім того, австрійське командування навіть планувало взагалі позбутися українського формування, розчленувавши його на розвідувальні загони по 20 чоловік, що повинні були переходити лінію фронту й вести бойові дії в тилу ворога. Зрозуміло, що людські втрати в таких військових операціях були дуже великими. Однак у жовтні -листопаді 1914 р. потужний наступ російських військ змусив австрійське командування змінити свій план розпорошення УСС, і воно кинуло в бій весь український леґіон. У той час, коли десятки тисяч насильно мобілізованих солдатів австро-угорської армії (в тому числі й українці) не бажали воювати, «усуси» пока­зали себе найзавзятішими солдатами. Австрійське командування змінило своє ставлення до них.Усусів» на­городжували, доручали їм найвідповідніші завдання. УСС відзначились у боях за гору Маківка (березень 1915 р.), у звільненні Галичини від російської окупації. Бої за Маківку в 1915 р. визначили перелом у військових діях на користь німецько-австро-угорських союзників. Вони перейшли в наступ, і в їхньому складі «усуси» вже в червні першими вийшли до Галича - давньої столиці Гали­чини, піднявши на честь перемоги свій жовто-блакитний прапор. У липні 1915 р. із двох військових підрозділів (куренів) леґіону УСС і щойно створеного куреня було сформовано 1-й полк УСС кількістю 2200 бійців на чолі з отаманом Г. Коссаком. Під час участі полку в оборонних боях у серпні -листопаді «усуси» знову відзначилися. Тепер і німецьке ко­мандування зазначало, що полк УСС - «кращий підрозділ всієї австро-угорської армії». Але людські втрати були такими великими, що залишки полку відвели на переформування в тил. На фронт «усуси» повернулися на початку травня 1916 р. А наприкінці місяця велика делегація полку УСС прямо з окопів виїхала на похорон І. Франка (його сини Петро й Тарас одними з перших вступили в УСС і бра­ли участь у боях). Фронтова делеґація «усусів» несла вінок із багатознач­ним написом: «Великому Каменяреві - Ми ламаємо скелю».

Протягом серпня - вересня 1916 р. полк УСС прикривав залізничну колію Підгайці - Бережани на Тернопільщині. На горі Лисоня, де «усуси» вели героїчні оборонні бої українські легіонери знову здобули славу, але зазнали непоправних втрат.Потрапивши в оточення сил ворога, що переважали, полк УСС припинив існування. Залишки полку були переведені на Волинь, де стрільців зобов'язали допомагати австрійській окупаційній владі поповнювати австрійську армію рекрутами а місцевого населення. Скориставшись цим, Січові стрільці відразу розпочали велику освітню роботу. Так, вони організували близько 100 початко­вих шкіл і працювали там учителями. Після переформування полку в лютому 1917 р. січовики повернулися на фронт під м. Бережани. У березні—жовтні 1918р. полк УСС під командуванням сотника О. Микитки, згідно з умовами Берестейського миру 1918 р., у складі австро-угорської армії здійснив похід у Наддніпрянську Україну (Жмеринка—Херсон—Олександрівськ). На початку жовтня 1918 р. полк УСС було переведено на Буковину, у Чернівці. Після про­голошення ЗУНР у листопаді 1918 р. полк було передислоковано до Львова, де він став ядром Української галицької армії (УГА).

Література

1. БердичевськийЯ. М. Щупак І.Я. Історія України в запитаннях і відповідях. – Запоріжжя:Прем’єр, 1999

2. БердичевськийЯ. М. Щупак І.Я. Історія України та Всесвітня історія в запитаннях і відповідях. – Запоріжжя:Прем’єр, 2001.

3. Бойко О.Д. Історія України. К.: Академвидав, 2005. – С. 225-244, 308-312

4. Гісем О.В. Мартинюк О.О.Історія України. Довідник для передекзаменаційної підготовки – Харків: Веста, 2006..

5. Гісем О.В. Мартинюк О.О.Історія України. Довідник. – Тернопіль: Навчальна книга- Богдан, 2003. – С.207-218, 300-309.

6. Історія України / Під заг.ред. В.А.Смолія. – К.: Альтернатива, 1997. – С.166-170,148-150, 177-183

7. Ладиченко Т.В. Історія України ХХ ст.. Зразки відповідей до екзаменаційних білетів. – К, 2005.

8. Світлична В.В. Історія України. – К.: Каравела, 2005. – С. 154-155, 159-160, 171-173