Не підлягають ратифікації.

Без відповідної трансформації міжнародний договір не стає обов’язковим для виконання. Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід’ємною частиною якого є текст міжнародного договору. Враховуючи положення ст. 9 Конституції, міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою, стають частиною національного законодавства України. Вони застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства (певною мірою ця норма продубльована в ст. 3 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

На сьогодні Україна уклала двосторонні угоди с багатьма країнами, вони складають більшість з міжнародних договорів. Двосторонніми договорами частіше за все регулюються відносини про дружбу, співробітництво, уникнення подвійного оподаткування, захисту іноземних інвестицій, правову допомогу тощо. Їх кількість,

починаючи з 1991 р., вже перевищує 2000.

Регіональні багатосторонні угоди Україна укладає в рамках як СНД, так і Ради Європи. По-перше, в рамках СНД – це: Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, Угода про порядок розв’язання спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності від 8 грудня 1991 року, Угода про співробітництво у форму ванні єдиного (спільного) освітнього простору Співдружності Незалежних Держав від 17 січня 1997 року тощо. По-друге, в рамках Ради Європи Україною ратифіковано: Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (Закон від 17 липня 1997 року), Цивільну конвенцію про боротьбу з корупцією 1999 р. (Закон від 16 березня 2005 року), Європейську конвенцію про здійснення прав дітей 1996 р. (Закон від 3 серпня 2006 року), Європейську конвенцію про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом 1975 р. (Закон від 14 січня 2009 року) та ін.

Триває робота щодо приєднання України до уніфікованих багатосторонніх договорів. Вони мають величезне значення щодо захисту прав людини, для регулювання господарських (економічних) відносин. З грудня 1991 року Україна стала учасницею понад 200 багатосторонніх міжнародних договорів.

Існує конституційна заборона (ст. 9 Конституції) щодо укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України. Такі договори можуть бути укладенні лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Водночас у правозастосовній діяльності суд України може застосовувати норми міжнародного договору, в якому Україна не бере участі у разі, якщо розглядається справа, і, відповідно до колізійних норм, застосуванню підлягає іноземне право, джерелом якого є відповідний міжнародний договір.

Міжнародні звичаї – це неписані правила, що склалися внаслідок систематичного й тривалого їх застосування. Міжнародний звичай характерізується як доказ загальної практики і може бути використаний Міжнародним Судом ООН при розв’язанні справи як одне з джерел міжнародного права (п. 1 «б» ст.38 Статуту Міжнародного Суду ООН).

Фактично фахівці розрізняють дві групи міжнародних звичаїв джерел міжнародного приватного права. По-перше, міжнародні звичаї, які є як джерелами міжнародного публічного права, так і міжнародного приватного права. По-друге, міжнародні звичаї, які є джерелами лише міжнародного приватного права – звичаї ділового обороту (міжнародні торгові звичаї).

Звичай ділового обороту (торговий звичай) – це правило поведінки, яке склалося й широко застосовується в певній сфері підприємницької діяльності, не передбачене законодавством, незалежно від того чи зафіксовано воно, чи ні. Розрізняють такі відмінні риси торгового звичаю: (1) правило поведінки, яке не передбачене у законодавстві; (2) правило поведінки, яке склалося як результат по-

стійного тривалого застосування в певній сфері підприємницької діяльності; (3) правило поведінки, яке застосовується незалежно від його фіксації.

Правові звичаї є неписаними формами права, на відміну від писаного джерела права – нормативно-правового акту. Однак це не означає, що вони не можуть мати письмовий вигляд. Правовий звичай визнають історично першим джерелом права, яке тією чи іншою мірою як раніше, так і зараз використовується в усіх правових системах. На міжнародному рівні неурядовими організаціями ведеться велика робота щодо уніфікації та гармонізації звичаєвих норм, її ще називають неофіціїною кодіфікацією.

Основна роль в цій роботі належить Міжнародній торговій палаті, якою розроблені Офіційні правила тлумачення торговельних термінів (Правила ІНКОТЕРМС), котрі мають широке застосування як в міжнародній торгівлі, так і у внутрішній господарській практиці. Вони в першій редакції були підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1936 році, «ці беззаперечні всесвітні стандарти договірної діяльності регулярно коригуються, щоб не відставати від розвитку міжнародної торгівлі»[41] і зараз діють в редакції 2000 року.

Міжнародно-правовий звичай також відрізняється від договірних норм. Передусім, значним розривом у часі між виробленням певного правила поведінки та визнанням за ним сили міжнародно-правової норми. Крім того, до його особливостей відносять також менший ступінь формальної визначеності та узгодженості позицій держав, важливість практики у процесі формування звичаю та складність проведення різниці між правотворчою процедурою та нормативним результатом

Господарським судам надано право застосовувати міжнародні торгові звичаї за відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участі іноземного суб’єкта підприємницької діяльності (ст. 4 ГПК України). Порядок застосування третейськими судами звичаів визначено Законом України «Про третейські суди» (ст. 11). Так, за відсутності законодавства, що регулює певні спірні відносини, третейські суди застосовують законодавство, яке регулює подібні відносини, а за відсутності такого, третейські суди застосовують аналогію права чи керуються торговими та іншими звичаями, якщо останні за своїм характером та змістом властиві таким спірним відносинам.

Судова та арбітражна практика визнається джерелом права лише в окремих країнах. Під судовою практикою розуміється рішення судів по конкретним справам, в яких втілюються погляди суддів і які стають правовою основою при розв’язанні в майбутньому аналогічних справ. Тобто, судова практика складається з судових прецедентів, і тому логічно, що джерелом міжнародного приватного права називають правовий прецедент.

Судовий прецедент можна визначити як рішення суду по конкретній справі, яке стало нормою для розв’язання майбутніх аналогічних справ.

Арбітражна практика – це рішення по конкретних справах, які приймаються недержавними незалежними арбітрами (комерційним арбітражем, третейським судом) при вирішенні спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Судовий прецедент є одним з видив прецедентів, що визнаються джерелом права в США, Великобританії та в інших державах англо-саксонської системи права.

В Україні чинне законодавство не визнає джерелом права ані рішення суду, ані судову практику. Так, Роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, Пленуму Верховного Суду України не мають ознак джерел права, тому що вони зводяться лише до роз’яснення питань застосування законодавства при вирішенні справ, що випливає зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 44 та п. 6 ч. 2 ст. 55 Закону України «Просудоустрій України».

Доктрина – це висловлювання теоретиків права, які мають авторитет. Як джерело права доктрина відома в історичному минулому, але в наш час вже втратила якість самостійного джерела права. Переважна більшість науковців не визнає правову доктрину також і джерелом міжнародного приватного права.